Монографіи до исторіи Галицкои Руси/Оглядъ внутрѣшнихъ во̂дносинъ Галицкои Руси въ друго̂й половинѣ XV. столѣтя

Матеріал з Вікіджерел
Монографіи до исторіи Галицкои Руси
під ред. Олександр Барвінський

Оглядъ внутрѣшнихъ во̂дносинъ Галицкои Руси въ друго̂й половинѣ XV. столѣтя (Ізидор Шараневич)
пер.: Осинъ Б.
• Цей текст написаний максимовичівкою‎. Тернопіль: 1886
ОГЛЯДЪ
Внутрѣшнихъ во̂дносинъ Галицкои Руси въ друго̂й половинѣ XV. столѣтя.
(Монографія Дра И. Шараневича).

I.

Польскій король Владиславъ Ягайло зро̂внявъ конституцією въ Єдльнѣ (1433 р.) Руски̂ Землѣ що до правъ зъ иншими Землями Польскои Рѣчи посполитои. Въ ту пору выступає въ Галицко̂й (Червоно̂й) Руси (схо̂дно̂й Галичинѣ) на чолѣ заряду справъ духовныхъ и державныхъ старый ро̂дъ Одровонжѣвъ. Во̂нъ дѣлився на ко̂лька родинъ. Именно було двохъ брато̂въ, любимцѣвъ Владислава III. и Казимира Ягайловича, наслѣднико̂въ Ягайловыхъ. Оденъ бувъ Янъ зо Спровы Одровонжь, именованый латиньскимъ Льво̂вскимъ арцибіскупомъ по смерти Яна Ряшѣвского (1436 р.), що перенѣсъ резиденцію арцибіскупску (1414 р.) зъ Галича до Львова, а другій Петро зо Спровы Одровонжь, зъ разу (1436 р.) ще Галицкій староста а необавки воєвода и генеральный староста Рускихъ Земель.

Руске воєводство обо̂ймало тодѣ Землѣ: Льво̂вску, Галицку, Перемыску и Сяно̂цку. Кро̂мъ сихъ були ще два повѣты: Самбо̂рскій и Жидачѣвскій. Кожда Земля и кождый повѣтъ мавъ свого старосту. Надъ ними старшувавъ воєвода и генеральный староста Рускихъ Земель такъ повагою якъ и становищемъ своимъ.

Воєвода Петро погибъ лицарскою смертю въ походѣ на Молдавію въ битвѣ зъ Молдавскимъ господаремъ Богданомъ (1450 р.), а арцибіскупъ Янъ съ туги за братомъ въ ко̂лька день опо̂сля. Завагавшись трохи, именувавъ Польскій король Казимиръ Ягайловичъ Петрового сына Андрѣя воєводою и генеральнымъ старостою Рускихъ Земель. Андрѣй Одровонжь бувъ на то̂й посадѣ ажь до своєи смерти (1465 р.).

Ро̂дъ Одровонжѣвъ зовсѣмъ не бувъ любленый, а напротивъ арцибіскупъ Янъ вѣвъ зъ Льво̂вскою латиньскою капітулою безнастанни̂ суперечки за капітульне земске майно. Во̂нъ присвоивъ собѣ те майно, а латиньски̂ Льво̂вски̂ каноніки позывали єго до Базилєйского церковного собору, що тодѣ саме бувъ скликаный, и соборъ єго выклявъ. Воєвода Петро и сынъ єго Андрѣй поступали собѣ самовластно зъ усѣма: угнѣтали дро̂бну шляхту и мѣщанъ, силували до неправнои воєннои службы, самово̂льно накладали дачки и т. и. Перемыскимъ старостою бувъ Предборъ съ Конецьполя, каштелянъ Судомирскій, а въ Галичѣ по смерти старосты Миколы Паравы зъ Любѣня, братаничь єго Станиславъ съ Ходеча Парава. Воєвода и генеральный староста Андрѣй живъ въ незгодѣ зъ обома старостами Перемыскимъ и Галицкимъ и Польскій король Казимиръ на провѣнціонально̂мъ Малопольско̂мъ соймѣ въ Корчинѣ (1456 р.) загрозивъ єму всяке насильне и неправне вмѣшуванє до ихъ правъ карою 3000–5000 польскихъ гривенъ. По смерти воєводы Андрѣя Одровонжа, коли король Казимиръ Ягайловичь приѣхавъ до Львова, то згромаджени̂ станы Рускихъ Земель горячо наставали на короля, що бъ родину Одровонжѣвъ зовсѣмъ усунувъ во̂дъ найвысшои краєвои го̂дности, а во̂ддавъ єѣ якому справедливому чоловѣкови. Мѣжь тымъ братѣ поко̂йного Андрѣя, Янъ, готовився вже до неи, бо Одровонжамъ належалася значна сума грошей, во̂дъ Льво̂вского, Жидачѣвского и Глиняньского королѣвского замку. Ту суму выжичили вони королѣвскому або державному скарбови. Постановлено сплатити сей довгъ. Однакъ въ касѣ не було грошей, отже наложено дачку по одному „фертонови“[1] и одному волови зъ лану. Выбраныхъ 20.000 воло̂въ заразъ продано и тыми гро̂шми выкуплено Льво̂вскій, Жидачѣвскій и Глиняньскій замокъ зъ рукъ ненависного роду. Рускимъ воєводою именувавъ король тодѣшнёго Галицкого старосту Станислава съ Ходеча а Льво̂вскимъ старостою Рафала зъ Ярославя. Рафалъ вразъ зъ братомъ своимъ Спыткомъ съ Тарнова, по̂дкоморіємъ Перемыскимъ, утворили були за королѣвскимъ дозволомъ ординацію або маіоратъ (1470 р.) и го́роды Ярославъ и Переворскъ въ одно родинне майно зьєдинили. Родина Одровонжѣвъ уступила тодѣ зъ го́родо̂въ Львова, Глинянъ и Жидачева и лише задержала въ своихъ рукахъ Самбо̂рске староство. Завважати тутъ треба, що кро̂мъ дѣйстныхъ старосто̂въ, яки мали політичну и судову власть, були ще старосты — державцѣ (tenutarii), се бъ то таки, що не мали жаднои власти а лише арендували королѣвски̂ доходы. Дѣйстными староствами кро̂мъ головныхъ рускихъ го́родо̂въ, були ще й Жидачѣвъ и Самбо̂ръ, а недѣйстными (тенутами) були Глиняны, Щирець, Городокъ и и. Одровонжѣ выперти̂ зо̂ Львова, Жидачева и Глинянъ, зберегають собѣ всю власть въ староствѣ Самбо̂рско̂мъ, бо задержали собѣ тута навѣть и земски̂ уряды того повѣту. Такожь и въ Сяно̂цко̂мъ староствѣ членъ иншои вѣтки Одровонжевого роду зо̂стає старостою. Около 1451 р. бувъ Сяно̂цкимъ старостою Микола Пєньонжекъ зъ Вотавиць, зъ роду Одровонжъ. Бувъ во̂нъ заразомъ и генеральнымъ Крако̂вскимъ старостою и старостою Кросняньскимъ и Бѣчскимъ. Въ ту пору церква и держава вважалися головными по̂доймами роду людского, нероздѣльними въ розумѣню мужѣвъ державныхъ тодѣшнёи Рѣчи посполитои Польскои, то жь часто подыбуємо ро̂вночасно члено̂въ однои родины на найвысшихъ щебляхъ духовнои и державнои го̂дности. Бо коли Микола Хшонстовскій во̂дъ 1430 р. єсть старостою Сяно̂цкимъ, то король Владиславъ Ягайловичь именує 1435 р. по смерти біскупа Яна зъ дому Доліва, Петра Хшонстовского зъ дому Стшегоня, каноніка и приходника при св. Фльоріянѣ въ Краковѣ, латиньскимъ Перемыскимъ біскупомъ. Саме такъ, якъ по смерти Льво̂вского латиньского арцибіскупа Яна Ряшо̂вского именовано 1436 Яна зо Спровы Одровонжа проти волѣ латиньскои Льво̂вскои капітулы, що выбрала була Сильвестра Сціховія, — такъ и по смерти латиньского Перемыского біскупа Яна зъ Долівы именовано єго наслѣдника проти волѣ тодѣшнёи латиньскои Перемыскои капітулы. Капітула выбрала була на біскупа Перемыского Францѣшка де Оржекъ Свѣрщка, Льво̂вского декана а каноніка Перемыского и во̂ддала єму біскупске майно. Се діялося на Руси часто, що особистый интересъ королѣвскій переважувавъ самоуправу церковну. Королѣвски̂ справы боронивъ біскупъ Крако̂вскій Збігнєвъ Олесницкій, що на переко̂ръ капітулѣ, свояка згаданого Миколая Хшонстовского высвятивъ на Перемыского біскупа.

Вернѣмъ теперь назадъ до Одровонжѣвъ. За часо̂въ Андрѣя Одровонжа здобули Турки Царгородъ и положили конець схо̂дно-римско̂й (Грецко̂й) державѣ (1453 р.). Водъ сеи пори досягавъ турецкій мечь границь Угорскихъ и Польскихъ. Папы Римски̂ старалися загрѣти духа, якій передъ 200 лѣтами ворушивъ суспо̂льностю по̂вденнои и середнёи Европы. На покликъ папы Римского Пія II. зо̂бралися (1463 р.) хрестоносцѣ по̂дъ проводомъ якогось Щасного съ Панёва. Були се молодики, сыны шляхты осѣлои на Руси та й охотники зъ сусѣдныхъ Земель. Си̂ хрестоносцѣ (около 12.000) не добре одѣти̂ и оплачувани̂ кинулися на дворы сельскои шляхты, занепокоили Крако̂въ и облягли Льво̂въ. Льво̂въ окупився гро̂шми и доставою пожины. Щасный съ Панёва, ограбивши зъ майна сельску шляхту и мѣсточка, по̂шовъ на Угорщину, бився по̂дъ проводомъ князя Бургундского и Угорского короля Матвѣя Корвіна съ Турками и допомо̂гъ побити Турко̂въ, нападаючи ко̂лька разо̂въ по̂дъ часъ битвы на во̂йско турецке. Гомо̂нъ пѣснѣ польскои въ честь Богородицѣ розлягався ажь до табору турецкого и оживлявъ надѣєю христіяньскихъ нево̂льнико̂въ въ турецкому таборѣ та додававъ лицарского духа товаришамъ бою. Щасный съ Панёва причинився такимъ способомъ до побѣди надъ Турками, вызволивъ христіянъ съ полону турецкого и добувъ такои слави, що король Матвѣй дякувавъ єму прилюдно и во̂ддавъ за него власну своячку. Грабованє Щасного съ Панёва на Руси за часу Андрѣя Одровонжа довело до тѣснѣйшого звязку мѣжь шляхтою а Львовомъ.

Такъ зближились до себе и сполучились для спо̂льнои обезпеки двѣ найважнѣйши̂ по̂двалины давнои Рѣчи посполитои Польскои: шляхта и во̂льне мѣщаньство. Небавомъ по̂сля того, бо вже р. 1405 выступили станы краєви̂ однодушно супроти всемогучои родины Одровонжѣвъ.

Насувається пытанє, чи родину Одровонжѣвъ по смерти Андрѣя Одровонжа зовсѣмъ усунено зъ Льво̂вскои Землѣ?

Коли Одровонжѣ вступилися зо̂ Львова и Глинянъ, зо̂стає ще въ тыхъ сторонахъ съ тои родины Павло Одровонжь. Бувъ во̂нъ по̂дстоліємъ Льво̂вскимъ и каштеляномъ Перемыскимъ та Льво̂вскимъ и засѣдавъ на судовыхъ речинцяхъ у Львовѣ и Перемышлѣ. Беата Одровонжева, вдова по воєводѣ Андрѣю, чи по каштелянѣ Павлѣ, була дѣдичкою села Гаѣ, двѣ милѣ во̂дъ Львова во̂ддаленого. Миколай Одровонжь зъ Блажеєвичь, съ князѣвства Ратиборского на Шлєску, бувъ секретаремъ королѣвскимъ въ Перемышлѣ. По смерти біскупа Петра Хшонстовского настановивъ король Миколая Одровонжа біскупомъ Перемыскимъ. Живъ во̂нъ до року 1474.

Одровонжѣ Самбо̂рски̂, здається, не могли забути того, що ихъ выперли зъ староствъ и замко̂въ Льво̂вскои Землѣ. По̂сля смерти короля Ческого Юрія Подєбрада († 1471 р.) розпочавъ бувъ Владиславъ, найстаршій сынъ короля Казимира Ягайловича, во̂йну зъ Матвѣємъ Корвѣномъ о тронъ ческій. Супроти Матвѣя по̂дмагавъ Казимиръ сына свого Владислава р. 1474 литовскимъ во̂йскомъ по̂дъ проводомъ Ивана Ходкевича и шляхтою зъ Руси по̂дъ проводомъ Павла Ясѣньского. Мѣжь тымъ Яко̂въ, Миколай и Петро Одровонжѣ, мабуть молодши̂ браты Яна, старосты Самбо̂рского, выслугувалися у во̂йску Матвѣя супроти власныхъ своихъ земляко̂въ.

Такъ то родина Одровонжівъ пересувається наче великаньска тѣнь на видо̂внѣ исторіи краєвои. Та, чи ся родина не лишила нѣякихъ слѣдо̂въ по собѣ, — чи то̂лько дбала про себе, громадила майно и служила по̂дъ стягомъ у краяхъ сусѣдныхъ, що бъ по̂мститися за своє пониженє?

У Львовѣ єсть гарный костелъ св. Андрѣя зъ монастыремѣ Бернадино̂въ. Монахо̂въ сихъ спровадивъ р. 1460 до Львова Андрѣй Одровонжь и поставивъ для нихъ костелъ деревляный, що згорѣвъ по̂сля єго смерти. Одровонжѣ поставили и украсили такожь въ Самборѣ костелъ и монастырь Бернадино̂въ р. 1472. Гарну катедру латиньску въ Перемишлѣ поставивъ Миколай Одровонжь, біскупъ Перемыскій. Матеріялу до сеи катедры достарчила розо̂брана давна церква замкова, що була величаво поставлена съ квадратного тесового каменя. Руски̂ єпископы Перемыски̂ во̂дправляли въ сѣй церквѣ службы Божи̂, поки ще переселилися до Самбора. Король Ягайло казавъ Русинамъ уступитися зъ сеи церкви, выкинути поховани̂ тамъ тѣла славныхъ Русино̂въ а церкву на ново посвятити и во̂ддати латиньскому духовеньству.

Той самъ Миколай Одровонжь зъ Блажеєвичь, біскупъ Перемыскій (1452–1474), такъ якъ и сучасный арцибіскупъ Льво̂вскій Григорій зъ Сянока (1451–1479) и ихъ наслѣдники дбали о помноженє своихъ приходо̂въ, бо ихъ латиньски̂ біскупства, положени̂ середъ православныхъ, були лихо вывѣновани̂. Тому набувають вони до́бра земски̂ найбо̂льшь купномъ за призволомъ королівскимъ, переносять ихъ на право церковне, закладають шпиталѣ и брацтва шко̂льни̂.



II.
Окро̂мъ Одровонжѣвъ мають великій вплывъ на краєви̂ во̂дносины и інши̂ можни̂ родины своимъ майномъ и становищемъ. Се були шляхоцки̂ родины, що прибули съ Польщи або Шлєзка, або такожь давни̂ руски̂ роды. До першихъ зачисляємо брато̂въ зъ Ярославя Рафала и Спытка, родину съ Ходечь на Хлопахъ, села по̂въ милѣ во̂дъ Комарна во̂ддаленого, родину Тарло̂въ съ Щекаревичь въ Стрыю и на По̂дгайцяхъ, родину Сѣниньскихъ, що король Владиславъ Ягайловичь обдарувавъ єѣ Олеськомъ зъ волостями сумѣжными, родину Гербурто̂въ, розвѣтвлену въ Землѣ Льво̂вско̂й и Перемыско̂й, родину Габданко̂въ въ Бучачу надъ Стрыпою, поселеныхъ на Руси за часу Ольгерда и Казимира Великого, що писалися на Язло̂вци и Монастерискахъ; — до другихъ зачисляємо: Ходоро̂вскихъ на Ходороставѣ, въ Куропатникахъ, Бортникахъ и Звенигородѣ; Гердеєвичѣвъ въ Перемышлянахъ, Тенетникахъ, Оренинѣ на Подо̂лю, родину Лопатокъ на Осталовицяхъ и т. и. Побо̂чь сихъ родинъ польскихъ и рускихъ мають до́бра земски̂ и сидять въ Земляхъ Рускихъ давни княжи̂ роды руского або литовского поколѣня. Такъ н. пр. князѣ Гурконы на Лисятичахъ, во̂дъ котрыхъ ще по нынѣ має назву село Гурко, коло Перемышля, — князѣ Кошерски̂ зъ Литвы, державцѣ Стронятина, а передъ усѣма князѣ Гольшаньски̂, близьки̂ свояки останнёи жѣнки короля Владислава Ягайла Зонки (Софіи), матери Ягайловичѣвъ Владислава и Казимира.

Здається, що братя ординати Ярославски̂, Рафалъ и Спытко, не дуже дбали про розширенє свого роду та набуванє до̂бръ на Руси. Рафалъ зъ Ярослава вправдѣ вже около 1470 р. поступивъ зъ Льво̂вского староства на генеральне староство на Руси, бо сей урядъ краєвый привернено зно̂въ въ ко̂лька лѣтъ по̂сля смерти воєводы Руского, Андрѣя Одровонжа. Зъ сего становища осягнувъ во̂нъ урядъ маршалка коронного и сполучивъ єго въ своѣй особѣ вразъ зъ староствомъ Судомирскимъ. Єго брать Спытко зъ Ярослава неначе дѣдичить по̂сля него староство генеральне на Руси (около р. 1482). Обохъ брато̂въ бо̂льше приманювало добувати уряды державни̂ и въ сумѣжныхъ воєводствахъ Польскихъ, якъ розширювати и розкорѣнювати сво̂й ро̂дъ на Руси.

Родина жь съ Ходеча наво̂двороть дбає про се, що бъ набувати до́бра земски̂ на Руси. Вона достала во̂дъ короля Казимира мѣсто Рогатинъ въ за́ставѣ, а село Комарно, положене въ єи батько̂вщинѣ на Хлопахъ, перетворює за призволомъ королѣвскимъ на мѣсто. Станиславъ съ Ходеча добивається го̂дностей и урядо̂въ у поблизькому Подо̂лю и тому йде на взаводы зъ родиною Бучацкихъ. Родина бо Габданко̂въ зъ Бучача, що писалася на Язло̂вци и Монастерискахъ, держала Червоногородъ, — и мала старостиньскій урядъ въ Каменци, Снятинѣ и Коломыѣ. Бучацки̂, яко старосты Каменця, головного го́рода подо̂льского, пишуться такожь старостами Подо̂ля. Воєводою Подо̂ля надъ старостами подо̂льскихъ городо̂въ поставлено Грицька Кердеєвича, старосту Теребовельского. Во̂нъ вславився воєнными дѣлами за Владислава Ягайла въ усобицѣ сего короля зъ братомъ Свидригайломъ. Наслѣдкомъ постано̂въ сойму въ Пётрковѣ 1457 р. мали выправитись въ справахъ межинародныхъ на Волощину воєводы Грицько (Кердеєвичь) и Андрѣй (Одровонжь). Поляки не йняли вѣры старостамъ подо̂льскихъ замко̂въ, бо Татаре заняли гро̂зьне становище супроти Польщи; та й Литовцѣ по̂сля прилученя Подо̂ля до Польщи безнастанно по̂дносили свои права до Подо̂ля. Поляки побоювались, що бъ Татаре не порозумѣлися зъ Литовцями, та користуючись во̂йною Польщи зъ Нѣмецкимъ орденомъ въ Прусахъ (1454–1466), не во̂ддали Подо̂ля Литовцямъ. Для того провінціональный соймъ въ Корчинѣ ухваливъ роздати подо̂льскимъ замкамъ стрѣльбы и харчь, а окремымъ посламъ поручено 1456 р. во̂до̂брати во̂дновлену присягу во̂дъ Подо̂льскихъ старосто̂въ.

На зъѣздѣ въ Пётрковѣ р. 1463 ухвалено, во̂до̂брати сторожу замку Каменецкого зъ рукъ Теодорика Бучацкого, старосты Подо̂ля. А позаякъ Бучацки̂ выдали значну суму на по̂ддвигненє твердинѣ каменецкои титуломъ пожички або опігнораціи, отже се надавало Бучацкимъ сяке-таке право до того го́рода а тымъ самымъ и староства Подо̂ля; тому постановлено ту суму сплатити Бучацкимъ. Подо̂бно якъ для выкупу замко̂въ Льво̂вского, Глиняньского и Жидачѣвского зъ рукъ Одровонжѣвъ, такъ и въ тому случаю, коли ходило о выкупъ Подо̂ля зъ рукъ Бучацкихъ, наложено на Подолянъ податокъ по одному волови во̂дъ лану. Волы продано, довгъ Бучацкимъ заплачено и съ того часу поручено р. 1463 дальше вести будову каменецкои твердинѣ біскупови Каменецкому лат. обр. яко повѣрникови съ королѣвского рамени. Твердиня каменецка переходить, здається, по̂дъ безпосередну управу Короны, а староство въ Каменци зъ урядомъ генерального старосты Подо̂ля перенесено на особу Станислава съ Ходеча, воєводы Руского (сей то урядъ одержавъ Станиславъ съ Ходеча по смерти воєводы Андрѣя Одровонжа) и старосты Галицкого. Бучацкимъ полишено староства въ Снятинѣ и Коломыѣ, тенуту Червоногородъ и простори̂ батько̂вски̂ до́бра надъ Стрыпою и Серетомъ. У ту пору и воєвода Подо̂льскій Грицько Кердеєвичь ко̂нчить своє житє. Єго сыны Янъ и Жигмонъ одѣдичили по̂сля него староство Теребовлѣ и Поморянъ, а до́бра въ Льво̂вско̂й Землѣ якъ По̂дбереже, Выжняны, Спиколосы, одѣдичивъ єго сынъ Дмитро, такожь Спиколосо̂вскимъ званый водъ своєи батько̂вщины Спиколосы. По смерти Яна Жигмонть стається дѣдичемъ майна́ тои лініи. Зъ Жигмонтомъ вымерає лінія Кердеєвичѣвъ теребовельскихъ а урядъ староства Теребовельского переходить на Станислава съ Ходеча, воєводу Руского, старосту Галицкого и генерального старосту Подо̂ля.

По смерти воєводы Станислава съ Ходеча р. 1486 на Подо̂лю приходить родина Бучацкихъ до давныхъ урядо̂въ и почестей. Староство Галицке переходить на сыно̂въ Станислава де Ходечь, дѣдичѣвъ на Хлопахъ. Рогатинъ, наданый Казимиромъ Станиславови съ Ходеча, переходить на сыно̂въ єго Отона и Миколая, а староство въ Теребовлѣ на єго брата Яна съ Ходеча.

Яко̂въ Бучацкій, сынъ Михайла, осягнувъ тодѣ урядъ воєводи Подо̂льского. Тодѣ зъ видо̂внѣ исторіи краєвои уступають браты Ярославъ и Спытко, а урядъ воєводы Руского держать съ того часу родины и особы менше звѣстни̂ въ исторіи краєво̂й. Спытко зъ Ярослава держить урядъ генерального старосты Руского ще во̂дъ р. 1490–1495, хочь и вынесено єго зъ воєводства Судомирского на урядъ воєводы Крако̂вского. По̂сля Спытка урядъ генерального старосты Руского тымчасомъ надано Андрѣєви зъ Олешина, каштелянови Судецкому (Санчь). Урядъ воєводы Руского прилучено до староства Льво̂вского и надано родинѣ „съ Танчинъ“. Такъ вже р. 1496 Миколай „съ Танчинъ“ бувъ генеральнымъ воєводою Рускимъ и Льво̂вскимъ старостою, а сучасно Збигнѣвъ „съ Танчинъ“, по̂дкоморій Крако̂вскій, пише ся такожь старостою Льво̂вскимъ. Старосты Перемыски̂ не дбають такъ про до́бра та уряды на Руси, якъ старосты Галицки̂. На тому староствѣ наступає Янъ съ Чижова по̂сля Предбора съ Конецьполя, що бувъ старостою Перемыскимъ и каштеляномъ Судомирскимъ. Янъ съ Чижова бувъ такожь и каштеляномъ Перемыскимъ. Въ р. 1497 Тенчиньски̂ уступають зъ своихъ посадъ на Руси. Миколай Тенчиньскій, воєвода Рускій, вертаючи съ походу волоского, полягъ въ буковиньскому лѣсѣ, якъ майже передъ 50 лѣтами Петро зъ Спровы Одровонжь, воєвода Рускій. Староство Льво̂вске сполучено зъ староствомъ Перемыскимъ и такъ во̂ддано Миколаєви Криса зъ Боболиньча. Однако жь урядъ воєводы и старосты генерального на Руси переходить тодѣ до рукъ воєводы Белзкого.

Землю Белзку, положену на по̂вно̂чь во̂дъ Львова, надавъ Ягайло р. 1388 яко вѣно́ сестрѣ Олександрѣ, во̂ддано̂й за князя Мазовецкого. Коли вымерли князѣ сеи лініи, по̂ддалася Земля Белзка Казимирови Ягайловичеви р. 1462, а сей замѣнивъ єѣ у воєводство и зъ иншими Землями Рускими, се бъ то зъ воєводствомъ Рускимъ и Подо̂льскимъ, прилучивъ до провѣнціи Малои Польщи. По прилученю Белза до Короны бувъ старостою Белзкимъ Павло Ясиньскій и доводивъ у всякихъ походахъ воєнныхъ полками того воєводства. Воєводою жь Белзкимъ бувъ Добеславъ Бишовскій. По̂сля Добеслава Бишовского урядъ воєводы Белзкого одержує Станиславъ Вонтрубка Окшицъ. Во̂нъ бувъ и каштеляномъ Судецкимъ. Сучасно ставъ єго брать, Янъ Стшелєцкій Вонтрубка, gо смерти Григорія зъ Сянока († 1479) арцибіскупомъ Льво̂вскимъ (р. 1481). Въ р. 1478 Павло зъ Вротимовичь Вонтрубка, съ тои самои родины, бувъ приходникомъ капітулы перемыскои.

По̂сля Станислава Бишовского Белзке воєводство занявъ р. 1489 Павло Зброжекъ, а по̂сля него Петро Мышковскій. Коли Миколай съ Танчина полягъ въ битвѣ зъ Волохами въ буковиньскому лѣсѣ, тодѣ надѣлено Петра Мышковского, воєводу Белзкого, урядомъ генерального старосты Руского р. 1499. Якъ єго попередникъ на Белзкому воєводствѣ, такъ и во̂нъ держить урядъ каштеляна Судецкого. Въ тому самому часѣ (р. 1497) рядивъ Янъ Мишковскій дворомъ арцибіскупа Льво̂вского. Арцибіскупомъ Льво̂вскимъ а заразомъ и біскупомъ Перемыскимъ бувъ тодѣ славный Андрѣй Борисовій Роза, що въ 1503 р. занявъ найвысшій ступень єрархічный въ Польщѣ, арцибіскупство Гнѣзненьске.

На останку родина съ Ходеча въ тому часѣ приходить зновъ до высокихъ урядо̂въ краєвыхъ. Станиславъ съ Ходеча, сынъ того воєводы и старосты, стає старостою Рускимъ р. 1500. Андрѣя съ Ходеча выбрано біскупомъ Каменецкимъ, а Миколай съ Ходеча ставъ канонікомъ капітулы льво̂вскои и перемыскои. Отже родина съ Ходеча, що глибоко вкорѣнилась на Руси, уступила то̂лько на короткій часъ членамъ иншихъ знатныхъ родинъ польскихъ у высокихъ урядахъ на Руси. Коли жь ти̂ родины вымерають або поступають на высши̂ уряды державни̂, вертає родина съ Ходеча зно̂въ до высокихъ краєвыхъ го̂дностей и урядо̂въ.



III.

Подружа мыжь можными родинами рускими а польскими поселеными на Руси або такожь поза обсягомъ Земель Рускихъ мали не меншу вагу, якъ правлѣнє высокими урядами краєвыми. Такимъ способомъ князѣ Ратиборски̂ на Шлєску осягнули мѣсточко Яворо̂въ зъ сумѣжными селами въ городецкому окрузѣ. Старостою генеральнымъ на Руси р. 1436 бувъ Вінцентій зъ Шамотулъ, каштелянъ Межерѣцкій, коли Петро зъ Спровы Одровонжь старостувавъ ще въ Галичѣ. Єму надавъ Владиславъ Ягайловичь р. 1436 мѣсточко Яворо̂въ зъ сумѣжными селами. Надани̂ посѣлости, мимо застереженого права выкупу, не були выкуплени̂, и опо̂сля перейшли въ дѣдичну власно̂сть сеи родины. Маргарета, дочка Вінцентія зъ Шамотулъ, выйшла за мужь за Вацлава князя Ратиборского и принесла свому чоловѣкови яко вѣно́ Яворо̂въ зъ сумѣжными волостями. Князь Ратиборскій не живъ на Руси, отже майномъ єго жѣнки завѣдували державцѣ.

Якъ Яворо̂въ по жѣнцѣ до̂стався князеви Шлєскому, такъ и Глиняны перейшли до иншои знатнои родины зъ Великопольщи. Софія, дѣдичка зъ Глинянъ (може зъ Голого̂рскихъ), внесла те майно въ до̂мъ свого чоловѣка Яна зъ Опорова, воєводы Берестейского. Въ р. 1477 Андрѣй зъ Опорова, съ того жь самого роду, канонікъ у Полоцку и архидіяконъ гнѣзненьскій, ставъ біскупомъ Перемыскимъ, однакожь не зъѣхавъ на Русь, а то̂лько съ Польщи чотыри роки завѣдувавъ перемыскою дієцезією. Беата, дочка каштеляна Берестейского, Миколая зъ Опорова, по̂шла за мужь за Давида Бучацкого, а сей забезпечивъ собѣ вѣно́ записомъ на Бучачѣ и селахъ до того мѣста приналежныхъ.

Ядвига, дочка воєводы Станислава съ Ходеча, выйшла замужь за Михайла Бучацкого зъ Язло̂вця. Єи чоловѣкъ умѣстивъ и забезпечивъ собѣ посагъ на мѣсточку Мартыновѣ. Елисавета Змигородска, дочка Теодорика Бучацкого, каштеляна Каменецкого, во̂ддалася за шляхтича Яна Мышковского. По своѣй стрыянцѣ Ядвизѣ, жѣнцѣ Михайла Бучацкого, дѣдичить вона приналежну ѣй спадщину Мартыно̂въ и двѣ частины съ того продає Янови Коло зъ Далеєва, а одну третину єму дарує. Янъ Коло довги̂ лѣта держить урядъ по̂дкоморія и стольника Галицкого и єсть предкомъ розвѣтвленои опо̂сля родины, що писалася „de Delejów alias de Popów“.

На Гологорахъ пишеться Миколай по̂дстолій Льво̂вскій. По єго смерти до̂стала се майно въ спадщинѣ дочка Елисавета, однако жь вона уступає съ тои посѣлости Янови зъ Сѣнны. Сѣниньски̂ заволодѣли Золочевомъ и Гологорами та писалися съ того часу Голого̂рскими, однако жь ихъ треба во̂дро̂жнити во̂дъ давнѣйшихъ Голого̂рскихъ. Зъ нихъ Янъ зъ Сѣнны пишеться по̂дкоморіємъ Перемыскимъ и старостою замку въ Олеську. Въ р. 1499 поступає во̂нъ на урядъ по̂дкоморія Судомирского и каштеляна Малогоского. Родина зъ Сѣнны придбала собѣ такожь Поморяни. Дорота, сестра брато̂въ Сѣниньскихъ, а вдова Льво̂вского хорунжого, Миколая Свинки, що р. 1474 оборонивъ Поморяны проти Татаръ, выйшла вдруге замужь за Жигмонта Кердея, старосту Теребовельского, властителя Поморянъ, бо Миколай Свинка бувъ то̂лько державцею того го́рода. Въ р. 1499, коли Янъ зъ Сѣнны бувъ вже дѣдичемъ Голого̂ръ, Дорота повдовѣла вдруге, по старостѣ Теребовельскому Жигмонтѣ; вона признає, що браты Янъ и Викторинъ зъ Сѣнны сплатили суму, яка тяжила по першому єи чоловѣцѣ, Миколаю Свинцѣ, на єго майнѣ (державѣ). Вже въ сѣй грамотѣ оба браты именуються дѣдичами двохъ просторыхъ посѣлостей, Голого̂ръ и Поморянъ.

Юрша Ходоро̂вскій зъ Бортникъ оженився зъ Анною, дочкою Тарла зъ Щекаревичь, старосты Стрыйского. Во̂нъ наступає по̂сля свого тестя Тарла въ староствѣ Жидачѣвскому и Стрыйскому (1470). Опо̂сля старостою Жидачѣвскимъ выступає Теодоръ съ Панёва, имовѣрно близькій своякъ родины Юрши съ Ходоростава, що й на Подо̂лю мала посѣлости. Потомокъ Теодора названый Auctus (Артуръ?) съ Панёва бувъ по̂дъ конець XV. столѣтя старостою въ Жидачевѣ и державцею Городиска.

До особлившихъ же дослѣдо̂въ веде нась нагромадженє даныхъ про родину Лопатко̂въ зъ Осталовичь, — и проясняє во̂дносины, середъ якихъ проживали вѣрни̂ грецкои церкви на Руси. До родины Лопатичь (або Лопатко̂въ), що писалися на Осталовичахъ, належали Романъ зъ Осталовичь, Митко, Сѣнко Лопатичѣ и Андрѣй Лопатичь або Лопатка, дѣдичь Осталовичь. Позаякъ во̂дъ смерти Антонія, митрополіты Галицкого, съ ко̂ньцемъ XIV. вѣку Галицка епархія обряду грецкого не мала своихъ єпископо̂въ, Станиславъ съ Ходеча, староста Галицкій, въ р. 1458 надає шляхтичеви Романови зъ Осталовичь власть наглядати, засуджувати попо̂въ округа Галицкого (districus Haliciensis) и поберати во̂дъ нихъ всяки̂ данины. Тому жь Романови надано опікуньство (patronatus) зъ юрісдикцією надъ монастыремъ въ Крылосѣ (коло Галича) зъ до́брами Перегѣньско и Благовѣщенє, приналежными до того монастиря. Опѣкуньство надъ церквами и монастырями не було незвычайне на Руси. Такъ вже король Владиславъ Ягайловичь р. 1443 грамотою, выданою въ Сяноку князеви Михайлови Пиньскому або Ольшаньскому надає опѣкуньство надъ монастыремъ въ Уневѣ вразъ зъ обовязкомъ заступати сей монастырь и завѣдувати добрами єму приналежными: Яхторовомъ и Млынищами. Коло року 1473 постала передъ судомъ суперечка мѣжь княземъ Михайломъ Пиньскимъ и Сѣнкомъ Лопатычемъ зъ Осталовичь о право опѣкуньства надъ монастыремъ въ Уневѣ. Судъ здає порѣшенє суперечки о право опѣкуньства самому королеви на генеральному зъѣздѣ, що мавъ во̂дбутися на Руси.

Справы подружа лагодивъ судъ старостиньскій. Ще жь бо р. 1447 Петро зъ Спровы Одровонжь, воєвода Рускій, розвязує подруже мѣжь Проташемъ Ходоро̂вскимъ зъ Бортникъ и Федькою (се бъ то Федорою), Русинкою, дочкою Сѣнка Лопатыча зъ Осталовичь, слюбною єго жѣнкою, и надає єму право взяти иншу жѣнку, а ѣй во̂ддатись за иншого чоловѣка. Сей засудъ розвязуючій подруже дѣється въ приявѣ протопопа Василя делєгата, Якима намѣстника митрополітального (metropolitano), проти первѣстному засудови суду духовного. Були то неперечно надужитя противъ уставъ церковныхъ въ некористь схо̂днои церкви, — коли мирски̂ люде выконували юрісдикцію надъ духовными и рѣшали справы подружа. Дѣялося те проти конституціи в. князя Витовта, выданои для исповѣднико̂въ церкви схо̂днои на Литвѣ, Волынѣ и Подо̂лю, котру король Казимиръ Ягайловичь р. 1469 потвердивъ на просьбу Перемыского єпископа Дѣвоньки для клиру епархіи перемыскои. Такимъ способомъ єпископы Перемыски̂, що наступали по собѣ неперерывною чергою, обставали за давными правами своєи церкви. Въ галицко̂й же епархіи рядять свѣтски̂ намѣстники, именовани̂ зъ рамени короля.

Подѣѣ въ исторіи схо̂днои церкви на Литвѣ и Руси не остали безъ вплыву и на галицку епархію обряда грецкого. Коли жь бо митрополіта Изидоръ ставъ кардиналомъ въ Римѣ а во̂дтакъ зложивъ урядъ митрополіты Руского, єпископы великоруски̂ выбрали собѣ нового митрополіту Іону. Тодѣ папа Калікстъ III. именувавъ Григорія митрополітою Руси. Папу Калікста III. заскочила смерть, а єго наступникъ папа Пій II. доконавъ замѣру свого попередника. Во̂нъ выдавъ булю до короля Казимира Ягайловича и поручивъ єго дбалости украиньско-руску церкву, — звѣстивъ про именованє нового митрополіты Григорія и по̂дчинивъ тому жь 1458 р. 9 епархій рускихъ, мѣжь иншими галицку, перемыску и холмску. Новоименованого и въ Римѣ высвяченого Руского митрополіту Григорія приняли на Литвѣ такъ, що во̂нъ мусивъ выѣхати зъ Литвы и поѣхавъ въ Галицку Русь. Тамъ призначивъ єму король Казимиръ Ягайловичь р. 1470 монастырь Крылосъ и до́бра опорожненои Галицкои митрополіи на прожитокъ. Однако жь уніятскій митрополіта Григорій недовго живъ у Галицкой Руси. Во̂нъ ѣде назадъ до Литвы и умерає 1473 р. въ Городку литовскому. Тодѣ Казимиръ во̂ддає монастырь Крылосъ и до́бра Галицкои митрополіи свѣтскому єи намѣстникови якомусь Свистельницкому для помноженя єго доходо̂въ.



IV.

Землѣ Руски̂, се бъ то воєводство Руске, Подо̂льске и Белзке, становили зъ воєводствами Крако̂вскимъ, Судомирскимъ и Люблиньскимъ одну провінцію давнои Рѣчи посполитои Польскои, такъ звану Малопольщу. То жь права, запевнени Казимиромъ цѣло̂й Польщѣ, мала такожь Малопольща и Землѣ Руски̂ злучени̂ зъ сею провінцією. По̂сля ухвалы сойму провінціонального въ Малопольщѣ, въ Корчинѣ,[2] выдавъ Казимиръ Ягайловичь 1456 р. по̂дчасѣ во̂йны прускои привилей для Земель воєводства Руского и Подо̂льского. Подо̂бный привилей, але ще докладнѣйше сформулованый, надавъ Казимиръ Ягайловичь такожь Землѣ Белзко̂й при нагодѣ прилученя єи до Короны р. 1462. Коли поро̂вняємо ти̂ привилеѣ и статутї выданый для Литвы р. 1450 Казимиромъ IV., до̂йдемо ось до якихъ результато̂въ. Давни̂ ленни̂ во̂дносины въ Литвѣ устають за для зро̂внаня Литвы що до правъ зъ основными законами въ Польщѣ. Королѣ Польски̂ застерѣгають собѣ яко князѣ Литовски̂ ще то̂лько деяки̂ останки давнои литовско-рускои леннои системы якъ н. пр. обовязокъ будованя замко̂въ, мѣстъ та мосто̂въ и т. д. Въ Земляхъ же Рускихъ, де те зро̂внанє переведено вже съ певнымъ застереженємъ конституцією въ Єдлинѣ[3] р. 1433, упали и ти̂ останки леннои системы въ наслѣдокъ привилеѣвъ наданыхъ Казимиромъ IV. Такъ Землѣ Руски̂, сполучени̂ съ Короною, уживали бо̂льшихъ свобо̂дъ якъ Волынь и схо̂дна часть Подо̂ля та инши̂ Землѣ Руски̂ прилучени̂ до Литвы. Основни̂ законы, надани̂ Землямъ Рускимъ, прилученымъ до Польщи, були ось яки:

Границѣ воєводства Белзкого, Руского и Подо̂льского були ненарушими̂, се бъ то не могли бути уменшени̂. То̂лько мешканцѣ поселени̂ (bene possessionati) въ котрому будъ зъ рускихъ воєводствъ могли держати краєви̂ уряди, — а такожь и суды (колєгіяльни̂) могли справувати то̂лько мешканцѣ поселени̂ (bene possessionati) въ то̂й землѣ. Съ краю нѣкого не можна було выкликати и передъ суды чужого воєводства ставити. Краєвого мешканця не можна було увязнити и карати, поки єго вины не доказано правно передъ судомъ, а то по̂сля правъ, яки̂ були въ иншихъ краяхъ Рѣчи посполитои. Найвысши̂, краєви̂ достойники духовни̂ и свѣтски̂ засѣдали по̂сля основныхъ законо̂въ Рѣчи посполитои Польскои въ соймахъ державныхъ въ Колѣ, Сѣрадзѣ, Ленчицѣ, Пётрковѣ и т. д., де рѣшалися справы найбо̂льшои ваги, для загалу и цѣлости державы. Справы грошеви̂ подавано до рѣшеня соймамъ провінціональнымъ въ Корчинѣ. Окро̂мъ соймо̂въ провінціональныхъ Малопольщи, що во̂дбувалися въ Корчинѣ, въ надзвычайныхъ случаяхъ збералися ще зборы станови̂[4] Земель Рускихъ такъ н. пр. рѣшалась на такому зборѣ въ исторіи важна пригода по̂сля смерти воєводы Андрѣя Одровонжа (1465 р.), воєводы у Львовѣ[5].

Король Казимиръ зобовязався, нѣчого не постанавляти въ справахъ Земель Рускихъ безъ рады стано̂въ тыхъ Земель. По̂сля ухвалы сойму въ Корчинѣ, потвердженои королемъ, всѣ уряды, що мали участь въ зъѣздахъ генеральныхъ, могли бути роздани̂ то̂лько за радою бароно̂въ (се бъ то высшои шляхты) тои Землѣ, такъ само и урядѣ по̂дкоморія и хорунжого.

До во̂йсковои службы ставали Землѣ Руски̂ по̂дъ тыми самыми умовами. Вони неначе добули собѣ право, що призваляли, чи взяти участь у походахъ воєнныхъ посполитого рушеня або нѣ. На кождый во̂йсковый похо̂дъ мавъ король платити по пять гривенъ во̂дъ кождого жовнѣра (во̂дъ кождого ратища). Сю постанову надавъ уже Владиславъ Варненьскій Рускимъ Землямъ, однакожь довго ще вона не входила въ житє. Король мавъ усѣ на во̂йнѣ понесени̂ шкоды вынагородити и выкупити зъ неволѣ кождого участника посполитого рушеня, коли бъ во̂нъ у воєнному походѣ попавъ у руки неприятеля. По̂дъ тыми самыми умовами служили ти̂, що у котрого зъ вельможѣвъ поселеныхъ на Руси стали на службу во̂йскову. Нѣкому не було во̂льно безъ королѣвского призволу покинути ряды посполитого рушеня по̂дъ карою смерти або утратою чести и майна. Во̂йсковою силою староства доводивъ звычайно староста, а во̂йсками Земель Рускихъ яко начальникъ оденъ зъ воєводо̂въ або кого король призначивъ на те становище. По̂сля засады принятои въ цѣло̂й Рѣчи посполито̂й повинно̂сть службы во̂йсковои тяжила на во̂льныхъ властникахъ до̂бръ земскихъ а по мѣстахъ съ правомъ магдебурскимъ — на во̂йтахъ та на князяхъ осадженыхъ по селахъ на волоскому правѣ. Инколи то̂лько громадилися селяне доброво̂льно коло лицарства для захисту краю передъ Татарами. Однако жь селяне невправни̂ въ дѣлахъ воєнныхъ своимъ натовпомъ и неладомъ скорше причинялися до поражки, якъ до побѣды.

Зъ засады отже шляхтичь поселеный займався во̂йною та житємъ прилюднымъ и бувъ справдешнимъ властникомъ своєи землѣ, а кметь, управляючи ро̂лю, привязаный до грунту, достарчавъ воёвникови яко свому дѣдичному панови всѣхъ потребъ до про́житку. Кметеви не було во̂льно кидати сво̂й грунть, а такъ приватнымъ особамъ якъ и королѣвскимъ урядамъ було по̂дъ великими карами грошевыми заказано, чужихъ кметівъ вызывати, во̂дмовляти, приймати.[6]

За приналежно̂сть кметя ручила цѣла громада. На тыхъ во̂дносинахъ основувався цѣлый тогочасный устро̂й суспо̂льный и державный на цѣлому обшарѣ давнои Речи посполитои Польскои. Знесено давни̂ данины зъ руско-литовскихъ часо̂въ н. пр. надзвычайну данину на потребы воєнни̂ въ грошахъ — „серебщину“ и въ збо̂жу — „дякло“, данину посмертну — „во̂думерщину“, що побирано по̂сля руского права во̂дъ во̂льныхъ властнико̂въ до̂бръ земскихъ и водъ кметѣвъ для князя або прилюдного скарбу.

По̂ддани̂ кметѣ, поселени̂ на ланахъ во̂льныхъ властнико̂въ, повинни̂ були достарчати выключно своимъ панамъ и данинъ до грунту привязаныхъ и поборо̂въ по̂сля права польского. Усѣ жь мешканцѣ краю безъ ро̂жницѣ стану, чи во̂льни̂, чи нево̂льни̂, наколи то̂лько посѣдали зе́млѣ (ланы), платили до скарбу по два грошѣ во̂дъ хати (дыму) або лану, — „подымне“, а подымне безвзглядно мусили оплачувати, хочь устали и данины и тягарѣ выплываючи̂ съ права февдального. Въ подро̂бныхъ случаяхъ Землѣ Руски̂ ухвалювали осо̂бну данину для потребъ краєвыхъ, якъ данина въ волахъ ухвалена и наложена на Землѣ Руски̂ по смерти воєводы Андрѣя Одровонжа, або сей по́бо̂ръ по одному волови во̂дъ лану, наложеный за призволомъ стано̂въ самого Подо̂ля на Подолянъ р. 1463, коли ходило о выкупъ твердинѣ Каменця зъ рукъ Теодорика Бучацкого.

Въ надзвычайныхъ потребахъ воєнныхъ ухвалено на провінціональному соймѣ Малопольщи въ Корчинѣ надзвычайный податокъ и розкладано єго на всѣ станы по̂дъ назвою фертоно̂въ. Ухвалы, що розкладають сю надзвычайну данину на ро̂жни станы и верствы суспо̂льни̂ въ краю, розро̂жняють: церкву, во̂льныхъ властнико̂въ до̂бръ земскихъ, кметѣвъ або привязаныхъ до грунту, мѣщанъ, рускихъ духовныхъ (popones ruthenicales), мельнико̂въ, пастухо̂въ (волохо̂въ) и го̂рняко̂въ.

Римскій костелъ ощадностю и дбалостю своихъ архипастырѣвъ а передовсѣмъ Григорія зъ Сянока набуває въ ту пору до́бра земски̂. За призволомъ короля переношено набути̂ до́бра костельни̂ на право канонічне, и тымъ способомъ вызволювано до́бра костела во̂дъ усякихъ тягарѣвъ державныхъ зъ выимкою подымного. Паны зъ давныхъ рускихъ родо̂въ, що приняли латиньскій обрядъ, н. пр.: Кердеєвичѣ, Ходоро̂вски̂, Васько Мошонка, Петро Чебровскій, Янъ Клюсь и т. д. або такожь панове польски̂, н. пр.: Бучацки̂, Ходецки̂, Мжиглоски̂, Юрій Струмило и т. д. строять и щедро вѣнують латиньски̂ костелы. До́бра свѣтского духовеньства и законо̂въ переношено такожь на право магдебурске и тымъ способомъ вызволювано ихъ во̂дъ усякои залежности во̂дъ королѣвскихъ урядо̂въ та давныхъ властнико̂въ або державцѣвъ. Вправдѣ папы ще жалуються на бѣдно̂сть костело̂въ римскихъ на Руси, що були розсѣяни̂ середъ исповѣднико̂въ схо̂днои церкви, мо̂въ бы островы середъ моря. Тому то папа на просьбу духовеньства лат. обр. розписує на поправу катедры латиньскои у Львовѣ складки по краю и надає повный во̂дпустъ. Пралаты польски̂, вступаючи на біскупски̂ катедры Рускихъ Земель, часто задержують давнѣйши̂ каноніи та пребенды, позаякъ доходы ихъ біскупствъ на Руси були мали̂ и не выстарчали на красшій прожитокъ.

Руски̂ духовни̂ та исповѣдники схо̂днои церкви въ сѣй добѣ задержують ще во̂друбне становище. Льво̂вски̂ Русины въ своѣй церквѣ св. Миколая складають судову присягу на ладъ приписаный ихъ обрядомъ. По̂знѣйше (1519 р.) король Жигмонть I. розпорядивъ, що бы Русины чинили судову присягу вправдѣ въ своихъ церквахъ, однако жь вже не по̂сля права руского и не цѣлу роту наразъ заприсягаючи, але слово по словѣ, якъ имъ ту присягу будуть проказувати. Се розпорядженє выдано для Русино̂въ перемыскихъ. Єпископы перемыски̂ гр. обр. орудують майномъ церковнымъ по̂сля вподобы, обтяжають єго, продають и набувають до́бра земски̂. Руски̂ духовни̂ передають въ спадщинѣ на сыно̂въ свои приходы при церквахъ. До такого дѣдицтва управнени̂ такъ звани̂ дѣдични̂ крылошане, (се бъ то соборни̂ духовни̂ — Kollegiatkleriker). Таки̂ духовни̂ ще за Ягайла осѣли въ селѣ Страдчу на королѣвскихъ дворищахъ. Король Владиславъ Ягайло уво̂льнивъ ихъ во̂дъ усякихъ тягарѣвъ, яки̂ старосты на нихъ вкладали, скоро лише найстарши̂ зъ громады посвѣдчили, що дѣдицтво соборного духовеньства во̂дъ непамятныхъ часо̂въ въ то̂й родинѣ переходило зъ батька на сына. Духовный Осипъ (се бъ то Іосифъ) у Львовѣ продає духовному Турашеви дворище приналежне до церкви Воскресеня Господнёго на Льво̂вскому передмѣстю на вѣчни̂ часы на нево̂дзовну власно̂сть. Въ ухвалахъ надзвычайныхъ податко̂въ, такъ званыхъ фертоно̂въ, накладано на рускихъ духовныхъ по 8 грошѣвъ во̂дъ особы, коли мѣжь тымъ инши̂ станы то̂лько пересѣчно по̂сля ихъ майна и капітало̂въ обтяжувано. Маємо приклады, що рускій духовный єсть кметемъ, се бъ то мужикомъ привязанымъ до грунту.

Станъ мѣщаньскій на Руси въ половинѣ XV. ст. мавъ багато елєменто̂въ чужихъ. Були тутъ середъ Поляко̂въ и Русино̂въ, Жиды, Во̂рмене, Италійцѣ, зъ Генуи и Фльоренціи та загаломъ купцѣ зъ усякихъ славныхъ мѣстъ Европейскихъ. Казимиръ надавъ Жидамъ на по̂дставѣ статуто̂въ кн. Литовського Витовта-Олександра зъ р. 1408 свободу во̂льного обороту особы и майна. Хочь король ти̂ во̂льности надани̂ р. 1454, опо̂сля во̂дкликавъ и обмеживъ на домаганє шляхты,[7] Жиды на Руси мають до́бра сельски̂, камяницѣ у Львовѣ, ведуть процесы зъ найвысшими достойниками державы, пріймають и переховують за́ставы, беруть мыта въ державу и т. д. У Львовѣ, були въ друго̂й половинѣ XV. ст. заможни̂ Жиды, що орудували значными капіталами: жидъ Шахно и Волчко, жидъ Нотко, державець мытъ льво̂вскихъ, жидъ и жидо̂вка Іорданы и єи сынъ Шмухель и т. и. Однако жь при ухвалахъ фертоно̂въ, се бъ то надзвычайныхъ податко̂въ на соймахъ въ Корчинѣ въ р. 1456 и 1472, вымагано во̂дъ жидо̂въ оплаты по 4 грошѣ во̂дъ гривны, коли на мѣщанъ и купцѣвъ христіяньскихъ наложено по 2 грошѣ во̂дъ кождои гривны цѣнованыхъ капітало̂въ.

При ко̂нци XV. столѣтя жидъ Мойсей въ Каменци стоить въ порозумѣню съ Турками, коли на якійсь часъ політика польска прибрала неприязный для Турціи зворотъ и за те єго увязнено а єго майно забрано на рѣчь скарбу. Мусивъ то бути славный жидъ, коли ажь рядъ турецкій вдався въ сю справу и въ дорозѣ дипльоматично̂й р. 1501 выєднавъ по єго смерти зворотъ сконфіскованого майна єго дѣтямъ и жѣнцѣ. Тодѣ й Во̂рмене вже такожь доходять до высокого значѣня и набувають до́бра земски̂. Во̂рмене съ XV. ст. носять ще переважно во̂рменьски̂ або руски̂ имена. Такъ н. пр. Во̂рмене, мѣщане льво̂вски̂: Атабей, Агопша, Захарко, Богданъ, Ивашко и т. д. Во̂рменинъ Иваіпко зо̂ Львова доступає ступня королѣвского повѣрника. Въ Земляхъ Рускихъ маємо такожь багато поселеныхъ Нѣмцѣвъ, що купномъ або за́ставомъ набувають до́бра и займають уряды земски̂. Помѣжь багато иншими стрѣчаємо въ друго̂й половинѣ XV. ст. отсихъ славныхъ Нѣмцѣвъ на Руси: дѣдичѣвъ або такожь тенутаріѣвъ, се бъ то державцѣвъ, Миколая Кляйна зъ Бабчиць, Штехера зъ Сорокъ, Конрада (въ спольщеню Кунча званого) зъ Вратиславичь, Кунтара (Günter) зъ Букачовець, Тобію Кунатъ зъ Семено̂вки, Мартина Майзель державця зъ старои Бо̂брки, Гарноста зъ Ляшокъ, Павла Шафрота зъ Тшеснявы, Грота зъ Тынетникъ, и т. и. Мѣщанъ и достойнико̂въ мѣскихъ у Львовѣ: Конрада Штайнкелєра, Вартоломея Ганеля, Петра и Матвѣя Гольдаста, Мартина Васерброда, Миколая Чорнберга, Станислава Кльопера, передмѣщанина Клюнкера и т. и. Окро̂мъ того й Италійцѣ зъ Генуи, Фльоренціи та иншихъ мѣстъ итальскихъ выступають въ актахъ судовыхъ якъ державцѣ жупъ рускихъ або такожь мытъ въ Городку и Львовѣ та набувають до́бра земски̂. Такъ н. пр. Янусій набувъ тенуту села Любѣня, приналежного колись до батько̂вщины родины съ Ходеча. Италіянець Христофоръ de Sto Romulo держить въ посесіи мыто льво̂вске и руски̂ жупы въ Дрогобычѣ, Миколай зъ Страдома держить въ посесіи мыто городецке и т. д.

На Покутю знаходимо Волохо̂въ, захожихъ зъ Волощины, именно канцлєра (logotheta) Михайла зъ братами Давидомъ и Думою. Вони були партизантами королѣвъ Польскихъ въ частыхъ суперечкахъ и боротьбахъ о князѣвску власть у Волощинѣ. Коли воєвода Волоскій, Стефанъ, взявъ верхъ надъ своимъ попередникомъ Петромъ, реченый Михайло выйшо̂въ съ краю съ цѣлою родиною своєю и дворомъ. Вже р. 1456 король Казимиръ надає Волоскому канцлєрови Михайлови и єго братамъ, мабуть за по̂дмогу въ справахъ польскихъ у Волощинѣ, привилей осѣсти въ Каменци або въ мѣстахъ Коломыѣ и Дрогобычѣ на Покутю, набувати до́бра земски̂, займатись купецтвомъ и уво̂льняє сю родину во̂дъ мытъ граничныхъ. Ще р. 1453 назначено канцлєрови Михайлови зъ Волощины 100 черво̂нцѣвъ на жупахъ рускихъ, а ихъ выплату поручено вже намъ звѣстному каштелянови Судомирскому Предборови съ Конецьполя и старостѣ Перемыскому Янови Кмітѣ зъ Виснича. Довгій чась, бо во̂дъ р. 1456 до р. 1485 Михайло пробувавъ въ мѣстахъ на Покутю зъ своимъ дворомъ, удержуючи купецки̂ звязки зъ своимъ ро̂днымъ краємъ Волощиною. Ажь коли воєвода Стефанъ въ р. 1485 приѣхавъ зъ своимъ дворомъ до Коломыѣ, зложивъ королеви Казимирови особисто голдъ и зъ нимъ зовсѣмъ поєднався, вернувъ во̂нъ за призволомъ того жь воєводы безкарно до свого ро̂дного краю.

Чужоземцѣ не все й не всюды господарювали користно для краю. Були помѣжь ними й таки̂, що выкористували гостинно̂сть на шкоду скарбу королѣвского и мешканцѣвъ краю. Се бачимо съ того, що станы Земель Рускихъ згромаджени̂ въ Корчинѣ мѣжь иншимъ домагались, що бъ наглядати чужоземцѣвъ и бачити на ихъ чинности. На соймѣ въ Корчинѣ р. 1465 ухвалено, що бы воєводы спонукували выходити съ краю чужоземцѣвъ, що шкодливи̂ для добра краю и вызыскують майно краєве.

Окро̂мъ ро̂льництва, ремесла и купецтва, що були переважно въ рукахъ чужоземцѣвъ, займалися въ краю го̂рництвомъ а выдобували руду желѣзну и выварювали со̂ль. Справы и доходы жупъ на Руси по̂дчинено жупамъ у Величцѣ, позаякъ конституцією въ Корчинѣ застережено, що бы со̂ль зъ жупъ рускихъ не складано на незвычайныхъ мѣсцяхъ и не продавано на шкоду жупъ у Величцѣ, навѣть тодѣ, коли бъ и спо̂льный жупникъ кермувавъ жупами рускими и польскими въ Малопольщѣ. Копальнѣ руды, именно желѣза въ краю мусили бути такожь значни̂, коли на ихъ властнико̂въ накладано фертоны.

Млынарство въ Земляхъ Рускихъ займає важне становище, якъ въ кождому краю, де ро̂льництво єсть по̂дставою матеріяльного быту. Бували млыны водяни̂, вѣтрови̂ и ручни̂, а при ухваленю фертоно̂въ вымѣрювано податокъ на властнико̂въ тыхъ млыно̂въ во̂дъ державцѣвъ и на кожду съ тыхъ категорій.

Пастырствомъ займалися Волохи, выпасаючи во̂вцѣ въ горахъ на полонинахъ Покутя. По̂сля ухвалы въ Корчинѣ пастухи вносили до скарбу по шѣсть грошѣвъ того надзвычайного по датку во̂дъ кождои сотки овець. На тыхъ Волохо̂въ-пастухо̂въ мавъ тогочасный воєвода Волоскій, Стефанъ, великій вплывъ и черезъ нихъ по̂дбурювавъ сельскихъ мешканцѣвъ Покутя проти ряду польского, а коли не выкликавъ того памятного повстаня р. 1491, то напевно сприявъ єму по́тайно.

Побо̂чь ро̂льництва мешканцѣ нашого краю жили найбо̂льшь зъ рыбальства або плеканя рыбъ. У схо̂дно̂й Галичинѣ було вельми багато ставо̂въ; нинѣ вони понайбо̂льше повысушувани̂. Окро̂мъ го̂рскихъ рѣкъ, що за для быстрого гону не спосо̂бни̂ творити ставо̂въ, лучила кожда инша рѣка цѣлу систему ставо̂въ во̂дъ жерела ажь до уйстя. Помѣжь во̂льностями, якими Казимиръ р. 1450 надѣливъ шляхту руску и подо̂льску, находиться и сей привилей, що ловля и продажь рыбъ зъ власныхъ ставо̂въ уво̂льнено во̂дъ усякои скарбовои оплаты. Такожь плоды Земель Рускихъ сплавляли рѣками яко найдешевшимъ средствомъ комунікаціи краєвои. Рѣки на Руси були первѣстно власностю володаря. Коли въ XV. ст. творилися власности приватни̂, рѣки часто перетинали таки̂ посѣлости. Що бы властникъ такои землѣ не тамувавъ комунікаціи, оголошено загаломъ бо̂льши̂ рѣки на Руси и въ Польщѣ н. пр. Днѣстеръ, Бугъ, Сянъ, Вислокъ, Вислоку и т. и. рѣками королѣвскими. Накладати нови̂ мыта на сушѣ и на рѣкахъ безъ дозволу королѣвского заказано и загрожено карою втраты цѣлого майна на рѣчь скарбу. Рѣки королѣвски̂ и ихъ доплывы, отже властиво цѣлу рѣчну систему на Руси вызволено во̂дъ перепонъ, якими властники земски̂ тамували плавбу на рѣкахъ. Коли отже хто бажавъ собѣ выставити пере́городу на рѣцѣ, мусивъ зробити въ нѣй отво̂ръ такъ просто̂рный, що бъ могли скро̂зь ню переходити зовсѣмъ свобо̂дно.

Не лише на до́бра церкви, капіталы оборотови̂ по мѣстахъ, млынарство, ро̂льництво, го̂рництво, пастырство, накладано фертоны або надзвычайни̂ податки, але такожь на до́бра королѣвски̂, во̂йто̂въ во̂льныхъ мѣстъ и сѣлъ, на бо̂льши̂ посѣлости и на кметѣвъ пересѣчно по одному фертонови во̂дъ лану.



V.

Коли Казимиръ В. заволодѣвъ р. 1340 Червоною Русею, закипѣла боротьба мѣжь Литвою а Польщею о Руски̂ Землѣ, се бъ то о Русь Червону, Волынь, Полѣсє и Подо̂лє. Обѣ си̂ державы выступали съ правами до тои спадщины Романовичѣвъ, якъ посвоячени̂ зъ останними князями сеи дінастіи[8]. Литовцѣ и получени̂ зъ ними Татаре нападали на нынѣшню схо̂дну Галичину, сягали своими загонами поза Сянъ и Днѣстеръ та пустошили ихъ вширшь и вздовжь во̂дъ по̂вночи и сходу. По смерти Казимира В. (1370), за панованя Владислава князя Опольского (до р. 1379), Людвика В. и королевои Маріи, дочки Людвика В. (до р. 1386), точилася ще бо̂льше кро̂вава боротьба о Землѣ Руски̂ мѣжь Польщею а Литвою. По̂сля сполученя Литвы съ Польщею подружемъ в. князя Ягайла съ королевою Ядвигою устала вправдѣ отверта во̂йна мѣжь тыми двома державами о Землѣ Руски̂. Однакъ властилюбни̂ браты Ягайла, а именно Свидригайло, хапаючись сепаратистичныхъ змагань Литвы до зо̂рваня и такъ слабого звязку єи съ Польщею, розпочали отверту боротьбу съ Короною. Съ тою то частиною Литвы, що змагала во̂дорватись во̂дъ Польщи, лучаться Татаре, жадни̂ новои добычи, и Русины на Волыни, Подо̂лю и Червоно̂й Руси, н. пр. Богданъ Рогатиньскій. Сему Рогатиньскому поручено сторожу замку Олеська и за те втративъ во̂нъ своє майно Рогатинъ. На останку Турки, здобувши Килію и Бѣлгородъ, двѣ твердинѣ при уйстю Дунаю та Днѣстра, заняли сильне становище на Чорноморскому побережу, близькому Червонои Руси. Татаре въ Кримѣ, узнавши (1475) султано̂въ своими зверхниками, служили съ того часу політицѣ турецко̂й. Коли жь и съ по̂вночи велики̂ князѣ Московски̂, розбивши Орды Татаръ Заволжскихъ (1480) приняли титулъ царѣвъ и стали посягати за краями рускими злучеными зъ Литвою и по̂дмавляли Татаръ Кримскихъ проти ненавистнои Литвы и Польщи, съ того часу здавалося, що наѣзды Татаръ та Турко̂въ на край въ спо̂лцѣ зъ дволичнымъ Волоскимъ воєводою Стефаномъ — за Казимира Ягайловича — будуть сыпатися безѣ ко̂нця и мѣры. И хто жь не зрозумѣє, якъ велики̂ змѣны въ земскихъ во̂дносинахъ на Червоно̂й Руси були сполучени̂ въ наслѣдокъ сихъ подѣй? Ко̂лько жь то людей и родинъ безъ чутки загинуло середъ тыхъ на́падо̂въ и въ то̂лькокротныхъ заразахъ моровыхъ, що такъ звычайно появляються за розливомъ людскои крови та ще тодѣ, якъ не було нѣякои охороны санітарнои! Однако жь и въ то̂й такъ трагічно̂й добѣ исторіи краєвои ти̂ нещастя не наступали безнастанно, а заразъ по̂сля нагальныхъ буръ наступали лѣта супокою, коли люде, наче ти̂ муравлѣ, що имъ хто розбурить муравлиско, шпарко зберали свои останки, що бъ ихъ на́ново довести до ладу. Задля заселеня, королѣ польски̂ яко правни̂ дѣдичѣ Червонои Руси орудували самово̂льно єи Землями и надавали ихъ хоробрымъ мужамъ звычайно въ нагороду за прислуги воєнни̂. Таки̂ наданя понайбо̂льше во̂дбуваються за границею Рускихъ Земель, въ Краковѣ, въ Судомирѣ, въ Ропчицяхъ, въ Неполомицяхъ, на соймѣ въ Пётрковѣ, — рѣдше въ обшарѣ Рускихъ Земель, н. пр. у Львовѣ, Колоднѣ, Козловѣ и т. и. Наданя дѣються звычайно за призволомъ прибочнои рады королѣвскои по̂дъ печатею державною, а въ краю наданя дѣються въ присутности достойнико̂въ краєвыхъ и свѣдко̂въ краєвыхъ, дѣдичѣвъ до̂бръ публичныхъ, державцѣвъ, судіѣвъ земскихъ и загаломъ тыхъ осо̂бъ, що були побо̂чь короля або що бо̂льше займалися сею справою.

При наданю королѣ Польски̂ бачили на мѣсцеви̂ потребы краєви̂, або такожь на загальне становище державы, и въ сему розвитку во̂дносинъ земскихъ во̂дбиваються майже всѣ важнѣйши̂ пригоды и подѣѣ загалу державы або такожь исторіи краєвои.

Ягайло бажавъ околицѣ на Червоно̂й Руси, такъ страшными пригодами опустошени̂, заселити и черезъ те помножити доходы скарбу королѣвского. Во̂нъ заходився, що бы костелъ римскій довести до величавости такои, якъ у другихъ провінціяхъ Польщи и єму подати змогу до боротьбы съ православными на Руси. Тому зъ вдяки за побѣду войска польского въ битвѣ по̂дъ Копыстрыномъ р. 1432, въ день св. Андрѣя, надъ Литвою, Русинами и Татарами и для заохоты духовеньства римского до горячихъ мольбъ за успѣхъ польского оружія зъ Нѣмецкимъ орденомъ въ Прусахъ, съ котрымъ король Владиславъ Ягайло провадивъ довголѣтну боротьбу, надававъ во̂нъ костелови римскому на Червоно̂й Руси землѣ зъ осадами на власно̂сть и признававъ єму инши̂ земски̂ користи. По смерти Владислава Ягайла єго сынъ Владиславъ III. (1434–1444), выбраный королемъ Угорскимъ, спѣшивъ до тои сумѣжнои державы и бажавъ въ боротьбѣ съ Турками здобути собѣ славы. За нимъ спѣшить шляхта найбо̂льшь зъ Руси, та вертає зъ во̂йны съ Турками до краю, надѣлена земскими до́брами за свои воєнни̂ услуги. Коли молодый Владиславъ то зъ особистыхъ, то зъ окро̂мныхъ взглядо̂въ для новои державы поступавъ собѣ самово̂льно, то жь легко мусивъ повстати за́колотъ въ правныхъ во̂дносинахъ земскихъ. Владиславъ Варненьскій надаванємъ до̂бръ хоробрымъ людямъ за воєнни̂ заслуги робивъ записы на велики̂ тодѣ сумы и обтяжавъ надани̂ до́бра ажь до цѣлои ихъ выплаты (на wyderkaf — Wiederkauf). Такъ робивъ єго братъ и наступникъ Казимиръ Ягайловичь. Що бъ по̂дчась прускои во̂йны (1456) выплатити плату наємнымъ во̂йскамъ и удержати залоги въ прускихъ замкахъ, обтяживъ во̂нъ Яворо̂въ и инши̂ до́бра и надавъ ихъ ажь до выкупу (на wyderkaf) въ повне посѣданє сему Петрови зъ Шамотулъ. Ско̂лько жь то мусивъ понадавати до̂бръ Казимиръ Ягайловичь по̂дчасъ во̂йны зъ Матвѣємъ Корвіномъ, по̂дмаганый найбо̂льше рускою шляхтою, коли силкувався свого найстаршого сына Владислава удержати на ческому тронѣ! Ско̂лько жь то документо̂въ съ тыхъ часо̂въ покрытыхъ ще архивальнымъ порохомъ, — а ско̂лько то въ протягу тыхъ вѣко̂въ мусило загинути, усуваючися на все съ памяти нащадко̂въ!

Съ чисто економічно-державныхъ або такожь часто мѣсцевыхъ причинъ, що бъ по̂днести доходы скарбу, оживити ремесло и купецтво, або такожь довести поодиноки̂ оселѣ до лучшого стану, творили королѣ Польски̂ зъ сѣлъ мѣста, або осаджували давни̂ мѣста и мѣсточка „на свѣжому корѣни“, на свобо̂днѣйшому правѣ. При сѣй нагодѣ даровано новоосновано̂й оселѣ сумѣжни̂ поля и заросты.

За важни̂ заслуги призволювали королѣ Польски̂, або такожь князѣ Мазовецки̂ (коли ще до нихъ належала Земля Белзка) зъ особлившои ласки основувати нови̂ оселѣ, або перетворювати ихъ на мѣста. Такъ часто королѣ Польски̂ на Руси а князѣ Мазовецки̂ въ Землѣ Белзко̂й по батько̂вски и щедро обдаровували свободами та привилеями мѣста навѣщувани̂ и нищени̂ хижими ворогами, що бы ихъ зновъ довести до цвѣтучого стану. Тому-то исторія Рѣчи посполитои и краю повтаряється подро̂бно въ исторіи мѣстъ, мѣсточокъ и осель мовьбы соняшный промѣнь, що во̂дбивається въ тысячныхъ капляхъ.

Прикладъ володарѣвъ наслѣдували вельможѣ и біскупы и основували на во̂льнѣйшому правѣ оселѣ, або перетворювали за призволомъ королѣвськимъ села на мѣста. Вони чинили те, що бъ полѣпшити свои доходы.

Окро̂мъ тыхъ поселенъ змѣнялася ще власно̂сть землѣ записами або обтяжуванємъ земскихъ до̂бръ, подѣлами, продажею и купномъ и т. и., якъ то все буває съ чисто приватныхъ и мѣсцевыхъ причинъ.

Якій же то образъ розкрыється, коли споглянемо съ того становища на внутрѣшни̂ во̂дносины схо̂днои Галичины и нарысуємо єго загальными чертами, ско̂лько се можна на основѣ доси выданыхъ або доступныхъ документо̂въ, що во̂дносяться до всѣхъ тыхъ акто̂въ.

Воєводства Руске, Белзке и Подо̂льске, о ско̂лько си̂ два останни̂ обо̂ймали нынѣшню схо̂дну Галичину, розпадалися на Землѣ и повѣты (districus). Именно воєводство Руске розпадалося на Землю Льво̂вску, подѣлену на повѣты: Льво̂вскій, Городецкій, Щирецкій, — Землѣ и повѣты Перемыскій, Сяно̂цкій, — повѣты Ряшѣвскій, Самбо̂рскій, Жидачѣвскій, — и Землю Галицку, подѣлену на повѣты: Галицкій, Коломыйскій и Снятыньскій. Воєводство Белзке розпадалося на повѣты Белзкій и Бускій, — а повѣты Красноставскій и Холмскій, приналежни̂ до воєводства Белзкого, лежать нынѣ поза границями Галичины. На останку воєводство Подо̂льске було подѣлене на повѣты Теробовельскій, Коропецкій и Подо̂льскій въ тѣснѣйшому значѣню того слова. Округи Ярославскій и Тустаньскій, котрыхъ слѣды подыбуємо ще за Казимира В. и Ягайла, устають въ XV. ст., бо Ярославскій зливається съ Перемыскимъ, а Тустаньскій, положеный надъ рѣкою Стрыємъ, — зъ Галицкимъ.

Въ друго̂й половинѣ XIV. и XV. ст. було въ краю багато мѣстъ пустыхъ або опущеныхъ н. пр. долина Суходо̂лъ на Свѣрѣ и побереже Любши, що плыве до Свѣря коло Высны; околиця Вербѣжа ажь до устя Щирки въ Днѣстеръ и околиця вздовжь тои рѣки, розложена на цѣлу милю надъ рѣкою Созань, що плыве до Днѣстра коло Самбора, де посередъ лѣсо̂въ стоявъ давный василяньскій монастырь тои жь назвы; околиця коло Пѣстыня и надъ рѣкою Утеропъ ажь по̂дъ Коломыю и т. и. Згадують про опущени̂ лѣсы по́близько Львова, на Подо̂лю на мѣсци старого Литвинова лѣсъ тои назвы и т. и. Декуды стрѣчаємо опущени̂ села, коршмы та дворища. Однако жь не всюды и не все розкрывається намъ такій сумный образъ въ сему столѣтю. Го́роды, замки, заселени̂ дворища, села и присѣлки зустрѣчаємо на рѣкахъ и рѣчкахъ.

Середъ села бачимо звычайно саджавку, на поблизькому потоцѣ або рѣцѣ ставы, звычайно побо̂чь оселѣ. Въ ставахъ осель Литвинова, Божикова, Рудникъ, Шумлянъ и т. и. плекали лино̂въ. Ихъ ско̂лько̂сть мѣрять на бочки. Згадується про греблѣ стари̂ и нови̂, якими розширювано ставы, по̂дношено и справлювано ихъ воды. Сыпанє гребель и копанє ставо̂въ уважано за найважнѣйшу галузь господарства краєвого и за найкористнѣйше полѣпшенє доходо̂въ. Такъ звани̂ дворища въ селахъ и въ мѣстахъ або такожь помѣжь ними на полѣ, одно оподалеки другого. Вони мають назву во̂дъ своихъ властнико̂въ, а тыхъ було въ краю дуже багато. Такожь здыбаємо багато замко̂въ особливо на Подо̂лю, де край стоявъ отворомъ та не подававъ мешканцямъ природного захисту и де чоловѣкъ вже для власнои потребы мусивъ ставити замки и тымъ обезпечувавъ своє житє и майно́ передъ наѣздомъ ворога.

До замко̂въ и дворищь належали поля, сѣножати, дубровы, гаѣ, лѣси, потоки, рѣки, ставы, багна и т. и. Въ найдавнѣйшихъ документахъ, що управильняють земски̂ во̂дносины, здыбаємо вже истнуючи̂ границѣ и ко̂пцѣ. Такъ була роздѣлена земля на посѣлости бо̂льши̂ и менши̂. Въ бо̂льшихъ добрахъ якъ н. пр. Клусо̂въ у Выжнянахъ, Ходоро̂вскихъ въ Ходоровѣ, Бучацкихъ въ Литвиновѣ, удержують стаднины коней, череды худобы рогатои, овець, барано̂въ, не то що на полонинахъ карпатскихъ, але й въ околицяхъ повѣту Льво̂вского. По лѣсахъ буковыхъ, богатыхъ въ жиръ и бучину, н. пр. при устю Щирки до Днѣстра выпасувано свинѣ. По лѣсахъ въ Перемыскому и Жидачѣвскому окрузѣ, переважно въ околицяхъ на правому бе́резѣ Днѣстра и на Подо̂лю, въ Медоборскихъ горахъ, процвитає лѣсове пчо̂льництво. При надаваню права зрубу выразно заказувано зрубувати дерева зъ бортами, се бъ то зъ лѣсными пчолами.

Дворище або замокъ съ приналежными мѣсточками и селами становило бо̂льшу посѣло̂сть. Такій роздѣлъ землѣ здыбаємо вже въ найдавнѣйшихъ жерелахъ. Однако жь згадується такожь про дворища прилучени̂ до села або мѣсточка и села околични̂ приналежни̂ до мѣстъ, — а побо̂чь дворищь (curia, area) часто по краю здыбаємо хуторы (allodia, praedia). Въ документахъ историчныхъ зустрѣчаємо дѣдичѣвъ бо̂льшихъ и меншихъ посѣлостей, що звались звычайно по̂сля своихъ до̂бръ — властителѣвъ дворищъ, званыхъ подворичными (homines curiales), — бортнико̂въ, що поселени̂ по лѣсовыхъ засѣкахъ плекали пчолы. Бортники були своимъ становищемъ майже ро̂вни̂ боярамъ (подворичнымъ) або такожь залежни̂ во̂дъ дѣдичѣвъ. Дальше выказують документа державцѣвъ найбо̂льше королѣвскихъ сѣлъ и хуторо̂въ, — кметѣвъ поселеныхъ на ланахъ, по̂вланахъ и чвертьланкахъ, вызволеныхъ слугъ, що були ро̂вни̂ кметямъ, коли сидѣли 3 роки на ланку, а на останку невольныхъ або слугъ.

Въ мѣстахъ або селахъ, поселеныхъ на во̂льнѣйшому правѣ, знаходимо окро̂мъ мѣщанъ та кметѣвъ, що мають ланы, — загородныхъ Поляко̂въ або Русино̂въ и комо̂рнико̂въ (inquilinae). Побо̂чь залежныхъ кметѣвъ надыбаємо декуды въ селѣ на ланку поселеного шляхтича.

На останку згадують и про кметѣвъ залежныхъ во̂дъ дворищь; але вже й слуги королѣвски̂ сидять по дворищахъ, уступають зъ нихъ на приказъ короля, а подворични̂ стають декуды людьми нево̂льными до села придѣлеными, словомъ, кметями або по̂дсадками. Вже съ того нарысу спо̂зна́є читатель, що тутъ зустрѣнулися зъ собою всяки̂ институціи, основани̂ на рускому, польскому або нѣмецкому правѣ. Що бъ зрозумѣти ихъ обопо̂льный розвитокъ, треба намъ трохи глибше вглянути въ исторію.

Спершу зважали королѣ Польски̂ на ладъ суспо̂льный, якій бувъ за Рускихъ князѣвъ, и надавали цѣли̂ повѣти або поодиноки̂ села и мѣста правомъ леннымъ по̂дъ тыми самыми умовами, по̂дъ якими звычайно ихъ надавали ще Руски̂ князѣ. Такъ Казимиръ В. надає округъ Ряшівскій вразъ зъ мѣстомъ якомусь Пакославови Янови, дѣдичеви зъ Стожискъ за те, що заслужився для цѣлои державы, во̂дбувши посольство до Татаръ, сполучене зъ небезпечностю житя. Казимиръ В. надає єму той повѣтъ въ границяхъ, вытыченыхъ Рускими князями, зъ усякими ужитками, яки̂ мали давни̂ єи князѣ. Казимиръ В. при сѣмъ наданю покликується на своє по̂сля князѣвъ рускихъ зъ Божои ласки правне наслѣдство, и съ того титулу робить сю даровизну. Якъ за Казимира В. округъ Ряшѣвскій вразъ зъ мѣстомъ до̂стався Пакославови зъ Стожискъ, такъ само весь повѣть Самбо̂рскій, въ давныхъ своихъ границяхъ, припавъ за Ягайла можному Спыткови зъ Мельштына, воєводѣ Крако̂вскому и управителю Подо̂ля. Казимиръ В. операвъ наданє Ряшѣвского округа на неперерывности правныхъ во̂дносинъ по Рускихъ князяхъ. Спытко зъ Мельштына надѣленый во̂дъ короля Владислава Ягайла Самбо̂рскимъ повѣтомъ, вступаючи у всѣ ужитки и права, яки̂ мали Руски̂ князѣ и ихъ правни̂ наслѣдники, королѣ Польски̂, уважавъ наданый повѣтъ своимъ дѣдицтвомъ и съ титулу яко наслѣдникъ Рускихъ князѣвъ робивъ змѣны въ земскихъ справахъ. Король Владиславъ Ягайло надає братамъ Горайскимъ въ нагороду весь повѣтъ Щебрешинъ, що захищали своимъ майномъ во̂дъ Татаръ, на дѣдичну власно̂сть або радше перемѣняє февдальный спосо̂бъ посѣданя тои околицѣ въ дѣдичну власно̂сть.

По̂дчась во̂йны Ягайла зъ Свидригайломъ р. 1432 сторожу замку Олеська поручено Богданови зъ Рогатина. Коли жь сей Богданъ спроневѣрився Коронѣ и втративъ сей замокъ, Владиславъ III. надавѣ єго въ Будѣ р. 1443 вразъ съ цѣлымъ єго повѣтомъ Янови зъ Сѣнны, по̂дкоморію Перемыскому и старостѣ Судомирскому за заслуги въ боротьбѣ проти Татаръ и въ справахъ угорскихъ. Тымъ самымъ правомъ можни̂ родины руски̂ достали ще во̂дъ Рускихъ князѣвъ простори̂ Землѣ (може первѣстни повѣты). Такъ родина Ходоро̂вскихъ посѣдала мало що не цѣлу Землю Жидачѣвску по обохъ бокахъ Днѣстра ще и въ познѣйшихъ часахъ. Однако жь сею батько̂вщиною подѣлилися Ходоро̂вски̂ и досить вчасно розпалися на ко̂лька вѣтвъ. Може бути, що родина Быбельскихъ такимъ самымъ правомъ до̂стала давнѣйше Перемискій повѣтъ. Бодай Ходко Быбельскій основує на наданю князя Льва своє дѣдицтво просторыхъ земелъ во̂дъ околиць Добромиля до Мостискъ, якими заряджувавъ зъ своєи батько̂вщины, сельця Быбла, положеного на по̂вночи Добромиля. Установлени̂ властники одержували разомъ зъ наданємъ во̂дъ короля право закладати мѣста и села, ставити замки для захисту житя и майна передъ ворогомъ, всѣ ужитки, н. пр. лѣсы цѣлого повѣту, заросты, поля, рѣки, пташину, рыбы, звѣрину всякого рода.

Зъ усѣма ужитками и правами, яки̂ мавъ колись самъ князь въ наданыхъ Земляхъ, надавано и судо̂вництво. Привилей Ягайла, наданый братамъ Горайскимъ, называє сю власть „directa et absoluta jurisdictio super vasalos districus ejusdem“. Однако жь не можна впевняти, що бы вже Руски̂ князѣ съ тыми наданями лучили ту власть найвысшого судо̂вництва. Ягайло надає братамъ Горайскимъ найвысшу власть судову въ нагороду за нови̂ услуги державѣ, а Казимиръ надавши Ряшѣвскій повѣтъ Пакославови зъ Стожискъ, во̂ддає судо̂вництво во̂йтамъ, якихъ мавъ установити. Коли бъ во̂йты (advocati—sculteti) недбало судили справы, то суды резервує безпосередно дѣдичеви. Однако жь въ Самбо̂рскому повѣтѣ въ имени дѣдича Спытка зъ Мельштына урядує земскій судовый урядникъ Стиборъ зъ Оглядова (de Oglandow). Ще за Ягайла р. 1380, нѣмъ Спытко зъ Мельштына одержавъ Самбо̂рщину, згадують въ документахъ судового урядника въ Самборѣ, що заразомъ урядувавъ замѣсть королѣвского писаря. Въ селѣ Ступницѣ коло Самбора, за часо̂въ Спытка зъ Мельштына р. 1396, перебувавъ Волоскій воєвода Дзюрдзя, и се єсть прикладъ найдавнѣйшихъ волоскихъ осель въ тыхъ околицяхъ.

Окро̂мъ тыхъ правъ и ужитко̂въ земскихъ мали си̂ магнаты и паны мыта во̂дъ пѣшихъ и ко̂нныхъ, мостове, побо̂ръ во̂дъ перевозу на рѣцѣ и т. и., заведени̂ во̂дъ вѣко̂въ въ ихъ повѣтахъ.

Оселѣ и мешканцѣ поодинокихъ Земель та повѣто̂въ давали окро̂мъ повинностей, чиншѣвъ и данинъ, ще и певни̂ земски̂ поборы, що вплывали до земского скарбу. Таки̂ капіталы земски̂ знаходимо въ Перемышлѣ, а Казимиръ IV. обтяжає грошѣ пожичени̂ за порукою можного пана Яцка Быбельского на тыхъ капіталахъ Землѣ Перемыскои ажь до сплаты пожиченои сумы, якъ королѣ часто сѣ правомъ выкупу „na wyderkaf“ обтяжали мѣста и волости.

Помимо неперерывности, про яку королѣ Польски̂ дбали у во̂дносинахъ земскихъ, вже черезъ прилученє Руси Червонои до Короны зустрѣнулися руски̂ институціи сѣ польскими. Мимо автономіи, яку мали Руски̂ Землѣ, прилучени̂ до Польщи, наступили въ ныхъ значни̂ змѣны въ двохъ столѣтяхъ, се бъ то во̂дъ Казимира В. до останнёго Ягайловича.

Наданя Рускихъ князѣвъ на Руси Червоно̂й були дѣдични̂ и переходили на потомко̂въ въ мужеско̂й и жѣночо̂й лініи цѣлого роду. Цѣли̂ бо родины мали просто̂рнѣйши̂ до́бра и звычайни̂ дво́рища. Для того-то купно, продажь, записъ, словомъ всяка алієнація вымагала призволу всѣхъ члено̂въ родины. До правосильности алієнаціи було потреба такожь выразного призволу князѣвского. Спершу, здається, въ цѣло̂й Славянщинѣ мали члены родины мужески̂ и жѣночи̂ власно̂сть земску. Була такожь давно мѣжь Славянами та загальна постанова, що до правнои продажи и въ загалѣ алієнаціи треба було призволу всѣхъ члено̂въ родины. Позаякъ перехо̂дъ земского майна зъ однои руки до другои не мо̂гъ во̂дбутися безъ призволу князя, то на тому основувалися февдальни̂ во̂дносины заведени̂ на Руси, съ того часу, якъ Руриковичѣ, володарѣ Руси, розвѣтвилися на багато династій. Первѣстни̂ во̂дносины ленни̂, въ якихъ властники землѣ стояли до володаря, здавна вже о сто̂лько змѣнилися на Червоно̂й Руси, що до́бра земски̂ разъ надани̂ оставали батько̂вщиною або дѣдичною власностю боярина. Мѣжь тымъ у той часъ на Волынѣ була ще досмертна умова мѣжь бояриномъ, властникомъ села або землѣ, а княземъ, яко справдешнимъ властникомъ тои землѣ. По смерти князя во̂льно було боярамъ-властникамъ наданыхъ до̂бръ повнити службу єго наслѣдникамъ съ тыхъ до̂бръ и при тыхъ до́брахъ позо̂стати, а коли бъ не хотѣли приняти тои службы, то ти̂ до́бра вертали до наслѣднико̂въ помершого князя. Се рѣчь певна, що вже за Рускихъ князѣвъ у Червоно̂й Руси устали ти̂ первѣстни̂ во̂дносины земски̂, по̂сля котрыхъ бояринови-властникови села и ленна не можна було набувати иншого земского майна, и нимъ орудувати по̂сля власнои волѣ, безъ выразного призволу княжого, поки во̂нъ бувъ у февдальныхъ во̂дносинахъ. Правне розумінє земского майна було вже выробилося и тому-то въ суперечкахъ про земски̂ до́бра и границѣ або такожь при означеню границь въ наданяхъ земель и волостей вже за Казимира В., Владислава Опольского, Людвика В., Маріи и Ягайловичѣвъ, сягали до найдавнѣйшихъ часо̂въ, во̂дкликувалися до грамотъ князя Льва и иншихъ старыхъ Рускихъ князѣвъ та до ко̂пцѣвъ и межь граничныхъ вже за нихъ положеныхъ, а правно̂сть своихъ домагань потверджували и доказували свѣдоцтвами старыхъ людей, що зберегли въ тямцѣ ще давни̂ часы.

Мимо того ще дуже багато земель зо̂стало въ рукахъ княжихъ, по̂знѣйше королѣвскихъ, а процесъ выробленя приватнои, хочь ще родиннои власности, ще не уко̂нчився. Показалася потреба докладного во̂ддѣленя и розграниченя межами та ко̂пцями приватного, хочь ще родинного майна, во̂дъ посѣлостей королѣвскихъ, якъ таки̂ до́бра були во̂дграничени̂ по иншихъ сторонахъ державы. Переведенє сеи потребы застережено выразно мѣжь иншими свободами и ро̂вностями при злученю Землѣ Белзкои съ Короною. Въ протягу двохъ столѣтій ро̂жниця мѣжь майномъ боярскимъ, чисто леннымъ а дѣдично родиннымъ помало затерлася на користь титулу дѣдичного посѣданя. Мѣжь тымъ засада февдалізму, що князь єсть первѣстнымъ властникомъ усеи землѣ, истнує ще въ теоріи и въ наданяхъ навѣть володарѣвъ польскихъ остає ще застереженою. Легко отже мо̂гъ повстати сумнѣвъ, чи яка оселя, мѣсто або село и земля приналежна до неи, була королѣвщиною, чи власностю приватною. Особливо дѣялося се тодѣ, коли майно боярске продажею або купномъ переходило во̂дъ короля зъ другои въ третю руку. Тодѣ людямѣ не було байдуже, чи вони по̂ддаными короля, чи особы приватнои, котра набула земске майно.

Таки суперечки рѣшали суды на основѣ свѣдоцтвъ старыхъ людей, такъ якъ у граничныхъ справахъ — докладнымъ показанємъ старыхъ границь и выказанємъ права дѣдицтва, що суперечни̂ волости и землѣ були власностю отцѣвскою або батько̂вщиною попередного властника.

Польски̂ королѣ орудували такъ званою королѣвщиною або и такими волостями та землями, де характеръ дѣдичнои власности выразно не утвердився, або такожь держалися засады, що володарь на Руси бувъ найвысшимъ властникомъ землѣ. Выимково отже не зважали королѣ Польски̂ на те, що хто иншій посѣдавъ си̂ до́бра правомъ февдальнымъ и надавали волости и землѣ въ границяхъ во̂дъ давна вытыченыхъ. Именно надавали вони землю и воду обмежену тыми границями (такожь поля, сѣножати, за́росты, гаѣ, дубровы, лѣсы, жерела, потоки, рѣки, млаковины, багна, ставы, саджавки) зъ усѣмъ, що тамъ находилося (рыбою, пташиною, звѣриною), зъ усѣма ужитками (такожь ловами, рыболовлею), зъ млынами и коршмами. Декуда додавали до наданыхъ сѣлъ съ тои поры незалежни̂ во̂дъ тыхъ сѣлъ дворища, — на останку съ певными повинностями во̂дъ ро̂лѣ и робо̂тъ (отже во̂дъ землѣ и силы) кметѣвъ на надано̂й землѣ во̂ддавна поселеныхъ. Словомъ, наданє обо̂ймало въ собѣ, середъ давныхъ, вытыченыхъ границь, всяки̂ користи и права земски̂, яки̂ мавъ надаючій король або князь, безъ усякого застереженя для пануючого и єго правныхъ потомко̂въ. То̂лько въ деякихъ случаяхъ королѣ Польски̂ вылучували зъ даровизны поля, ставы або саджавки, потрѣбни̂ для удержаня поблизького замку, съ котрыхъ и дѣдичамъ признавали деяки̂ користи.

Такъ землѣ, користи и права земски̂, означени̂ певными границями, надавано поодинокимъ особамъ, або ко̂лькомъ членамъ тои самои родины, звычайно брата́мъ, съ правомъ дѣдицтва въ цѣлому мужескому и женьскому потомствѣ. Окро̂мъ тыхъ надань дѣдичныхъ, надыбаємо наданя досмертни̂ зъ выразными знаменами первѣстного посѣданя февдального. Таки̂ наданя досмертни̂ були залежни̂ во̂дъ князя. Були се наданя обтяжени̂ пожичеными сумами грошей, або такожь записы певныхъ сумъ на добрахъ земскихъ за заслуги воєнни̂. Властникъ до своєи смерти вживавъ усякихъ правъ приналежныхъ дѣдичеви и ажь по єго смерти можна було довершити застереженого права выкупу. По̂сля сплаты сумы земскій маєтокъ зъ усѣма земскими правами вертавъ зновъ до короля и єго потомко̂въ. Часто за призволомъ королѣвскимъ сплачували трети̂ особы обтяжени̂ волости, пріймаючи на себе всѣ користи, приналежни̂ дѣдичнымъ властникамъ въ границяхъ тои волости. Коли земски̂ до́бра переходили въ дорозѣ выкупу зъ однои руки до другои, затрачувався такимъ побытомъ найскорше титулъ февдального посѣданя и прибравъ характеръ выключнои власности.

Королѣ Польски̂ надавали зъ землею и єи плодами земски̂ права́ и користи, привязани̂ до землѣ въ давныхъ вытыченыхъ границяхъ. Окро̂мъ повинностей, побираныхъ во̂дъ ро̂ль и робо̂ть кметѣвъ, королѣ Польски̂ надавали ще й власть судову надъ кметями[9]. Дѣдичь судивъ, выдававъ за́суды и каравъ кметя въ справахъ кримінальныхъ, а судъ надъ дѣдичемъ належавъ до короля, або й до генерального судіи, присыланого до краю по ко̂лька разо̂въ до року. Не можемо дово̂дно впевняти, чи й въ бо̂льшихъ або меншихъ наданяхъ Рускихъ князѣвъ надавано такожь власть судову (ми ради̂ бъ єѣ во̂дносити то̂лько до бо̂льшихъ надань, н. пр. цѣлыхъ повѣто̂въ, на основѣ ко̂лькохъ прикладо̂въ, въ Щебрешинѣ, Ряшевѣ и Самкорѣ). Коли отже окро̂мъ судовои власти въ багато грамотахъ, такихъ зъ давнѣйшихъ часо̂въ выразно застереженый титулъ февдальный наданя, въ чѣмъ же ро̂жнилися наданя по̂сля права польского во̂дъ наданя по̂сля права руского? Королѣ бо Польски̂ все ще при кождому майже наданю застерегали выразно, що мимо дѣдичности можна надану землю продавати або во̂дступати то̂лько за призволомъ королѣвскимъ. Для того то ще довгій чась во̂дъ прилученя Руси до Польщи акта продажи и купна во̂дбувалися въ приявѣ старосты яко намѣстника королѣвского и сему то надававъ король своє повномочіє до такого акту въ кождому майже случаю. По̂знѣйше устала и та засада, а алієнація майна во̂дбувалася передъ земскимъ судомъ. Поки не зро̂внано шляхты на Руси що до правъ съ шляхтою иншихъ Земель Рѣчи посполитои конституцією въ Єдльнѣ, накладали наданя земель и волостей на обдѣленыхъ ними властнико̂въ усяки̂ поборы, роботы и тягарѣ земски̂ та належни̂ або повинни̂ королеви. Опо̂сля знесено всѣ ти̂ повинности, зъ одинокою выимкою подымного и службы во̂йсковои — якъ вже высше згадали, поясняючи засадничи̂ права Земель Рускихъ. Тодѣ весь тягаръ февдальныхъ во̂дносинъ спадавъ на кметя. Вызволеный заро̂вно якъ и дѣдичь во̂дъ направы и будовы мѣстъ та замко̂въ королѣвскихъ, бувъ кметь обовязаный ставити ихъ свому дѣдичеви. Кметь дававъ яко десятину яйця, куры, каплуны, сыръ, певну мѣру (три чвертки) жита и во̂вса, що сѣявъ на своихъ поляхъ, а яко десятину (contributio) зъ своєи силы робочои во̂дбувавъ роботы на полю серпомъ и косою.

Коли жь по зро̂внаню правъ Земель Рускихъ съ Польскими всѣ права володаря надъ кметемъ перейшли на дѣдича, тодѣ дѣдичь придбавъ собѣ нове право, накладати поборы въ плодахъ землѣ, а навѣть въ грошехъ. Податокъ въ грошехъ во̂дъ кметѣвъ лишеный дѣдичамъ безусловно загальною конституцією, звався поголовщиною. Помимо знесеня серебщины и дякла, зо̂стали давни̂ данины, во̂дъ кметя повинни̂ ще во̂дъ часо̂въ Рускихъ князѣвъ, — именно: кметь дававъ празничне, се бъ то податокъ на празникъ, здається, въ земныхъ плодахъ въ часѣ сельского празника и куницю, се бъ то данину въ срѣбныхъ грошехъ. Ще й въ иншихъ взглядахъ змѣняється давный спосо̂бъ посѣданя землѣ. Проявляється змаганє роздѣлу земскихъ до̂бръ мѣжь члено̂въ однои родины. Бувають случаѣ, що родины — чоловѣки и жѣнки — выдѣлюють певну часть спо̂льного майна якомусь членови родины. Чимъ по̂знѣйше, тымъ частѣйше лучаються таки̂ случаѣ, що на заво̂званє члено̂въ родины зъѣжджає по̂дкоморій, вызначує границю, уставляє межу и обвѣщує подѣлъ земского майна. Такимъ побытомъ и титулъ родинного посѣданя земскихъ до̂бръ перемѣняється въ выключну особисту власно̂сть.

Хочь збережено февдальный титулъ, найбо̂льше утерпѣли ти̂ станы краєвои суспо̂льности, котри̂ опералися выключно на давному февдальному правѣ земскому.

Були се бояре, бортники и дяки. Перши̂ два станы були залежни̂ во̂дъ самого князя и побо̂чь мѣщанъ та рускихъ духовныхъ були се ще за Казимира В. станы во̂льни̂. Чи й станъ дяко̂въ основувався на земскихъ правахъ, не знаємо. Були се люде грамотни̂ або письменни̂, се бъ то вмѣли читати и писати а може бути, що займали урядъ земскихъ писарѣвъ. Королѣ Польски̂ часто уво̂льняли во̂дъ февдальныхъ тягарѣвъ властнико̂въ волостей на Руси, поселеныхъ ще на рускому правѣ, поки ще конституція въ Єдльнѣ не означила ще тои ро̂вности для загалу. Такимъ властникамъ бо̂льшихъ до̂бръ надавали вони инши̂ волости и землѣ и додавали имъ до давного земского майна, однако жь зъ застереженємъ февдального титулу посѣданя. Здыбаємо дяко̂въ, надѣленыхъ земскими добрами зъ усѣма правами и обовязками дѣдичѣвъ, н. пр. дякъ Сѣнко въ Самбо̂рскому повѣтѣ за часо̂въ Ягайла, дякъ Лєнъ и єго браты, надѣлени̂ Голынемъ надъ Чечвою, за славни̂ услуги воєнни̂ р. 1391. Такъ злялися съ польскою шляхтою на Руси й инши̂ Русины, що походили зъ давныхъ бояръ. Надѣлени̂ во̂дъ князѣвъ Рускихъ волостями и землями, що вже давно перейшли въ дѣдичну власно̂сть, заро̂вно якъ и си̂ два дяки, надѣлени̂ волостію земскою, були вони зро̂внани̂ що до становища зъ дѣдичами въ иншихъ земляхъ Рѣчи посполитои. Однако жь не всѣ потомки стано̂въ, колись во̂льныхъ и залежныхъ во̂дъ самого князя, заняли таке знатне становище. Нынѣ становище бѣдного пѣвця церковного въ кождому рускому селѣ, загально звѣстного по̂дъ назвою дяка, нѣ крихты не нагадує свого колишнёго, знатного походженя.

Руски̂ духовни̂ ставали що разъ бо̂льше залежными, хочь такъ часто давали имъ захисть Польски̂ королѣ. Вони оплачувалися мѣскимъ раднымъ у Львовѣ, обо̂ймаючи свои приходы, а осѣвши на грунтахъ замковыхъ королѣвскихъ, оплачувалися старостамъ та поносили тягарѣ. Во̂дъ такихъ то оплатъ и тягарѣвъ вызволивъ Казимиръ IV. р. 1461 духовного во̂дъ св. Миколая у Львовѣ. Духовный, на ланахъ дѣдича поселеный, поносивъ ти̂ сами̂ тягарѣ, що й кождый кметь, або чоловѣкъ, що користуєсь земскимъ майномъ, не залежный безпосередно во̂дъ короля. Бортнико̂въ, обовязаныхъ складати князеви данины, не згадують бо̂льше якъ стану вольного. Ихъ засѣки були во̂ддани̂ дѣдичамъ вразъ зъ волостями, лѣсами та гаями, де знаходилися ихъ борти, а ихъ данины належни̂ князеви переказано такожь дѣдичамъ. Тому то й бортники стаються правдоподо̂бно кметями, а пчо̂льництво плекане давнѣйше окремымъ станомъ, зливається зъ господарствомъ ро̂льнымъ и нынѣ становить лише єго вѣтву. Й загаломъ наслѣдкомъ змѣнъ у во̂дносинахъ земскихъ утерпѣло багато властнико̂въ земскихъ, переважно меншихъ до̂бръ земскихъ, — и властники дворищь, такъ звани̂ бояре подворични̂ (homines curiales). Вони сталися переважно жертвою нового ладу. Бували случаѣ, що королѣ Польски̂, прилучивши сумѣжни̂ дворища до наданои волости, переказували або выразно, або мовчки и тыхъ властнико̂въ новому панови. Повставали суперечки выточени̂ судами. Вымагано во̂дъ властнико̂въ дѣльниць, (се бъ то меншихъ частинъ земского майна) доказу дѣдичности ихъ посѣданя. Коли жь не могли того доказати, выганяли ихъ зъ земского майна и присуджували новому панови. Ско̂лько жь то бояръ, — меншихъ властнико̂въ, въ дорозѣ судово̂й, або такожь черезъ переказаня королѣвъ сталося по̂дсадками, се бъ то кметями! Може бути, що багато по̂ддалося своѣй долѣ, що була наслѣдкомъ во̂дносинъ земскихъ.

Однакожь бували случаѣ, що суды брали въ опѣку людей во̂льныхъ, властнико̂въ дворищь противъ забаго̂въ дѣдичѣвъ, що силувалися ихъ собѣ присвоити, коли то̂лько ствердили правне свобо̂дне посѣданє дворища присягою третёго во̂льного чоловѣка.

Такъ отже съ часомъ щезає станъ давныхъ рускихъ бояръ: одна часть стається кметями, друга, втративши свою самосто̂йно̂сть середъ суспо̂льного заколоту, зливається съ шляхтою польскою на Руси. Ще то̂лько у владики Перемыского знаходимо дворища зъ горо́дами, садами, означени̂ певными границями, а ихъ властники, повинни̂ свому владицѣ до чиншѣвъ и робо̂тъ, продають свобо̂дно своє земске майно. Однако жь се не дѣється безъ вѣдома владики, котрый застерѣгає собѣ во̂дъ купця при то̂й на́годѣ повинни̂ владичи̂ чиншѣ и роботы. Були се до́бра земски̂ дѣдични̂, и тому переходили въ дѣдичну власно̂сть купуючихъ. Такожь маємо прикладъ перемѣны такого королѣвского дворища въ хуто̂ръ, а здається, що та перемѣна во̂дбулася на нѣмецкому правѣ. Однако жь яки̂ то надужитя мусили дѣятися, ско̂лько то людей дотеперь во̂льныхъ покидає доброво̂льно свою батько̂вщину, позаякъ не може погодитися съ по̂дданьствомъ. Настали переселеня, а сучасный свѣдокъ и мужь стану Длугошь зобразивъ яркими красками картину сихъ подѣй.

Давни̂ властники втративши своє майно, пригнетенѣ бѣдностю та крайною нуждою, доведени̂ до розпуки надъ своєю долею, покидали свои за́городы и спѣшили въ далеки̂ степы (надъ Днѣпро), лучилися съ Татарами и наводили ихъ пустошити власни̂ свои втрачени̂ посѣлости. Яке жь тутъ поле розкрылося для людскихъ пристрастей! Си̂ спустошеня нападо̂въ Татарскихъ не були наче ти̂ бурѣ и тучѣ, що зверха злывають землю, якъ се бувало зъ нападами Татаръ въ иншихъ дальшихъ краяхъ, але вони наче ти̂ безнастанни̂ осѣнни̂ дощѣ всякали дуже глибоко въ земски̂ и суспо̂льни̂ во̂дносины. Таки̂ обставины були вправдѣ переважно за часо̂въ Владислава Ягайловича, однако жь те саме дѣється ще й за Казимира IV., скоро вже во̂йшло на сю збо́чисту та ховзку дорогу. Саме тодѣ орда Заволжска, побита сто̂лько разо̂въ у ненастанно̂й кро̂ваво̂й боротьбѣ съ Крымскою ордою Татарскою, глядѣла собѣ зъ недобитками пристановища въ безмежныхъ степахъ надднѣпряньскихъ або на скалистому побережу и Днѣпровыхъ островахъ, и тамъ зустрѣчається зъ рускими выходцями. Зъ мѣшанины всякихъ елєменто̂въ, безталанныхъ, розбитыхъ, всякого походженя, стали творитися во̂ддѣлы Козако̂въ, що по̂дъ тою назвою вперше въ р. 1469 за Казимира Ягайловича пустошать Галицку Землю.

Середъ тыхъ невзгодинъ розвивались и йшли суспо̂льни̂ во̂дносины своєю ходою наче та рѣка, що щоразъ дальше приберає бо̂льши̂ розмѣры, а розумною працею людскихъ рукъ справлена въ правильне корыто и зведена въ каналы, не заливає, не нищить, а напротивъ по̂дмагає людску працю.

Такимъ то памятнымъ регуляторомъ земскихъ во̂дносинъ було тодѣ право нѣмецке для осель мѣскихъ и сельскихъ, а выключно для сельскихъ осель право волоске, що ро̂жнилося бо̂льше назвою, якъ сущностю рѣчи во̂дъ права нѣмецкого.

Вже королѣ Польски̂ надавали волости мужамъ хоробрымъ за ихъ воєнни̂ прислуги зъ головною умовою, що бы вони поселялися на Руси вразъ зъ жѣнками и дѣтьми. Мѣжь тымъ право магдебурске або нѣмецке (jus magdeburgicum teutonicum, jus Sredense) намѣряло майже все заселенє бо̂льшими масами и въ бо̂льшихъ розмѣрахъ краю опустошеного, вылюдненыхъ мѣстъ и сѣлъ.

Наданя на польскому правѣ намѣряли переважно захист опустошеного краю. Мѣжь тымъ наданя права нѣмецкого переважно мали не то̂лько збо̂льшити силы во̂йскови̂ утвореными и до службы во̂йсковои обовязаными во̂йто̂вствами, по̂днести добробытъ цѣлого краю, або такожь поодинокихъ осель та мѣсцевостей.

Въ тогочасныхъ памятникахъ про заселенє краю згадують про поселеня на рускому, польскому и нѣмецкому правѣ. У кождо̂й згадано̂й категоріи поручувано колонизацію краю друго̂й особѣ. Тая особа скликала осаднико̂въ, роздавала мѣжь нихъ землю на будо̂влю и ро̂лю.

Роздаванє по̂сля права руского дѣялося дово̂льно и було поручене розумови тои особы, що займалась поселенємъ. Управителеви такого поселеня очевидно признававъ король реальни̂ користи, а осадникамъ на якійсь часъ во̂льности во̂дъ тягарѣвъ. Тыхъ користей уживавъ управитель осады по̂сля права руского то̂лько досмертно, а пото̂мъ могли вони бути сплачени̂ або выкуплени̂, и такъ оселя переходила въ трети̂ руки; во̂льности во̂дъ тягарѣвъ, здається, залежали во̂дъ обопо̂льнои умовы. При поселеняхъ на рускому правѣ зважали найбо̂льшь на службы и роботы осадниковъ (servitia et labores). Поселятися могли люде всякого рода, для того жь то въ такому случаю Польскій король Ягайло наказавъ старостамъ, що бъ не спиняти поліційно наплыву елєменто̂въ до новои оселѣ. Про таке розпорядженє нѣде не згадують выразно инши̂ грамоты поселеня на правѣ нѣмецкому.

Про поселенє на правѣ польскому можемо догадуватись лишь по̂сля анальогіи, коли нема грамотъ такого выключно польского поселеня на Руси. Те поселенє на правѣ польскому надавало друго̂й особѣ, котро̂й було поручене поселенє опустѣлои волости, право дѣдицтва, выключнои приватнои власности зъ уво̂льненємъ во̂дъ тыхъ тягарѣвъ, яки̂ первѣстно ще за Ягайла тяжили на мешканцяхъ краю по̂сля права руского.

При поселеню на правѣ магдебурскому або тевтоньскому король дарувавъ поля и заросты, мѣряни̂ на ланы франконьски̂ або нѣмецки̂, звычайно такъ, якъ далеко сягали природни̂ яки̂ границѣ. Король зобовязувавъ выкорчовувати ти̂ заросты и дѣлити мѣжь осаднико̂въ та звычайно ще вызначувавъ ко̂лька лано̂въ на пасовиско (скотницю). До сеи даровизны призначувавъ сѣножати або такожь лѣсъ, що бъ єго вырубати и замѣнити на сѣножать. Той, що переводивъ поселенє по̂сля права тевтоньского, звався въ оселяхъ на тевтоньскому правѣ во̂йтомъ, а въ оселяхъ на правѣ волоскому княземъ. Сей розмѣрювавъ надани̂ поля и заросты на ланы по̂сля якоись помѣровои одиницѣ та роздававъ ихъ помѣжь новыхъ поселенцѣвъ. При сѣй на́годѣ по̂ддавано новому вымѣрови за́городы, поля та землѣ давныхъ властнико̂въ въ осадѣ, що мала бути розширена або поселена на новому „свѣжому пневи“. Годѣ дослѣдити выразни̂ дани̂, чи при сѣй на́годѣ бували нарушени̂ права посѣданя давныхъ властнико̂въ.

Бували случаѣ, що король придѣлявъ нови̂ поля и заросты за для дальшого поселеня, коли вже надани̂ поля и заросты були роздани̂ або збувало охотнико̂въ. Що по вымѣрѣ оставало, те звалося обшаромъ и було власностю короля або пана. Надъ сими позо̂сталыми обшарами поручувано дозо̂ръ во̂йтови. Спо̂льно зъ наданємъ во̂льного права тевтоньского, вымѣромъ дарованыхъ по̂ль та заросто̂въ и ихъ заселенємъ новыми людьми, надавано поля, сѣножати и инши̂ користи во̂йтови та костеламъ лат. обряда. Фундаціи костело̂въ лат. обр. впроваджено въ житє сучасно зъ институцією во̂йто̂вства и права тевтоньского. Майже въ усѣхъ доси публікованыхъ фундаційныхъ грамотахъ приходствъ лат. та костело̂въ, выразно згадується про сучасне заведенє права магдебурского, або просто выходить, що не дасться заперечити спо̂льно̂сть сихъ институцій.

Наданя и права лат. костела въ Бо̂брцѣ були въ оригіналѣ списани̂ на то̂й само̂й грамотѣ, що й наданє во̂йто̂вства. Ся недогодно̂сть спонукала приходника Бо̂брки, Матвѣя зъ Староломжи р. 1469 просити короля, що бъ потвердивъ наданя и осо̂бно спорудивъ фундаційну грамоту для костела. Читаючи отси̂ наданя, здыбаємо деяки̂ подро̂бности, про яки̂ годиться тутъ згадати за для бо̂льшои повноты сего нарысу. Ми знайшли бъ ихъ бо̂льше, коли бъ мали передъ собою фундаціи костело̂въ и дотаціи всѣхъ иншихъ мѣстъ, що доси лежать въ заграничныхъ архівахъ та звѣстни̂ найбо̂льше то̂лько зъ вытяго̂въ. Фундаційна грамота въ Ходоровѣ згадує про ланъ Мартина, руского духовного р. 1464. Въ Румнѣ згадується про саджавку и дворище руского духовного, званого „батькомъ“, се бъ то отцемъ р. 1471. У Выжнянахъ згадується 1400 р. про руску церкву, саджавку и про до̂мъ руского приходника побо̂чь головного гостинця. Въ Кукольникахъ згадують про до̂мъ приходскій руского духовного, що стоявъ супроти двора арцибіскупа лат. обр. р. 1421. Такъ бачимо зъ сихъ грамоть, що церкви и руске духовеньство вже мають землѣ при наданю права магдебурского, або фундованю костело̂въ лат. обр., а въ тыхъ актахъ нема й найменшого слѣду про нарушуванє тыхъ власностей. Побо̂чь давныхъ властнико̂въ лано̂въ, здыбаємо Нѣмцѣвъ во̂дъ давна осѣлыхъ на ланахъ. Н. пр. въ Ходоровѣ згадується про ланъ Нѣмця Кота, въ Кукольникахъ солодо̂вня (brasarium) Нѣмця Альберта (Войтѣха). И инши̂ грамоты згадують про Нѣмцѣвъ поселеныхъ въ селахъ коло Галича, Ольдриха (Ульріха) зъ Медухи, Дітріха Кромеро̂вского и т. и. Въ грамотѣ фундаційно̂й костела лат. обр. въ Прусахъ згадують про хуто̂ръ въ Жидатичахъ шляхотного Ернеста зъ Сорокъ и єго ро̂лю управляну въ Ляшкахъ, королѣвскій хуто̂ръ въ Каменополѣ, хуто̂ръ шляхотного Куната въ Жидатичахъ, а на останку згадують про державцѣвъ сѣлъ та дворищь на двохъ ланахъ въ Пиколовичахъ.

Ми мали вже высше прикладъ даровизны дворища задля перемѣны єго въ хуто̂ръ. Зъ сихъ даныхъ выходить, що въ наслѣдокъ наданя магдебурского права або и ще раньше, поселилися въ ро̂жныхъ сторонахъ схо̂днои Галичины Нѣмцѣ побо̂чь шляхтичѣвъ краянъ на меншихъ грунтахъ (ланахъ). Опустѣли̂ дворища давныхъ бояръ рускихъ перемѣнювано въ хуторы, цѣновани̂ по̂сля якогось вымѣру та роздавани̂ Нѣмцямъ въ державу по̂сля моєи думки на основѣ того самого во̂льнѣйшого права нѣмецкого. Такъ появляються державцѣ Нѣмцѣ, побо̂чь шляхтичѣвъ властнико̂въ земскихъ руского або такожь и польского роду.

При такъ щедро вѣнованыхъ лат. костелахъ займають посады приходствъ латиньскихъ приходники зъ епархіи гнѣзненьскои. Про ихъ побожно̂сть, учено̂сть и прикладне житє згадують королѣ або фундаторы-паны зъ великою почестю, та мабуть ихъ дбало̂сть про добро́ своєи справы довело до такихъ щедрыхъ фундацій. Такъ р. 1454 Яко̂въ зъ Белджихова, капелянъ епархіи гнѣзненьскои завѣдує костеломъ въ Ходоровѣ. Въ р. 1471 за свѣтлыхъ часо̂въ Станиславъ съ Ходеча, коли во̂нъ займавъ усѣ найвысши̂ уряди и го̂дности въ краю, бувъ лат. приходникомъ въ Румнѣ Войтѣхъ съ Петровичь, капелянъ гнѣзненьскій. Въ Литвиновѣ займає приходство Янъ зъ Вѣнявы, зъ епархіи гнѣзненьскои. Окро̂мъ фундаціи короля та єго воєводы Станислава съ Ходеча, найдавнѣйши̂ лат. приходства фундували знатни̂ паны руски̂. Си̂ даровизны роблять вони по̂дъ вплывомъ релігійного чувства, розжареного ученымъ духовеньствомъ гнѣзненьскимъ. Воєвода Станиславъ съ Ходеча надає фундацію костелови въ Румнѣ, по̂сля сло̂въ дотаційнои грамоты, зъ своєю жѣнкою „найлюбѣйшою Варварою“. Янъ Клюсь робить фундацію лат. приходства и костела въ Выжнянахъ зъ своєю жѣнкою Маринкою, що прозвалася вже Малгоржатою. Петро Чебровскій робить фундацію монастыря и костела Доминікано̂въ въ По̂дкаменю. Зъ акту угодового зъ р. 1393, списаного за Гнѣвоша зъ Далевиць, старосты Землѣ Рускои (того самого, що причинився заняти схо̂дну Галичину за Ядвиги жѣнки Ягайловои р. 1387), до̂знаємося, що си̂ добродѣѣ лат. костело̂въ, Чебровски̂ и Клюсы, походять зъ одного пня, однои рускои родины, розвѣтвленои майже по цѣлому краю.

Панъ Ходко Лойовичь, згаданый въ сему актѣ, бувъ предкомъ Петра Чебровского зъ Жабокрукъ, що писався такожь Лойовичемъ, єго жѣнка, панѣ Ходкова, панъ Волчекъ, пасынокъ Ходка Лойовича, надѣленый селомъ на Подо̂лю, въ Теребовельскому повѣтѣ, въ наслѣдокъ родиннои угоды, а Клюсъ, предокъ того Клюса, добродѣя лат. костела, бувъ зятемъ панѣ Ходковои. Яко свѣдокъ на актѣ по̂дписаный Ходко зъ Быбла, властникъ околицѣ коло Вишнѣ, де весь той акть во̂дбувався въ приявѣ старосты Руского, въ то̂й цѣли заво̂званого. Съ тыхъ даныхъ можемо вносити, що ся маєткова справа близько обходила Ходка зъ Быбла, та що й во̂нъ належавъ до тои розвѣтвленои, въ часахъ Ядвиги ще рускои родины.

Въ такому то вытыченому напрямѣ поступавъ духъ часу въ XV. столѣтю, а особливо въ друго̂й єго половинѣ. Змаганє до заселеня землѣ, надаваня права магдебурского сталося загальнымъ. Магнаты и паны наслѣдували прикладъ своихъ королѣвъ. Королѣ на королѣвщинахъ, а паны на своихъ добрахъ на Руси надавали право тевтоньске, бажаючи тымъ способомъ приманити якъ найбо̂льше поселенцѣвъ и такъ побо̂льшити доходы своихъ земскихъ до̂бръ.

Король Казимиръ В. надѣливъ правомъ тевтоньскимъ весь повѣтъ Ряшѣвскій, а Казимиръ IV., надаючи добра Яворо̂въ Петрови зъ Шамотулъ, потвердивъ напередъ всѣ во̂йтовства, що мали завестися въ наданыхъ добрахъ. Спытко зъ Мельштына намѣрявъ поселити села на тевтоньскому правѣ на около мѣста Нового Самбора, що во̂нъ теперъ оснувавъ. При ерекціи во̂йто̂вства и наданю земскихъ до̂бръ треба було призволу королѣвского. Опо̂сля сего призволу не вымагали такъ, якъ съ часомъ не треба було призволу володаря въ краю, при продажи наданыхъ до̂бръ. Паны магнаты въ такихъ случаяхъ орудують правомъ тевтоньскимъ якъ сами̂ королѣ, вѣнують во̂йто̂вства и дѣляться зъ ними землею и деякими користями н. пр. зъ млыно̂въ, коршмы и т. и., не дбаючи зовсѣмъ о призво̂лъ королѣвскій. И до́бра земски̂, и во̂йто̂вства надавано въ дѣдицтво, продавано, дѣлено, а орудували ними члены цѣлои родины. Дѣдичеви и во̂йтови надавано землѣ, першому въ певныхъ давныхъ границяхъ наданои волости, — другому ланы, сѣножати и инши̂ деяки̂ користи въ межахъ сеи волости. Во̂йто̂вство надававъ король хоробрымъ мужамъ такожь за славни̂ прислуги воєнни̂. Дѣдичь поберавъ земни̂ плоды и чиншѣ зъ ро̂лѣ та роботизны поселеныхъ кметѣвъ, а во̂йтови призначувано якусь частину чиншѣвъ (звычайно шесту часть) та земныхъ плодо̂въ за прислуги воєнни̂ яко дѣдичну власно̂сть съ правомъ продажи и алієнаціи, однако жь первѣстно за выразнымъ призволомъ королѣвскимъ.

Дѣдичь и во̂йтъ поносили тягарѣ воєнни̂, скупляли свои датки, що бъ выслати самострѣлъ або во̂зъ на во̂йну. Дѣдичь и во̂йтъ одержувавъ во̂дъ короля всяку власть, судити, засуджувати и карати всяку збродню, що сталась бы въ границяхъ волости надѣленои правомъ тевтоньскимъ.

Однако жь помимо тои анальогіи мѣжь дѣдичемъ а во̂йтомъ, во̂йтъ бувъ посередникомъ мѣжь дѣдичемъ або королемъ а ихъ по̂ддаными. Во̂нъ поберавъ чиншѣ и данины, зъ нихъ выдѣлявъ собѣ частку призначену, а останокъ во̂ддававъ панови сеи волости або королеви. Во̂нъ мавъ бачно̂сть на те, що бъ кметь сповнявъ повинни̂ свому панови тягарѣ, а дѣдичь не мо̂гъ кметя угнѣтати, бо во̂нъ зъ нимъ не стыкався безпосередно. Якъ постановлено сего посередника мѣжь королемъ, дѣдичемъ а по̂дданымъ, означено докладно, звычайно на письмѣ, повинности и данины — во̂дъ ро̂лѣ та робо̂тъ мѣщанъ або кметѣвъ, яки̂ во̂йтови а яки̂ дѣдичеви були повинни̂. Не було отже нѣякихъ дово̂льностей въ по̂двысшаню тыхъ повинностей и тягарѣвъ.

Польски̂ королѣ и руски̂ магнаты, переняти̂ духомъ релігійнымъ и глибокою побожностю, дарують адміністраторамъ лат. костело̂въ села въ давныхъ ихъ границяхъ, зъ усѣма ужитками та правами, яки̂ належали имъ самымъ. Мавши таки̂ земски̂ до́бра, надани̂ костеламъ, адміністраторы тыхъ костело̂въ становищемъ суспо̂льнымъ окро̂мъ высшого свого стану ро̂внялися дѣдичамъ. До того ще мали вони бо̂льше во̂льностей, якъ инши̂ во̂льни̂ станы. Вони були во̂льни̂ во̂дъ усякихъ тягарѣвъ земскихъ и повинныхъ давнымъ дѣдичамъ наданыхъ волостей або королеви, а навѣть во̂дъ повинности во̂йсковои службы такъ, якъ ихъ біскупы и каноніки. Сей привилей мотивує ти̂ подро̂бни̂ во̂льности тымъ, що адміністраторъ костела выключно посвятився Богу, пастырству душъ и молитвѣ. Королѣ або дѣдичѣ записували снопову десятину зъ усякои пашнѣ на своихъ орныхъ поляхъ, и таку жь десятину во̂дъ своихъ хуторо̂въ, безъ огляду на те, чи ти̂ хуторы були въ рукахъ державцѣвъ. Зъ заведенємъ права тевтоньского и въ загалѣ зъ уладженємъ посѣданя земского въ оселѣ (мѣстѣ або селѣ) черезъ помѣръ и выміръ, надавано адміністраторамъ латиньскихъ костело̂въ ланы (2 або бо̂льше) на дворище, поля (утренѣ — jugera) на засѣвъ, сѣножати, саджавки, десятину зъ млыно̂въ, съ коршмы, зъ спусто̂въ ставо̂въ, во̂льный врубъ въ лѣсахъ на будо̂влю и на домашни̂ потребы и т. и. Однако жь кметѣ або мѣщане и кметѣ въ тыхъ селахъ, що належали до якого мѣсточка, мусили достарчувати якихъ данинъ и то безъ огляду на обрядъ, Поляки и Русины. Всѣ мешканцѣ мѣсточка або села, де заложено костелъ, давали замѣсть десятины во̂дъ лано̂въ по мѣрѣ жита и во̂вса. Воєвода Станиславъ съ Ходеча перемѣнивъ у Румнѣ празничне дѣдичеви во̂дъ Русино̂въ повинне на осыпъ, се бъ то збо̂жеву данину и переказавъ лат. костелови. Окро̂мъ того всѣ мешканцѣ, а навѣть загородни̂ и комо̂рники платили якуюсь малу данину въ малыхъ грошахъ и грошикахъ и то такожь безъ ро̂жницѣ обряду и роду.

При розмѣрѣ и вымѣрѣ грунто̂въ въ загалѣ и при уладженю земского посѣданя по̂сля права магдебурского и оселѣ призначенои до заселеня, обдаровувано заро̂вно и во̂йта ланами (звычайно двома), сѣножатею и т. и. Во̂нъ мавъ во̂льный выпасъ у лѣсахъ паньскихъ або королѣвскихъ, во̂льный врубъ въ лѣсахъ, во̂льни̂ ловы, ловлю рыбъ сѣткою въ сумѣжно̂й рѣцѣ. Окро̂мъ того призначено во̂йтови певну часть (6-тый денарь) съ чиншѣвъ во̂дъ данинъ кметѣвъ або мѣщанъ, съ плодо̂въ землѣ и домашнёго господарства н. пр. дробу, — (десяту часть), дѣдичеви або королеви во̂дъ кметѣвъ або мѣщанъ повинныхъ, во̂дъ каръ засудженыхъ (третю часть). Во̂йтови призначено коршму, во̂льный млынъ, або такожь певну часть съ чиншъвъ во̂дъ коршемъ, и во̂дъ мѣрокъ меленого збо̂жа, на останку певну часть доходу съ парнѣ, ятокъ, фолюшу и во̂дъ иншого ремесла. Во̂йтъ бувъ во̂льный во̂дъ усякихъ тягарѣвъ въ грошахъ або въ земныхъ плодахъ; то̂лько адміністраторови костела декуда повиненъ бувъ давати якійсь означеный датокъ. Во̂йтъ и адміністраторъ лат. костела мо̂гъ поселяти на придѣленыхъ ланахъ певну ско̂лько̂сть кметѣвъ, що були повинни̂ до робо̂тъ и данинъ выключно во̂йтови або адміністраторови костела та выняти̂ съ по̂дъ усякои иншои власти и по̂ддани̂ само̂й то̂лько юрісдикціи во̂йта або приходника. Маємо такожь прикладъ, що арцибіскупъ лат. обр. Григорій, утворивши въ своихъ до́брахъ во̂йто̂вство, надавъ єго свому братови Павлови съ правомъ дѣдицтва и продажи, однако жь то̂лько за выразнымъ своимъ призволомъ.

Право польске помало вызволювало властника съ февдальныхъ звязко̂въ, що походили ще съ часо̂въ рускихъ, и перетворювало єго въ дѣйстного дѣдича, котрого користи и права въ границяхъ дѣдицтва ро̂внялися королѣвскимъ. Такожь и мѣста, навѣть по̂сля наданя права магдебурского розвивали въ своихъ границяхъ свои во̂льности въ протягу столѣтій. Користаючи зъ обставинъ бажали мѣста вызволитися во̂дъ тягарѣвъ, що позо̂стали съ права руского або польского, хочь при заведеню права магдебурского, выразно высказано знесенє звычаѣвъ рускихъ або польскихъ.

По заведеню права магдебурского звычайно надавали поселенцямъ свободу на менше або бо̂льше лѣтъ (8–20) во̂дъ усякихъ чиншѣвъ и тягарѣвъ, по̂сля того, чи поселенцѣ осѣли на „прѣсному грунтѣ“, чи на заростахъ, що мали выкорчуватися. По уплывѣ во̂льныхъ лѣтъ, призначени̂ тягарѣ та повинности опералися почасти на давныхъ февдальныхъ во̂дносинахъ тыхъ осель до короля або пано̂въ. Въ наданяхъ королѣвъ Польскихъ въ протягу двохъ столѣтій посередъ пово̂льного розвитку бачимо тысячни̂ во̂дмѣны. Вызволювали во̂дъ повинностей выпосаженя дочокъ свого дѣдича, єго выкупу, наколи попався въ неволю, єго по̂дмоги, коли набувавъ до́бра земски̂, на останку во̂дъ тягарѣвъ належныхъ первѣстно королеви во̂дъ мѣщанъ и всѣхъ мешканцѣвъ краю, якъ н. пр. будовы и направы замко̂въ, повинности довозу соли до замку та иншихъ повинностей замковыхъ, по̂дводъ по̂дъ короля та посло̂въ королѣвскихъ, и десятины (або якоись части) зъ ро̂лѣ, (се бъ то плодо̂въ) та робо̂тъ мѣщанъ або кметѣвъ. На останку вызволювали во̂дъ усякихъ сихъ тягарѣвъ, кро̂мъ по̂дводъ по̂дъ короля та чиншѣвъ, що складали всѣ мѣста замѣсть подымного до королѣвского скарбу.

Ско̂лько жь то разъ тутъ зважали на мѣсцеви̂ потребы, давни̂ звычаѣ, н. пр. при вымѣрѣ и розмѣрѣ ґрунтовъ та лано̂въ, зважали на границѣ давныхъ властнико̂въ и сумнѣваюся, що бы нарушувано ихъ безвзглядно.

Докладный збо̂ръ усѣхъ мѣскихъ фундацій подавъ бы намъ не одну цѣкаву подро̂бно̂сть, а та розъяснила бы не одно пытанє при вымѣрѣ грунто̂въ въ такихъ оселяхъ, яки̂ бажали розширити, заселити або такожь перемѣнити въ мѣсто правомъ магдебурскимъ. Зъ во̂дки появляється по селахъ заселеныхъ на во̂льнѣйшому правѣ сто̂лько загородниковѣ, сто̂лько по̂дсадко̂въ, комо̂рнико̂въ безъ землѣ, Русино̂въ и Поляко̂въ и т. п.?

Кметѣ и мѣщане, поселени̂ на во̂льнѣйшому правѣ, давали чиншѣ во̂дъ лано̂въ та горо́до̂въ, означеныхъ звычайно на копу грошѣвъ, а сплачуваныхъ звычайно якъ подымне на св. Мартина. Мѣщане и кметѣ на во̂льныхъ оселяхъ давали кро̂мъ чиншѣвъ грошами на бо̂льши̂ празники въ роцѣ, н. пр. на Великдень яйця, на свято Рождества Пр. Б. курята, на Зелени свята, св. Михайла и т. и. каплуны, сыры и инши̂ данины, що довше задержалися въ мѣстахъ приватныхъ, а по̂знѣйше устали въ мѣстахъ королѣвскихъ. Королѣ при кождо̂й на́годѣ щедро надѣляли свои мѣста новыми свободами, вызволяючи ихъ навѣть во̂дъ чиншѣвъ королѣвскихъ и земскихъ, во̂дъ надзвычайныхъ данинъ на цѣли воєнни̂, во̂дъ во̂йсковои службы въ часѣ загального ополченя, во̂дъ оплаты мыта королѣвского во̂дъ товаро̂въ, во̂дъ по̂дводъ и т. и. Таки̂ повинности призначували королѣ на мѣски̂ потребы н. пр. на скрѣпленє муро̂въ, поставленє мѣскихъ будинко̂въ. Особливо тодѣ давали королѣ таки̂ свободы, коли яке мѣсто збѣднѣло спалене и знищене, по нападѣ Турко̂въ або Татаръ.

Що бъ по̂днести промыслъ и купецтво въ мѣстѣ, що мало на ново поселитися, заказано крамарювати по сумѣжныхъ селахъ, ставити коршмы, робити солодъ и выпродувати напитки въ означеныхъ границяхъ мѣста.

При заселеню мѣста або села на во̂льному правѣ, поселювано пекара и рѣзника, позаякъ безъ тыхъ не могло обо̂йтися нѣяке и найлихше мѣсточко. Поселювано такожь коваля, ножѣвника, шевця, кравця и иншихъ ремѣснико̂въ. Си̂ ремѣсники жили по мѣстахъ для выгоды и потребы загалу, — по селахъ на во̂льнѣйшому правѣ для выгоды во̂йта; тому-то выключно во̂йтъ поберавъ користи во̂дъ ремѣснико̂въ поселеныхъ у селахъ на во̂льнѣйшому правѣ.

Такъ наслѣдкомъ численныхъ надань дѣдичамъ, во̂йтамъ и мѣстамъ земскихъ власностей, перейшла велика часть землѣ королѣвскои, а наслѣдкомъ надань и вѣнованъ мѣстъ черезъ дѣдичѣвъ, перейшла ихъ часть земскои власности на бо̂льше фізичныхъ або моральныхъ осо̂бъ. Такій розвитокъ назвемо децентралізацією земскихъ во̂дносинъ. А коли зъ на́данємъ землѣ вязалося наданє судо̂вництва, що выходило во̂дъ короля, то жь разомъ зъ наданємъ землѣ Корона на користь упривилеёваныхъ стано̂въ, се бъ то дѣдичѣвъ и мѣстъ, зрѣкалася сихъ верховныхъ правъ, яки̂ въ кождо̂й монархічно̂й державѣ концентруються въ монарсѣ.

Вже въ сѣй розправѣ часто згадувано, що Польски̂ королѣ надавали землѣ зъ усѣма володареви приналежными користями та зъ усякою верховною властю надъ поселенцями середъ границь наданои оселѣ. Такъ королѣ надавали землѣ правомъ февдальнымъ въ границяхъ здавна означеныхъ ко̂лькомъ членамъ тои самои родины або такожь поодинокимъ мужамъ съ правомъ дѣдицтва на мужеске и жѣноче потомство. Такожь обтяжували надани̂ землѣ значными сумами, съ правомъ выкупу, або такожь переказували ихъ у нево̂дмѣнну власно̂сть. Одна зъ найважнѣйшихъ атрибуцій власти верховнои, була власть судити, засуджувати и карати всѣ проступки и зброднѣ, именно: убійства, проливъ крови, во̂дрѣзанє члено̂въ, по̂дпаленє, злодѣйство. Юрісдикція дѣдича надъ кметями або и во̂йта надъ поселенцями мѣстъ або сѣлъ на во̂льнѣйшому правѣ, була во̂льна во̂дъ усякого вплыву властей и урядо̂въ королѣвскихъ. Тому-то при наданю магдебурского права выречено вызволенє осель во̂льныхъ во̂дъ усякои цитаціи, засудо̂въ, каръ грошевыхъ и всякои власти воєводо̂въ, старосто̂въ, управителѣвъ, по̂дручныхъ управителѣвъ та иншихъ урядо̂въ королѣвскихъ, яки̂ то̂лько були въ краю.

Таке наданє власти, во̂дповѣдне конституціямъ, що ро̂вняли Литву съ Польщею, выразно высказане въ усѣхъ майже даровизнахъ земель и волостей, у всѣхъ наданяхъ права магдебурского и поселеняхъ давныхъ волостей на во̂льнѣйшому правѣ.

Дѣдичь въ оселяхъ на польскому правѣ, а во̂йтъ въ оселяхъ на правѣ тевтоньскому, мавъ цѣлковиту судову власть въ границяхъ точно означеныхъ свого во̂йто̂вства, (се бъ то тои оселѣ, яко̂й надане право магдебурске). Адміністраторъ костела лат. обр. выконувавъ судову власть надъ кметями, поселеными на ланахъ, звычайно придѣленыхъ костелови при заложеню во̂йто̂вства.

То̂лько справы надъ земскимъ дѣдицтвомъ кметѣвъ належали передъ королѣвски̂ суды. Тымъ способомъ обезпечено кметеви землю, яку во̂нъ управлявъ въ потѣ свого чола, — але кметя во̂ддано дѣдичеви, а справу надъ утѣкачами або спо̂ймаными кметями переказано колєгіяльнымъ судамъ городскимъ, якъ бы одну зъ найважнѣйшихъ засадъ праводавства краєвого.

Въ мѣстахъ королѣвскихъ бо̂льшого объєму, надѣленыхъ правомъ магдебурскимъ и властею судовою, судили и засуджували суды колєгіяльни̂, звани̂ лавами; — инши̂ мѣста дѣлили власть судову зъ во̂йтами.

Въ оселяхъ на мѣскому грунтѣ орудувавъ мѣскими справами спо̂льно зъ мѣщанами ляндво̂йтъ, именованый во̂йтомъ. Зустрѣчаємо такожь чимало ро̂жниць у во̂дкликуваню або такожь приналежности судо̂въ безпосередныхъ высшимъ властямъ и судамъ. Король Казимиръ надає мѣсту Ряшеву и цѣлому Ряшѣвскому повѣтови право магдебурске, що бъ сей повѣтъ скорше и певнѣйше заселити, задержує суды надъ во̂йтомъ собѣ, се бъ то королеви и єго намѣстникови, а коли бъ во̂йты недбало судили справы звычайни̂, признає судъ дѣдичеви. Звычайно во̂йтъ во̂дповѣдавъ дѣдичеви, а дѣдичь королеви. Въ обохъ случаяхъ на жалобу стороны интересованои, во̂йтъ заво̂званый письмомъ съ печатею короля або дѣдича, бувъ обовязаный ставитися передъ судъ. Сей судъ бувъ колєгіяльный, зложеный зъ шести присяглыхъ во̂йто̂въ тои самои оселѣ, а имъ проводивъ повномочникъ дѣдича.

Мабуть сей спосо̂бъ апеляціи розвинувся по̂знѣйше по̂сля взо̂рця апеляціи мѣстъ на Руси и въ Польщѣ, надѣленыхъ правомъ магдебурскимъ. Мѣста на Руси, надѣлени̂ правомъ магдебурскимъ, во̂дкликувалися спершу за границю до Магдебурга и мусили робити на те велики̂ наклады. Тому постановивъ Казимиръ В., що бы вони во̂дкликувалися до судо̂въ колєгіяльныхъ, зложеныхъ съ королѣвского заступника (адвоката) и 7 репрезентанто̂въ найзнатнѣйшихъ мѣстъ Малопольщи.

Мѣста на Руси, звязани̂ вже своими купецкими зносинами зъ Львовомъ, якъ се дальше выкажемо подро̂бно, були обовязани̂ въ труднѣйшихъ пригодахъ во̂дноситися о розсудженє до лавы судовои того го́рода.

Справы земски̂ йшли на Руси во̂ддавна своимъ предко̂вскимъ звычаємъ. Си̂ справы належали передъ суды земски̂ колєгіяльни̂ а ихъ рѣшавъ королѣвскій повномочникъ съ по̂дмогою землянъ, (се бъ то довѣрочныхъ мешканцѣвъ) на по̂дставѣ писаныхъ грамотъ и зо̂знаня старыхъ вѣры достойныхъ свѣдко̂въ. Судо̂вництво на Руси зберегло и въ познѣйшихъ часахъ свои властиви̂, краєви̂ прикметы, хочь по зро̂внаню Земель Рускихъ що до права въ Єдльнѣ въ багато справахъ подо̂бне до судо̂вництва иншихъ Земель Польщи. Ще за часо̂въ Владислава Опольского р. 1377 бувъ для Руси загальный судія рускій. По̂знѣйше, по̂сля зро̂внаня Землѣ Рускои зъ иншими Землями Рѣчи посполитои, суды на Руси ро̂жнилися во̂дъ иншихъ судо̂въ въ Рѣчи посполито̂й. Въ Польщѣ земски̂ суды були окружными и судили то̂лько справы свого округа, мѣжь тымъ суды земски̂ на Руси, хочь установлени̂ для поодинокихъ Земель, брали участь вразъ зъ городскими та старостиньскими урядами въ зъѣздахъ генеральныхъ, що во̂дбувалися по ко̂лька разъ до року въ призначеныхъ речинцяхъ у головнѣйшихъ городахъ того самого воєводства. Во̂дповѣдно до тои уставы, властивои Землямъ Рускимъ, до обсягу справъ, придѣленыхъ юрісдикціи зъѣздо̂въ генеральныхъ, належали окро̂мъ справъ кримінальныхъ такожь справы земски̂, н. пр. справы про опѣкуньство (patronatus) надъ монастырями, суперечки про дѣдицтво, про земске майно и т. и. На останку суды на Руси, якъ и въ иншихъ земляхъ тогочаснои Рѣчи посполитои, почали въ собѣ концентрувати всяке житє публичне. Всяки̂ справы бо̂льшои ваги и чинности публични̂, що мали значѣнє для потомства, заносили передъ городски̂ або земски̂ суды, втягали ихъ въ акта тыхъ судо̂въ и такъ старалися забезпечити ихъ для памяти потомства и надати характеръ публичный.

Хочь власть судова перейшла зъ рукъ короля на дѣдичѣвъ, во̂йто̂въ та мѣста, хочь въ найважнѣйшихъ справахъ судили суды колєгіяльни̂, що во̂дбувались правильно, королеви, яко жерелу цѣлого судо̂вництва, позо̂ставала ще велика власть судова надъ мешканцями краю. Король, приѣжджаючи на Русь, бувъ обовязаный судити въ найважнѣйшихъ справахъ, де ходило о житє, майно та особисту свободу обжалованого. Се належало вже до основныхъ законо̂въ краєвыхъ, що король и въ такихъ случаяхъ выдававъ засудъ спо̂льно зъ судомъ зложенымъ съ краянъ, та поручавъ имъ дальше веденє королѣвскихъ судо̂въ по во̂дъѣздѣ своѣмъ съ краю надъ незалагоджеными ще справами, выключно до него приналежными. До побору фертоно̂въ або надзвычайныхъ податко̂въ, наложеныхъ провінціональными станами задля потребъ воєнныхъ, именовано повномочника королѣвского. Такимъ повномочникомъ для Земель Рускихъ и иншихъ Земель Малопольскои провінціи бувъ р. 1472 Петро Санчигневскій съ Пацанова. Королѣвскій повномочникъ накладавъ черезъ каштеляна, судію або по̂дсудію грошеви̂ кары на неуплачуючихъ данинъ тои Землѣ, де перебувавъ и обтяжувавъ або конфіскувавъ ихъ земске майно, або такожь каравъ непоко̂рныхъ темницею. Приѣздъ такого королѣвского повномочника для побору фертоно̂въ мусивъ бути дуже гро̂зьный для мешканцѣвъ. Во̂нъ каравъ съ по̂дмогою сихъ урядниковъ не то̂лько тыхъ, що не заплатили данины, але мавши власть судити, засуджувати и карати смертю, прослѣдувавъ зброднярѣвъ и тыхъ, що непокоили публичный порядокъ або такожь давали публичне зго̂ршенє, а коли доказано имъ вину, засуджувавъ въ имени короля навѣть на смерть. Окро̂мъ того для розсудженя справъ бо̂льшои ваги зъѣздивъ до Земель Рускихъ по ко̂лька разъ королѣвскій посолѣ — судія генеральный, що бъ во̂дбувати генеральни̂ суды. Мѣста та оселѣ въ загалѣ були обовязани̂ того посла удержувати, та давати єму для потрѣбнои ѣзды такъ звани̂ по̂дводы.

Податокъ, що походивъ съ повинности удержуваня посло̂въ королѣвскихъ, яки̂ приѣздили на суды генеральни̂, звався „столове“. Въ оселяхъ приватныхъ на правѣ магдебурскому во̂ддавали сей податокъ дѣдичеви, яко верховному судіѣ во̂льнои оселѣ, бо єму було во̂льно апеляційни̂ суды або самому выконувати, або такожь повѣряти свому повномочникови.

По̂сля роздѣлу такихъ чинностей и власти судовои пытаємося, що жь на останку зо̂стало старостѣ зъ єго первѣстнои власти судовои и політичнои, що во̂нъ до̂ставъ во̂дъ короля яко намѣстникъ королѣвскій? Що зо̂стало зъ давныхъ звычаѣвъ и правъ судовыхъ съ часо̂въ давнѣйшихъ, переказаныхъ потомству, мовь бы въ спадщинѣ ще й по заведеню нового права польского або магдебурского, котрымъ власть судова королѣвска була децентралізована? Отже староста выконувавъ та вводивъ въ житє всѣ за́суды колєгіяльныхъ судо̂въ. Якъ дѣдичь судивъ у дѣдичныхъ волостяхъ, або во̂йтъ въ границяхъ свого во̂йто̂вства, такъ староста — въ значныхъ ще до́брахъ, яки̂ позо̂стали Коронѣ по̂сля надань и даровизнъ королѣвъ яко дѣдичѣвъ Руси, безпосередно по̂дъ зарядомъ старосто̂въ, або въ королѣвщинахъ, се бъ то до́брахъ, що у фінансовому взглядѣ, се бъ то що до доходо̂въ королѣвскихъ були по̂дъ зарядомъ державцѣвъ. До старосты належали такожь справы передмѣщанъ осѣлыхъ на грунтахъ замковыхъ мѣстъ и осель королѣвскихъ, надѣленыхъ правомъ магдебурскимъ.

На останку старостѣ позо̂ставъ судъ надъ иновѣрцями; опо̂сля, здається, во̂ддали єго во̂йтови, однако жь зъ застереженємъ всякихъ судовыхъ оплатъ та звычаѣвъ, що походили зъ давного руского права. Иновѣрцѣвъ же, переважно Русино̂въ, власне тому выключено во̂дъ усякихъ свобо̂дъ та користей, яки̂ выплывали зъ магдебурского права[10].

Дѣялося се мимо выразного застереженя, умѣщеного майже въ кождому наданю права магдебурского, що ось-то зъ заведенємъ того права повинни̂ уступити всяки̂ права, яки̂ походять зъ руского або польского права. Русины, Во̂рмене и Жиды по̂дъ высокимъ замкомъ у Львовѣ, яко первѣстна найдавнѣйша оселя, належали по̂дъ юрісдикцію старосты. Русины, Во̂рмене та Жиды у Львовѣ, середъ самого мѣста, надѣленого правомъ магдебурскимъ, задержали зъ особливои ласки королѣвскои своє судо̂вництво. Имъ було во̂льно выточувати справы передъ своими судами по̂дъ проводомъ мѣского во̂йта, або такожь удаватися до права магдебурского. Въ королѣвщинахъ, въ добрахъ дѣдичныхъ осо̂бъ приватныхъ, въ осадахъ на во̂льнѣйшому правѣ и въ мѣстахъ, мѣсточкахъ та селахъ заселеныхъ по̂сля давного права, судили Русино̂въ старосты, дѣдичѣ, та во̂йты. Русины платили такожь во̂дъ кождои судовои присяги, во̂дъ судового розвязаня подружа такъ званого розпусту, во̂дъ погодженя сторо̂нъ спорныхъ передъ судомъ або „мирового“, и т. и.

Мужѣ надѣлени̂ землею пріймали всяки̂ тягарѣ та повинности, во̂дъ якихъ вызволено ихъ въ протягу столѣтій, були на останку обовязани̂ то̂лько до подымного та до службы во̂йсковои. Службу во̂йскову повнили съ титулу февдального посѣданя и выступали въ поле на кожде загальне ополченє ухвалене та оголошене въ Земляхъ Рускихъ. Мѣста и во̂йты во̂льныхъ осель и надѣлени̂ землею на власно̂сть дѣдичну або такожь досмертно, пріймали вразъ съ користями земскими и властею такожь повинно̂сть служити въ кождому загальному ополченю. Сей обовязокъ розтягався на нихъ самыхъ и на цѣле потомство, якъ довго держало надану землю и власть. То̂лько костелъ обр. лат., капітула и біскупы, а такожь усѣ до́бра монастырски̂, именно Францішкано̂въ и Домінікано̂въ, зъ выняткомъ подымного були во̂льни̂ во̂дъ усякихъ февдальныхъ повинностей, отже и во̂дъ службы во̂йсковои. Во̂йти въ оселяхъ, приналежныхъ костеламъ рим. кат., запо̂звани̂ сторонами интересоваными, во̂дповѣдали передъ судомъ арцибіскупа або адміністратора єго двору, домо̂вника або офіціяла. Такъ само вже съ титулу права канонічного, на яке перенесено всѣ добра костельни̂, були вони во̂льни̂ во̂дъ службы въ загальному ополченю и повнили мабуть ту саму службу своимъ біскупамъ. Грамоты, що вызволяли добра костельни̂ во̂дъ службы во̂йсковои, не высказують выразно, кому во̂йты до̂бръ костельныхъ були повинни̂ службу во̂йскову. Съ того вносимо по̂сля анальогіи, що вони повнили ту службу особамъ, яки̂ держали та користувалися добрами костельными и ихъ правнымъ наслѣдникамъ. Сю гадку поперає ерекція во̂йто̂вства зроблена на до́брахъ костельныхъ славнымъ арцибіскупомъ Григоріємъ зъ Сянока. Ерекція выразно застерѣгає, що бы братъ арцибіскупа и єго правни̂ потомки, або ти̂, що куплять се во̂йто̂вство, були повинни̂ до службы лицарскои арцибіскупови и єго наслѣдникамъ. Здається, що съ по̂дмогою сихъ лицарѣвъ єму повинныхъ Григорій зъ Сянока р. 1474 такъ славно оборонивъ противъ Татаръ мѣсточко Дунаѣвъ, приналежне до до̂бръ столовыхъ арцибіскупа.

Службу во̂йскову въ загальному ополченю во̂дправляли въ приго̂дно̂й зброѣ: пѣши̂ ратищемъ (hasta) або стрѣльцѣ (на коняхъ), або зъ самострѣломъ, се бъ то машиною воєнною (запряженою такожь конемъ). Окро̂мъ того достарчали возо̂въ зъ запрягомъ, зъ во̂зникомъ и зъ усякимъ до полёвого походу потрѣбнымъ запасомъ. Надѣлени̂ одною властю, були повинни̂ до во̂йсковои службы звычайно зъ однымъ ратищемъ и однымъ лучникомъ. Така повинно̂сть повтаряється переважно въ грамотахъ, якими надавано землю, але заразомъ вызволювано во̂дъ усякихъ иншихъ февдальныхъ тягарѣвъ зъ выимкою подымного та службы во̂йсковои въ загальному ополченю земскому. Въ наданяхъ на давному правѣ февдальному, коли воно ще вкладало и инши̂ тягарѣ, належни̂ спершу во̂дъ мешканцѣвъ земскихъ якого повѣту, та при ерекціяхъ осель на правѣ магдебурскому єсть бо̂льше ро̂жнородности що до ско̂лькости и роду достарчуваного жовнѣря, або запасо̂въ воєнныхъ. Обшаръ наданои землѣ або такожь сполучени̂ зъ єи посѣданємъ бо̂льши̂ або менши̂ користи були тутъ мѣрою. Такъ Сѣниньски̂ надѣлени̂ мѣстомъ Олеськомъ вразъ съ повѣтомъ р. 1432 були повинни̂ на кожде загальне ополченє ставити 4 ратнико̂въ зъ списою и 4 лучнико̂въ. Васько Таптукевичь до̂ставши во̂дъ короля Владислава Ягайла простори̂ до́бра въ ро̂жныхъ повѣтахъ р. 1416, повиненъ бувъ достарчати 6 лучнико̂въ ко̂нныхъ и 6 ратнико̂въ до загального ополченя Рускихъ Земель. Дякъ Сієнко зъ наданои землѣ и монастыря Созаня мавъ служити зъ двома лучниками р. 1396, а дякъ Лієнъ вразъ зъ братами зъ села Голыня, наданого р. 1491. Два браты, надѣлени̂ Ягайломъ р. 1395 Крушельницею въ Тустаньскому повѣтѣ, повинни̂ були служити съ трема стрѣльцями. Надѣленый досмертно волостю Яблонова, повиненъ бувъ самъ и єго наслѣдники, служити зъ ратищемъ та двома лучниками поки сеи волости не выкупить король або єго заступники. Во̂йты въ до́брахъ приватныхъ служили въ загальному ополченю за своихъ дѣдичѣвъ або разомъ зъ ними. Мѣсто Ярославъ достарчувало воза о чотирёхъ коняхъ зъ во̂зникомъ, добре наладованого живностю. Не маємо доволѣ грамоть въ цѣло̂й ихъ основѣ и въ повному змѣстѣ, тому й не можемо близше означити загальнои нормы въ тому взглядѣ для мѣстъ або осель на во̂льнѣйшому правѣ. Маємо прикладъ, що жида Волчка зъ наданємъ єму во̂йто̂вства въ оселѣ Вербѣжѣ, що во̂нъ наново поселивъ, вызволено во̂дъ доставы самострѣлу або машины воєннои та особистои службы во̂йсковои. За те во̂нъ бувъ повиненъ достарчити доброго коня въ цѣнѣ 3 ко̂пъ срѣбныхъ грошѣвъ на кожде загальне ополченє. Въ иншому случаю дѣдичь разомъ зъ во̂йтомъ поносять тягарѣ воєнни̂ на выправу самострѣлу и воєнного воза зъ запрягомъ та припасо̂въ воєнныхъ, а осадники були повинни̂ достарчити дѣдичеви и во̂йтови „вырядъ“, се бъ то датокъ для воєннного походу.



VI.

Польски̂ королѣ, або за ихъ приводомъ магнаты засновували мѣста и означували границѣ, по за котрыми заказували крамарювати всякими товарами. Тому-то сумѣжни̂ села мусили въ мѣстѣ купувати предметы, потрѣбни̂ до господарства та особистого ужитку. Тутъ скуплялися и ремесла, отже ремѣсники осѣдають то̂лько по селахъ на во̂льнѣйшому правѣ. При надаваню права магдебурского признавано въ певно означеныхъ границяхъ яко выключне право громады мѣскои, робити солодъ и варити напитки та ставити коршмы. Такожь и Льво̂въ, сей головный го́родъ Земель Рускихъ, вѣнованый Казимиромъ В. р. 1356 и Владиславомъ Опольскимъ р. 1372 сумѣжною землею, здовжь рѣки Полтвы, вымѣреною на франконьски̂ ланы, мавъ докладно означени̂ границѣ. У Львовѣ жили во̂льни̂ мѣщане и передмѣщане, свои и гостѣ, христіяне, Жиды и музулмане, Русины, Поляки и Нѣмцѣ, католики и православни̂. По̂дъ высокимъ замкомъ, здається недалеко костела св. Яна, во̂дъ непамятныхъ часо̂въ сидѣли Русины, Во̂рмене та Жиды. Инши̂ мѣста двигалися промысломъ та крамарствомъ, скупляючи єго съ цѣлои околицѣ въ своихъ тѣсныхъ границяхъ. Такъ само и Льво̂въ двигався коштомъ своихъ передмѣщанъ, поселеныхъ во̂дъ вѣко̂въ на грунтахъ замковыхъ по̂дъ пѣсковою горою, коштомъ цѣлои околицѣ, положенои поза обсягомъ того го́рода, на останку, и то далеко въ бо̂льшихъ розмѣрахъ, коштомъ усѣхъ мѣстъ, положеныхъ у Рускихъ Земляхъ. На по̂дставѣ давныхъ привилеѣвъ королѣвъ Казимира, Людвика и Ядвиги, мусили купцѣ всѣ товары зъ якихъ будь сусѣдныхъ краѣвъ або околиць Земель Рускихъ дорогами докладно означеными спроваджувати напередъ до Львова и тутъ складати. По иншихъ мѣстахъ въ Земляхъ Рускихъ мали бути товары проваджени̂ гостинцями докладно означеными та выставлени̂ по̂дчасъ перевозу черезъ дотычне мѣсто тамошнимъ мѣщанамъ для свобо̂дного по́купу. Такъ само и товары згромаджени̂ до Львова выставляли тамъ за для свобо̂дного покупу черезъ певный означеный часъ (звычайно чотырнайцять днѣвъ). Позо̂сталый засо̂бъ во̂льно було вывозити дово̂льно въ усяки̂ стороны не скорше, якъ по̂сля означеного речинця. Наслѣдкомъ того основного закону, що тыкався властиво то̂лько Львова, а въ дѣйстности уладжувавъ усякій обороть внутрѣшнёго и заграничного купецтва Земель Рускихъ, та скуплявъ увесь рухъ оборотовый заграничныхъ и краєвыхъ товаро̂въ у Львовѣ, сей го́родъ взнѣсся у то̂й добѣ до великои матеріяльнои, промысловои, а посередно и умысловои потуги. Льво̂въ бувъ у купецкихъ звязкахъ зъ далекими землями сходу и заходу, мавъ черезъ Волощину, по̂двластну Коронѣ польско̂й, во̂дкрыту доро́гу на схо̂дъ и до Чорного моря, користавъ съ привилеѣвъ, що выєднали королѣ Польски̂ у Турецкихъ султано̂въ для всѣхъ мешканцѣвъ и Земель давнои Рѣчи посполитои, на останку выєднавъ собѣ во̂дъ Волоскихъ воєводо̂въ мытови̂ во̂льности и по̂льги та призво̂лъ утримувати въ Сучавѣ велику купецку господу и т. и. Тымъ способомъ загорнувъ Льво̂въ черезъ своихъ промысловыхъ та поворотливыхъ чужоземцѣвъ, именно Нѣмцѣвъ та Во̂рменъ, все купецтво и бувъ посередникомъ въ перевозѣ товаро̂въ на велики̂ розмѣры зъ далекихъ сторонъ сходу до во̂ддаленыхъ мѣстъ заходу.

Зо̂ Львова спроваджували до Волощины задля продажи гуртовнои выробы промысловцѣвъ нѣмецкихъ: косы, ножѣ, плуги, поясы, сукно, полотно, а зъ Волощины провадили до Львова худобу, конѣ, во̂вцѣ, вивѣрки, шко̂ры, зъ Семиграду черезъ Волощину топлене срѣбло, во̂скъ, куны. У Волощинѣ набували танъ званый то́варъ татарскій: перець, кадило, цитрины, мальмазію, шовкови̂ матеріи, окрасы шко̂ряни̂ для коней, ковры, — до Браилы ѣздили по рыбы. Торги волами и худобою, що вели купцѣ льво̂вски̂, простягалися и поза границѣ Волощины въ дальши̂ краѣ Сходу. Тамтуда найбо̂льшь здається Во̂рмене, набувши худобу на Волощинѣ, вели єѣ, а такожь спроваджували єѣ до Львова. Мыто оплачувалося въ головныхъ мѣстахъ купецкихъ въ Сучавѣ, Серетѣ, Черно̂вцяхъ, Рыбнику и т. и. при вывозѣ и привозѣ товаро̂въ промысловыхъ, якъ и сырыхъ плодо̂въ. Згадують найбо̂льшь про нѣмецки̂ та во̂рменьски̂ возы, се бъ то Во̂рменъ и Нѣмцѣвъ, що привозили товары до Волощины. Вино спроваджувано впрость зъ Угоръ просмыками карпатскими, н. пр. до Сянока, Коломыѣ. Зъ найважнѣйшихъ плодо̂въ краєвыхъ перевозили со̂ль, пашню, начинє. И си̂ товары складали, окро̂мъ складо̂въ н. пр. для соли въ Городку и Белзѣ, найбо̂льшь у Львовѣ, и зъ во̂дси вывозили ихъ за границю. Здається, що се не спиняло мѣжь сусѣдными мѣстами купецтва, то̂лько мѣстамъ, положенымъ на схо̂дъ во̂дъ Львова не було во̂льно безпосередно крамарювати зъ мѣстами на заходѣ во̂дъ Львова, навѣть по̂дчасъ ярмарко̂въ.

Здається, що королѣ Польски̂ вже рано давали по̂льги декуда въ користь поодинокихъ мѣстъ. Такъ н. пр. мѣсту Сянокови та Кросну було во̂льно безпосередно черезъ Змигородъ и Крако̂въ провадити товары до Шлєска и Мазовіи. Тутъ бо въ Сяноцѣ скупилося купецтво По̂дго̂ря такъ, якъ въ Коломыѣ купецтво Покутя[11]. Купцѣ съ Коропця, Коломыѣ, Снятина провадили со̂ль и инши̂ товары на Подо̂лє черезъ Коломыю.

Своими во̂дносинами и поселенями купцѣвъ зъ далекихъ сторо̂нъ, Льво̂въ бувъ посередникомъ купецтва мѣжь Сходомъ а Заходомъ и на тому звязку головно операвъ сво̂й матеріяльный бытъ. Тому бачнымъ окомъ слѣдивъ Льво̂въ за всякими зворушенями, що именно въ ту добу во̂дбувалися на Сходѣ и могли захитати єго купецки̂ во̂дносины. На во̂дгомо̂нъ завоёваня Царгороду р. 1453 и го́рода Кафы Турками р. 1475 скрѣпляє Льво̂въ свои твердинѣ, будує нови̂ башты, або розширює давнѣйше збудовани̂. То жь и не диво, що при сѣй бережливости та бачности своихъ мешканцѣвъ, при дбалости громадскихъ мѣскихъ урядо̂въ, именно такъ званыхъ консулѣвъ, людей розумныхъ, найбо̂льшь Нѣмцѣвъ, рознеслася далеко и широко въ краю и поза границѣ слава про богацтва и чесноту мѣщанъ того го́рода, про безпечно̂сть и певно̂сть, якои уживали особы и майно въ добре укрѣпленому го́родѣ при солідарности мешканцѣвъ. Тому-то мешканцѣ Царгорода по̂сля упадку того мѣста въ руки Турко̂въ глядѣли тутъ захисту та за даною порукою тутъ лишалися. Тому купцѣ зъ сихъ двохъ краѣвъ, Бесарабіи та Волощины, задля доро̂гъ конечныхъ орієнтальному купецтву, поселяються у Львовѣ та будують на мѣско̂й територіи свои господы. Тому-то за частыхъ нападо̂въ татарскихъ багато народу сельского гурмою збѣгалося до Львова, шукаючи тутъ захисту. Мабуть Льво̂въ дававъ имъ красщу поруку безпечного захисту, якъ инши̂ мѣста краєви̂ або замки, куда по̂дчась нападо̂въ Татаръ утѣкала найбо̂льше шляхта, або такожь въ луги, лѣсы, печеры, куда селяне звычайно втѣкали передъ надходячимъ ворогомъ.

Може наслѣдкомъ сихъ купецкихъ звязко̂въ та заможности Льво̂въ приро̂внювали тодѣ до буйнои оазы середъ степу, такъ бувъ двигнувся понадъ инши̂ мѣста въ краю та понадъ оселѣ въ загалѣ, бо скуплявъ у себе весь оборотъ грошевый. Такъ и въ стратегічному взглядѣ ро̂внявся найсильнѣйшимъ, нездобутымъ твердинямъ Европейскимъ; бо коли по̂дчась нападо̂въ безлѣку ворого̂въ, Волохо̂въ, Татаръ и Турко̂въ на край р. 1498, згорѣли майже всѣ мѣста и мѣсточка Рускихъ Земель, самъ Льво̂въ во̂дперъ усяки̂ на́пори ворого̂въ такъ, що вони, во̂дступивши во̂дъ мѣста попо̂дпалювали передмѣстя и такъ заспокоили сво̂й гнѣвъ и дике чутє по̂мсты ще хижѣйшимъ способомъ у сумѣжно̂й околицѣ.

Черезъ наданє до̂бръ земскихъ зъ властею та судо̂вництвомъ утворилися два станы — кметя залежного и свобо̂дного, що користувався всякими правами обывательскими шляхтича. Наданємъ права тевтоньского або волоского оселямъ, злагоджено во̂дносины мѣжь по̂дданымъ а паномъ, однако жь про те зновъ земля и власть перейшла на во̂йто̂въ и особы моральни̂.

Настає памятне зъявище въ исторіи краєво̂й. Во̂льный станъ шляхты, надѣленый землею и властею, мало що залежный во̂дъ короля, розпадається тымъ самымъ и роздробляється ажь на одиницѣ. Сей станъ не може середъ себе найти по̂дпоры и звязи, скупляється около Львова, заключає съ тымъ городомъ примирє, глядить и находить тутъ безпечно̂сть особы и майна, а то переважно передъ елєментами деструкційными, що вытворилися въ краю середъ шляхты. Товары краєви̂ и загранични̂ перевожено битыми шляхами краєвыми. Выбирано мыта королѣвски̂, практиковани̂ ще за Казимира В. Якъ выключна власть и судо̂вництво надъ кметемъ, такъ и вызволенє купецтва во̂дъ усякихъ мытъ несправедливыхъ, новыхъ, безъ правнои по̂дставы, належало до основныхъ свобо̂дъ, якими король Казимиръ IV. р. 1456 обдаривъ Руски̂ Землѣ за оказану вѣрно̂сть и послухъ. Такожь заказъ перевозу товаро̂въ дорогами правомъ не приписаными помѣщено мѣжь законами основными. Хто бокувавъ во̂дъ приписаныхъ доро̂гъ, що вели звычайно черезъ мѣста, тративъ за кару товары. Съ часомъ вызволено во̂дъ королѣвскихъ мытъ и всѣ перевожени̂ плоды домашни̂ шляхты, поселенои на селѣ, н. пр. збо̂же.

Мѣсто Льво̂въ, вызволене во̂дъ усякого околичного несправедливого мыта, заведеного по смерти Казимира В., умѣло користати съ побыту своихъ монархо̂въ на Руси и зыскувало оденъ привилей за другимъ, що вызволявѣ во̂дъ мытъ краєвыхъ и во̂дъ усякихъ перепонъ, яки̂ спиняли купецтво.

Монеты, якими купчили, були всѣляки̂. Згадується про рублѣ, се бъ то срѣбло краяне по̂сля певнои ваги безъ монетного штемпля — зъ дро̂бною монетою грошѣвъ (здається рускихъ), и тыми то гро̂шми плачено мыто за товары въ Сучавѣ, Серетѣ и Черно̂вцяхъ. Въ краю вимѣрювано во̂дсотки съ чиншѣвъ и каръ засудженыхъ на денары, а те означує або гро̂шъ широкій праскій, або такожь малу дро̂бну одиночну монету. Окро̂мъ того згадується про шелюги, грошики та гривны руски̂[12].

Доси не маємо показо̂въ окремои рускои монеты битои за Рускихъ князѣвъ, а споминка про руски̂ гривны и грошики доказує то̂лько, що гроши, уживани̂ ще довго за Ягайловичѣвъ числено на руску стопу. Були то гроши: чески̂, польски̂ и руски̂ або подо̂льски̂, бити̂ у Львовѣ за Польскихъ королѣвъ за часо̂въ Казимира В. ажь до року передъ смертю Владислава Ягайла, до конституціи въ Єдльнѣ.

Грошѣ праски̂ широки̂ — грошѣ руски̂ або льво̂вски̂, такожь подо̂льскими грошами звани̂ и грошики польски̂ або такъ звани̂ квартники, що йшло ихъ чотыри на скоєць або на два велики̂ грошѣ, значили и ро̂вняли взаимно на стопу польску, руску або ческу. По̂сля стопы ческои числено грошѣ на копы (sexaginae по 60, по̂знѣйше по 70 штукъ); по̂сля стопы польскои числено 48 широкихъ грошѣвъ на одну гривну. Руска монета, се бъ то гроши бити̂ на Руси за Польскихъ королѣвъ во̂дъ Казимира В. до Владислава Ягайла включно, була бита зъ лучшого срѣбла, тому-то була цѣннѣйша, якъ грошѣ праски̂ були цѣннѣйши̂ во̂дъ грошѣвъ польскихъ. Тому-то при купнѣ и продажи гроши одного роду ро̂вняли додаванємъ або во̂дниманємъ грошемъ иншого роду, и такъ спроваджували до загальнои ваги. Сею загальною вагою була гривна, се бъ то фунтъ, що складався зъ 32 луто̂въ. Гривна руска мала въ собѣ по̂сля новгородскои мѣры 96 частей золотнико̂въ. Окро̂мъ по̂вгрошико̂въ рускихъ въ обѣгу були мѣдяни̂ гроши дро̂бни̂, выключно Рускимъ Землямъ властиви̂ и вразъ съ по̂вгрошами въ льво̂вско̂й монетарнѣ бити̂. Выимково згадують такожь про золоти̂ гроши угорски̂, фльоренами звани̂.

Продажь земского майна во̂дбувалася монетою на Руси звычайною, по̂знѣйше обчисленою на польску стопу, се бъ то по 48 грошѣвъ на гривну. Въ р. 1386 продано село Зарудцѣ и дворище Продримѣхи за 70 ко̂пъ грошѣвъ монеты звычайнои на Руси. Въ р. 1410 продано Черепинъ за 100 гривенъ монеты польскои. Въ р. 1488 продано село Оженьско за 179 гривенъ польскои монеты. Королѣ обтяжували поодиноки̂ села звычайно по 100 гривенъ польскои монеты; такъ обтяжено Яблоно̂въ и По̂дгайцѣ р. 1416 за Владислава Ягайла, такъ Золочѣвъ, Кагуѣвъ р. 1443, за Владислава Варненьского.

Маємо прикладъ переносинъ довжнои сумы зъ одного села на друге та обдовженя въ той спосо̂бъ села Яблонова 250 гривнами монеты польскои. Окро̂мъ монеты уважано яко майно оборотове конѣ; такъ н. пр. Домініканы продають р. 1476 пять дворищь въ Мервицяхъ за 70 гривенъ польскихъ и 30 штукъ стаднины. За Ягайла окро̂мъ коней и лошатъ творили ще й срѣбни̂ хресты майно, якимъ выро̂внювали подѣлъ земскихъ до̂бръ мѣжь члено̂въ родины.

Сѣножати и поля мѣрили на утренѣ (jugera) по̂сля мѣръ высѣву, такожь на нѣмецки̂ ланы, збо̂же на мѣрки (truncus) або чвертки, — здається, що три чвертки ро̂внялися мѣрѣ (truncus). Милѣ були однакови̂ якъ теперѣшни̂ польски̂.

Фізіономія краю, въ прикладѣ до теперѣшнёи, була въ багато речахъ во̂дмѣнною. Тамъ, де нынѣ мѣсто Тернопо̂ль, були ще пусти̂ поля Сопильче, на мѣсци мѣста Станиславова було село Заболотє, Золочѣвъ, Жовква и Бережаны були ще селами, на Подо̂лю не було ще мѣста Чорткова и Залѣщикъ. Усѣ майже бо̂льши̂ мѣста схо̂днои Галичины Польски̂ королѣ обняли по̂сля Рускихъ князѣвъ, надаючи имъ право магдебурске. Зъ мѣстъ на Руско̂й Землѣ, занятыхъ Казимиромъ В., загинуло безъ слѣду то̂лько мѣсто Тустань. За те повстали инши̂ нови̂ мѣста.

Го́роды, заняти̂ Казимиромъ В., до̂стали право магдебурске въ сто пятьдесяти рокахъ до ко̂нця пятьнайцятого ст.: окро̂мъ Львова, Перемышль, Сянокъ, Галичь, — а на Подо̂лю окро̂мъ Каменця, Червоногородъ, Теребовля, — въ Землѣ Белзко̂й, Белзъ та Бускъ. Польски̂ королѣ застали на Руси багато городо̂въ, хочь нема выразнои споминки, коли ихъ заняли, ажь при надѣленю ихъ правомъ магдебурскимъ. Ось ти мѣста: Коломыя, Стрый, Дрогобычь, Самбо̂ръ, Ряшѣвъ, Жидачѣвъ, Щирець, Бо̂брка и т. и.

Нынѣшни̂ малозначни̂ мѣсточка, якъ Щирець, Коропець, Жидачѣвъ були побо̂чь Городка и т. и. славными повѣтовыми го́родами. Багато було такожь вже въ той часъ иншихъ го́родо̂въ, хочь про наданє права магдебурского и до сего часу не знайшлося письменныхъ слѣдо̂въ, н. пр. Вишня, Мостиска, Мартино̂въ, Рогатинъ, Ярославъ, По̂дгайцѣ, Язловець, Любачѣвъ, заняти̂ вже Казимиромъ В. и т. и. Въ сто пятьдесяти лѣтахъ во̂дъ Казимира В. повстали нови̂ го́роды: Новый Самбо̂ръ, заложеный Спыткомъ зъ Мельштына, Дунаѣвъ належный до арцибіскупа Льво̂вского, Березо̂въ до біскупа Перемыского лат. обр., Глиняны, Комарно, Сокаль, Ходоро̂въ, Букачо̂вцѣ, Нижанковичѣ (Краснополе), Рава въ Землѣ Белзко̂й и т. и.

Декуда въ краю, звычайно въ затишныхъ закуткахъ, мѣжь лѣсами збудовани̂ та укрѣплени̂ монастырѣ Василянъ були мѣсцями центральными для народу сельского, що громадився на празничне богослуженє, яке во̂дправляли въ честь Спасителя, Маріи и Святыхъ, при обходѣ храму, (се бъ то во̂дпусту) въ монастырско̂й церквѣ. При нагодѣ такого збору сельскои людности на храмы до славныхъ монастырѣвъ, мѣняли плоды сыри̂ та выробы промыслови̂ по̂сля потребы для обопо̂льнои выгоды. Монастырѣ були токожь центральными точками релігійного и духового житя сельскои людности. Въ нихъ учили читати святи̂ книги, а молодѣжь выховувалася въ асцетичному дусѣ.

Мѣсто Глиняны лежить чотыри милѣ во̂дъ Львова, супроти монастыря Унева. Такъ означує положенє города Глинянъ, одна зъ грамоть тогочаснои добы. Въ той часъ Глиняны були вже звѣстнымъ го́родомъ, що мѣстивъ у собѣ палату або замокъ королѣвскій, а побо̂чь адміністратора лат. приходства такожь королѣвского капеляна. Мабуть окро̂мъ Львова та монастыря Унева въ той околицѣ не було иншого славнѣйшого мѣсця. При рѣшеню суперечки мѣжь владикою Перемыскимъ Илією а селянами зъ Стрѣлковець, що вдиралися въ землю св. Спаса — зъѣздять на мѣсце 1422 староста Перемыскій, владика, земляне присягли̂ и старцѣ зъ Самбора та Лаврова, крылошане зъ Самбора и намѣстникъ або игуменъ монастыря Лаврова. Мабуть були се знаменитости цѣлои сеи части Самбо̂рского повѣту, а монастырь Лавро̂вскій побо̂чь Самбора бувъ найславнѣйшимъ мѣсцемъ сеи околицѣ.

Владика Перемыскій уживавъ землѣ приналежнои до монастыря Спаса, се бъ то Спасителя за Старымъ Самборомъ, що тягнеться здовжь Днѣстра по село Топольничаны. На захо̂дъ во̂дъ монастыря Спаса лежить монастырь Лаврова, зъ во̂дки покликали старцѣвъ вразъ зъ старцями Старого Самбора яко свѣдко̂въ, що бъ поперли справедливи̂ домаганя Перемыского владики. Вже по̂дчасъ тои розправы часто згадувано про монастырь надъ рѣкою Созань повысше нового Самбора, вразъ зъ землею на то̂й рѣцѣ во̂дъ єи жерелъ до устя, по̂дъ зарядомъ можного пана Самбо̂рского Спытка зъ Мельштына.

По̂дчасъ тои розправы згадано такожь про до́бра до монастыря Унева приналежни̂ и про монастырь Крылосъ коло Галича. Посѣлости земски̂ Крылоса нынѣ творять часть до̂бръ столовыхъ митрополіты Руского. На Покутю побо̂чь Долины бувъ уже тодѣ монастырь Спаса, коли село тымъ именемъ назване було вже Казимиромъ IV. переказане приходству лат. обр. въ Долинѣ. Въ р. 1424 въ Снятиньскому окрузѣ по̂дъ Косовомъ єсть монастырь надъ рѣкою Рыбницею.

У Львовѣ и по иншихъ мѣстахъ, де поселилися можни̂ родины польски̂, повставали кляшторы лат. обр., такъ н. пр. въ Самборѣ, въ Переворску, у Львовѣ[13], де вже р. 1400 бувъ такожь фундованый шпиталь св. Духа. Єго управитель займає важне становище мѣжь духовеньствомъ лат., а побожни̂ и свѣтски̂ духовни̂ спѣшать щедрыми даровизнами обезпечити бытъ институціи, заложенои за для по̂льги людского терпѣня.



VII.
Наслѣдкомъ институцій и правъ, яки̂ Землѣ Руски̂ набули во̂дъ часу конституціи въ Єдльнѣ, обыватель, се бъ то переважно поселеный шляхтичь, по̂дносивъ сво̂й голосъ на соймахъ провінціональныхъ въ Корчинѣ та на вѣчахъ земскихъ, выказувавъ потребы краю и домагався ихъ поладженя. Черезъ те наберавъ самъ почутя свободы та горожаньскои го̂дности. Шляхтичь уживавъ усѣхъ правъ суспо̂льныхъ та політичныхъ, мавъ майже необмежену власть надъ кметемъ; отже во̂нъ мо̂гъ во̂ддатися выключно житю прилюдному на зъѣздахъ генеральныхъ та краєвыхъ вѣчахъ, а коли матеріяльный бытъ єго бувъ зовсѣмъ забезпеченый, мо̂гъ безъ перепоны сповняти повинности во̂йскови̂.

Наслѣдкомъ надань та привилеѣвъ, подѣлу, продажи, дѣдицтва и въ загалѣ алієнаціи земского майна, земля переходила зъ рукъ до рукъ и набрала бо̂льшои ваги. Тому мусило по̂днестися ро̂льництво.

Поселенє мѣстъ и сѣлъ на правѣ тевтоньскому та протегованє мѣщаньского елєменту королями по̂дмагало промыслъ и купецтво. Мѣста Рускихъ Земель, стояли въ тѣсному звязку зъ мѣстами иншихъ Земель Рѣчи посполитои и во̂дбували зъѣзды, звычайно въ Ланьцутѣ, де нараджувалися надъ справами спо̂льными, та порозумѣвалися зглядомъ напряму, въ якому имъ поступати належало въ будущинѣ. Тымъ-то розвивався и скрѣплявся духъ спо̂льности мѣщаньства, вплывавъ користно на кредитъ, оборотъ капітало̂въ и публичне довѣрє.

Во̂драдне чутє будиться въ насъ, коли споглядаємо середъ боротьбы, яка безнастанно во̂дбувалася у нашому краю та зливала єго нивы струями лицарскои крови, на дѣло реорганізаціи суспо̂льнои, або слѣдимо за звязками та взаєминами съ чужими народами и державами на дорозѣ тихого историчного розвитку. Однако жь сей розвитокъ реорганізаційный, те ново розбуджене житє суспо̂льне, сей оборотъ елєменто̂въ, си̂ звязки та взаємины зъ во̂ддалеными краями, во̂дбуваються у схо̂дно̂й Галичинѣ у сѣй тутъ зображено̂й добѣ не безъ боротьбы интересованыхъ сторо̂нъ та не безъ обопо̂льного угнѣту. Розслѣджуючи исторію ро̂дного краю, ми повини̂ єѣ подати такъ, якъ розвивалася въ дѣйстности, та оповѣдати не то̂лько дѣла добри̂ або подиву го̂дни̂, але й во̂дслонити уємни̂ стороны.

Пишучи сю розправу, здыба́ли мы грамоты, що свѣдчать про упослѣдженє иновѣрцѣвъ та Русино̂въ при на́годѣ ерекціи мѣсть, або при наданю свобо̂дъ, правъ та матеріяльныхъ користей поодинокимъ мѣстамъ. Се упослѣдженє зъ засады, або радше недопусканє до повныхъ правъ горожаньскихъ, дається выяснити духомъ нетолєранціи, якій вѣявъ тодѣ ще въ Европѣ, та вплывомъ высшого духовеньства рим. кат. на праводавство державне и на постановы короля вже черезъ те саме, що найвысши̂ достойники рим. кат. костела (н. пр. Збигнѣвъ Олесницкій), стояли просвѣтою понадъ инши̂ станы. Духовеньство рим. кат. не то̂лько брало участь у вѣчахъ краєвыхъ, соймахъ провѣнціональныхъ та державныхъ, але засѣдало й въ радѣ коронно̂й а безъ єи призволу вже Казимиръ IV. не мо̂гъ почати нѣякого акту бо̂льшои ваги. Однако жь исторія мусить скартати по̂дчиненє Русино̂въ и въ загалѣ иновѣрцѣвъ по̂дъ ти̂ сами̂ категоріи при вымѣрѣ тягарѣвъ та цѣлковите зро̂внанє ихъ що до тягарѣвъ мѣсцевыхъ, хочь ихъ часто выключали во̂дъ правъ и користей наданыхъ, — бо се супротивляється почутю справедливости, вродженому кождому чоловѣкови. Впрочѣмъ при набуваню землѣ, осягненю урядо̂въ краєвыхъ, переважно земскихъ, и загаломъ що до свободы особы та майна въ пятнайцятому вѣцѣ ще не ставили перепонъ Русинамъ задля ихъ народности.

Мимо сеи ро̂вности во̂льныхъ Русино̂въ, що до правъ земскихъ, старосты и дѣдичѣ допускалися часто надужитя не то̂лько що до рускихъ духовныхъ, але и що до свѣтскихъ. Старосты доскулювали Русинамъ не то̂лько тымъ способомъ, що потягали ихъ справы, передъ судъ выточени̂, по̂дъ права руски̂, бо се вже могло бути хибою праводавства, але й тымъ, що не дбали про обезпеченє ихъ посмертного майна, не увзглядняли, якъ належиться, ихъ судовыхъ свѣдоцтвъ, вымагали во̂дъ Русино̂въ бо̂льшихъ оплать судовыхъ и т. и.[14] Такъ само часто несправедливо поступали собѣ дѣдичѣ зъ духовными рускими, бо обтяжали ихъ поборами, присвоювали собѣ юрісдикцію надъ ними, втягали ихъ дворища до своихъ дѣдицтвъ, або такожь выперали зъ нихъ рускихъ духовныхъ.

Исторія картає беззглядно таки̂ дово̂льни̂ поступки, противни̂ всякимъ правамъ, якъ ихъ часто картали королѣ Польски̂ и заказували.

Друга, ще загальнѣйша недостача въ реорганізаціи краю була та, що кметь на давному рускому або польскому правѣ осѣлый, до грунту привязаный, зо̂стававъ у велико̂й особисто̂й залежности во̂дъ пана та поносивъ велики̂ тягарѣ. Си̂ во̂дносины, зъ выимкою надуживаня, можна пояснити съ того становища, що філянтропічный поглядъ про ро̂вно̂сть суспо̂льну ще не заволодѣвъ умами такъ, що бъ се сталося засадою загальною праводавства. Исторія съ похвалою высказує се для тогочасного ряду Рѣчи посполитои, що зроблено и для волѣ простого чоловѣка численными поселенями на магдебурскому правѣ або волоскому.

Бачимо недостачи и хибы не то̂лько що до засадъ въ праводавствѣ, але й въ самому выконаню заряду або въ адміністраціи. Дѣялося се просто проти конституціи Казимира IV., що въ одно̂й особѣ були злучени̂ найвысши̂ краєви̂ уряды, генерального старосты и воєводы. Дѣялося се такъ само проти тои самои конституціи Казимира IV., що обо̂ймала цѣлу Рѣчь посполиту, отже Землѣ Руски̂, злучени̂ съ Короною, та проти засадничого закону, даного князѣвству Белзкому при перемѣнѣ того жь на воєводство и прилученю до Короны, що обтяжувано або заставляно найвысши̂ уряды краєви̂ и сполучени̂ зъ ними королѣвски̂ замки, землѣ та користи.

Такій поступокъ выходивъ усе на шкоду краю та спроваджувавъ угнѣть. Може бути, що властиво̂сть судо̂вництва въ Рускихъ Земляхъ, по̂сля якои урядники земски̂ засѣдали въ генеральныхъ судахъ разомъ зъ городскими, походила съ полученя въ одно̂й особѣ обохъ урядо̂въ старосты и воєводы. Староста въ Земляхъ Рѣчи посполитои президувавъ звычайно въ судахъ городскихъ а воєвода въ земскихъ.

То жь не диво, що задля злученя всякои судовои и політичнои власти въ одно̂й особѣ, справы земски̂ выточувано передъ суды городски̂, а городски̂ передъ земски̂.

Коли не було докладно означенои компетенціи обохъ судо̂въ, земского и городского, то така процедура легко могла вести до заколоту въ судово-юридичному розумѣню, а на останку и до надуживаня у выконаню судо̂вництва. Андрѣй Морачевскій, сей безсторонный исторіографъ польскій, наводить въ исторіи Речи посполитои Польскои нарѣканя загального ополченя р. 1454, „що паны радни̂, яки̂ засѣдають въ згромадженю праводавчому суть кро̂мъ того старостами, се бъ то урядниками, выконуючими и судовыми разомъ, та що суды земски̂, котри̂ мають то̂лько розсуджувати про власно̂сть, займаються переступствами и наво̂двороть“. И свѣтски̂ чинности римского костела показують уємни̂ стороны въ тому суспо̂льному розвитку. Бо хочь костелъ римскій мо̂гъ въ засадѣ набувати добра земски̂, выкуплювати зъ нихъ заставы, то̂лько за призволомъ королѣвскимъ, однако жь лучалося, що побожни̂ лєгаты до̂бръ земскихъ часомъ нарушували права близькихъ кревныхъ, управненыхъ до спадщины лєгованого майна.

Такожь и звязь мѣжь духовеньствомъ а Римомъ не все була выго̂дна для тогочаснои суспо̂льности. На соймѣ въ Корчинѣ р. 1456 выразно мѣжь обявлеными краєвыми потребами по̂днесено и се, що бы не потягали по̂дданыхъ державы передъ суды римскои куріи и заказали, бенефіція костельни̂ приймати во̂дъ заграничныхъ властей. Такожь мусили бувати суперечки що до компетенціи судо̂въ надъ переступствами осо̂бъ духовныхъ, коли ихъ ажь постановою загального сойму въ Пётрковѣ р. 1459 призначено судамъ мѣшанымъ, зложенымъ зъ двохъ уряднико̂въ свѣтскихъ и біскупа.

Оборотъ купецкій на Руси мавъ побо̂чь загальныхъ краєвыхъ користей и свои невыгоды. Чужоземцѣ, що мали найбо̂льше у своихъ рукахъ промыслъ и купецтво, часто вызыскували, скарбы краю зъ шкодою публичныхъ доходо̂въ, якѣ мы вже въ сѣй розправѣ выказали. Въ житю людскому буває звычайно, що кождый дбає перше про себе, и кожда рука собѣ крива. Такъ и Льво̂въ, ся перла мѣстъ на Руси, выкористувавъ выключно для себе си̂ найважнѣйши̂ взаємины купецки̂ Сходу зъ Заходомъ, звязокъ зъ нимъ мѣстъ на Руси, а особливо сей привилей королевои Ядвиги зъ р. 1386 про выключный складъ усѣхъ товаро̂въ у Львовѣ. Коли го́роды на Покутю и Подо̂лю для обопо̂льнои лѣпшои выгоды бажали, безпосередно торгувати зъ мѣстами заходу бодай по̂дчасъ ярмарко̂въ, Льво̂въ, покликався на сей привилей Ядвиги и супротивлявся тымъ домаганямъ.

Король Казимиръ рѣшивъ сю суперечку по̂сля права льво̂вского и загрозивъ конфіскатою або втратою купна переступство истнуючихъ приписо̂въ. Тодѣ Льво̂въ зо̂ставъ и на будущину осередкомъ промыслу и купецтва зъ задержанємъ трудныхъ постановъ для меншихъ мѣстъ краю, що кривдили ихъ партикулярни̂ интереса.

Хто жь на останку не признасть, що загальне ополченє и цѣла система обороны краєвои, хочь мала въ засадѣ найкрасши̂ цѣли на оцѣ, не зо̂йшла до найсумнѣйшихъ и найнужденнѣйшихъ результато̂въ, що грозили руиною цѣлому горожаньству краєвому?

Въ добу тутъ описану, загального ополченя съ Подо̂ля и Руси рѣдко уживали до далекихъ походо̂въ воєнныхъ. По̂дчасъ во̂йны прускои (1454–1462) приказавъ король вырушити всёму рицарству сѣ цѣлои Польщи, а дома остати то̂лько шляхтѣ воєводства Льво̂вского и Подо̂льского задля захисту тыхъ Земель передъ Татарами. Въ друго̂й половинѣ XV. столѣтя то̂лько два разы выступає цѣле загальне ополченє Земель Рускихъ за границю, и то до Волощины въ лѣтахъ 1450 и 1497.

Въ походахъ проти Татаръ загальне ополченє показалося дуже пово̂льнымъ. Звычайно Татаре вже спустошили край широко и далеко, коли на выслане королѣвске во̂званє збералося лицарство, а поки зо̂бралося та вырушило въ поле, Татаре зъ нево̂льниками швидко вже повертали.

Коли Турки во̂дъ Дунаю по̂дступили по̂дъ Каменець и Татаре наспѣвали въ порозумѣню зъ ними, въ р. 1475, загальне ополченє стало таборомъ по̂дъ Каменцемъ слѣдило за рухами неприятеля и непокоило та пустошило загороды власного краю. Коли р. 1498 Волохи, Турки и Татаре двѣчи перебѣгли безкарно мечемъ та огнемъ усѣ околицѣ Руси, а Татаре мимо того ще разъ въ осени новымъ нападомъ вдерлися глибоко на Русь, зо̂бралося вправдѣ покликане королемъ лицарство въ Судомирщинѣ, однако жь не зо̂йшлося навѣть зъ неприятелемъ, котрый мѣжь тымъ уйшовъ. Зо̂бране лицарство кинулося тодѣ на села, дворы та хаты своихъ земляко̂въ, заберало й пустошило, та то̂лько тымъ ро̂жнилося во̂дъ ворога, що нево̂льнико̂въ не заберало въ неволю. А ско̂лько жь то разъ Татаре нападали на Русь а загальне ополченє навѣть не зо̂бралось?

Тому-то станы зо̂брани̂ въ Корчинѣ во̂дмавляють ухвалу фертоно̂въ, поки не буде обезпечена оборона краямъ Рускимъ проти Татаръ. Тому-то по̂сля нападо̂въ Татаръ въ лѣтахъ 1450, 1457, 1469, 1474 жалѣ мешканцѣвъ на недбальство ряду королѣвского та недостачу найвысшои и належнои опѣки надъ Рускими краями, проявляються справедливымъ гнѣвомъ и гро̂зьбою, що собѣ выберуть иншого володаря, бо й теперѣшни̂ обставины позбавляють не то̂лько майна, але й всякои надѣѣ.

Цѣлу вину сего нещастя складали польски̂ мужѣ стану, якъ Збигнѣвъ Олесницкій и Длугошь на короля и не щадили терпкихъ сло̂въ. Вони дорѣкали єго прихильностю до Литвы, замилованємъ въ ловахъ та байдужностю у выконуваню своихъ повинностей. Однако жь причиною сихъ краєвыхъ нещасть була не то̂лько сама пово̂льно̂сть короля Казимира IV., котрый дѣйстно пильно заходився то̂лько коло тыхъ справъ, що тыкалися лише интересо̂въ єго династіи. Въ само̂й институціи загального ополченя мусили лежати зароды єго розстрою, коли вже въ сему вѣцѣ королѣ Польски̂ мусили єго заступати часто наємнымъ во̂йскомъ. На удержанє наємного во̂йска ухвалювано и выбирано фертоны во̂дъ усѣхъ стано̂въ безъ ро̂жницѣ, а вже р. 1459 на соймѣ въ Пётрковѣ, въ признаню недостачи дотеперѣшнёго загального ополченя, розбирано пытанє: що принесло бы для державы бо̂льши̂ користи, чи служба во̂йскова и участь въ загальному ополченю по̂сля особы, чи вымѣрене по̂сля майна.

Однако жь и наємни̂ во̂йска не оплачувано якъ слѣдъ и тому вони, часто самово̂льно, угнѣтали до́бра костельни̂ и свѣтски̂, нѣби то за нагороду залеглои платы.

Переложивъ Осинъ Б.

съ польского выданя Льво̂вского (1869 р.).



——————

  1. Ferto називалася четвертина во̂дъ десятины щоро̂чныхъ плодо̂въ земныхъ, — инколи четвертина однои гривны плачена широкими грошами праскими. На одну гривну йшло въ друго̂й половинѣ XV. ст. 48 грошѣвъ праскихъ широкихъ (Гро̂шь широкій праскій мавъ 36–37 кр. ав.).
  2. Корчинъ, въ Судомирскому воєводствѣ.
  3. Єдлинъ, Єдльно, на по̂вно̂чь во̂дъ Радома.
  4. Въ белзкому привилею (1462 р.) названи̂ станами краєвыми „окро̂мъ бароно̂въ, пралато̂въ, шляхты ще й заступники мѣстъ“, однакъ си̂ останни̂ ще не засѣдали на соймѣ въ Корчинѣ.
  5. На такому зборѣ у Львовѣ по̂днесено багато важкихъ закидо̂въ въ приявѣ короля супроти Андрѣя Одровонжа.
  6. Въ Мазовіи становище кметя (мужики) було багато во̂льнѣйше, якъ у Рускихъ Земляхъ и на Литвѣ. Привилей бо наданый Равско̂й Землѣ 1462 р., прилучено̂й до Короны сучасно зъ Белзкою Землею, позваляє кметеви переходити зъ села королѣвского до шляхоцкого й на во̂двороть съ цѣлымъ майномъ, по̂сля звычаю польского, що бъ то̂лько не выходивъ по за границѣ князѣвства.
  7. На основѣ давнѣйшихъ статуто̂въ у Вартѣ (statuta Vartensia) зро̂внано Жидо̂въ що до справъ земскихъ съ краєвою шляхтою. Опо̂сля обмежено права що до прескрипціи и за́ставу, а просто заказано пожички грошій и записы пожичокъ на до́бра земски̂.
  8. Болеславъ Тройденовичь якъ найблизшій своякъ наступивъ по Юрію II., а коли сего строили бояре руски̂ подчасъ бенкету въ день Благовѣщеня 1340 р., наступає Казимиръ В. Въ письмѣ до Царгородского патріярхи просить Казимиръ о высвяченє выбраного зъ волѣ князѣвъ и бояръ рускихъ єпископа Антонія на митрополіту Галицкои Руси; въ сему письмѣ доказує Казимиръ В. правно̂сть свого панованя на Руси тымъ, що останни̂ Руски̂ князѣ були єго свояки, що вони вымерли, а во̂нъ по нихъ одѣдичивъ Руску Землю. Танъ само и Литовски̂ князѣ основують свои права до Руси на споро̂дненю зъ Рускими князями.
  9. Наданя Польскихъ королѣвъ во̂ддавали судову власть надъ кметями (мужиками) выключно обдарованому панови, безъ ро̂жницѣ, чи землю надававъ король панови на вѣчни̂ часы, чи досмертно.
  10. Грамота ерекційна во̂йто̂вства у Вербѣжѣ 1427 р. надає се во̂йто̂вство жидови Волчкови съ повнымъ правомъ судо̂вництва надъ поселеными тамъ кметями, то̂лько зъ выимкою католико̂въ. При наданю свобо̂дъ мѣсту Бужскови 1411 р. документомъ въ Сокалѣ выданымъ застережено выразно, „що въ мѣстѣ нѣякій Русинъ не може варити напитко̂въ и робити солоду“.
  11. Покутємъ у ширшому значѣню звали цѣлый просто̂ръ на полудни Днѣстра ажь по Карпаты, — а въ тѣснѣйшому кутъ мѣжь Черемошемъ а Прутомъ. Подо̂лємъ зветься весь просто̂ръ землѣ на сходѣ рѣки Стрыпы положеный. По̂дго̂рємъ зветься часть Галичины на заходѣ Покутя, що оперяється о горы Карпаты.
  12. Меншою дро̂бною монетою були „obuli“, здається та сама що „solidi“ срѣбни̂ дро̂бни̂ гроши̂, а може и мѣдяни̂, бити̂ въ льво̂вско̂й монетарнѣ. Пять оболѣвъ мали меншу вартість якъ оденъ широкій гро̂шъ. Въ привилею Жигмонта I., даному мѣсту Львову, згадується про денары. На оденъ гро̂шъ ишло 18 денаро̂въ.
  13. Зубрицкій въ Хроніцѣ м. Львова каже, що не 1460, якъ подає Зиморовичь, але 1465 заложеный костелъ деревляный, кляшторъ й каплиця Бернадино̂въ у Львовѣ. Домінікано̂въ спровадила до Львова що за кн. Льва I. въ друго̂й половинѣ XIII. ст. єго жѣнка Констанція, дочка короля Угорского. Ихъ кляшторъ и костелъ стоять на мѣсци, де по̂сля рукописи суфрагана лат. арцибіскупа Пиравского у Львовѣ стоявъ дво̂ръ (палата) Рускихъ князѣвъ а бо̂ля него монастырь оо. Василянъ св. Ивана
  14. Єпископъ Перемискій Іоаникій жалився передъ королемъ Альбрехтомъ, именно: а) що старосты въ правованю латиннико̂въ зъ Русинами во̂дкидають свѣдоцтва Русино̂въ яко неважни̂; б) що по смерти Русино̂въ ихъ майна не обезпечують якъ слѣдъ; в) що Русино̂въ силують святкувати лат. свята. Король Альбрехтъ выслухавши просьби єпископа закаяавъ усѣ ти̂ надужитя а то̂лько що до святъ лат. вызначивъ, яки̂ лат. свята повинни̂ й Русины святкувати.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.


Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.