Монографіи до исторіи Галицкои Руси/Галицкій князь Данило

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ГАЛИЦКІЙ КНЯЗЬ ДАНИЛО
(Монографія Миколы Дашкевича).

I.
РЕФОРМА ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ РУСИ ЗА КН. ДАНИЛА.

На останку XII. в. помѣжь деякихъ поступовыхъ украиньско-рускихъ людей выникала вже свѣдомо̂сть потребы лѣпшого устрою и мо̂цнѣйшого ладу, нѣ жь той, якій панувавъ тодѣ на Украинѣ-Руси. Авторъ „Слова о Полку Игоревѣ“ такими словами высказує про незгоду по Земляхъ Рускихъ: „Убуди же жирня времена. Усобица княземъ на поганыя погибе, рекоста бо братъ брату: се моє, а то моє же и начаша князи про малоє се великоє млъвити, а сами на себѣ крамолу ковати, а поганіи съ всѣхъ странъ прихождаху съ побѣдами на Землю Рускую. О, стонати Руской Земли, помянувше пръвую годину и пръвыхъ князей“.

Мабуть така свѣдомо̂сть чимало запомагала съ початку XIII. в. Волыньскому князеви Романови Мстиславовичу, Даниловому батькови, выробити за недовгій часъ съ по̂вденно-захо̂днои Руси одно страшне для сусѣдъ князѣвство.

Здавалося, що для Украины-Руси займається зоря щасливои будущины и не марно лѣтопись ко̂лька разо̂въ зъ великою шанобою згадує про князя Романа, а наро̂дъ и за 80 лѣтъ по̂сля смерти сего князя добре памятувавъ про него. Але жь заведеный Романомъ новый ладъ держався силою єго индивідуальности и вымагавъ, що бъ єго довго ще по̂ддержувавъ або самъ Романъ, або хто иншій, такои якъ во̂нъ вдачи, чоловѣкъ. На лихо Романъ незабаромъ вмеръ: наступникомъ єму лишився сынъ єго Данило — малолѣтокъ, по̂дъ опѣкою матери. Княгиня-Данилиха не здолѣла справитися съ тыми перешкодами, яки̂ небавомъ повстали проти неи, черезъ що Романова будо̂вля повалилася слѣдомъ за тымъ, якъ самъ будо̂вничій полягъ въ могилу. По̂вденно-захо̂дна Русь зновъ вернулася на шляхъ старого свого становища. До того и чужинцѣ змо̂цнили сво̂й вплывъ на ню и пильнували, що бъ добру єи частину пригорнути до себе.

Здавалось, що гадка про зъєднанє Украиньско-рускихъ Земелъ цѣлкомъ зникла; отодѣ-то за 15 роко̂въ по̂сля Романовои смерти, сынъ єго Данило заходився дбати про батькови̂ думки и єму — бо̂льшь-меншь — пощастило выконати ихъ. Роздивѣмося жь, якимъ чиномъ Данило перевѣвъ отсю справу.

Данилови на єго долю, окро̂мъ Володимира Волыньского, выпала то̂лько частина схо̂днои Волыни, во̂дписана єму заповѣтомъ свояка єго, Мстислава Нѣмого; та й зъ сего заповѣтного удѣлу велику частину мусивъ Данило добувати силомо̂ць; а всѣ инши̂ Землѣ, яки̂ во̂нъ лишавъ по собѣ, придбавъ во̂нъ самъ. Володимиръ стався єму нѣ бы осередкомъ, до котрого горнувъ Данило Украиньско-руски̂ Землѣ.

Въ тако̂й Данилово̂й роботѣ можна во̂дро̂жнити два періоды. Насампередъ во̂нъ пильнує по̂дгорнути по̂дъ свою руку ти̂ Землѣ, що були єго „батько̂вщиною“, але тодѣ не належали до него. За таку „батько̂вщину“ во̂нъ мо̂гъ вважати першь усего Землю Володимирску, се бъ то бо̂льшу частину захо̂днои Волыни. Остання Волынь була во̂друбнымъ удѣломъ, де головными мѣстами були Белзъ и Червень. Певно, що за Романа и по схо̂дно̂й Волынѣ були во̂друбни̂ князѣ, та Романъ по̂дгорнувѣ ихъ по̂дъ себе. Нѣ за кимъ зъ Украиньско-рускихъ князѣвъ не було сто̂лько права на Галичь, якъ за Даниломъ: єго батько Романъ бувъ близькимъ кревнякомъ Галицкому княжому родови; ро̂дъ сей вимеръ, Галичь призвычаився переходити, яко спадщина, во̂дъ батька сынови. Отъ черезъ се Данило и мо̂гъ вважати и Галичь за свою „батько̂вщину“.

За останнихъ часо̂въ свого житя Романъ володѣвъ и Кієвомъ; одначе Данило не квапився на сю частину Украины-Руси, яко на спадщину; а може й не хотѣвъ набиватися за Кієвомъ, що бъ не выкликати довгои боротьбы: може мѣркувавъ во̂нъ инакше, що хочь во̂нъ и возьме верхъ у боротьбѣ та великои користи съ того не придбає. А що Данило тодѣ не замѣрявся на Кієвъ, се видко съ того, що Кієвскій князь Володимиръ Руриковичь спершу побоювався Данила и воювавъ проти него, але небавомъ заспокоився и бувъ Данилови суперечникомъ. Знати зновъ, що хочь бы Данило и забравъ бувъ Кієвъ, то бъ вернувъ єго Михайлови Черниго̂вскому.

Отакъ за першои половины свого житя Данило прямувавъ, яко дѣдичь, добути собѣ цѣлый Волыньскій удѣлъ и Галицко-руску Землю. И таке прямованє показавъ во̂нъ зъ разу. Ще якъ Данило бувъ малолѣткомъ, Крако̂вскій князь Лешко по̂дбивъ по̂дъ свою руку деяки̂ Землѣ за рѣкою Бугомъ. Ставши родичемъ Мстислава, Данило нарѣкавъ на Лешка, мовлячи: „Батько̂вщину мою держить“. Коли Мстиславъ згодився запомогти Данилови, во̂нъ самъ „ѣха съ братомъ и прія Берестий, и Угровескъ, Верещинъ и Столпє, Комо̂въ и всю Украину“. Другимъ разомъ вже на останку року 1230 Данило ходивъ во̂йною, що бъ привернути давни̂ межѣ Володимирскои Землѣ. Во̂нъ замѣрився було йти проти Ятвяго̂въ, та зупинила єго повѣнь, про котру довѣдався во̂нъ въ Берестѣ. Тодѣ згадавъ во̂нъ, що є у него вороги поблизу: „Данилови рекшу: не лѣпо єсть держати нашеє отчины криверникомъ, Тепличемъ, рекомымъ Соломоничемъ и поидоста на нѣ въ силѣ тяжьцѣ; пріяста градъ мѣсяця марта, старѣйшину ихъ Бруна яша и вон изоимаша и возвратися Володимерь“. Зъ во̂дсѣль знати, що безъ великои працѣ Данило пригорнувъ захо̂дну Волынь.

На Галичь, хочь Данило и вважавъ єго за цѣлу свою „полъотчину“, во̂нъ одначе довго не выявлявъ своєи претенсіи; а вже коли Мстиславъ покинувъ Галичь, тодѣ Данило взявся, що бъ придбати отсю найзаможнѣйшу и лѣпшу частину своєи батько̂вщины. Такъ-то швидко и легко далося єму осѣстися тутъ; бо тутъ во̂нъ наткнувся на вельми мо̂цныхъ супротивнико̂въ. Въ Галичѣ, якъ и на Волынѣ наро̂дъ тягъ руку за Данила; але въ Галичѣ народне спочутє не великои стояло ваги: вагу тутъ мали бояре , а народна громада, не мала рѣшучого вплыву.

Про первѣстне житє народнои громады въ Галичинѣ звѣстки вельми скупи̂; судячи по̂сля нихъ, можна гадати, що устро̂й громадского житя не мавъ жаднои особливои прикметы. Во̂дносины громадскихъ елєменто̂въ, се бъ то: князя, дружины и громады, були таки̂ сами̂, якъ и скро̂зъ по Украинѣ-Руси. Бояре були неминучою частиною дружины и займали въ нѣй перше мѣсце; а дружина наврядъ чи була мо̂цно и туго привязана до землѣ. Дружина ревно стоить за князя; ще за Володимирка, вона, не вважаючи на волю мѣщанъ, помагає князеви втихомирити народну колотнечу въ Галичѣ и сѣсти на столѣ. Зъ лѣтописного оповѣданя про сей випадокъ знати, що наро̂дъ тодѣ стоявъ самъ по собѣ, а князь и дружина сами̂ по собѣ.

Що иншого помѣчаємо въ Галичѣ за Володимиркового наступника Ярослава Осмомысла. Коло князя перебуває стало єго власна дружина; ся дружина не те, що бувъ „полкъ“, якій збирався въ часы народного рушеня, коли повставала во̂йна зъ ворогами зверхними.

Бояре не почували себе тѣсно злучеными съ княземъ, а були цѣлкомъ во̂друбными; вони вплывали на князя не такъ, якъ вплывала тодѣ дружина. Бояре се горѣшня верства. За Ярослава зъ разу видко стало вагу и авторитетъ урядового стану Галичанъ. Вѣдаємо, що Ярославо̂въ батько захопивъ бувъ ко̂лька Изъяславовыхъ мѣстъ. Ярославъ готовый бувъ вернути ихъ, та бояре не дали єму сего вчинити. Бояре не хотѣли, що бы, сѣ княжои ласки, справою кермувавъ хто зъ боку и черезъ те вони року 1173 повстали и проти князя и проти тыхъ єго прихильнико̂въ, що лѣтопись зове ихъ „Чарговою чадью“. Отся „чадь“, мабуть була зъ людей незначныхъ. Здається, що проводомъ до ворохобнѣ було бажанє боярѣ во̂двернути во̂дъ князя вплывѣ „чади“, але не во̂дважилися вони прямо мовити причину и причепитися до семейного житя князя. А вже се одно свѣдчить, що бояре мали велику вагу и силу. Прецѣнь же вони не цѣлкомъ взяли гору надъ Ярославомъ: хочь во̂нъ и заприсягся вважати на волю бояръ, одначе жѣнка єго примушена стала на вѣки покинути Галичь, а сына во̂нъ разъ прогнавъ було. Зъ другого боку спостерегаємо, що бояре присвоили собѣ и почали орудувати такими правами, яки̂ по иншихъ Земляхъ належали громадамъ и стали вони порядкувати за всю Галицку громаду. Передъ смертію Ярославъ скликавъ увесь наро̂дъ: „И ко преставленію своєму въ болезни тяжцѣ познася худъ, и созва мужа своя и всю Галичскую Землю; позва же и зборы вся и монастыря и нищая и сильныя и худия“. Тутъ передъ усѣма во̂нъ кається за свои грѣхи: „Й тако глаголаше плачася ко всѣмъ: отци и братя и сыновѣ, се уже отхожю свѣта сего суєтьнаго и иду ко Творцю своєму, а сгрѣшихъ паче всѣхъ, якоже инъ никто же сгрѣши; а отци и братія! простите и отдайте!“ До кого же во̂нъ обернувся, якъ зайшла рѣчь про наступника? „И се мовляшеть мужемъ своимъ: а се приказываю мѣсто своє Олгови, сынови своєму меншему, а Володимиру даю Перемышль“. Й не съ кимъ иншимъ, якъ зъ мужами Галицкими складає во̂нъ про се умову. Такъ само и Романъ Мстиславовичь обертався до мужѣвъ тодѣ, якъ хотѣвъ обняти Галицкій сто̂лъ.

Таки небезпечни̂ для князя во̂дносины бояръ зложилися не зъ разу, а спровола, повагомъ, непримѣтно, черезъ що князь и не взявъ проти нихъ обережности заздалего̂дъ. За часу Володимирка завелося въ Галичинѣ одновластє и звычай, що бъ сто̂лъ княжій переходивъ во̂дъ батька до сына. Берладникъ, хочь и силкувався за Ярослава добути собѣ удѣлъ въ Галичинѣ, та не було єму въ сему вдачѣ. Инши̂ вѣтки княжого роду не замѣрялися на Галичь, ажь до ко̂нця XII. вѣку. Такимъ побытомъ зъ року 1144 въ Галичѣ не перемѣнялися князѣ такъ, якъ по иншихъ Земляхъ; правивъ оденъ князь безъ суперечнико̂въ. Земля була велика, а князь оденъ; натурально було боярамъ придбати собѣ широку власть. Вони орудували не то̂лько невеличкими мѣстами, але й головными. По мѣстахъ можна було имъ сидѣти довго; бо не траплялося такихъ обставинъ, що бъ примушували ихъ кидати свои посады; вмиравъ князь-батько, вони служили у єго сына; отъ и въ Ярослава були „мужѣ“ єго „отця“. Вь лѣтописи здибаємо такихъ „мужѣвъ“, що служили князеви по 20 лѣтъ; орудуванє справами надавало имъ особливои силы и черезъ все отсе „княжи̂ мужѣ“ зробилися „крѣпкими землѣ“ и набралися великои ваги: стали вони вже не „княжими“ лишенъ, а Галицкими мужами. Надбавши собѣ такои ваги, вони почали истнувати якъ щось во̂друбне, самосто̂йне, мимо княжои волѣ.

Доказомъ того, що сказано про організацію „Галицкихъ мужѣвъ“ (въ Кієвско̂й лѣтописи зустрѣчаємо ихъ съ половини XII. вѣку), стають ихъ власни̂ слова до Ярослава, що мовили єму передъ во̂йною зъ Изъяславомъ: „Ты єси молодъ, а поѣди прочь и насъ позоруй, како ны будешь отецъ твой кормилъ и любилъ, а хочемъ за отца твоего честь и за твою головы своя сложити“; и рѣша князю своєму: „Ты єси у насъ князь одинъ, оже ся тобѣ што учинить, то што намъ дѣяти? а поѣди, княже, къ городу, а мы ся бьємъ сами съ Изъяславомъ, а кто насъ будеть живъ, а прибѣгнеть къ тобѣ, а тогда ся затворимъ въ городѣ съ тобою“. Во̂дсѣль знати: 1) що „Галицки̂ мужѣ“ були княжи̂ дружинники, а не „лучшіє люде“ землѣ; 2) що по̂дъ споко̂йнѣйшій часъ отси̂ дружинники правили мѣстами Галицкои Землѣ; Володимирко ихъ „кормилъ“; 3) по̂сля Володимирка вони служили у Ярослава; 4) се були люде, що осѣвшись на землѣ, не могли по̂сля смерти князя переходити за платню до другого. Пильнуючи, що бъ Галицка Земля не дробилася, вони дбали, що бъ збо̂льшити територію свого князѣвства; бо разъ, якъ бо̂льшала територія, бо̂льшавъ и обшаръ, де вони орудували. Отъ чому не дали вони Ярославови вернути мѣста позабирани̂ єго батькомъ.

Придбавши собѣ верховодство, дружинники вживали єго не такъ, якъ бы слѣдъ було лучити людямъ громады, а незалежно во̂дъ неи и навѣть на шкоду ѣй. Одначе громада не змагалася проти нихъ, бо ще ранѣйше вона була въ Галичинѣ пригноблена. Спинивши ворохобню, Володимирко князювавъ силою въ двохъ мѣстахъ — въ Галичѣ и въ Звенигородѣ. И проти Ярослава реакція виходила не зъ народу; ми помѣчаємо єѣ не въ Галичѣ то̂лько, а ще й на полудни князѣвства въ Берладѣ, у Кучелминѣ и Ушицѣ. Изъ промовы Галицкихъ посланцѣвъ до Изъяслава Давидовича бачимо, що незадоволеныхъ сила примушувала мовчати, але вони готови̂ були встати, якъ бы отримали яку першу запомогу. Та не до̂стали вони запомоги и мовчки, не сперечалися проти осоружнои имъ кормиги. Выходить, що сами̂ мѣсцеви̂ обставины сприяли Галицкимъ боярамъ займати особливе становище, вплывъ сусѣдныхъ державъ, Польщи и Угорщины, бравъ тутъ лишень другорядну вагу; ажь Володимирщина такъ само лежала межа въ межу съ Польщею, одначе тамъ не помѣчаємо такихъ особливостей, яки̂ трималися въ Галичинѣ.

Опо̂сля вже, по̂сля смерти Ярослава Осмомысла до часу, поки Данило затвердився въ Галичѣ, тамъ истнували мѣсцеви̂ бояре, подо̂бни̂ до тыхъ, що були въ Новгородѣ. Князѣ перемѣнялися, а бояре лишалися ти̂ сами̂, жаденъ зъ Галицкихъ князѣвъ не спромо̂гся водпыхнути ихъ на бо̂къ, заступити ихъ своими боярами; коли въ якого съ князѣвъ и бували власни̂ дружинники, то вони не мали въ краю великои ваги.

Зъ во̂дки жь набиралися бояре? Князѣ часто терпіли ихъ по неволѣ, бо майже що ступень бачили во̂дъ нихъ непоко̂рливо̂сть, нехтованє и наругу. У во̂дносинахъ бояръ до иншихъ мешканцѣвъ краю бачимо, що бояре выступають тамъ всюда, де вся Земля повинна була рѣшати яку справу. Де-не-де по лѣтописяхъ згадують про наро̂дъ, яко дѣяльну силу; народъ подає тодѣ сво̂й голосъ, коли нема на видо̂внѣ бояръ. Бояре вели політику трохи чи не все на переко̂ръ народному добробытови. Съ часу смерти Ярослава Осмомысла, особливо же по̂сля смерти Романа, бояре були причиною баламутства та ворохобнѣ въ краю, вони наводили чужинцѣвъ и траплялося, що чужинцѣ навѣть замѣрялися на народне сумлѣнє. Такъ сами̂ бояре не вельми звертали увагу на наро̂дъ. По̂сля татарского нападу „Доброславъ вокняжилъ ся бъ и Судьичь, поповъ внукъ, и грабяше всю землю и въшедъ во Бакоту все Понизье прия… Григорій же Васильевичь себѣ горнуюстрану Перемышльскую мысляше одержати, и бысть мятежь великъ въ землѣ и грабежь отъ нихъ“. Наро̂дъ бачимо въ тяжкому становищи; ось якій образець подає лѣтопись: „приѣхаша съ великою гординею, ѣдучю Доброславу въ одиной сорочцѣ, гордящю, ни на землю смотрящю, Галичаномъ же текущимъ у стремени єго“. По̂сля сего не можна гадати, що бъ Галицки̂ бояре выходили зъ народу. Ми думаємо, що боярске званє переходило зъ роду въ ро̂дъ людей, що стали боярами за Ярослава; вони здобули собѣ такои ваги и силы, що вплывъ ихъ не мо̂гъ вже зникнути и переходивъ во̂дъ батька до сына. Доказъ сего вбачаємо и въ Галицко-Волыньско̂й лѣтописи, по̂дъ р. 1208. Бояринъ Володиславъ по̂дъ Перемышлемъ обертається, вже жь не до громады, а до бояръ, съ такими словами: „Братье! почто смущаєтеся? не сни ли избиша отци ваша и братью вашю, а инѣи имѣниє ваше разграбиша, и дщери ваша даша за рабы ваша, а отьчьствии вашими владѣша инии пришелци? то за тѣхъ ли хочете душю свою положити?“ Зъ во̂дсѣль знати, що батьки и браты тыхъ бояръ були такъ само боярами и въ нихъ були батько̂вщины, а батько̂вщины захопили бояре приведени̂ Игоревичами. Можна здыбати въ лѣтописи и инши̂ доказы нашои думки. Що значать слова бояръ: „Не хочемъ кланятися попадьи“. Звернѣмъ ще увагу й на те, що мѣжь боярами згадуються цѣли̂ роды: Молибоговичѣ и Володрисы, Абрузовичѣ. Чимъ же бояре по̂ддержували сво̂й вплывъ? Имовѣрно, що економічными достатками. У нихъ були землѣ, що переходили во̂дъ батька до сына. На земляхъ тыхъ мешкали и люде вольни̂ и рабы (нево̂льники). Хлѣборобство въ Галичинѣ було бо̂льшь користнымъ, давало зыскъ и черезъ те у бояръ окро̂мъ нерухомыхъ до̂бръ, було велике рухоме майно; надбали вони єго, правлячи мѣстами и околицями. Отъ на отси̂ лишень фактични̂ переваги и обпиралася вага бояръ; выключнои во̂друбности своихъ правъ вони не перевели правничою дорогою и правно не во̂дро̂жнилися во̂дъ народу, а наро̂дъ не гадавъ, що во̂нъ позбувся свого вѣчевого права. Оть въ чому головна во̂дмѣна галицкихъ бояръ во̂дъ захо̂дныхъ. Галицке боярство хочь и було родовымъ, та не було станомъ обгородженымъ и простымъ людямъ можна було вступати до сего стану. Лѣтопись згадує, ко̂лькохъ такихъ бояръ. що повыходили зъ низшого стану, хоча съ тои жь лѣтописи видко, що таки выпадки траплялися вельми рѣдко. Значить, въ давнину на Украинѣ-Руси люде не вѣдали во̂друбныхъ стано̂въ. За князѣвъ вся людно̂сть краю була одностайною масою; верствы єи во̂дро̂жнялися достатками, а не правами: перши̂ зерна стано̂въ показуються лишень на самому ко̂нци княжого періоду. Исторія царизму выплекала и розповсюдила си̂ зерна. Въ давнину було такъ: коженъ чоловѣкъ має право на все; одному пощастило больше, а тому менше, оть во̂нъ и во̂дро̂жнявся яко „лучшій чоловѣкъ“; а хто лишався по заду другихъ, той звався „меншимъ“ чоловѣкомъ.

Галицки̂ бояре Данилового часу були те жь саме, що й Ярославови̂ бояре. Видима рѣчь, що Данилови не можна було не завважати на те, — на чій бо̂къ сприяють бояре, бо сама народна прихильно̂сть ще не забезпечувала єму володѣня Галичины.

А бояре змагалися проти Данила: змаганє ихъ має вдачу сталости. Инколи бояре зъ доброи волѣ наче й корилися Данилови, але коли гараздъ вчитаємся въ лѣтописи, такъ спостерегаємъ, що нѣколи бояре не хилилися до Данила щиро, а корилися єму лишень тодѣ, коли сподѣвалися, що во̂нъ въ повнѣ матиме вдачу. Покорившись, вони заразъ же починали мѣркувати, якимъ би чиномъ спекатися єго власти: або змовлялися вкоротити єму вѣку, або потайно зносилися зъ Украиньско-рускими и чужоземными князями и закликали ихъ въ Галичину. Хочь и траплялося, що проти Даниловыхъ ворого̂въ бояре йшли за одно зъ нимъ, то й тодѣ вони були зрадниками и водрѣкалися во̂дъ него, скоро то̂лько спостерегали, що во̂нъ програє справу.

Повна неприхильно̂сть бояръ до Данила и прямованє ихъ шкодити єму, що бъ во̂нъ не затвердився въ Галичѣ — се рѣчь за надто видима. Та зъ якои причины выникали таки во̂дносины? Може зъ Даниловыхъ вчинко̂въ проти бояръ? Але жь, князь Данило зносився зъ боярами такъ само, якъ зносилися зъ ними и прелесни̂ князѣ. Мы собѣ гадаємо навѣть, що наврядъ хто съ князѣвъ давнои Руси поводився такъ гуманно зъ своими сталыми ворогами. Гуманно̂сть Даниловои вдачи яскраво во̂дро̂жняє єго во̂дъ єго батька. Додамо, що волыньски̂ бояре горячо стояли за Данила; галицки̂ бояре не вдовольнялись тымъ, чимъ бы вдовольнились бояре иншихъ Рускихъ Земель, отъ въ сему жь то и вся сила! Змаганє ихъ проти Данила вже було звязане зъ особливыми прямованями ихъ, а прямованя выходили съ тихъ особливыхъ обставинъ, въ якихъ бояре перебували въ своѣй землѣ, воно було протягомъ тои боротьбы, що велася трійцять вже лѣтъ.

Придбавши собѣ вагу и силу, галицки̂ бояре пильнували, що бъ не стратити ихъ и сво̂й особистый добробытъ становили на першому мѣсци, не гадаючи про интересы народу ! Отъ чимъ вызначалися усѣ вчинки бояръ во̂дъ часу Ярослава Осмомысла.

Ще доки не вымеръ ро̂дъ Ростиславовичѣвъ, бояре готови̂ були и навѣть бажали триматися переважно сего роду. По̂сля смерти Ярослава бояре вигнали єго сина Олега, а за князя взяли собѣ Олегового брата. Згодя Романъ намовивъ ихъ и на сего и сей мусѣвъ втѣкати, коли жь и Романа примусили во̂дректися во̂дъ Галича и поступитися нимъ Уграмъ, бояре зновъ обернулися до свого князѣвского роду, и кликали Берладникового сына. Та й за Ростиславовичѣвъ бояре не геть то вважали на те, що звязокъ князѣвъ сего роду зъ Галичемъ бувъ вже освяченый передъ народомъ давниною и готови̂ були нехтувати народни̂ переказы, коли то̂лько не надобився имъ покликаный князь.

Якъ перевѣвся ро̂дъ Ростиславовичѣвъ, Галичь не мо̂гъ лишитись безъ князя, бо за того часу Земля безъ князя здавалася безборонною а про иншу яку форму власти — нѣхто й не гадавъ ще. Видима рѣчь, що боярамъ не однаково було, хто князюватиме у нихъ и якимъ чиномъ той станеться княземъ. Коли княземъ стававъ хто по ихъ выборѣ, вони могли въ повнѣ задержати усѣ свои переваги, а то й придбати собѣ ваги ще бо̂льшь, нѣ жь мали за Ростиславовичѣвъ. На впаки князь, що сѣвъ би на галицкому столѣ на переко̂ръ боярамъ, не поступався имъ правами, не зважавъ бы на нихъ! Таке становище чинило боярамъ не мало клопоту и погодитися имъ можна було хиба лишень зъ Угорскими королевичами; бо въ Угорщинѣ тодѣ вже аристократія мала велику силу. Тымъ-то Галицки̂ бояре давали орудувати споко̂йно Галичемъ то̂лько тымъ князямъ, яки займали Галичину, згодившися зъ ними на те. Прецѣнь же й те треба мовити, що бояръ по̂дбивало на таке прямованє не саме то̂лько бажанє зберегти status quo, але ще спонукало ихъ и бажанє, що бъ зацѣлѣла автономія Галицкои Землѣ. Оть бояре й оголосили замѣсть давного наступованя сина по батькови — принципъ вибору князя и почали вводити єго заразъ, якъ не стало князя зъ роду Ростиславовичѣвъ. Романъ, просячи у Рурика запомоги выгнати зъ Галичины Угро̂въ, мовивъ: „Ведуть мя Галичане къ собѣ на княжениє“. Во̂нъ обпирався тодѣ на вибо̂ръ, якъ на звычай вже и вчинокъ бояръ вважавъ яко звычайный фактъ громадскои волѣ, громадскои самоуправы. Але жь, якъ мы вже бачили, въ Галичинѣ сею самоуправою користувалися то̂лько бояре, вважаючи себе за заступнико̂въ цѣлого краю. Якъ вмеръ Володимиръ Ярославовичь, бояре зно̂въ бажали, що бъ князь у нихъ бувъ по выбору; по̂сля того воно велося такъ стало.

Коли бъ довелося боярамъ затвердити въ Галичинѣ княземъ ту особу, яку вони вподобали, то може бъ и запанувавъ въ краю споко̂й; але жь на лихо! Скоро то̂лько Галичь и лишився безъ князя зъ давного князѣвского роду, заразъ показалися мо̂цни̂ претенденты; отси̂-то пильнували, хочь бы що тамъ, а придбати Галичину, чи то за згодою бояръ, чи хочь и безъ неи. Першь усего явилися Угры: вони ще далеко заздалего̂дь передъ тымъ зо̂ткнулися зъ Галичиною и хотѣли пригорнути єѣ до територіи свого королѣвства. Вони не во̂дважилися зъ разу во̂добрати у Галичины самосто̂йно̂сть; тымъ-то, наче бъ то не займаючи старого ладу и звычаѣвъ, лишили въ Галичѣ во̂друбного князя Романа Мстиславовича.

Бояре змагалися, хотѣли, що бъ було по ихнёму. Затяглася боротьба, котрои добуткомъ була то̂лько часта перемѣна князѣвъ. Звычайно си̂ перемѣны становлять въ вину самымъ то̂лько боярамъ, наче бъ то вони вже звыкли такъ перемѣняти князѣвъ; отже не сами̂ бояре були тому виною: де за кого съ князѣвъ бояре и вступалися, также выганяли такихъ вороги бояръ.

Отсе и вияснює намъ во̂дносины бояръ до Романовыхъ сыно̂въ, котри̂ зъ самого малку були претендентами на Галицкій сто̂лъ. Бояре сперечалися, бо Романовичѣвъ хтѣли садовити на Галицкій сто̂лъ не зъ ласки бояръ, а якъ дѣдичѣвъ батько̂вщины; до того же бояре памятували Романа яко свого лютого и небезпечного ворога. Певно, що Романъ затвердився въ Галичѣ на перекоръ усѣмъ змаганямъ бояръ и на останку бажавъ знѣвечити ихъ усѣхъ. Хочь заразъ по̂сля смерти Романа бояре „цѣловаша крестъ къ сыну єго Данилу“, и боронили єго проти Рурика, але се сталося за тымъ то̂лько, що „по смерти Романовѣ снимался король со ятровью своєю, во Сяноцѣ: приялъ бо бѣ Данила, како милого сына своєго, оставилъ бо бѣ у него засаду, Мокъя великаго слѣпоокаго, и Корочюна, Въплта и сина єго Витомира, и Благиню, иныи Угры многи, и за то не смѣша Галичанѣ ничтоже створити, бѣ бо инѣхъ много Угоръ“.

Небавомъ обставины помогли боярамъ вызволитися во̂дъ ненавистныхъ имъ Романовичѣвъ, котрымъ вони пото̂мъ були поспо̂льными ворогами. Те, що бояре двѣчи закликали въ Галичину Данила, не суперечить тако̂й ихъ політицѣ: кличучи вперше Данила, вони сподѣвалися, що єго имя не поможе зо̂брати гро̂зьне рушенє проти ихъ ворого̂въ Игоревичѣвъ и въ сему вони не помылилися. Спекавшись Игоревичѣвъ, бояре держали Данила зъ умовою, що бъ вони орудували усею властю. Шкодила имъ Данилова мати, вони єѣ выгнали „хотяща бо княжити сама“. Другимъ разомъ черезъ те покликали Данила, що на Галичину йшовъ Мстиславъ.

Коли Данило выро̂съ и вже самъ ставъ устоювати за своє право, во̂нъ обпирався на те саме, на що колись вказували єго прихильники, що во̂нъ дѣдичь. Князювати въ Галичинѣ во̂нъ бажавъ такъ, якъ князювали й инши̂ и якъ самъ во̂нъ князювавъ на Волынѣ. Свѣдомый власного достоиньства во̂нъ вымагавъ во̂дъ бояръ поко̂рливости: „Князь вашъ азъ єсмъ, мовивъ во̂нъ разъ до нихъ, повеления моєго не творите“. Орудуючи великими сусѣдными землями, Данило вважавъ за можливу рѣчь утримати такожь ладъ и въ Галичинѣ. На останку Данило бувъ такимъ же енергічнымъ якъ и батько єго.

Видима рѣчь, що боярамъ Данило выдавався страшнымъ и вони взялися жваво, що бъ позбутися єго.

Оть якъ мы собѣ вызначуємо во̂дносины бояръ до Данила.

Бо̂льшо̂сть сучасныхъ ученыхъ, якъ Костомаро̂въ, Бѣляєвъ, Смирно̂въ во̂дмѣнною, значною и выразною вдачею Галицкихъ бояръ — вважають неустанный подѣлъ на партіи, съ котрыхъ кожна становила и попирала свого кандидата и по думцѣ сихъ ученыхъ вчинки Галицкихъ бояръ не показують одностайности и во̂друбности стану, а на першому мѣсцѣ у кожнои партіи стояли приватни̂ интересы, кожна зъ нихъ силкувалася взяти гору надъ останними, черезъ те въ Галичинѣ велася боротьба то̂лько ро̂жныхъ боярскихъ партій.

Уважно оглядаючи увесь періодъ во̂дъ часу смерти Ярослава Осмомысла до часу, доки Данило запевне вже затвердився въ Галичинѣ, не можна не бачити, що такихъ подѣло̂въ майже не було и князѣвъ въ Галичѣ садовили або скидали и выганяли не во̂друбни̂ партіи, а всѣ бояре. Всѣ бояре брали участь въ перемѣнѣ князѣвъ по̂сля Романа. Дѣти єго не мали въ Галичѣ прихильнико̂въ и по́бѣгъ ихъ не бувъ наслѣдкомъ боротьбы партій. Коли бъ бояре дѣлилися на партіи, то для нихъ бувъ великій просторъ ставити своихъ кандидато̂въ, якъ Романовичѣвъ выперли зъ Галичины, одначе жь не видко, що бъ одна партія ставила свого князя, а друга иншого. На впаки! спершу за проводомъ Угорского короля вони покликали Ярослава Переяславского, а згодя, по̂сля загальнои нарады по̂слали по Игоревичѣвъ. Якъ осѣлися Игоревичѣ, то ко̂лька лѣтъ проти нихъ нѣхто не выступавъ. А вже жь коли бъ бояре волѣли иншого князя, то не зустрѣли бъ на те великои перепоны, бо Игоревичѣ сварилися помѣжь себе и оденъ выгнавъ другого. Далѣ й самого Романа выгнали Угры за по̂дмогою бояръ. Въ лѣтописяхъ прямо мовиться, що бояре чинили усѣ сукупно. Розгляньмо ще зъ сего боку часъ боротьбы Данила за Галичину.

Чи спостережемо хочь за того часу ворогованє партій? Дехто помѣжь вченими вбачає, якъ оть проф. Шараневичь, мѣжь Галицкими боярами и Данилову партію, але въ лѣтописи сего не видко. Коли въ боротьбѣ Данила зъ Судиславомъ перевагу видимо почавъ брати Данило 1230 р., до него пристали усѣ бояре. Коли мѣжь ними були Данилови̂ прихильники, то чомъ же вони заздалего̂дь не пристали до него? Троха згодя вѣрными Данилови лишилися то̂лько 18 „отроко̂въ“, але ихъ лѣтопись во̂дро̂жняє во̂дъ бояръ. Прійшли Угры и „приимь король Ярославлъ и пойде къ Галичю. Климята же съ Голыхъ горъ убѣжа отъ князя Данила ко королеви и по немъ вси бояре Галичькѣи предашася“. Въ другому мѣсцѣ лѣтопись повѣдає: „Володимиру же ятому бившу въ Торцькомъ и Мирославу, съвѣтомъ безбожьнаго Григоря Василевича и Молибоговичевъ, инѣмъ бояръмъ многимъ ятымъ бывшимъ… Узрѣвше же бояре Галичьстии Василька отшедша съ полономъ воздвигоша крамолу“. Отси̂ „многіє бояре“ зовсѣмъ не галицки̂ прихильники Данила, а мабуть волыньски̂ бояре. Волыньскимъ бояриномъ бувъ Мирославъ, та мабуть и Григорій Василєвичь, що суперечивъ проти во̂ддачи Уграмъ Перемышля. Зъ галицкихъ боярѣ хиба оденъ Судиславъ бувъ прихильникомъ Данилови; але така прихильно̂сть не великои вартъ ваги! Бо̂льше нѣде лѣтопись не натякає на Даниловихъ прихильнико̂въ. За часу небутности Данила въ Галичѣ тамъ перебувавъ полкъ зъ єго братомъ про всякъ случай и якъ то̂лько во̂нъ выступивъ, заразъ почалася колотнеча… А може галицки̂ бояре ворогуючи одностайно проти Данила, складали партіи за для иншихъ претенденто̂въ? Бачимо, що ти̂ претенденты зъявлялись не заразомъ, а оденъ по одному: першими були Угры; коли ихъ побили, зъявився на короткій часъ Олександеръ Белзкій а за нимъ Черниго̂вски̂ князѣ. Тымъ сами̂ бояре складали партіи усѣхъ отыхъ претенденто̂въ. Видима рѣчь, що бояре стояли за таку ділєму: або Данило, або якій будь зъ названыхъ нами кандидато̂въ.

Мы не доводимо, що бояре разъ-у-разъ стояли дружно въ во̂дносинахъ до князѣвъ; мы лишень гадаємо, що такъ воно бувало въ бо̂льшости выпадко̂въ и такъ було за Данилового часу.

То й тодѣ, коли помѣчаємо во̂друбни̂ партіи, то бачимо, що рѣчь иде не про панованє однои купки бояръ надъ другою. Отъ н. пр. зъ лѣтописного оповѣданя про вигнанє Володимира Ярославовича добре знати, що одна партія бояръ трималася князя, а друга змагалася проти него. Лѣтопись прямо повѣдає, що колотнеча выникла черезъ насильства князя, але непримітно зъ лѣтописи, що бъ въ тыхъ насильствахъ брали участь бояре — прихильники князя. Насильство було въ тому, що Володимиръ „улюбивъ жену или чью дочеръ, поимашеть насильемъ“. Имовѣрно, що насильство обмежувалося такими выпадками, не чѣплялося до добра и правъ и що повстали проти князя сами̂ лишень покривджени̂ такими выпадками. А подивѣмося, до чого прямували ворохобники?“ „Возсташа на князь свой“ сказано въ лѣтописи и не маючи певности выгнати єго прямо, ворохобники повѣдали князеви сво̂й замѣръ убити єго жѣнку-попадю „и се рѣкоша, вѣдаючи, ажь єму не пустити попадьи, но абы имъ како прогнати єго и симъ єму пригрозиша“. Ото жь жадного слова нема, що бъ вони бажали прогнати съ княземъ кого зъ бояръ. На останку бачимо, що съ княземъ втѣкли єго жѣнка, сыны та дружина. Вважати сю дружину за бояръ, Володимировыхъ прихильнико̂въ, якъ се робить проф. Шараневичь, нема жаднои основы. Съ Татищева вѣдаємо, що Володимирови̂ приятелѣ жили собѣ въ Галичѣ по̂сля того, якъ во̂нъ втѣкъ. Коли осѣлися въ Галичѣ Угры, помѣчаємо двѣ партіи: одна тягла руку за нихъ, друга по̂слала по Ростислава. Зъ якои причины выникъ отсей подѣлъ? Бояре въ загалѣ волѣли собѣ Руского князя, то̂лько вважали на те, „чіи бяхуть сынове и братья у короля, то ти держахуться крѣпко по королевичи“. Знати, що бояре тягли руку за Угро̂въ во̂дъ остраху. Выходить, що коли мы й спостерегаємо иншій разъ подѣлъ мѣжь боярами, то се просто во̂дъ того, що одни̂ вважали за лѣпшого князя того, а инши̂ другого; але черезъ се мѣжь боярами не доходило до збройнои боротьбы и коли сѣдавъ кандидатъ однои партіи, то на другу не випадали нѣ угнѣтъ, нѣ по́бѣгъ. Загаломъ бачимо повну недостачу тыхъ появъ, яки̂ безпримѣнно трапляються тамъ, де йде боротьба партій. Втѣкаючи зъ Галичины бояре, боялися угнѣту не во̂дъ своихъ бояръ, а во̂дъ князѣвъ, котри̂ й не гадали собѣ опиратися на яку небудь партію бояръ. Таке було за першого повороту до Галича Володимира Ярославовича, за Романа и за Игоревичѣвъ. Бояре корилися неминучости и не видко, що бъ одна партія баламутила другу. На пр. р. 1189 Ростиславъ прибувъ по̂дъ Галичь зъ невеликою дружиною, сподѣваючись на обѣцянку бояръ; бояре обѣцяли єму „узрѣвше полкъ єго, отступити отъ королевича. Бяшеть же и въ єго полку неколько мужь Галичкыхъ приѣхало; и си же узрѣвше льсть братья своєя подьпоустивше и подъ полкъ свой и отступиша отъ него“. Не спостерегаємо мы й того, що бояре вбивали оденъ одного, або грабували. Певно, що Володиславъ, Судиславъ були першими особами въ боярствѣ. Коли истнували партіи, то чомъ же нема иншихъ во̂дповѣдныхъ имъ осо̂бъ, котри̂ бъ ворогували зъ ними? Чому зно̂въ тодѣ, коли одна партія ставала зъ верху, не бачимо опозиціи другои? Отси̂ ватажки йдуть наслѣдно оденъ у слѣдъ одного: Володиславъ (1202–1211р.), за нимъ Судиславъ (1208–1234), дальше Глѣбъ Зеремѣєвичь (1226–1234), Володиславъ (1231 ? 1241–49). Одинокій випадокъ ворогованя мѣжь боярами за верховодство оповѣдає Галицко-Волыньска лѣтопись по̂дъ р. 1240. Додамо ще, що лѣтопись рѣдко споминає про подѣли бояръ, а все мовить: „Галичкыи бояре“, значить, що розумѣє тутъ усѣхъ бояръ.

Певна рѣчь, що бояре були головнымъ ворогомъ Данила и нѣхто, якъ вони виновати̂, що Данило не всидѣвъ въ Галичѣ тодѣ, якъ забравъ єго вперше. Бояре не могли втихомиритися и разъ-у-разъ нишпорилися, де бъ добути поза Галичиною ворого̂въ Данилови. Вороги знаходились и охочо єдналися зъ боярами, охочо боролися за Галичину, бо се була Земля найбогатѣйша и люднѣйша зъ усѣхъ Рускихъ Земелъ. Данилови̂ вороги все выступали проти него съ по̂дмовы и поєднавшись зъ боярами; безъ сего наврядъ чи по̂шли бъ вони проти Данила. На пр. по̂сля того якъ, Данило вперше затвердився бувъ въ Галичинѣ, Угры вернулися до дому съ по̂дмовы Судислава: „Андрѣєви же пришедшу ко отцю си и брату и Судиславу глаголющу непрестаньно: „Изыдѣте на Галичь и приимете Землю Рускую; аще не поидеши, укрѣпяться на ны“. Року 1231 „Судиславъ же поимася, прииде королеви Андрѣєви и возведе короля Угорьского Андрѣя“. Зновъ и Олександеръ, мѣркуючи встати проти Данила, змовлявся зъ боярами. Михайло Черниго̂вскій мовивъ до Данила: „Аще коли хотяхъ любо̂вь имѣти съ тобою, невѣрнии Галичане не вдадяхуть ми“.

Таки̂ спо̂льники боярства и охочи̂ на Галичину, якъ за Данила, такъ и до него були й помѣжь Рускихъ князѣвъ и мѣжь сусѣдными чужинцями.

На самъ передъ за Галичину боролися зъ Даниломъ Угры. Замахъ ихъ на Галичину показався ще въ ко̂нци XII. вѣку, а далѣ не спинявся вже зъ р. 1213. Бояре зъ р. 1219 почали щиро помагати Уграмъ, бо Угры дали боярамъ участь у верховному кермованю краємъ. Коли жь Галичина перейшла до Андрѣя, то фактичнымъ державцемъ єи ставъ Судиславъ. Коли р. 1234 померъ королевичь Андрѣй, Угры лишили свои замѣры на Галичину; але жь и по̂сля того не вважаючи на те, що Данило бувъ приятелемъ Белѣ, Угры, все таки втручалися въ Галицки̂ справи не на руку Данилови, вони запомагали Михайлови й Ростиславови Черниго̂вскимъ, тодѣ якъ ти̂ сидѣли въ Галичѣ. Беля тымъ сердешнѣйше помагавъ Ростиславови, що за сего була посватана донька єго Анна. А що Беля дававъ по̂дмогу не даремно, се знати съ того, що коли Ростиславови выпала въ Галичинѣ невдача, то во̂нъ не хотѣвъ вже давати за него Анну: згодився во̂нъ на ихъ шлюбъ лишень по̂сля Батыєвого походу, коли бувъ за надто притихъ. Съ того часу Ростиславъ чинивъ вже проти Данила не за одно зъ батькомъ, а цѣлкомъ незалежно во̂дъ него; бо зъ нимъ во̂нъ посварився. Ростиславъ мавъ незвичайно сварливу вдачу, якъ и всѣ князѣ Черниго̂вского роду.

Головными супротивниками Даниловыми за Галичину були Угры й Ольговичѣ; але траплялося, що бояре вдавалися и до стрыйного брата Данилового, Олександра Белзкого, чоловѣка досить неморального. Прецѣнь же Олександеръ все готовый бувъ злучитися и лучився зъ Даниловыми ворогами и безъ выгляду на Галицкій престо̂лъ: во̂нъ давно вже не сприявъ Романовымъ дѣтямъ, бо зъ самого малку ихъ споглядавъ на Володимирскій удѣлъ, що правомъ спадщины належавъ Романовичамъ. Ще що до Галичины, то Олександеръ може бъ и запомо̂гъ Романовичѣвъ, а вже що до Волыни, то не волѣвъ поступитися имъ и єдинымъ ступнемъ. Ото жь стративши Володимиръ на Волынѣ, Олександеръ и приставъ до ворого̂въ Романовичѣвъ, але нѣ разъ не придбавъ собѣ съ того жаднои користи.

Були ще й Болохо̂вски̂ князѣ — и вони квапилися на Галичину та хочь съ того нѣчого не добули, але запомагали Даниловыхъ ворого̂въ.

Усѣ отси̂ Данилови̂ вороги, борючися зъ нимъ за Галичину, йшли собѣ одностайно, дружно.

Вѣрнымъ спо̂льникомъ Данилови — бувъ Кієвскій князь, Володимиръ Руриковичь. Часто давали Данилови запомогу и Половчане: частина Половчанъ съ часу татарского нападу стало перебувала у Данила на службѣ; имовѣрно, що ти̂ Половчане були поселени̂ на єго земляхъ. Траплялося, що Данило вдавався за по̂дмогою до Литвы и вона не во̂дмовляла єму.

Поляки то̂лько тымъ и вмѣшувались въ руски̂ справы, що давали запомогу во̂йскомъ, коли того у нихъ прошено. Въ політицѣ Поляко̂въ и во̂дносинахъ до Русино̂въ, не було однодушности и добре выдержаного прямованя.

Боротьба Данилова за Галичину розпочалася на веснѣ року 1230. Спершу єму геть-то трудно було справлятися зъ ворогами; ось якъ повѣдає лѣтопись про нападъ Угро̂въ: „Изыде же Бѣла риксъ, рекъмый король Угорскый, въ силѣ тяжцѣ… Данилови же молящуся Богу избави и Богъ отъ руки силныхъ“. Романъ затвердився въ Галичинѣ черезъ те, що дехто зъ сусѣдъ боявся єго, а дехто бувъ зъ нимъ въ спо̂лцѣ. Таки жь обставины сприяли и Данилови. Сила бояръ була для него страшною тодѣ лишень, коли вони добували запомогу зъ заграницѣ, такъ само и безъ запомоги бояръ не страшни̂ були Данилови и вороги загранични̂. По̂сля Татарского нападу бояре не мали нѣ зъ во̂дки енергічнои запомоги. Черниго̂вски̂ волости Ростислава були зруйновани̂; такъ само й Угорщина, до того жь затяглася ще въ во̂йну за Австрійске князѣвство. Поменшала и численно̂сть баламуто̂въ. И отъ Данило рѣшучо береться за бояръ: „Доброславу же и Григорю обоимъ ловящимъ на ся, слишавъ же Данилъ рѣчи ихъ, яко полны суть льсти, и не хотять по воли єго ходити, и власть єго иному предати, сомысливъ же со братомъ, понужи же видя безакониє єго и повелѣ єго изоимати“. Бо̂й Ярославскій року 1245 въ конецъ затвердивъ Данила на Галицкому столѣ. Ще разъ року 1254 була проба во̂добрати у Данила Галичину, але єѣ по̂днято не за приводомъ бояръ, а сподѣваючись, що въ Галичѣ знайдуться охочи̂ йти проти Данила. Одначе не великои роботы стояло Данилови задушити сю пробу.

Данилова побѣда надъ боярами мала велику вагу для Галичины тымъ, що не дала по̂дгорнути єѣ чужинцямъ и не пустила на здобычь Уграмъ; а для Украины-Руси тымъ, що коли бъ зъ єи системы выйшла Галичина, то вона стояла бъ вельми слабою. Та й безъ того мусимо мати спочутє для Данила въ єго боротьбѣ зъ боярами. Бояре надъ усѣмъ ставили власну самоволю. Не шанували вони особы и таке непошанованє выявили и до князя. По думцѣ бояръ наро̂дъ мусивъ бути для нихъ поко̂рливою зброєю и жереломъ, зъ якого вони дбали добро на власни̂ кешенѣ. Ось якъ Костомаро̂въ повѣдає про панованє бояръ въ Галичинѣ: „Тутъ вже прокидались засновины того паньства, що по̂дъ польскою кормигою обгорнуло край и выкликало проти себе козаковъ“. Разомъ зъ боярствомъ упавъ и єдиный на всю нашу исторію замахъ завести на Украинѣ-Руси аристократію, зъ вагою и розумѣнємъ сего слова въ захо̂дно̂й Европѣ, аристократію яко властителя масы народнои по праву спадщины. Сей замахъ бувъ не далеко вже, що бъ выконатися, та не дало єму выконатися те, що въ Галичинѣ запанувавъ и зно̂въ затвердився устро̂й останнёи Украины-Руси.

Разомъ съ тымъ Данило ширивъ межѣ свого краю, прилучаючи до него деяки̂ Землѣ, що не були єго батько̂вщиною. За першои половины свого князюваня у него не було гадки въ повнѣ верховодити надъ Украиною-Русю и пово̂дбирати удѣлы у своихъ свояко̂въ и въ загалѣ не було въ него великого бажаня ширити якъ мога свою територію. Разъ добувши въ Кієвско̂й Землѣ мѣсто Торцькій, Данило надѣливъ нимъ дѣтей Мстислава Вдатного; другимъ разомъ во̂нъ готовий бувъ во̂дректися и во̂дъ Луцка. Коли жь дехто съ князѣвъ позбувся свого удѣлу, то не инакше, якъ по власно̂й винѣ, на пр. Олександеръ Белзкій. Во̂нъ разъ-у-разъ баламутивъ проти Данила; Данило то̂лько разо̂въ прощавъ єго и вертавъ єму Белзъ и Червень, на останку не стало въ него сили бо̂льше терпѣти. По̂сля 1234 року, коли Олександеръ втѣкавъ до Кієва, а Данило злапавъ єго, лѣтопись бо̂льше не згадує про него, а Белзъ и Червень по̂сля того во̂до̂йшли по̂дъ Данила.

Справившись въ боротьбѣ зъ боярами, Данило не спочивъ: въ головѣ єго доспѣла нова думка. Во̂нъ зрозумѣвъ, що старый ладъ вже не годився за для Украины-Руси и вона черезъ него могла би позбутися своєи самосто̂йности. Треба було, що бъ вона зробилася мо̂цнѣйшою; а статися такъ могло тодѣ, коли бъ вона перейшла въ руки яко мога меншои ско̂лькости князѣвъ и що бъ одному родови по̂длягали всѣ останни̂ князѣ. Отъ и заходився Данило пригортати Украиньско-руски̂ Землѣ, що до себе, а що до свого брата. Тымъ-то во̂нъ такъ ремствувавъ на Болохо̂вскихъ князѣвъ за те, що вони по̂длягли по̂дъ Татаръ: „Даніилъ же на нѣ большую вражьду (держа), яко оть Татаръ большую надежду имѣяху“. По єго думцѣ имъ треба було пристати до того великого політичного звязку, якій во̂нъ думавъ організувати на Украинѣ-Руси. Протяли єго замѣры, повѣдає одна папска буля, котра Данилови и Василькови, во̂дповѣдно ихъ просьбѣ, дозволяла по̂дгорнути до себе Землѣ другихъ князѣвъ, що не вызнавали папу за голову церкви. Данило бажавъ поширити свою власть на сходѣ по Днѣпро, а на по̂вночи по межу властивои Литвы.

Взявся во̂нъ и до Пиньскихъ князѣвствъ. Пиньски̂ князѣ замѣрялись пригорнути до себе частку сусѣдныхъ зъ ними Рускихъ Земель и за се розпочато боротьбу спершу съ князями Луцкими и Пересопницкими, а дальше и зъ Даниломъ. Ско̂нчилось на тому, що вони по̂длягли по̂дъ Данило̂въ вплывъ, и хоча пото̂мъ заходилися, що бъ визволитися съ по̂дъ него, та марна була ся ихъ робота.

На сходѣ трапилася Данилови и вдача и невдача. Мешканьцѣ земелъ, що лежали на схо̂дно̂й межѣ Даниловои територіи и простягалися ажь по Днѣпро, не хотѣли держати въ себе за князѣвъ Руриковичѣвъ и лѣпше волѣли перейти по̂дъ Татаръ: се були мешканьцѣ Бѣлобережа, Возвягля, Чернятинцѣ и мешканьцѣ Сѣмоця,[1] Городка, Межибожа и всего Побожа и Приднѣпряньщины. Видима рѣчь, що замѣрившись пригорнути ихъ до себе, Данило повиненъ бувъ зустрѣнути супротивно̂сть. Возвягляне спершу глумилися, побачивши, що съ Шварномъ то̂лько 500 вояко̂въ: „Наутрѣя же приде Данилъ со многомъ множьствомъ полкомъ, со братомъ си и со сыномъ Львомъ; видивъше же гражанѣ и ужасъ бысть въ нихъ и не стерпѣша и вдашася“. Тымъ-то покорилися Данилови (1254–1258 р.) и мешканьцѣ притетеревскихъ мѣсть Побожа и навѣть Болохо̂вцѣ. На лихо мусивъ во̂нъ на сему зупинитися, бо Татарва не пустила рушати дальше. По̂сля Батыєвого нападу Данило не володѣвъ вже Кієвомъ. Кієвъ Татаре во̂ддали Суздальскимъ князямъ.

Такимъ чиномъ не довелося Данилови ско̂нчити батько̂вску справу. Панованє Романового роду на Украинѣ-Руси стояло вельми не довго передъ татарскимъ нападомъ. До сего жь часу належить и оповѣданє Ипат. лѣтописи про Данила по̂дъ рокомъ 1250, що во̂нъ: „былъ великъ, обладалъ Рускою Землею, Кыєвомъ и Володимеромъ и Галичемъ, со братомъ си инѣми странами“. Мусили Романовичѣ задовольнитися Галичиною и Волыню, яко головными своими володѣнями. До сего осередка притягалися и купилися коло него по по̂вно̂чно̂й и схо̂дно̂й межѣ и инши̂ ще Землѣ; але окро̂мъ Волыни и Галичины змѣнялися межѣ. Незмѣнни̂ стояли межѣ то̂лько на заходѣ и по̂вденному заходѣ. Тутъ за Данила Русь була сумѣжною Угорщинѣ и Польщѣ. Зъ Угорщиною межа йшла Карпатскими горами, котри̂ звалися або просто Горами або Угорскими Горами; деяки̂ горы мали власнѣ назвы на пр. Борсуко̂вѣ до̂лъ. Селитьбы Русино̂въ були въ самихъ горахъ. Въ горахъ закладували монастирѣ, куда переважно й прямували люде побожни̂; бо тамъ вони могли налюбуватися самотою бо̂льше, нѣ жь де инде. Вѣдоми̂ три таки̂ монастирѣ: Лелесо̂въ, Синево̂дскій и Полониньскій. Горы вкрывали величезни̂ лѣсы. Межа́ Руси съ Польщею починалася тамъ, де выплыває съ Карпатъ рѣчка Ропа. Ся межа́ истнувала зъ давныхъ давенъ и була ще й по̂сля Данила, то вже жь певно була вона и за Данила.

Назвы деякихъ мѣсцевостей вказують на те, що тамъ була стала межа́. За Данила згадують тамъ мѣсто Теличь (теперь село въ Санчѣвскихъ горахъ), то̂лько що не сказано, до кого воно належало; швидше можна сказати, що се руске мѣсто, бо ще й теперь тамъ сидять Русины. Попередни̂ селитьбы Русино̂въ тягнуться ажь по рѣчку Дунаєць, то̂лько за 10 миль во̂дъ Кракова. Во̂дъ Ропы межа́ йшла лѣвымъ бокомъ Вислока, инде по само̂й рѣчцѣ Вислоку. Во̂дъ низовои течіѣ сеи рѣчки межа́ имовѣрно йшла до того мѣсця, де була Ruska wieś, а зъ во̂дтѣлъ Вислокомъ, ажь до вплыву єи въ Сянъ. Руски̂ Землѣ сеи краины звалися Го̂рскимъ краємъ и По̂дго̂рємъ; така назва була и сусѣднымъ польскимъ Землямъ. Во̂дъ Сяну йшла межа́ полями до Вепра, поузъ яки̂сь „Ворота“, поузъ Щекарѣвъ, Сутійскъ и Тернаву, а де инде межею була рѣка Сянѣ. Зъ лѣтописи вѣдаємо, що зъ сего боку були сумѣжни̂ руски̂ мѣста: Грабовець, Орельскъ, Грубѣшѣвъ, Верещинъ, Ухань, Комо̂въ, Холмъ, Стовпє, Угровескъ, Володава. Земля мѣжь Богомъ и Вепромъ звалася Украиною. Дехто операючись на польскихъ жерелахъ, гадає, що за Данила Руска межа́ заходила за Вепръ, що Русины взяли були Люблинъ; але се байка. На по̂вно̂чь во̂дъ почисленыхъ мѣстъ рускихъ, Руси належало село Воинъ, не далеко, до вплывала Тисьмениця въ Вепръ, а далѣ Андрѣєво. Зъ околицѣ Вепря межа́ повертала на схо̂дъ и близько Берестя приходила до Буга, а далѣ йшла въ гору Бугомъ. Про Берестє и Дорогочинъ часто згадує лѣтопись, якъ про сумѣжни̂ мѣста; Дорогочинъ мусимо вважати яко самий далекій конець на по̂вно̂чному заходѣ Даниловои державы.

Околицѣ Дорогичина тяглися по Нуръ; за Нуромъ сидѣли Ятвяги; во̂дъ нихъ Русь межувала зъ болотами. За часу Романа селитьбы Русино̂въ тяглися ажь по Райгородъ, але пото̂мъ спустѣли вони.

Де була межа́ Украины-Руси зъ властивою Литвою, побачимо опо̂сля. За Литвою прилягала до Руси Земля Пиньскихъ князѣвъ.

Не вѣдаємо, чи ти̂ Землѣ, що поподбивавъ до себе Данило на сходѣ 1254–1258, задержавъ всѣ по̂дъ собою, въ усякому разѣ Землѣ Даниловои держави доходили до Овруча, не переходячи за Тетеревъ, не спускаючись низше верхо̂вя Бога. Самымъ останнимъ концемъ лѣтопись згадує Межибоже.

По Днѣстру Землѣ Данилови̂ ишли до Каліуса. Трохи на захо̂дъ по̂вденна межа́ ишла имовѣрно горѣшнёю течією Прута и по Черемошу. Коломыя, Онутъ и Бакота — се сами̂ по̂вденни̂ ко̂нцѣ, яки̂ згадує лѣтопись.

Колись Землѣ на по̂вденъ во̂дъ сеи межѣ ажь по самый Дунай бо̂льше-менше по̂длягали Галицкимъ князямъ, а теперъ ихъ займила Татарва, що переходила черезъ нихъ до Царгороду и въ Болгарщину; тымъ-то хочь инодѣ и траплялися зносины зъ Болгарщиною, але пряма комунікація съ по̂вденными народами була зупинена.

Житє Украины-Руси трималось теперь головнымъ побытомъ въ політичному організмѣ, котрый обо̂ймали наведени̂ нами межѣ. Приднѣпряньщина на довшій чась замовкла въ историчному житю.

Исторія злученя Рускихъ Земелъ въ одно за Данила свѣдчить намъ, що тодѣ Рускій наро̂дъ бувъ ще геть вельми далеко во̂дъ гадки про єдино-сукупне житє. Та й те злученє, якого добився Данило, не дало повного політичного зъєднаня. Данило працювавъ не на користь єдиновластя, а на користь панованя однои родины. Князѣ, якъ и перше, дѣлилися Землями. Данило во̂дступивъ за першимъ разомъ братови частину придбаныхъ Земель. Вони змалку призвычаились думати, що Галичиною повиненъ орудувати Данило, а Василько Волынею. Далѣ подѣлъ Даниловыхъ Земель во̂дбувся ще за єго житя. Загаломъ до половини XIII. вѣку на Украинѣ-Руси не було думки про політичне зъєднанє. Князѣвства Романовичѣвъ по̂шли на во̂дшибъ во̂дъ останнихъ Рускихъ Земель; роздѣлъ сей примѣтный вже съ того часу, якъ по̂дупавъ Кієвъ, але теперь во̂нъ до̂йшовъ до ко̂нця, якъ черезъ географічне положенє, такъ и черезъ політику Данила и Василька; ся політика на все звела ихъ съ того шляху, якимъ ишла остання Русь. И такимъ чиномъ сѣ часу Данила по̂вденно-захо̂дна Русь хочь и дѣлилася по старовинѣ на князѣвства, але князями були люде зъ одного роду и стало складали оденъ суцѣльний організмъ Галицко-Володимирскои Руси.

Оть яку реформу вложивъ Данило въ полѣтичне житє отсихъ Рускихъ краѣвъ.

II.
КУЛЬТУРА УКРАИНЬІ-РУСИ ЗА КН. ДАНИЛА.

Але жь не то̂лько отси̂ перемѣны прищепивъ Данило. Галицко-Володимирска Русь споконъ вѣку була богатымъ краємъ. Людности єи сприяла сама природа. Тутъ Русины здобували не то̂лько для власного прожитку достатки, але й сусѣдни̂ краѣ надѣляли збо̂жемъ. Отакъ р. 1279, якъ выпала голоднеча у Ятвяго̂въ, вони благали Володимира Васильковича поратувати ихъ хлѣбомъ, що во̂нъ и вчинивъ имъ. Безнастанный купецкій рухъ черезъ край сприявъ бо̂льшо̂й чи меншо̂й просвѣтѣ и розвитку мешканцѣвъ; слѣды сего помѣчаємо ще за далекои давнины: въ середнихъ вѣкахъ те жь саме. Даниловичь повѣдає, що въ XII. вѣцѣ купцѣ зъ Регенсбургу ѣздили до Кієва черезъ Емсъ и Вѣдень, купувати футра; тодѣ Кієвъ бувъ осередкомъ, де складалися футра на продажь. Трохи ранѣйше сего Мартинъ Галъ повѣдає, що Польща зробилась вѣдомою переважно то̂лько черезъ те, що черезъ неи переѣздили чужосторонни̂ крамарѣ на Русь. Наша лѣтопись такожь згадує про сихъ крамарѣвъ, зовучи ихъ Латиною. Въ половинѣ XIII. вѣку чимало польскихъ и австрійскихъ крамарѣвъ, довѣдавшись во̂дъ папскихъ по̂сланцѣвъ, що вони йдуть въ Татарію, рушили зъ ними. Трохи на по̂вденъ бачимо жвавый купецкій рухъ по Днѣстру: низше Кучельмина[2] ходили судна до Олеша;[3] вертаючись въ Галичину привозили рыбу и вина. Имовѣрно, що во̂дъ устя Днѣстра судна крамарски̂ ходили до Дунаю, де зустрѣчаємо ихъ въ друго̂й половинѣ XII. в. и де першимъ мѣстомъ во̂дъ моря на лѣвому березѣ Дунаю бувъ малый Галичь (Галачь). Тутъ крамарѣ набирали грецкого та болгарского краму. Сюда жь и Угры привозили сво̂й крамъ. Знаємо, що Святослава вельми причарувало осередкове положенє наддунайскихъ земелъ: „То єсть середа въ земли моєй, мовивъ во̂нъ, яко ту вся благая сходяться“. Що бъ зрозумѣти, якъ широко було розвинено въ Галичинѣ морске крамарство, досить згадати, що р. 1224, коли збиралися Русины проти Татарвы, зъ Галичины прибуло 1000 суденъ зъ выгонцями (пѣхотою). Галичина багацько продавала власныхъ добутко̂въ, особливо же хлѣба и соли. Соляный промыслъ бо̂ля Коломыѣ князѣ роздавали оружни- камъ[4]. Въ початку XII. в. вся Украина-Русь добувала со̂ль зъ Галичины. Окро̂мъ того зъ во̂дто̂ль ишло доволѣ футра, меду, рогатого товару. Галичина була доволѣ густо заселеною и мала вельми багато мѣсть. Я по Галицко-Волыньско̂й лѣтописи нарахувавъ за чась во̂дъ року 1205 до татарского нападу 56 мѣстъ въ Галичинѣ и на Волынѣ. Галичане во̂дро̂жнялися замо̂жностею. Про Данила и Василька сказано, що вони зарадили и Михайлови Черниго̂вскому „пшеницѣ много и меду и говядь и овець доволѣ“. До татарскои руины отси̂ Руски̂ Землѣ були найзамо̂жнѣйшими Землями въ Европѣ. Тодѣ, якъ захо̂дни̂ краѣ перебували геть въ злиденному станѣ, въ убожествѣ, варварствѣ, Землѣ помѣжь Днѣпра та Днѣстра, вславлялися достатками, роскошами, яки то̂лько були вѣдоми̂ того часу; якимъ-то прегарно роско̂шнымъ мѣсцемъ бувъ тодѣ Кієвъ зъ золотыми воро̂тьми, съ чотырма сотнями церко̂въ, зъ восьмома крамарскими майданами. Згадаймо, що скарбомъ Кієва Болеславъ Хоробрый позолотивъ усю Польщу. Кієвъ своими роскошами и прегарнимъ краєвидомъ розпестивъ Болеслава Смѣливого! Ско̂лько золота, срѣбла, дорогоцѣннихъ речей Галичь подарувавъ Лешкови Бѣлому! Навѣть и по̂знѣйше вже по̂дъ убогими стрѣхами зруйнованого Кієва въ одно були таки̂ речи роскошей, яки̂ въ иншихъ державахъ можна було зобачити хиба въ домахъ вельми богатыхъ пано̂въ; оксамиты въ Кієвѣ зустрічалися частѣйше, нѣ жь полотно лянне у Вильнѣ, перець частѣйше, нѣ жь со̂ль у Польщѣ[5].

Вже жь не безъ того, що на добростанъ мешканцѣвъ недобре вплывали и змаганя претенденто̂въ за орудуванє Галичиною и Волынею; особливо коли претенденты почали наводити Половчанъ и иншихъ хижихъ чужинцѣвъ, котри̂ не давали пощады краю. Але все жь, найбо̂льше потерпѣла и Галичина и Волынь во̂дъ Татарвы, особливо коли вона набѣгла впершъ р. 1240–1241 и рушала цѣлою масою на Руски̂ Землѣ, руйнуючи єѣ ажь до Берестя, а пото̂мъ ко̂лька разо̂въ верталася симъ краємъ съ Польщи. Ось що повѣдає лѣтопись: „Данилови же со братомъ пришедшу ко Берестью и не возмогоша ити въ поле, смрада ради множьства избьеныхъ: не бѣ бо на Володимѣрѣ не осталъ живый, церкви святой Богородици исполнена трупія, иныа церкви наполнены быша трупія и телесъ мертвыхъ“. Коли Пляно-Карпіні переѣздивъ черезъ отси̂ руски̂ краѣ, такъ бачивъ по степу несчисленно людскихъ черепо̂въ та ко̂стокъ. Р. 1243 вертаючись зъ Угорщины Татаре зно̂въ „воєваша до Володавы и по озерамъ, много зла створше“. По̂сля десятилѣтного спочинку Татаре зачали зно̂въ турбувати по̂вденно-захо̂дну Русь; р. 1258 вони йшли черезъ Русь на Литву; р. 1259 зно̂въ переходили черезъ по̂вденно-захо̂дну Русь на Польщу; зъ Люблина вони рушили до Завихоста, переправилися черезъ Вислу, забрали Судомиръ и Лысць. Того жь часу терпѣла Русь и во̂дъ литовскихъ нападо̂въ. Отъ же, не вважаючи на таке лихолѣтє, по̂вденно-захо̂дна Русь за часъ князюваня Данила, встигла зновъ по̂двестись и до̂йти до свѣтлого становища: зновъ бачимо єѣ густо заселеною. Якъ не мордували Татаре Русино̂въ, але жь Карпатски̂ горы були такимъ захистомъ за для Русино̂въ, де можна було безпечно переховатися. Коли Данило вертаючись зъ Угорщины заночувавъ въ Синево̂дскому монастырѣ, такъ проснувшись во̂нъ „видѣ множество бѣжащихъ оть безбожныхъ Татаръ“. Кажуть, що того жь часу заснована Почаѣвска Лавра черцями, що повтѣкали съ Кієва, а переховались въ горахъ. Та ще й те, що окро̂мъ тубольцѣвъ, яки̂ спаслися во̂дъ Татаръ, прибуло на Волынь и Галичину чимало приходцѣвъ. Деякихъ закликавъ Данило, якъ н. пр. Русино̂въ сусѣдныхъ краѣвъ, Ляхо̂въ и Нѣмцѣвъ; лѣтопись повѣдає, що вони ишли до Холму: „день и во день“. Инши̂, знаючи добру Данилову вдачу, переселялися сюда, що въ єго державѣ имъ бо̂льше пощастить въ житю, якъ въ ро̂дному краю; до такихъ належали Поляки; вони переселялися на Русь ще до татарского нападу и по̂сля. Незадовго до Ярославового бою „нарочиты бояре и инии Ляховѣ избѣгли бяху изъ землѣ, хотяще ити кь Данилови“; чимало людей втѣкало и изъ татарскихъ Земелъ. Въ Данилово̂й державѣ тодѣ лѣпше було жити, нѣ жь де инде, тымъ-то сюда переходили и Черниго̂вски̂ бояре и князѣ зъ Рязани. Бували и переселени̂ силомо̂ць. Взявши и зруйнувавши Возвягль, Данило „люди изведе и вдасть я на подѣлъ, ово брату си, ово же Львови, другия Шварнови“. Въ Галичинѣ є ко̂лька мѣсцевостей съ такими назвами, що свѣдчать, що тамъ були поселени̂ литовски̂ бранцѣ; гадаємъ, що ти̂ поселенцѣ приведени̂ за Данила, бодай же хочь ти̂, що нагадують про Ятвяго̂въ и Прусо̂въ; бо по̂сля Данила зъ Ятвягами во̂йнъ майже не траплялося, а съ Прусами Галичина зо̂ткнулася въ часъ Ятвязкихъ во̂йнъ, те жь за Данила. Лѣтопись, повѣдаючи про ти̂ во̂йны, ко̂лька разо̂въ згадує про бранцѣвъ. По̂сля татарского нападу деяки̂ давни̂ мѣста стратили свою вагу, отъ якъ Звенигородъ, Теребовля, а деяки̂ цѣлкомъ зникли. Натомѣсть бачимо нови̂, збудовани̂ Даниломъ; судячи по лѣтописи, можна гадати, що такихъ мѣстъ було чимало; але намъ вѣдоми̂ ко̂лька. Запевно, що Данило заложивъ Данило̂въ[6]. Мабуть во̂нъ заложивъ Истожекъ;[7] на останку во̂нъ ще заложивъ Холмъ; лѣтопись повѣдає: „Яздящу же єму по полю и ловы дѣющу и видѣ мѣсто красно и лѣсно на горѣ, объходящу округъ єго полю и вопраша тоземѣць: „како именується мѣсто се?“ они же єму рекоша: „Холмъ єму имя єсть“. И возлюбивъ мѣсто то и помысли, да сожижеть на немъ градець малъ; обѣщася Богу и святому Ивану Златоусту, да створить во имя єго церковь. И створи градѣць малъ и видѣвъ же яко Богъ помощникъ єму, и Іоанъ спѣшникъ єму єсть, и созда градъ иный, єго же Татарове не возмогоша нрияти“. Зъ горы, де стоить Холмъ, видко велику долину на по̂вдень; на ко̂нцѣ єи, те жь на горѣ, красувалося мѣсто Льво̂въ, засноване те жь за Данилового часу; во̂дъ Холму до Львова було 20 миль. Пожежу, що выбухла въ Холмѣ при нападѣ Куремсы, було видно у Львовѣ.

Инши̂ мѣста, якъ отъ Угровескъ, Данило вѣнувавъ и по̂днѣсъ; мабуть Данило жь и заложивъ тутъ монастырь св. Данила, де доживавъ свого вѣку Войшелкъ. Будуючи нови̂ мѣста Данило бажавъ ихъ зробити мо̂цными во̂йсковыми пунктами, що бъ тамъ мешканцямъ можна було перебувати на часъ ворожихъ нападо̂въ, особливо жь татарскихъ. Отъ н. пр. Холмъ во̂нъ укрѣпивъ высочезною баштою середъ мѣста. Данило не помылився, надаючи во̂йскову вагу симъ мѣстамъ; се свѣдчить намъ облога Татарами Козельска и незмога ихъ справитися за Батыя съ Кременцемъ и Даниловомъ; та й Колодяженъ Татаре добули лишень хитрощами; Батый „приде ко городу Колодяжьну, и постави порока 12, не може розбити стѣны и начать перемолъвливати люди; они же, послушавше злого съвѣта єго, передашася и сами избити быша“. Съ по̂дъ муро̂въ галицко-рускихъ мѣстъ доводилося во̂дступати и Уграмъ. Добрымъ взо̂рцемъ новыхъ мѣстъ, що заводивъ Данило, можна вважати Холмъ, де була чимала людно̂сть, весели̂ сады и роско̂шни̂ на той часъ будо̂влѣ, що вызначались „величествомъ и красотою“. Таки̂ будо̂влѣ були и по иншихъ мѣстахъ: „Даніилъ созда городы многи и церкви постави и украси ѣ разноличными красотами“. Про Дорогичинъ лѣтопись повѣдає: „и въдасть (Богъ) и въ руцѣ Данилу: и объновивъ и созда церковь прекрасну святоє Богородици“. Дбавъ Данило и про розвитокъ въ тыхъ мѣстахъ промыслу. До него прибуло багацько майстро̂въ, що втѣкли съ по̂дъ Татаръ: „И уноты и мастерѣ всяции бѣжаху ис Татаръ, сѣдѣльници, и лучници, и тулници, и кузницѣ желѣзу и мѣди и сребру“. Прибували и художники; вони вживали на свои роботы матеріяло̂въ рускихъ. Ось що читаємо въ лѣтописи про церкву св. Ивана въ Холмѣ: „Двѣри же єи двоя украшены каменьемъ Галичкимъ бѣлимъ и зеленымъ Холмъскимъ, тесанымъ, изрыты некимъ хитрѣцемъ Авдьемъ“. Въ Холмѣ лили и дзвоны, въ загалѣ во̂нъ бувъ осередкомъ промыслу по̂вденно-захо̂днои Руси. Слова лѣтописи: „и бѣ жизнь и наполниша (мастерѣ) дворы, окрестъ града поле, села“ свѣдчать, що Холмъ бувъ великимъ мѣстомъ. За часу нападу Бурундая и мѣсто Володимиръ вызначалось своимъ обшаромъ: „немощно бысть розметати вборзѣ єго величествомъ“.

Треба зауважити ще й те, що при прямованю Галичины до просвѣты и до житя виго̂дного, руска культура за часу Данила набирається во̂дмѣнного выразу и вдачи; бо вона почала розвиватись по̂дъ вплывомъ захо̂днои Европы.

Стародавна Украина-Русь нѣколи не цуралася захо̂днои Европы и мала зъ нею ро̂жностайни̂ во̂дносины. Зносилися найчастѣйше и найбо̂льше зъ Заходомъ сумѣжни̂ мѣста и Галичины и Волыни; впливъ зъ Заходу було знати ще за довго за Данила: навѣть „Слово о Полку Игоревѣ“ помѣчає вплывъ зъ Заходу; обернувшись до Романа и до Мстислава Нѣмого, поета мовить: „Суть бо у ваю желѣзныи папорзи подъ шеломы латиньскими“; другимъ разомъ поета промовляє до трехъ Мстиславовичѣвъ: „Коє ваши златыи шеломы и сулицы Ляцкіи и щиты“! Певно, що на останку XII. вѣку вплывъ сей мусивъ побо̂льша́ти; тодѣ жь почавсь тѣсний звязокъ мѣжь во̂друбными землями, що доси ледви-ледви тримався. Треба звернути увагу и на те, що чужинцѣ часто втручалися. Русины зачинають закликати до себе на запомогу навѣть Чехо̂въ и Руски̂ князѣ часто втѣкають до Угорщины або въ Польщу. Вплывъ Заходу мо̂гъ ро̂внятися съ вплывомъ Византійскои имперіи. Галичина и Византія були сусѣдами; окромъ купецкихъ справъ, ихъ зближували ще політични̂ звязки и во̂дносины. На Волынѣ зустрѣчаємо разомъ двохъ єпископо̂въ зъ Греко̂въ. За Данила вплывъ заходу бере перевагу и велику силу.

Татаре во̂дгородили по̂вденно-захо̂дну Русь во̂дъ схо̂дно-по̂вно̂чнои и во̂дъ Византіи. Съ полудня, сходу и по̂вночи оточили хижаки и вже жь вони не мали на неи вплыву, бо вона гидилась ними. Згадаймо, яке почутє обгортало Данила, коли во̂нъ ѣздивъ до Орды! Тымъ-то для вплыву зъ Заходу були на встижѣръ во̂дчинени̂ ворота въ Галичину и Руски̂ князѣ охочо тягли на Захо̂дъ. Релігійни̂ нетерпимости не вѣдоми̂ въ Галичинѣ; до латиннико̂въ во̂дносилися безъ ворогованя, але енергічно стояли за свою православну вѣру проти замахо̂въ пано̂въ окатоличити Русино̂въ. Згадаймо ще, що Данило, якъ и батько єго просвѣту и выхованє одержали на Заходѣ. Русины звертали лишень увагу на те, що бъ люде, зъ якими вони зносилися, були христіяне, а якои вони релігіѣ — про те було байдуже: отъ примѣромъ Василько, радячи Данилови, що бы ѣхавъ до Угорского короля и во̂дповѣдно бажаню єго, посватавъ єго доньку за свого сына Льва, мовить: „Иди къ нему, яко крестьянъ єсть“. Другимъ разомъ Данило кличучи на запомогу до себе Польскихъ князѣвъ промовляє: „время єсть хрестьяномъ на поганѣѣ“. Руски̂ князѣ шукають по̂дмоги у захо̂дныхъ христіянъ и бачимо щось нѣ бы систему спо̂льнои запомоги, заснованои на звязку кревности. Данило и Василько допомагали свому своякови Сомовитови добути мазовецкого стола и пото̂мъ мовили до него такъ: „Добро видилъ еси отъ наю, изъиди съ нами на Ятвезѣ“. Передъ Ярославовымъ боємъ Данило и Василько посласта Кондратови рекуще: „Яко тебе дѣля изъидоша на наю Ляхове, яко помощника ти есвѣ. Пославшу же єму помощъ“… Угорскій король ставши своякомъ Данилови, бо одруживъ свою доню Констанцію зъ єго синомъ Львомъ, ко̂лька разо̂въ прохавъ у него помочи; разъ во̂нъ заклика́въ єго такими словами: „Ужика ми и сватъ єси, помози ми на Чехы“. Данило и запомагавъ ко̂лька разо̂въ Белѣ на во̂йнѣ за Австрійске князѣвство. Латиньске духовеньство мало тодѣ на заходѣ велику вагу и варто було прихилити єго до себе. Данило и ставъ мѣркувати, що бъ зближитись зъ Заходомъ въ релігійныхъ во̂дносинахъ, одначе папы не запомогли єму и во̂нъ по̂рвавъ звязокъ зъ Римомъ, а все таки на голову єго положено королѣвску корону.

На внутрішнє житє Галичины ся корона не мала великого вплыву, але вона мала вагу въ околишнихъ во̂дносинахъ: латиньскій свѣтъ вважавъ Данила яко короля постановленого въ такому достоиньствѣ папою. Бувъ ще й иншій приво̂дъ тому, що Захо̂дь близше спо̂знався зъ Даниломъ. Хто зъ Даниловыхъ сусѣдъ не тямивъ єго стро̂йного и хороброго во̂йска? Лѣтопись повѣдає, що окро̂мъ Данила: „иный князь не входилъ бъ въ Землю Лядьску толь глубоко, проче Володимера великаго, иже бѣ землю крестилъ;“ и про Чехо̂въ сказано що: „Не бѣ бо въ Землѣ Русцѣй первее, иже бѣ воєвалъ Землю Чешьску, ни Святославъ Хоробрый, ни Володимеръ святый“. За часу сего походу Данило на мурахъ одного мѣста постановивъ свою хоругву и якійсь то: „Гѣрбортъ присла Данилови мечь и покорениє своє“. Друга лѣтопись повѣдає: „Даніилъ Романовичь по сей славной побѣдѣ въ Чехахъ началъ всюду славенъ бити яко и папа Римскій величаше єго и присла єму своє благословеніє и знаменія кролевская“. Бачило Данилове во̂йско навѣть далеку Ригу; на останку Данило̂въ синъ сидѣвъ якійсь чась и на столѣ Австрійського князѣвства. Хочь папа и наказавъ єпископови Оломуцкому и Вратиславскому проклясти Данила; хочь во̂нъ стративши надѣю златинщити Русино̂въ, вважавъ ихъ за одно съ Татарами и проповѣдувавъ рушенє, що бъ силомо̂цъ привернути Русино̂въ до римского обряду, одначе се не шкодило державцямъ латиньскои релігіи приятелювати зъ Даниломъ и Галичина вже не выдѣлялася зъ семьи захо̂дныхъ державъ.

Окро̂мъ того культура Русино̂въ могла доволѣ переймати и во̂дъ переселенцѣвъ зъ заходу, котри̂ тутъ мали доволѣ пошанованя и вважались на ро̂внѣ съ тубольцями. Року 1268 у Володимирѣ: „Марколтъ Нѣмѣчинъ зва къ себѣ всѣ князѣ на обѣдъ, Василка, Льва, Войшелка; и начата обѣдати, пити и веселитися“. Про Мстислава Даниловича лѣтопись повѣдає: „и созва бояры Володимѣрьскыя брата своєго, и мѣстичѣ Русции и Нѣмцѣ, и повелѣ передо всими чести грамоту братну, о даньи землѣ и всѣхъ городо̂въ и столного города Володимѣря“.

Що вплывъ чужинцѣвъ шкодить и губить народно̂сть, то се свѣдчить колишній польскій край Шлєскъ. Вся сила въ тому, въ яки сферы забирається той вплывъ и въ яко̂й мѣрѣ. Вь Галичинѣ сей вплывъ не переходивъ за межу, а головна рѣчь — Русины не засвоили латиньского обряду, а вже певно, що сей обрядъ тяжко обо̂звався бъ на національности Русино̂въ. Галичина, хочь и розвивала свою власну культуру по̂дъ вплывомъ заходу, але жь не давала тому вплывови панувати надъ національностею.

Галичина могла йти съ того часу поручь зъ заходомъ, не гонячись за нимъ; бо въ культурѣ вона стояла не низше єго; а що до сусѣдныхъ Угорщины и Польщи, то вона певно стояла поверхъ ихъ. Перше усего не видко нѣ въ Угро̂въ, нѣ въ Поляко̂въ жаднои переваги въ во̂йсковыхъ справахъ. Про се лѣтопись свѣдчить що ступень. Ми подамо то̂лько ко̂лька звѣстокъ, съ котрыхъ видко буде, якъ Угры и Поляки вважали Галицко-руске во̂йско. Рать, коли Угры стялися зъ Русинами: „велику же полку бывшю єго, устроєнъ бо бѣ храбрими людьми и свѣтлымъ оружьемъ, онѣмъ же видящимъ, не хотяхуть сразитися съ нимъ, но клоняхуться на Дьмьяна и на иные полкы“. Въ Ипатско̂й лѣтописи по̂дъ рокомъ 1229 читаємо: „Кондрату же любящу Рускый бой“; по̂дъ р. 1245: „и уведевше ляхове яко крѣпцѣє брань Руская належить, начаша просити милость получити“. Коли Данило рушивъ помагати Угорскому королеви: „бѣ полко̂въ єго свѣтлость велика, отъ оружья блистающася“, король мовивъ тодѣ до него: „не взялъ быхъ тисяще серебра за то, оже єси пришелъ обичаємъ Рускимъ отцевъ своихъ;“ выходить, що въ Русинахъ вбачали багато доброго! Разъ за походу короля Андрѣя на Русь сталось ось що: „Пришедшю же єму Володимерю, дивившуся єму, рекъшу: „яко така градъ не изобрѣтохъ ни въ Нѣмѣчскихъ странахъ;“ тако сущу оружьникомъ стоящимъ на немъ, блистахуся щити и оружници подобни солнцю“. Коли Угры ще й нынѣ не вызволилися во̂дъ азіятскои неввѣчливости, то не трудно зрозумѣти, якими були вони въ XIII. вѣцѣ: се можна добре бачити зъ лѣтописного оповѣданя про той чась, якъ вони орудували въ Галичинѣ. Але що вже Угры! Поглянемо, що дѣялося тодѣ въ Европѣ. Во̂дродженя ще не починалося тодѣ, а панували trivium и quadrivium! Яки тодѣ були на Украинѣ-Руси книжники? Про одного зъ нихъ лѣтопись повѣдає: „Бѣ бо Тимоѳѣй въ Галичѣ премудръ книжникъ, отцество имѣя во градѣ Кыєвѣ, притчею рече слово о семъ томители Бенедиктѣ: яко въ послѣдныя времена тремя имены наречеться антихристь“. Выходить, що й въ сатирѣ церковщина брала перевагу. То̂лько жь по сему лишень одному не можна судити про просвѣту. Авторъ Галицко-Волыньскои лѣтописи за часу Данила окро̂мъ св. Письма и исторіи Украины-Руси знавъ ще: Малалу въ перекладѣ на старо-болгарску мову, Евсевія Кесарійского и иншихъ хронографо̂въ; знавъ Гомера и часомъ самъ наслѣдувавъ єго. Певно, що по̂дъ Гомеровымъ вплывомъ во̂нъ подає таку картину: „Одинъ же воинъ управи десьницу свою, иземъ рогатичю изъ пояса своєго, далече вергъ, срази князя Ятвяжскаго коня, и летящу єму до землѣ изыде душа єго со кровью, во адъ“. Бестужевъ-Рюминъ правду каже, що читаючи лѣтописи Украины-Руси бачишь значный успѣхъ въ писаняхъ, до якого до̂йшли письменники дотатарскои руины!

Така высока культура на Украинѣ-Руси була тымъ важнѣйшою и радо̂сною, що на Руси по̂вно̂чно-схо̂дно̂й (се бъ то Велико̂й Руси) культура тодѣ стояла цѣлкомъ инакше[8].
III.
ВОРОГИ САМОСТО̂ЙНОГО РОЗВИТКУ РУСИ.

Съ того, що доси сказано, видко, що за Данила Галичина ступила на новий шляхъ и розпочала нове житє. Здачалося, що якъ во̂дбилась во̂дъ Угро̂въ и Поляко̂въ, нѣхто вже не турбуватиме єѣ. Але й на новому шляху почали насувати перепоны. Проти єи самосто̂йности выступили два вороги: то була Литва й Татарва. Своимъ прямованємъ по̂дгорнути по̂дъ себе по̂вденно-захо̂дну Русь, вони заняли й мѣсце захо̂днихъ сусѣдъ примушеныхъ залишити свои замѣры.

1. Обернѣмось до Литвы.

Трудно гадати, що бъ Литва була споко̂йнымъ сусѣдою Руси навѣть за першого часу, коли лѣтописи починають оповѣдати про во̂дносины зъ нею. Правда, що лѣтописи не згадують, що бъ Литва нападала на Русь до половины XII. ст., а на чужоземни лѣтописи не можна покладатися; але зъ сего ще не выходить, що й наши̂ гадки не мають по̂дъ собою основы; имовѣрно, що напады Литвы були невелики̂ и не часто траплялися, черезъ що лѣтопись и не згадує про нихъ. Русины були тодѣ сильнымъ народомъ и не вдовольнялись тымъ, що бъ то̂лько во̂дбитися во̂дъ нападо̂въ ворога, а ходили далеко въ саму глибиню Литвы, що бъ спинити и покарати ворога, а може мали на метѣ поживитися здобычею и бранцями. Коли бъ уся Украина-Русь складала оденъ політичный організмъ, то може бъ вона справилася по̂дгорнути по̂дъ себе Литву, але сего не було; коли Русинамъ и траплялося наложити на Литву данину, то така залежно̂сть довго нѣколи не тяглася. Бувало, що инколи Русины терпѣли невдачу въ своихъ походахъ; Литовцѣ поховавшись въ гаяхъ, давали волю грабувати ихъ села, а далѣ несподѣвано нападали на такихъ, котри̂ во̂дставали.

Зъ другои половины XII. вѣку починається другій періодъ зносинъ Руси зъ Литвою; остання робиться енергічнымъ ворогомъ першои; про неи починають повѣдати лѣтописи всѣхъ сумѣжныхъ зъ нею Рускихъ Земель. Не скажешь, що бъ Русини Литвѣ не во̂дплачувались; траплялося, що Литовцѣ до̂знавали въ Руско̂й Землѣ великихъ втрать, не кажучи вже про те, що во̂дъ нихъ во̂дбирали здобычь. Одначе нѣ Литовцѣ, нѣ Русины не зупинялися нападати оденъ на одного; то̂лько, що Руски̂ князѣ нападали на Литву не всѣ гуртомъ, а коженъ на власну руку, черезъ що вони й не страшни̂ були Литвѣ. Литовцѣ мало любувалися въ хлѣборобствѣ и черезъ те мало у нихъ було такого, що бъ прикрѣпляло ихъ до одного мѣсця. То̂лько князю Романови пощастило приборкати Литву.

Майже чи не що року Литовцѣ въ шко̂ряныхъ шапкахъ и въ такому жь самому убраню зазброєни̂ абы-якъ вибѣгали зъ своихъ гаѣвъ на шпаркихъ коняхъ и трублячи у сурмы, нападали на Русь, грабували усе, що попадеться, особливо рогатый товаръ; чого не можна було забрати, те палили и пильнували добути якъ мога бо̂льше бранцѣвъ. Ко̂лька чоловѣка бранцѣвъ вони во̂ддавали богамъ на жертву. Коли проти нихъ выступило руске во̂йско, вони починали битись, гукаючи ро̂жними голосами. Вже коли Литовцѣ не дались въ полонъ въ чистому полѣ на просторѣ, то даремна рѣчь було здоганяти ихъ; вони пускались въ росто̂чь по болоняхъ, озерахъ, ховались въ ярахъ, гаяхъ. У во̂дносинахъ до Украины-Руси Литовцѣ були те саме, чимъ по схо̂дно̂й межѣ були Половчане и те жь брали участь въ усобицяхъ Рускихъ князѣвъ.

Съ такою розбишацкою вдачею бачимо Литву и за часу князя Данила. Съ трехъ сумѣжнихъ зъ Даниловыми Землями Литовскихъ племенъ — Литва и Жмудъ инколи вмовлялись зъ Русинами, якъ се бачимо въ умовѣ зложено̂й 1219–1221. Отсеи умови не ломали доволѣ довго; тодѣ Литовцѣ були навѣть користными Данилови; вони своими нападами на Польщу примусили Лешка спинити свои̂ ворожи во̂дносины до Данила и помиритися зъ нимъ. Стрыйковскій каже, що Литва запомагала и Мстиславови въ походѣ єго на Галичину. Мабуть такъ, що близько коло часу татарского нападу умова стратила свою силу и мы помѣчаємо набѣги Литовцѣвъ на Русь. Одного разу вони билися бо̂ля Пересопницѣ, другого — бо̂ля Мельницѣ и Лековнѣ[9]. Пляно-Карпіні, котрый переѣздивъ черезъ Украину-Русь року 1246, повѣдає: „Въ дорозѣ ми разъ-у-разъ побоювалися нападу Литовцѣвъ, що часто набѣгали на Руски̂ Землѣ, а особливо на ти̂ мѣсцевости, якими довелося намъ подорожувати“. Ятвяги були сталыми ворогами Украины-Руси. Близько 1228 р., по̂сля того, якъ Мстиславъ збѣгъ зъ Галичины, вони руйнували околицю бо̂ля Берестя, пото̂мъ околицю Охожа и Бусо̂вна[10]. Доволѣ траплялося й иншихъ нападо̂въ. Лѣтопись повѣдає: „Василько бо бѣ возрастомъ середний, умомъ великъ и дерзостью, иже иногда многажды побѣжаше поганыє… И во иная времена, Божиєю милостью, избьєни быша погании; ихъ же не хотѣхомъ писати отъ множества ради“.

Вже жь запевно, що отси̂ напады шкодили добробыту Руси, хочь ще й не були занадто страшными и можна було безъ великои працѣ втихомирити и приборкати Литву, коли бъ Руски̂ князѣ зьєдналися въ одну спо̂лку. Князь Данило спершу вдовольнявся тымъ, що проганявъ ворого̂въ, коли вони нападали, або й переймавъ напады, виряжаючи въ Литву не велики̂ во̂ддѣли руского во̂йска; але коли во̂нъ втихомиривъ сво̂й край водъ внутрѣшнёи колотнечи, во̂нъ зъ братомъ и въ спо̂лцѣ съ Польскими князями заразъ вчинивѣ ко̂лька славныхъ походо̂въ на Ятвяго̂въ. Коженъ разъ во̂нъ чинивъ имъ велику шкоду; выпалювавъ ихъ села; забиравъ ихъ добро, бравъ ихъ семьѣ въ полонъ, а инколи убивавъ по селахъ усѣхъ до одного мешканцѣвъ. Хочь проти єго виступала вся Ятвяжска Земля, хочь ѣй запомагали Вармы, Прусы и Борты, одначе не могли проти Данила нѣчо вдѣяти: „Воємъ же всимъ съсѣдшимъ, и воружьшимъ ся пѣшьцемъ изъ стана; щитѣ же ихъ яко зоря бѣ, шоломъ же ихъ яко солнцю восходящу, копиємъ же ихъ дрьжащимъ въ рукахъ яко тръсти мнози, стрѣлцемъ же обаполъ идущимъ и держащимъ въ рукахъ рожанци своѣ, и наложившимъ на нѣ стрѣли своя противу ратнымъ. Данилови же на конѣ сѣдящу и воѣ рядящу, и рѣша Прузи Ятвяземь: „можете ли древо поддрьжати сулицами, и на сию рать дерзьнути?“ Они же видѣвше и возвратишася во свояси“. Другимъ разомъ: „Приѣха отъ Ятьвязъ Юндилъ, рекшу єму сице: „Данило! добру дружину держиши и велици полци твои“. И ось прибули Ятвяги, „дающе таль и миръ, молящеся даби не избилъ колодниковъ… Хотяще же єму пакы изыти на нѣ на брань и сбирающу воя, увѣдавше же Ятвязи се, послаша посли своя и дѣти своя, и дань даша, и обѣщевахуся работѣ быти єму и городы рубити въ землѣ своєй“. И справдѣ небавомъ вони дали данину; чи давали й пото̂мъ, не вѣдомо; але Данило добився свого, забезпечивъ межѣ своихъ Земелъ во̂дъ нападо̂въ Ятвяго̂въ и лѣтопись бо̂льше не згадує вже про нихъ.

Такъ же могло бъ було статися и иншимъ Литовскимъ народамъ, але мѣжь Литвою и Жмудяками починає пробиватися прямованє до житя на иншихъ засновинахъ. Насампередъ помѣтимо, що рѣчь не йде вже про грабованє Рускихъ Земель, не про те, що бъ пригорнути яку частину Руси до Литвы. Литовцѣ починають пильнувати и втручатись, що бъ въ сусѣдныхъ Рускихъ князѣвствахъ замѣсть Руриковичѣвъ самымъ имъ панувати. Литовцѣ и ватажки ихъ забирали землю то̂лько дружиннико̂въ; литовски̂ ватажки охочо и щиро выконують обовязки славяньскихъ князѣвъ, а во̂йско ихъ — обовязки колишнёи славяньскои дружины и обороняють пай занятои землѣ. Вони не пильнують до переважного панованя, не нехтують и не гидують по̂дгорнеными, а стосуються до нихъ, наче до брато̂въ, и приятелюють зъ ними и по̂длягають по̂дъ ихъ вплывъ. Оть черезъ що Русины скоро призвычаились съ панованємъ захожихъ и не виявляють проти нихъ реакціи, тымъ бо̂льше, що побѣдники стояли имъ обороною во̂дъ дальшихъ нападо̂въ Литвы.

Першій отакій рухъ Литвы стався року 1239 проти Смоленьска, але не здобувъ собѣ вдачи; а вже по̂сля Батиєвого нападу Литва почала успішно по̂дгортати до себе Руски̂ Землѣ и мо̂цно затверджуватись на нихъ. До часу по̂сля нападу татарского належить захопленє Литвою Полоцка и земелъ по горѣшно̂й течіѣ Нѣмана. Спершу напады Литовцѣвъ на Руски̂ Землѣ во̂друбними ватагами не могли бути вельми небезпечными для по̂вденно-захо̂днои Украины-Руси, тодѣ ще державы сильнои; але згодя трохи въ головѣ одного Литовского князя, доброго політика, хочь и варвара, народилася гадка — завести на Литвѣ єдиновластє и змо̂цнити Литву, пригорнувши до неи Руски̂ Землѣ. Се бувъ Миндове; во̂нъ мавъ добрий розумъ, енергію и уперто̂сть. Трохи-потрохи во̂нъ почавъ выконувати свою идею.

Литовски̂ племена за того часу, якъ зазнає ихъ исторія, ніколи не були суцѣльными організмами, але розбивалися на ко̂лька незалежныхъ громадъ; громадами кермували старосты або гетьманы. Може бути, що за глибшои давнины мѣжь ними не водилося навѣть старѣйшого; черезъ те, що не було потребы хочь бы и въ тако̂й невелико̂й централизаціи. За часу Данила бачимо вже мѣжь деякими литовскими племенами старѣйшихъ князѣвъ. Мабуть, що власть сихъ князѣвъ не була значна, и вся ихъ вага була лишень въ правѣ ватажкувати въ во̂йнѣ.

Литовцѣ скоро зрозуміли ту небезпечно̂сть, яка загражала имъ во̂дъ захопленя Нѣмцями Ливоніѣ и съ першого жь походу ихъ розпочала зъ ними боротьбу. Маса одначе не була перейнята гадкою потребы завести новий ладъ. Коли хто зъ ватажко̂въ и мѣркувавъ про се, такъ у него не було спроможности выконати сво̂й замѣръ; бо того бъ не дали єму вчинити други̂ князѣ; не згодили бъ ся вони на знесенє ихъ самосто̂йности. Тымъ-то нема нѣчого дивного, що незадовго до Миндове, навѣть и за него ще бачимо, що и властива Литва и Жмудь були ще подѣлени̂ на таки̂ дро̂бни̂ частины, яки̂ истнували зъ давныхъ давенъ. Миндове бувъ въ иншому станѣ, нѣ жь инши̂ усѣ князѣ; во̂нъ бувъ сильнѣйшій во̂дъ нихъ черезъ те, що єму пощастило захопити руску Принѣманьщину. Спершу во̂нъ почавъ боротьбу за властиви̂ Литовски̂ Землѣ съ чужими князями, а далѣ и зъ своими небожами и братами. Одначе жь пильнуючи захопити якъ мога бо̂льше Рускихъ Земель, Миндове не выявлявъ ще замѣру на Украину-Русь, де тодѣ ще зустрѣвъ бы велику боротьбу; во̂нъ спершу по̂шовъ на схо̂дни̂ Руски̂ Землѣ, котри̂ межували зъ єго володѣнями, а зъ Даниломъ приятелювавъ и двѣчи запомагавъ єму проти ворого̂въ.

Данило бувъ добрый політикъ и гараздъ розумѣвъ, що коли то̂лько Миндове на Литвѣ выконає своѣ замѣры, то чи ранѣйшь, чи по̂знѣйшь Литва нападе на Галичину. До того жь во̂нъ гадавъ и самъ во̂добрати во̂дъ Литвы и зьєднати зъ своими землями Новгородокъ и сусѣдни̂ руски̂ краины. Тымъ-то скоро во̂нъ справився зъ своими ворогами и скоро Миндове збаламутивъ проти себе своихъ свояко̂въ, Данило заразъ заходився на боротьбу проти него.

Коли бъ во̂дповѣдно тому політичному плянови, якій зробивъ Данило, усѣ по̂вденни̂ и захо̂дни̂ сусѣды Литвы, се бъ то Поляки и Нѣмецке лицарство дали єму запомогу, то во̂нъ би зразу скрушивъ своихъ ворого̂въ, Литву. Данило вважавъ сю справу яко спо̂льно-христіяньску. Закликуючи на по̂дмогу Поляко̂въ во̂нъ казавъ: „яко время єсть христіяномъ на поганѣѣ, яко сами имѣють рать межи собою“. На лихо оденъ то̂лько Данило жваво брався до дѣла! Якъ крѣпко бажавъ во̂нъ приборкати Миндове, знати съ того, що во̂нъ вельми розсердився, одержавши звѣстку, що во̂дъ него во̂дреклися останни̂ спо̂льники, на котрихъ во̂нъ покладавъ надію; во̂нъ посылавъ до Риги велики̂ подарунки, що бъ по̂дбити Нѣмцѣвъ на во̂йну и не хотѣвъ ити на мирову зъ Миндове, коли сей прохавъ згоды. Поляки зреклися воювати зъ Литвою, а лицарство хочь и розпочало во̂йну, та швидко во̂дступило єѣ и згодилося зъ Миндове; навѣть почали єму запомагати. Данило лишився то̂лько въ спо̂лцѣ зъ небожами Миндове та зъ нанятыми ватагами Ятвяго̂въ и Жмуди. Показалося, що силы въ обохъ супротивнико̂въ ро̂вни̂ и Данило мусивъ вдовольнитися тымъ, що синови єго Романови Литовцѣ выдали Новгородокъ, Волковыйскъ, Слонимъ и инши̂ зъ умовою, що бъ Романъ вызнававъ верховну власть Миндове; мабуть, що тодѣ жь выговоривъ Данило Товтивилу безпечне володѣнє Полоцкомъ.

Ся згода не рѣшила справы, бо нѣ оденъ зъ супротивнико̂въ не взявъ переваги; за ко̂лька роко̂въ мѣжь ними зно̂въ выбухла незгода. Здається, Литовцямъ не подобалося, що Василько бравъ участь въ походѣ Татаръ на Литву. Якъ би воно тамъ не було; але Литва захватила Романа; батько и дядько єго почали шукати єго по Литвѣ и руйнувати єѣ. Съ того часу по саму смерть Миндове Литва ворогувала зъ Украиною-Русю. Та зъ сего ворогованя нѣчого не вийшло, бо у Миндове були бо̂льше важни̂ справы, во̂нъ виряжавъ на Русь то̂лько ватаги руйнувати и пустошити Руски̂ Землѣ. Русины мстилися то̂лько надъ тыми ватагами. Обставины вже не сприяли такъ, якъ колись, хочь Миндове и ворогувавъ зъ лицарствомъ. Польщу зно̂въ спустошили Татаре и Литва и мѣжь Польскими князями не було одностайнои думки и солідарности. У Нѣмцѣвъ вороги були свои — Прусы. Тымъ-то Украина-Русь мусила рахувати лишень на власни̂ силы; але жь якъ на те, не мо̂въ умысне, на неи напали Татаре и сгали для неи лютыми ворогами.

Отъ же бачимо, що Данило доволѣ спинявъ розро̂сть силы Литвы, але замѣры єго роздавити зъ самого початку силы Литвы яко ворога Руси не мали вдачи. Може бъ сталось инакше, коли бъ Данило мо̂гъ пильнувати то̂лько про саму Литву, але жь ему треба було спинити и приборкати и другихъ своихъ ворого̂въ.

2. Сусѣды Даниловои Руси на по̂вно̂чному заходѣ могли зробитися єи завоювателями; водъ сходу загражали Руси инши̂ вороги и зъ иншими замѣрами. Татаре съ початку не гадали вдовольнитися по̂дгорненємъ однои Руси, коли жь згодя мусили залишити свои широки̂ замахи, то стали на тому, що бъ хочь єѣ не випустити съ по̂дъ своєи кормиги и пильно слѣдили за усѣма князями Рускихъ Земель, вважаючи себе за владикъ надъ усѣми Рускими Землями. Татаре були ворогами то̂лько повнои самосто̂йности Рускихъ князѣвствъ и давали князямъ волю въ своихъ внутрѣшнихъ справахъ.

Украина-Русь мусила по̂длягати по̂дъ Татаръ на ро̂внѣ зъ иншими Землями. Князь єи не приѣхавъ до Орды по першому завзыву Татаръ до всѣхъ Рускихъ князѣвъ; Татаре стали вимагати во̂дъ него Галича; сперечатися не можна було. На останку року 1245 во̂нъ поѣхавъ до Орды, ставъ на вколѣшки передъ ханомъ и назвавъ себе холопомъ. Не вѣдаємо чи во̂нъ понявся платити данину, чи нѣ, то̂лько певно, що Татаре вымагали єѣ.

Хочь Татаре були ворогами загаломъ усѣхъ Рускихъ Земель и хочь остання Русь мовчки несла татарске ярмо, Данилова Русь во̂дважалася попробувати вызволитись съ по̂дъ кормиги. Данилови бо̂льшь, нѣ жь кому зъ Рускихъ князѣвъ здавалося тяжкимъ признавати надъ собою власть невѣрнихъ Татаръ. Звернѣмъ увагу на те, що почувавъ на серцѣ сей прегарно просвѣченый европейскій чоловѣкъ зустрѣчаючи Татаръ: „И прииде Переяславлю, и стрѣтоша Татаровъ. Оттуда же ѣха къ Куремѣсѣ, и видѣ яко нѣсть въ нихъ добра. Оттуда же нача болми скорбѣти душею, видя бо обладаємы дьяволомъ: сквѣрная ихъ кудѣшьская бляденья и Чигизаконова мечтанья, сквѣрная єго кровопитья, многыя єго волшьбы; приходящія цари и князи и велможѣ, солнцю и лунѣ и землю, дьяволу, и умершимъ въ адѣ отцемъ ихъ и дѣдомъ и матеремъ, водяще около куста покланятися имъ. Осквѣрная прелесть ихъ! Се же слыша вельми нача скорбѣти“. До сего не треба забувати, яка у Данила була гордовита вдача и якъ горячо во̂нъ любивъ ро̂дний край и єго самосто̂йно̂сть и непо̂длегло̂сть!

Данило дратувавъ усю Батыєву орду. На успѣхъ боротьбы зъ нею можна було рахувати то̂лько тодѣ, коли бъ трапилося зо̂брати и вирядити проти неи величезну масу во̂йска. Пляно-Карпіні повѣдає: „Нема такого краю, що бъ спромо̂гся самъ оператися Ордѣ, бо Татаре на во̂йну зберають во̂йска зъ усѣхъ Земель, якими орудують и черезъ те христіяне, коли бажають зберегти себе, свои Землѣ и все христіяньство такъ неминучо повинни̂ королѣ, князѣ, бароны и керманичѣ Земель зъєднатися и вырядити проти Татаръ загальне во̂йско“. Сами̂ Татаре пышалися своєю численностю и гадали, що проти нихъ не встоить жаденъ наро̂дъ. Вони рушали разъ-у-разъ цѣлою Ордою, а тымъ часомъ осѣли̂ мешканцѣ Земель, на котри̂ вони нападали, не могли всѣ проти нихъ выступати. Отъ черезъ що Татаре такъ легко по̂дгорнули Украину-Русь.

Данило трохи що не съ того часу, якъ загадався боротись проти Татаръ, почавъ дбати, що бъ зо̂брати велике во̂йско зъ захо̂дныхъ Европейцѣвъ; а що бъ єднатися съ по̂вно̂чно-схо̂дною Русю, во̂нъ не гадавъ. Захо̂дъ не давъ єму запомоги, не вважаючи на те, що виряжени̂ во̂дъ папы до Орды по̂сланьцѣ привезли страшну звѣстку, що на Захо̂дъ выбирається похо̂дь Татаръ. Данило на останку во̂дважився выступити проти Татаръ то̂лько зъ власными силами свого краю. Спершу єму пощастило; але коли замѣсть баскака Куремсы рушивъ проти него зъ величезными ватагами Бурандай, сила супротивнико̂въ була неро̂вною! „Данило же держаше рать съ Куремьсою и николи же не бояся Куремьсѣ; не бѣ бо моглъ зла єму створити никогда же Куремьса, дондеже приде Буранда со силою великою“. Отсей: „безбожный, злый, окаянный, проклятый“ ватажокъ примусивъ Данила залишити думку, боротися съ Татарами и казавъ зруйнувати майже чи не всѣ твердинѣ побудовани̂ въ Галичинѣ. Що повинни̂ були почувати Руски князѣ хочь бы при отакихъ выпадках! „Поиде Бурандай ко Володимерю, а Василько князь съ нимъ, и не дошедшу єму города, и ста на Житани на ночь. Бурандай же нача мовити про Володимерь: „Василько! розмечи городъ“; князь же Василько нача думати въ собѣ про городъ, зане немощно бысть розметати вборзѣ єго величествомъ, повелѣ зажечи и; и тако черезъ ночь изгорѣ всь. Завътра же приѣха Буранда въ Володимерь, и видѣ своима очима городъ изгорѣвши всь; и нача обѣдати у Василька на дворѣ и пити; обѣдавъ же и пивъ и леже на ночь у Пятидна. Завътра же присла татарина, именемъ Баймура, Баймуръ же приєхавъ ко князю и рче: „Василько! прислалъ мя Бурандай, велѣлъ ми городъ роскопати“. Рече же єму Василько: „твори повелѣноє тобою“. И нача розкопывати городъ, назнаменуя образъ побѣди“. Отакъ мусили князѣ власными руками руйнувати те, въ чому бачили останню оборону проти ворога, а по̂сля того ихъ примушували бенкетувати съ Татарвою.

Боротьба зъ схо̂дными, якъ само и съ по̂вно̂чно-захо̂дными ворогами ско̂нчилася за для Данила невдачею; черезъ те, що сила була у него менша; одначе жь на долю Галичины випало скинути татарску неволю; а по̂вно̂чно-схо̂дно̂й або Московско̂й Руси довго ще довелося тягти татарске ярмо.

Сь того часу Татаре почали остерегати Данила; коли оденъ съ претенденто̂въ до трону на Галичину прохавъ у Татаръ запомоги, єму мовили: „како идеши въ Галичь, а Данило князь лютъ єсть; оже отъиметь ти животь, то кто тя избавить“. Стереглися вони ще й того, що Данило не по̂дбивъ проти нихъ захо̂дныхъ державъ; тымъ-то навѣть Бурундай звавъ Галицко-Волыньскихъ князѣвъ „мирниками“, се бъ то такими, що перебувають съ Татарами въ союзѣ. Власть Татаръ на Украинѣ-Руси далеко не була такъ мо̂цно затвердженою, якъ въ Московщинѣ.


IV.
ЗАГАЛЬНИ̂ ЗАМѢТКИ ПРО ИСТОРИЧНЕ ЗНАЧѢНЄ КНЯЗЮВАНЯ ДАНИЛА ГАЛИЦКОГО.

Теперъ зъ усего того, що ми сказали про Данила, зробимо оглядъ и оцѣнку всему тому, що було зроблено за єго часъ.

Чимала протягомъ частина Руси, се бъ то по̂вденно-захо̂дна, або Галичина, за Данила во̂длучилася водъ останко̂въ Украиньско-рускихъ Земель и почала жити во̂друбнимъ житємъ. Ся во̂друбно̂сть була шкодливою тымъ, що згодя трохи-потрохи могла бы розвиватися во̂друбно̂сть на другихъ Земляхъ. Але жь були съ тои во̂друбности и добри̂ добутки. Галичина не хотѣла терпѣти такихъ утиско̂въ, яки терпѣли останни̂ Руски̂ Землѣ, вона рвалася на волю и прямувала до розвитку справдѣ цивілізованого на той часъ житя. Коли бъ було пощастило ѣй на сѣй стежцѣ, вона бъ придбала велику користь не то̂лько всѣй Украинѣ-Руси, котру бъ притягла до себе, а навѣть и Московщинѣ, вызволила бъ єѣ во̂дъ ворого̂въ; вона бъ надала останнимъ Рускимъ Землямъ цивілізованого житя здорового, самосто̂йного и во̂дповѣдного часови горожаньства. Украина-Русь въ друге бъ во̂дограла ту ролю, яку вже разъ виповнила и яка на вѣки высоко по̂днесла и освятила Кієвъ.

За Данило̂въ чась на долю Украины-Руси выпало багацько тяжкихъ ударо̂въ, нещастя, але вони не задушили въ нѣй житя, котре обѣцяло въ будущинѣ пышно розцвисти. Въ годину смерти Данила зъ Украиньско-Рускихъ Земель не розо̂йшлися гро̂зьни̂ хмары, але жь за житя єго Русь боролася жваво и де въ чому зъ добрими успѣхами и добутками. Фортецы зруйновано по наказу татарского баскака, каже С. М. Соловєвъ; но Холмъ зберѣгся и въ загалѣ не така вже тяжка була кормига татарска на полудни; нападъ Бурандая перейшо̂въ якось мимо“. Не треба вже було мѣркувати, якихъ засобо̂въ вжити для боротьбы съ Татарами; засобы вказавъ Данило, то були — однодушно̂сть въ Рускихъ Земляхъ и спо̂лка зъ Нѣмцями проти Литвы а зъ Заходомъ въ загалѣ проти Татаръ. Коли бъ по̂сля Данила все йшло такъ, якъ и за него, то Украина-Русь спромоглась бы устояти проти хочь якои незгоды и дожила бъ до ясного дня свого самосто̂йного житя.

На лихо не було другого Данила; нѣ жаденъ съ князѣвъ, яки̂ були и за него и по̂сля него, не мавъ въ собѣ Даниловои вдачи, неминучо потрѣбнои державцеви , особливо въ таку тяжку годину, не выключаючи и симпатичного Володимира Васильковича. Не було чоловѣка, що бъ зумѣвъ кермувати полѣтикою Украины-Руси, повертаючи єѣ разъ-у-разъ до однои меты. По̂сля Данила не було вже мѣжь Украиньско-Рускими князями однодушности; се показалося зразу: якъ довелося воювати съ Поляками по̂сля Данила, князь Левъ не зьєднався зъ братомъ и дядькомъ. Левъ воюючи зъ Литвою, не выпрохавъ запомоги у Василька и прохавъ єи у Татаръ. Недостача солідарности мѣжь Украиньско-рускими князями не давала имъ спромо̂жности наступати на ворого̂въ. Черезъ се и вплывъ Татаръ почавъ рости. Русь не змо̂цнялася, а Литва и Польща набрались силы водъ злученя и на останку вони подѣлили Русь помѣжь себе. По̂дъ кормигою чужинцѣвъ Русь страждала чотыри съ половиною вѣки. Данило̂въ чась бувъ самый блыскучій въ исторіи Украины-Руси; по̂сля Данила мало траплялося для неи такихъ свѣтлыхъ годинъ.

Не збулася Данилова думка про самосто̂йне житє Украины-Руси зъ блыскучимъ становищемъ мѣжь сусѣдами и съ пышнымъ розцвѣтомъ у краю. Отже не вважаючи на те все, князюванє Данила принесло пло̂дъ; воно на цѣлый вѣкъ во̂двернуло по̂дупадъ Галичины и на цѣлый вѣкъ во̂допхнуло во̂дъ неи чужу кормигу. Захо̂дни̂ вороги єи, що трохи-трохи не по̂дгорнули єи, були во̂дпыхнутими и за Данила Украина-Русь значно змо̂цнѣла, бо по якійсь часъ вся вона була наче зъєднана до одного. Не довго стояло те зъєднанє, а вже жь воно мало свою вагу, та й князѣ осѣлися на своихъ мѣсцяхъ. По̂сля татарского нападу цѣлий вѣкъ истнувала Украина-Русь, вона во̂двертала увагу Литвы во̂дъ Сходу, пріймала на себе єи удары и тымъ давала спромо̂жно̂сть Московщинѣ змо̂цнитися, а тымъ часомъ Пско̂въ и Новгородъ задержували Литовцѣвъ нападати на Московщину.


V.
ХАРАКТЕРИСТИКА ДАНИЛА.

Скажемо ко̂лька сло̂въ про саму особу князя Данила, памятаючи, що во̂нъ живъ за часу за надто трудного и тяжкого для Руси, коли вона зъ усѣхъ боко̂въ мусила оберегати свою незалежно̂сть и самосто̂йно̂сть. Отожь не вважаючи на все те, Украина-Русь вдержала свою самосто̂йно̂сть и во̂дъ захо̂дныхъ и во̂дъ по̂вно̂чныхъ сусѣдъ, зробилась и для нихъ самихъ страшною и не зразу по̂длягла по̂дъ татарску кормигу. Та ще й добробитъ сво̂й по̂днесла до бо̂льшь-меншь цвѣтучого стану; все отсе вчинивъ вже жь нѣхто, якъ князь Данило. Такій вплывъ Данила на долю Украины-Руси ставсь черезъ те. що князь Данило бувъ чоловѣкъ не изъ звычайнихъ и єго природа надѣлила усѣма тыми вдачами, яки̂ потрѣбни̂ були, що бъ спасти Русь.

Во̂дъ усѣхъ своихъ супротивнико̂въ Данило першь усего во̂дро̂жнявся безкористною и палко́ю любовю до ро̂дного краю, котрому во̂нъ бажавъ добра, бажавъ побачити єго землю щасливою и добре уложеною державою зъ славнымъ станомъ и повагою мѣжь сусѣдами. Але палка́ любо̂вь до ро̂днои землѣ — се обовязокъ кождого честного чоловѣка, се ще не заслуга.

Головною своєю метою Данило ставивъ добро всѣхъ мешканцѣвъ Рускихъ Земель, яки були по̂дъ рукою єго и єго брата, во̂нъ не дававъ собѣ нѣ на годину спо̂чнути и цѣлый сво̂й вѣкъ побивався про те и прямувавъ до своєи меты; „измлада не бы има покоя“, повѣдає лѣтопись про Данила и єго брата. Соловєвъ становить Данила на ро̂внѣ зъ Володимиромъ Мономахомъ.

Данило бувъ спосо̂бнымъ, сторожкимъ и широкодумнымъ полѣтикомъ; усе во̂нъ тямивъ, якъ и що чинити, въ якому станѣ и якихъ засобо̂въ вжити въ боротьбѣ зъ ворогами. До всякои справы, за яку брався — бравсь во̂нъ жваво, палко. Палко̂сть єго вдачи показалась ще за дитинного єго вѣку; коли єго неню выганяли зъ Галича, во̂нъ не хотѣвъ лишати єѣ самотною „и плакашеся по ней, младъ сый. И приѣхавъ Олександеръ, тивунъ Шюмавиньскый, и я и за поводъ; онъ же измокъ мечь, тя єго, и потя конъ єго по̂дъ нимъ“… Палко̂сть Данила не була съ тыхъ, що швидко простигають; въ кожно̂й справѣ у него ставало енергіи до ко̂нця діла; не любивъ во̂нъ гаятись, працювавъ навѣть на Великдень. Одержавъ во̂нъ водъ Мстислава Вдатного во̂дповѣдь, що вызнає єго право на Чорторыйскъ: „Дѣмьяну же приєхавшу въ великую суботу, наутрѣя же на великъденъ приєхаста Данилъ и Василько къ Черторыйску, въ понедѣльникъ на ночь объсѣдоста градъ“. Коли Данило довѣдався, що Олександеръ Белзкій утѣкъ шляхомъ на Кієвъ, во̂нъ „изыде на нѣ изъ Галича, угони и въ Полономъ, и яша и въ лузѣ Хоморьскомъ, Данилу же не спавъшу три дни и 3 нощи тако же и воємъ єго“. Яка тяжка пригода не наводила на Данила сумованя и розпуки: „Людемъ же видящимъ, яко отъ Татаръ залежьенъ бѣ градъ, и вбѣжаша въ мѣста лѣсна и тѣши же не могоша сбиратися; Данило же сняся съ братомъ и тѣши и, якоже отъ Бога бывшѣй бѣдѣ не имѣти желѣ поганьскы, но на Бога надѣятись и на нь возложити печаль“.

Незвычайно любивъ Данило дѣяльно̂сть, се особливо видко, коли читаємо Галицко-Волыньску лѣтопись по̂дъ рокомъ 1235; похо̂дъ ведеться оденъ по одному; повѣнь спинила во̂йну зъ Ятвягами; Данило не забувъ, що у него є другій ворогъ и по̂шовъ на него. Во̂нъ любивъ самому до всего прикладатися и скро̂зь, де треба, приложити власныхъ рукъ; на во̂йнѣ во̂нъ самъ оглядувавъ мѣсцево̂сть, окопы и подѣлявъ працю съ простыми вояками. Данило бувъ чоловѣкомъ великои хоробрости; котра вызначалася ще змалку его, а особливо показалася въ безталанный для Руси 1223 ро̂къ. Данило першій перейшо̂въ проти Татаръ рѣчку Калку и ставъ по переду своихъ полко̂въ. Отъ якъ мовить про сей выпадокъ лѣтопись: „Съразившимся полкомъ на мѣсто, Данилъ же виѣха на передъ, и Семюнѣ Олюєвичь и Василько Гавриловичь, поткоша въ полкы Татарьския; Василькови же сбодену бывшю въ перси, младъства ради и буєсти не чюяше ранъ бывшихъ на телеси єго: бѣ бо возрастомъ 18 лѣтъ, бѣ бо силенъ. Данилови же крѣпко борющися, избивающи Татары, видивъ то Мьстиславъ Нѣмый, мнѣвъ яко Данилъ сбоденъ бысть потче и самъ въ нѣ, бѣ бо мужь и отъ крѣпокъ: понеже ужика сый Роману отъ племени Володимеря, прирокомъ Мономаха, бѣ бо велику любовь имѣя ко отцю єго, єму же поручивше по смерти свою волость, дая князю Данилови. Татаромъ же бѣгающимъ, Данилу же избивающи ихъ своимъ полкомъ, и Олгови Курьскому, крѣпко бившимся, инѣмъ полкамъ сразившимся съ ними, грѣхъ ради нашихъ Рускимъ полкомъ побѣженымъ бывшимъ: Данилъ видивъ, яко крѣпцѣйши брань належить въ ратныхъ, стрѣльцѣмъ ихъ стрѣляющимъ крѣпцѣ, обрати конь свой на бѣгъ, устрѣмления ради противныхъ. Бѣжащю же єму, и вжада воды, пивъ почюти рану на телеси своємъ, во брани не позна єя крѣпости ради мужьства возраста своєго: бѣ бо дерзъ и храборъ, отъ главы и до ногу єго не бѣ на немъ порока“.

Данило вважавъ за великій соромъ во̂дступати во̂дъ ворога безъ бою. Разъ во̂нъ не радивъ Володимиру Руриковичу выступати на Половчанъ, коли жь вже єго ублагали на те, а пото̂мъ зустрѣвшись съ Половчанами, усовѣщували во̂дступити, Данило мовивъ: „Подобаєть воину устрсмившуся на брань или побѣду прияти, или пастися отъ ратныхъ; азъ бо возбраняхъ вамъ, нынѣ же выжю яко страшливу душу имате; азъ вамъ не рѣхъ ли, яко не подобаєть изыти труднымъ воємъ противу цѣлымъ, нынѣ же почто смущаєтеся? изыдете противу имъ“. Данило бувъ такои юнацкои вдачи, що готовъ бувъ помагати въ боротьбѣ слабѣйшому, хочь бы у него и не прохали запомоги. Данило бувъ не то̂лько хоробрымъ воякомъ, а ще й добрымъ ватажкомъ. Во̂нъ бувъ вдатнымъ не то̂лько до політичнои дѣяльности, во̂нъ не любувався въ самихъ лишень во̂йсковихъ справахъ, во̂нъ бувъ не то̂лько великимъ лицаремъ, а показавъ велику спосо̂бно̂сть упорядкувати свою державу. Певно, що за се лѣтопись называє єго: „княземъ мудрымъ“, „вторымъ по Соломонѣ“. Иниціятивѣ Данила мы приписуємо ось що: „Руси бо бѣяху полонилѣ многу челядь и боярынѣ; створиша же межи собою клятву Русь и Ляхове: аще по семъ коли будеть межи ими усобица, не воєвати Ляхомъ Рускоє челяди, на Руси Лядьской“. Сеи умови, на жаль, не выконали Поляки; Данило мусивъ не додержувати сеи умовы въ боротьбѣ съ Поляками и иншими ворогами, бо вже такій тодѣ бувъ духъ часу и такъ чинили вороги єго. Загаломъ своими поглядами Данило бувъ княземъ до-татарскои Руси и въ державне житє єи не внѣсъ новои идеи хочь и носивъ королѣвску корону. Свѣдомо во̂нъ не прямувавъ до реформъ; але жь за него розумѣня удѣльнои Руси не во̂дбилися шко̂дливо на долѣ єи, бо Данило визначався за надто безкористною вдачею до свого меншого брата, незвычайно любивъ єго, дѣлився зъ нимъ землями, яки̂ придбавъ. Брать плативъ єму те жь щирою прихильностю, цѣлий вѣкъ вони не сварилися и жили великими приятелями. Оденъ не починавъ нѣчого, не порадившись зъ другимъ; въ усѣхъ походахъ вони стояли одностайно, въ бояхъ оденъ доглядавъ другого и остерегавъ во̂дъ небезпечности.

Во̂дро̂жнявся ще Данило й тымъ, що любивъ правду. Коли Мстиславъ Удатный благавъ не покидати єго, Данило во̂дповѣвъ: „Имамъ правду въ сердци своємъ“. Разъ Данило вдався на прощу до Жидичина, що бувъ бо̂ля Луцка: „И зва и Ярославъ къ Лучьску; и рѣша єму бояре єго: приими Луческъ, зде ими князя ихъ“; оному же отвѣщавшу, „яко приходихъ зде молитву створити святому Николѣ, и не могъ того створити“, иде въ Володимерь. Оттуду же, собравша рать, посласта нань“. Декотри̂ зъ єго сыно̂въ по̂шли по батькови; коли Австрійскій князь благавъ Романа Даниловича во̂дректися во̂дъ Угорского короля, що ошукавъ єго, Романъ во̂дповѣвъ: „Правдою обѣщахся отцю си королеви Угорьскому, не могу послушати тебе, яко срамъ имамъ и грѣхъ не исполнити обѣта“.

Нѣколи Данило не покидавъ своихъ спо̂льнико̂въ и все помагавъ имъ щиро. До людей во̂нъ во̂дносився гуманно и прощавъ образу. Зъ галицкими боярами во̂нъ чинивъ цѣлкомъ не такъ, якъ єго батько; разъ то̂лько во̂нъ не вдержався во̂дъ душогубства, се сталося въ останній разъ того, якъ бояре и Угры хотѣли во̂добрати у него Галичь; мабуть на той разъ гнѣвъ єго до̂йшо̂въ до ко̂нця и во̂нъ убивъ угорского ватажка Фильнія, ко̂лькохъ Угро̂въ и боярина Володислава.

Коли Олександеръ Белзкій, що заподѣявъ Данилови такъ багацько шкоды и лиха, попрохавъ у него згоды, во̂нъ простивъ єму, простивъ навѣть Михайлови Черниго̂вскому и гото̂въ бувъ вернути єму Кієвъ, а сынови єго надѣлити Луцкъ.

Нѣколи не забувавъ во̂нъ, коли хто вчинивъ добро для него. Добувши въ Кієвщинѣ Торцькій: „да и дѣтемъ Мстиславлимъ, шюрятомъ своимъ, рекъ имъ: „за отца вашего добродѣянье приимете и держите Торцький городъ“. Не любивъ во̂нъ славы и пыхи, що особливо вызначалося у во̂дносинахъ єго зъ Римскимъ папою.

Римъ предкладавъ Данилови корону королѣвску, що бъ тымъ въ части заступити по̂дмогу, якои во̂нъ домагався во̂дъ Риму. Коли послы явилися першій разъ у Данила съ короною, Данило не принявъ єи и сказавъ: „Рать татарская не престаєть злѣ живущи съ нами: то како могу прияти вѣнѣць, бес помощи твоєй?“ Опо̂сля во̂нъ коронувався при такихъ умовахъ: „Опиза же приде вѣнѣць нося, обѣщеваяся, яко „помощь имѣти ти отъ папы“ ; оному же одинако не хотящу и убѣди єго мати, и Болеславъ и Семовитъ, и бояре Лядьскые рекуще: дабы приялъ бѣ вѣнѣць, „а мы есмъ на помощь противу поганымъ“.

Такимъ побытомъ, чи глянемо на Данила яко на державця, чи яко на чоловѣка, бачимо въ нѣмъ образець приятный и радо̂сный. За те жь за єго вдачу и єго читало людей любило и шанувало. Ось якими словами лѣтопись ко̂ньчає оповѣданє про оденъ съ походо̂въ Данила на Ятвяго̂въ: „Оттуда же князь Данилъ приде ко Визьнѣ и пройде рѣку Наро̂въ, и многи крестьяны оть пленения избависта, и пѣснь славну пояху има, Богу памогшу има и придоста зо славою на землю свою, наследавши путь отца своєго великаго князя Романа, иже бѣ изъострился на погания, яко левъ, имъ же Половци дѣти страшаху“.

Слава Данила розо̂йшлася и по сусѣдныхъ земляхъ. Батый вѣдавъ про Данила ще перше, нѣ жь прійшовъ на Волынь: „Батыю же вземшю градъ Кыєвъ и слышавшу єму о Данилѣ, яко въ Угрѣхъ єсть, поиде самъ Володимерю“. Вертаючись изъ за Карпатъ, Батый бажавъ злапати Данила; на останку, коли Данило прибувъ до Орды, Батый витавъ єго съ шанобою. Нѣмцѣ те жь шанували Данила, мовлячи до него: „Тебе дѣля миръ створимъ со Выкынтомъ, зане братью нашу многу погуби“.

Коли такъ шанували Данила єго сучасники, то певно, що й нащадки вважатимуть не инакше отсю свѣтлу, найприятнійшу особу руску XIII. в., передъ котрою иде въ сутѣнъ навѣть Олександеръ Невскій и котра була самымъ виднѣйшимъ дѣячемъ полѣтичнымъ, оборонителемъ Украиньско-руского народу и ватажкомъ єго за труднои годины.




  1. Бѣлобереже — мабуть теперѣшнє мѣсточко Дубеньского повѣта. Въ лѣтописяхъ єсть ще и Днѣпрове Бѣлобереже, та й береги Луга, на передмѣстю Володимира Волыньского, називають Бѣлобережемъ.
    Звягель зветься и теперъ у народу м. Новгородъ Волыньскій. Чернятино̂въ єсть ко̂лька: въ Заславскому пов. и въ Бердычѣвскому. Барсо̂въ каже, що Сѣмоць — се теперь село въ Заславскому повѣтѣ Семаки. Єсть ще Семаки на Подо̂лю и въ Житомирскому повѣтѣ.
  2. Шараневичь вказує Кучермикъ недалеко во̂дъ Днѣстра на одному съ Прутовыхъ доплыво̂въ.
  3. Олешье (нынѣшне м. Алешки), на лѣвому березѣ Днѣпрового лиману, повѣтове мѣсто въ Тавріи.
  4. Петрушевичь нѣ бы гадає, що се була гвардія.
  5. Додамо во̂дъ себе, що й культура и просвѣта стояла въ Кієвѣ вельми високо; коли тодѣ Татаре зруйнували Кіевъ матеріяльно, то духово во̂нъ не менше зруйнованый теперь зъ національно-руского погляду.
  6. Шараневичь каже, що Данило̂въ бувъ надъ Стрыпою, бо̂ля Озернои.
  7. Кажуть — се теперѣшній Стожекъ, Кременецкого повѣту, на Волынѣ.
  8. Говорячи правду, треба сказати, що того часу культура на „Велико̂й Руси“ коли б була, то стояла такъ низько, що до украиньско-рускои єѣ не можна й приро̂вняти. И якою то доси пышною та роско̂шною культурою квѣтчалась би Украина-Русь, коли бъ сила чужинцѣвъ не знищувала єѣ починаючи зъ р. 1655! Исторія съ того часу єсть нѣ що инше, якъ исторія знищуваня Москвою культури и просвѣти на Украинѣ. — Дод. перекладчика.
  9. Мельниця, мѣсточко на Волинѣ, въ Луцкому повѣтѣ, на рѣцѣ Стоходѣ.
  10. Си̂ мѣсця не означено дослѣдувачами.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.