Молодик/II/Пантикапея

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Молодик. Частина II (1843
І. Галка
Пантикапея
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний одним з ранніх фонетичних правописів.

Сви́тло гасне; галасъ, пи́сень
На судахъ затихъ;
Ми́сяць бли́дый сумно плыне
По водахъ морськихъ.

 Странній зъ городу выходить
 Поночи́ одииъ:
 Ми́жъ могилами, понурый,
 Въ поли́ ходить ви́нъ.
Порозорении́, розрыти́
Царськи́ теремы; -—
Тысячли́тніи останки
Ви́дъ старовины!
 Поми́жъ ними е́ старійшій
 Ви́шчій вси́хъ курганъ
 Его голову пробиту
 Покрыва́ туманъ;
.....................
.....................
Черезъ мосуръ, черезъ камни́
Странній въ склепъ війшовь.
 Излякавшись, выли́тае
 Круглоокій птахъ
 Якъ тамъ жутко ! Якъ тамъ вохко
 По си́дыхъ сти́нахъ!
Странній си́въ , — отъ пови́вае
Въ склепъ тихій ви́трець;
Странній очи́ пи́дни́мае :
Передъ нимъ мертвець!
 Ти́нь высока, ви́тряная.
 Видно скризь іи;
 Очи́ сви́тятся , якъ трухле
 Древо въ осени́.
 Странній.
Хто се?

 Мара.
 Той,
Хто мае волю, та не мае силы
Тебе зогнати ви́дси́ль, навьязливый!
Господарь а!
 Странній.
 Мертвець !
 Мара.
Чи мало ще надъ нами наруганьня,
Що вы розбили насъ якъ харцизяки,
Святек наше покаляли, нашу
Худобу рози́крали? Наши склепы
Не тысячу годи́въ въ земли́ ховались —
Вы ихъ порозрывали, насъ самихъ
Повытягали зъ нихь. Мовъ ти́сно стало
Вамъ на земли́ й на мори́? Мовъ малая
Краина ваша, що и мертвецямъ
Прійшлося покидать свои могилы ?
Чи золота у горахъ недостача,
Що вы въ трунахъ шукаете ёго?
Чи мало ще й сёго? Вы оби́брали,
Розбили насъ — — вы хочете ще й хаты
Заняти наши, ночувати въ нихъ!
 Странній.
О би́дна ти́нь! Я объ тоби́ жалкую:
Я зла тоби́ не заподіявъ, ни́!
Мини́ огидло ми́жъ людьми живыми:
Прости мене, коли прійшовъ шукати
У васъ покою.

 Мара.
 Га, га, га ! Покою!
У насъ прійшовъ шукать того покою,
Якого насъ позбавили !
Дви́ тысячи́ годи́въ мы тутъ лежали,
Покійно, тихо, не видавши сви́ту:
О якъ то хороше вь земли́! по нашихъ
Могилахъ выступали й погибали
Народы; мы не бачили й не чули,
Бо ви́джили свій ви́къ. Нихто не сми́въ
Потурбувати насъ; ни́хто не знавъ ,
Що тутъ таке заховано въ могилахъ.
Я самъ бувъ царь надъ берегомъ и моремъ:
Поки́рный мій народъ мене любивъ,
И поховавъ якъ сли́дъ, и пожурився.
Дивись! мій царській, неприступный склепъ
Порушили, ви́дбили, наче на сми́хъ
Усякому заглядувать туды;
Трупу мою украли; попи́лъ мій
Розвіяли ; ви́нець мій золотый
Показують на диво; зъ тихь амФоръ,
Куды сти́кали слёзы моихъ ри́дныхъ,
Повымывали дорогій пьятна!
 Ой ой! ой! ой!
 Странній.
О якъ мене твій крикъ бере за сердце!
Мара.
Що я зробивъ и́мъ? Чимъ надосадивъ?
Бони мене не знали — я не знавъ ихъ!
Теперь, би́дази́, присудила доля

 Такую муку..... въ десять разъ страшни́шу,
 Ни́жъ гри́шникамъ у тартари́
Тамъ, на чорному берези́ щироблакитного моря,
Ци́лый день, невидимый смертелиымъ очамъ, изъ нудьгою,
Сумно якъ баба морськая сижу я на ясному сонци́,
Терплючи сви́тъ, осоружнйшій ги́рше для мертвого ока,
Ни́жъ для грудей живыхъ спертый духъ у могили́.
Ни́чью жъ, якъ вымырне зъ хвиль сри́бронога ди́вчина Селена,
Я устаю, и вештаюсь скри́зь по розрытыхъ могилахъ;
Часомъ зустри́ну знакомую ти́нь: — ворога або друга —
Дружка до дружки застогнемъ, тай ри́зно соби́ ночвалаемъ,
Часомъ захожу и въ городъ лякати маленькіи ди́ти;
Часомъ край суденъ завьпо, и зъ ляку гребець стрепенеться!
Коли жъ на сходи́ задніе, покине вродлива Аврора
Пости́ль зъ туману пошиту, тоди́ я вертаюсь до моря,
Знову си́даю на берегъ терпи́ти усе тую муку.
Такъ ни́ у день, ни́ у ни́чь немае мини́ ви́дпочинку,
Такъ и у день, и у ни́чь я все ныю ги́рко страждаю.
 Странній.
Несчастна ти́нь! Ги́ркую пьешь ты, би́дна!
Шкода жъ хоти́ньня нашого все знати ?
Але не позирай на мене гри́зно;
Хай небо сви́дкомъ буде : е у мене
За тебе слёзы. Мои руки чисти́
Одъ вашои худобы. Я здалека,

Я не копався у могилахъ вашихъ. Я
Жалкую обь тоби́, несчастный царю.
 Мара.
У сто рази́въ счастливійшій одъ мене
Посли́дній изъ моихъ пи́дданныхъ. Злодій
Не прійде вытягать его зъ сырой.
У сто рази́въ счастливійшій бы бувъ я,
Коли бъ якъ простого, безъ жодній чести,
Мене сховали въ поли́ и могилу
Мою зри́вняли плугомъ: не блукавъ бы
Я по сему поморью, — я, що бувъ
Законный царь надъ симъ поморьемъ!
 Странній.
Чи́мъ, би́дна ти́нь, тебе спокоить можно?
 Мара.
Ни́чи́мъ, ни́чи́мъ. И хочъ бы мавъ ты волю
Внести упьять мою труну въ могилу,
Вернуть мини́ рози́кранее злото,
И зновъ ви́дправить тризну, зновъ оплакать
Мою кончину — и тоди́, якъ перше ,
Я не вспокоюся! Що разъ зробилось,
Тому незробленымъ не можно бути !
Гри́хи мои супроти мене встали;
Поки я спавъ захованый — вони,
Давни́шни́, вже були загрузли въ пекли́;
А якъ мене збудили — повставали,
Напались на мене, грызуть, и́дять ,
И не ви́дчеплються: сви́тъ ставъ инакій!
Коли погасне сонце, высхне море,
Згорить земля и стане углемъ, — и тоди́

Я не вспокоюсь: на іи останкахъ
Блукатиму по холоду, въ темноти́,
На ви́шни́ вики, въ муци́, безъ надіи,
На ганьбу чолови́чому хоти́нью.
 Ви́шный законъ чолови́кови́ доля дае справедлива :
 Ви́шный законъ занехавши, лихо зробись чолови́къ!
 Горе тому, чьи кости зъ земли́ чолови́къ виби́рае;
 Ги́рко й тому, хто за золото мертвыхъ покою збавля.
Счасливо, чолови́че, хай тоби́
Того не буде пи́сля смерти, що мини́!
Ой горе, горе! .. ..
И посли́дній галасъ ти́ни́
У степу затихъ;
Ми́сяць бли́дый сумно пльны
По водахъ морськихъ.


 Керчь 1841

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.