Моя популярність та иньші оповіданя/Галя
| ◀ Моя популярність | Моя популярність та иньші оповіданя Галя |
Біциклїстка ▶ |
|
Отець декан Теодозий прийшов що-лише з церкви. Передягнув ся у свій вигідний шляфрок і перейшов до їдальнї та засїв до стола, застеленого цьвітистою серветою. Сьвіжо набита люлька на столї і досить обємистий фотель знаменували постійне місце пан-отця. Небавом наднесла панї Констанція чотири філїжанки кави, одну порцію чаю, горнятко молока, крім того кубок зі сметанкою, і поуставляла все на своїм місци.
Почала сходити ся домашня сїмя і, витаючи пан-отця відповідним привітом, засїла до снїданку. Панї-матка Леонтина, її дочка Галя, старенька бабка Марія, панна Клявдія, Галина тїтка, ну і „вуянця“ Костуня — от і цїла родина.
Кава для старших, чай для панни Клявдії на зменшенє її „туші“, а молоко для Галї, бо кава — по словам панї-матки — роздражнює молоді нерви.
Вуйна Костуня що-лише почала оповідати свій страшний сон півголосом, — як післанець принїс з почти. Пан-отець відомкнув почтову торбу і висипав на стіл цїлу плїку письм і часописий.
Письма урядові, кавалки з консисторії, викази і справозданя від кондекальних, часописї церковні і душпастирські відложив на бік.— Галю, віднеси те все до мого бюрка і постав в урядовий „фах“! — сказав добродушно, запалюючи люльку.
Відтак отворив свою улюблену полїтичну часопись і став читати, почавши від вступної статї.
Дами глянули нервово на решту почти. Панї-матка сортуючи взяла собі лїтературну часопись, паннї Клявдії дала „моди“, звані загально льокальним іменем „журналї“, вуйнї — через похибку — подала цїнник „Народної Торговлї“, а Галї дістав ся якийсь незапечатаний лист, писаний незнайомою рукою.
Галя отворила нетерпеливо і почала читати на голос: „Маємо честь запросити Вас із родиною на вечерок…“
По тім слові збігли ся всї дами і почали пильно студіювати.
— Мамо! поїдемо! — озвала ся перша Галя.
— Не знаю… може… будемо видїти… зрештою… як тато скажуть.
— Львівські балї не для таких підлїтків, як ти, — заговорила поважно панна Клявдія.
— Як то? Сїмнайцятий рік і ще підлїток?! — почала відгризати ся Галя, обиджена нелесним в її очах — комплїментом. Хотїла ще додати якесь їдке слово на адресу тїтки Клявдії, але завчасу вкусила ся в язик, знаючи, що вже й так надто енерґічно і трохи за голосно дала себе чути. І справдї не помилила ся.
— Тихо дїти! — озвав ся лагідно, але поважно пан-отець, — я через ваші крики читати не можу.
Пан-отець звик був усїх дома називати дїтьми.
Компанїя допивала мовчки снїданок. Вуйна Костуня відложила оповіданє сну на пізнїйше, одначе не могла нїяк погодити ся з поглядами бабки і Галї, що той дивний сон, який мучив її безпощадно цїлу ніч, походить відти, що їла на вечерю нестравні гречані галушки, спеціяльні свої ласощі. Студіювала всї сонники, коломийські і єгипетські, на останку виложила карти. Вийшло: з великої дороги мала радість і грижа… лист і якийсь „кузин“ бльондин… вечером… у власнім домі. Годї, дарма́!
— Щось то в тім мусить бути! — міркувала про себе, — бо кабала все правду каже. Встала і пішла до пекарнї ладити обід після науки поправного виданя „Фльорентини і Ванди“.
А тимчасом решта пань перейшла по снїданку до жіночої кімнати і аж тут почала ся оживлена дискусія. Рада і мова поплили повною струєю.
— Мамо!
— Що?
— Їдьмо на вечерок! — почала лестити ся Галя.
— Я не від того, — відказала повільно мати, — але знаєш, що тато все противний, щоби ти возила ся по вечерках.
— Возила ся!… а куди-ж то я так дуже вожу ся? Таж треба десь раз між люди показати ся.
— Ох, треба, треба, — зітхнула про себе панна Клявдія.
— В осени — лепетала далї Галя — була я перший раз на тім дрантивім повітовім. Перший, кажу, і остатний, більше на такі балї не їду! Попросту нема з ким бавити ся. Кілька урядників і то вже всї дансери. А вони мають знов свої знайомости, а нас із провінції формально іґнорують. Ну, а вже до „тих від податку“ маю формально [се було улюблене її слово] якусь апатію, сама не знаю чому. Я навіть до даменпольки жадного з них не вибрала…
— А вони певно не дуже тим гризли ся… — докинула мовби злобно Клявдія.
— … що ти петрушкувала, — докінчила панї-матка.
— За те цьоця Клявдія вже собі уживали при даменпольцї! — відказала трохи гнївно Галя.
— Я в загалї добре бавила ся.
— А я може нї?
— А чому-ж так дуже відказуєш на повітові вечерки? — спитала мати.
— А чому мама менї таке наговорили на всїх „ґризїпюрцїв“, що вони таким, як я — мама казали смаркатим — паннам завертають голови, а відтак насьмівають ся з наївних попадянок? Тому то я до всїх податковцїв формально…
— Бо то таки правда! — перебила мати.
— Чому то коло мене цїла гонорація надскакувала? — нахваляла ся Клявдія.
Галя незначно, але сердешно усьміхнула ся. Панї-матка з бабкою переглянули ся замітно по собі… „Хвали мене роте…“
До кімнати увійшов пан-отець із часописию.
— То для вас дїти! — сказав і вийшов.
— То що, мамо?
— На, читай!
Галя почала читати на голос:
„На оказ. Ч. 1. „Русалка“ ілюстроване письмо для руських женщин. Виходить 1-ого і 15-ого кождого місяця в обємі 2–3 аркушів“.
— А-а! мамо, пренумеруймо!
— Читай но далї!
Галя читала знов: „Від Редакції. З новим роком придумали ми Русинкам… дарунок, котрий, надїємо ся, приймуть вони… коли не з подякою, то бодай не відкинуть його…“ Як ладно пишуть! — замітила Галя і читала далї: „Галицькі Русинки від давна відчували недостачу того рода часописї, що могла би їм послужити періодичною лєктурою в рідній мові. Винують нас, що ми до тепер брали ся за лєктуру чужу та нераз може любовали ся красою лихих француських романів — [розумієть ся читаючи їх у перекладах] — і признавали того рода творам більшу стійність, нїж на яку вони заслугували. Правда, ми тому самі винні, але не дуже…“
— Ото пише! нї пере, нї бє, нї чеше, нї гладить, — замітила старенька бабка, що до тепер не мішала ся до розмови.
Галя читала дальше: „У нас читають ся головно часописи полїтичні…“.
— І то лише новинки! — додала від себе панї-матка.
— О! я і виборами свого часу дуже інтересувала ся! — боронила Галя себе і загал сьвідомих Українок, — а навіть плакала, як у нашім повітї перепав руський кандидат… Ще й тепер радо читаю полїтику…
— Читай но далї „Русалку“, моя ти „полїтичко“! — сказала лагідно бабка.
Дами засьміяли ся, бо „полїтичка“ означала в льокальнім словарі тілько, що застяжка під шию.
— Я буду читати лиш те, що найважнїйше, — сказала про себе Галя, перечитуючи тихцем стрічку за стрічкою… „Тому приняли ся ми за видаванє часописи, котра подасть нашим Русинкам нагоду запізнати ся з визначнїйшими творами всесьвітньої лїтератури, а головно своєї рідної белєтристики. При сїм видавництві стараємо ся згромадити сили наших робітників на ниві рідної словесности, а передовсїм відзиваємо ся до загалу Русинок, щоби зволили спомагати „Русалку“ не лиш матеріяльно, але также посьвятити для неї свій талант, стати співробітницями сеї одинокої у нас того покрою часописї. Дотеперішні виданя жіночої працї, як Альманах, Перший зїльник, Наша доля і де-що иньше сьвідчать…“. Мамо! у нас то є?
— Що таке, бо я якось не вважала?
— От Зїльник, Наша доля…?
— Мусить десь бути… треба би пошукати на стриху.
— То я піду, пошукаю і прочитаю, — сказала рішучо Галя. — Ану-ж на вечерку хтось до мене про се заговорить, а я роззявлю рота, як теля на нові ворота…
— Кілько разів я тобі казала, щоби ти не вживала тривіяльних порівнань! — упоминала мати.
— Власне длятого радше не їдь, нїж має тебе хтось скомпромітувати! — заключила льоґічно Клявдія.
— Нї! радше прочитати і таки поїхати! — відповіла Галя.
— Ще нїхто не їде, а вони вже сварку завели. Читай далї, кінчи вже раз! — наставала мати.
І Галя читала ще щось про „ум, годований чужою, купованою поживою“, і „про тих Русинок, що дома по польськи говорять“…
З того всего заключила панна Клявдія:
— Е, якась нудна і дурна часопись. Ще й титул такий оклепаний. Я волїла би, щоби часопись звала ся приміром „Метелик“, або „Дамський Курієр“, або якось подібно.
Галя знов обставала при назві „Русалка“, бо по її гадцї нїяк не годить ся, щоби назва жіночої часописї була мужеського роду. Відтак читала, що в Русалцї будуть поміщувати ся твори лїтературні белєтристичні, як прозою так і поезією [паннам, не знати чому, прийшли на гадку любовні вірші, але сего не сьміли голосно виповісти], далї приступно і безсторонно писані статї про жіночий рух… критичні оцїнки, біблїоґрафія, шаради, ребуси, поради домашні для господинь, розвідки лїкарські про виховуванє і кормленє дїтий і… моди.
При сїм слові Клявдія, що ще досї тримала на колїнах моди на карнавал, озвала ся перша оживленим тоном:
— О! Як будуть журналї, то абсолютно варто запренумерувати!
Коли паннї Клявдії „Русалка“ в чім не подобала ся, то хиба в тім, що слово „моди“ надрукувала на самім кінци проспекту. Иньша річ, що вона готова була евентуально що-до передплати опонувати Гали, хоча би лише „для засади“. Така опозиція лучаєть ся нераз і в такім невеличкім парляментї, де про презідентуру у веденю нарад і диспут старають ся молода дївчина, вродливий підлїток, і доросла, часом аж переросла „панна на відданю“. Сварка, осьмішуванє себе взаїмне, сплетнї… не переводять ся з дня на день. Зависть і злосливість беруть у таких разах перевагу над здоровим розсудком у словах, поступованю і дїланю таких воюючих героїнь. Практичність і вирахованє старають ся в першій лїнїї паралїжувати благородні пориви молодої душі, щоби веґетувати на кошт і шкоду слабшого, а непорочного елєменту. Звідси й опозиція готова.
— Не про самі моди, — відказала може й за поважно Галя, — але я сама бачу, що часопись має в загалї стійність. Що-до статї, якою запрошують до передплати, признаю редакції повну рацію. Нїчого дивного, що нїби запрошують, а властиво нас формально ганьблять. Бо дотеперішна наша байдужність се справдї скандал… О, я „Русалку“ мушу собі запренумерувати.— А гроший звідки возьмеш? — спитала Клявдія.
— Тато дадуть, — відповіла Галя.
— А як би не дали?
— То мама дадуть.
— А як би й то нї?
— То бабка дадуть.
— А як бабка сама не має? — відозвала ся старушка.
— Ну, то… розміняю свою золоту двайцятикоронівку, що менї стрийко прислали на іменини.
— Не міняй, нї, — закінчила усьміхаючи ся панї-матка. — Як треба конче, то чотири срібні не маєток, і в мене ще найдуть ся. Зрештою… казати, як хотїти, але часопись менї самій подобаєть ся. Не знаю, як вам. Навіть гадаю — нашим обовязком є — запомагати такі видавництва.
— Розумієть ся, — посьвідчила Галя, — і я буду запомагати, — додала усьміхаючись.
— А не знати чим?
— Моїми… творами… працею… так, як там писали.
Бабка-старушка розсьміяла ся.
— А де-ж ті твори?
— Маю у себе… в куфрі.
— Ану покажи!
— Е, бою ся… стидаю ся.
— А то що? щоби навіть рідна мама не знала, чим дочка собі голову заповнює?! — сказала з іронїєю панї-матка, удаючи поважну й обурену.
Галя вибігла. По хвилї принесла якийсь записаний свисток паперу і червонїючи ся подала мамі:
— То ще з інститута.— О! які то дурницї теперішним інституткам у голові! — резонувала моралїзуючи панна Клявдія.
Мати почала студіювати „твір“.
— Поезія… рими… До ***… А хто-ж то має бути? — спитала суворо.
— Я ще сама не знаю.
— Як же можна що-небудь писати до когось незнайомого? То просто нонсенс! — запротестувала Клявдія.
— Може ще спізнаю. — сказала дївчина, ще дужше паленїючи.
— Ей, Галю! но-но! — накивала пальцем панї-матка, віддаючи їй рукопис.
— А що ж у тім злого? Може як-раз на сїм вечерку найдеть ся той „хтось“? І так менї сеї ночи снив ся якийсь нїби голуб, якісь цьвіти… Але в якій я сукнї поїду, мамо? — спитала Галя ратуючи ся з колїзії і досить незручно переводячи розмову на иньшу тему.
— Де-ж то ти гадаєш їхати? — спитала мати нїби не зважаючи на балаканку дочки.
— До Львова, на вечерок.
— Ти сама їдеш?
— І я, і мама, і тато, і тїтка…
— Ого-го? — дивувала ся мати, — цїла фіра, може ще й вуянця?
— Мене старої не заберете? — запитала старушка.
— Овшім, просимо! — відповіла Галя. А по хвилї мовчанки додала: Я знаю, що мама так лише дрочать ся зі мною, бо рішенє залежить лише від мами.
— А як тато не схоче? — запитала мати.
— Кзьондз може собі й не їхати, аби лише вам позволив, — замітила старенька бабка.— О! вже й бабця за мною обстають, а ще як мама скажуть „слово“, то тато напевно згодять ся — боронила справи Галя.
— Е, говори ти своє! тато часом также впертий, — обставала при своїм панї-матка.
— Мамо, прошу сказати так, як тодї раз: „хто знає, хто до другого карнавалу дочекає“… Такий арґумент промовляє татови все до пересьвідченя.
— Сим разом не маю надїї, чи то що поможе.
— Як не поїду, то насамперед буду тиждень плакати, потім не буду дві недїлї нїчого їсти, схудну… і в сам день вечерка умру! — хопила ся дївчина остаточного арґументу при комедіях того рода.
— Най Господь боронить тай заступить! — заломала руки бабка.
— Ну-ну, якось то буде, пестїйко! йди і принеси свою ґардеробу, може ми що доладного видумаємо, — сказала лагідно панї-матка і погладила Галині кучерики.
Жаль, гнїв і сльози, що вже були почали тиснути ся до очей, щезли в одній хвилї з Галиного лиця. Побігла до „салї“, пошукала в шафі, убрала сукню і станула перед зеркалом, примірюючи на всї боки…
— На що ви так пестите її? — сказала бабка.
— Справдї, розвезла ся, як фанда[1] циганська, — замітила Клявдія чисто льокальним порівнанєм. Вона була загалом гнївна і невдоволена на саму гадку, що буде мати на бали молоду і гарну суперницю. Галя могла притьмити привялу її красу, що й так оживала лиш при блиску вечеркового осьвітленя. Галя могла попсувати їй забаву, тріюмфи, знївечити шанси на здобутки серед поганого пола… Тож панна Клявдія старала ся бодай тепер перед матїрю зігнати свою злість на Галю, не добачаючи в поведеню Галї звичайних прикмет дївчини з живим темпераментом, людини з добрим, нелукавим серцем.
Галя знала, як відносить ся до неї тїтка. Нераз на самотї плакала, бо прикро вражали її дотинки і злобні замітки старої панни. В товаристві матери бачила себе безпечнїйшою, почуваючи в собі дивну енерґію відгризати ся і боронити ся перед гострим тїтчиним язичком. Але опозиція виходила заєдно слабою, млявою. Дарма тільки, що нераз підчас опозиції тиснулись Галї до очий непрошені сльози — нїмий символ жіночої безсильности. Годї було безборонній дївчинї заспокоїти потребу пімсти, зігнати свій гнїв на злісливім противнику.
Тимчасом Галя в балевій туалєтї провадила перед зеркалом монольоґ: Нї, ся абсолютно за коротка… Прийде фацет: чи можу просити? Гм… прошу… Панї в тій чудовій туалєтї як молодий ангел… Або є і старі ангели?… А от Клявдія! — і Галя засьміяла ся сама до себе.
— Галю! не збивай в салї пороху, най буде чисто, може хтось „трафити ся“, — сказала на голос панї-матка.
Галя балакала далї своє: Сама не знаю котру би то?… Біла за коротка, рожеву я вже мала на „повітовім“, лїлїєва надаєть ся хиба до чипця… цїлую руцї панї добродїйки! — і з пустим, голосним сьміхом влетїла до панї-матки:
— Мамо! „селєдинова“ або кремова! доконче, мамо!
— Страх, яка вона ще дитинна! — почула, вбігаючи в кімнату.
— Хто? я? — запитала Галя, удаючи обурену.— А вже-ж не я, — відповіла бабка.
— Добра менї дитина! вісїмнайцять лїт і ще…
— Сїмнайцятий, — поправила мати, — і то ледви від двох недїль.
— А другого червня не минуло сїмнайцять?! — перечила Галя.
— То-ж були твої іменини на Константина і Єлени, — почала традувати панї-матка, а уродини при кінцї грудня… Страх, Галю, яка ти ще нерозумна!
— І пострілена! — поправила бабка.
— Ще має час змудріти, — осудила авторітетно панна Клявдія, а про себе погадала: Коби то я ще могла такою бути, гей-гей! і задумавши ся зітхнула.
Дотично ґардероби почала ся сильна нарада.
— Де-не-де виринала опозиція. Стало на тім, що Галя поцїлувала маму і бабку в руку, а панї-матка свою пестїйку в голову.
На другий день мали їхати всї три панї за орудками до міста, бо час короткий. Вечерок мав бути, як докладно обчислила Галя, від сего вівтірка, що прийде, за три недїлї.
Але Галя ще таки сеї ночи не могла чомусь з вечера довго заснути. Навіть два чи три рази зітхнула.
— Чи не хора ти, Галю? — запитала трівожно панї-матка.
— Нї, — відповіла.
— А чому-ж іще не спиш?
— Не можу.
— Спи, доню, спи!
— Добраніч мамунци!
— Спи здорова, не балакай!
— Я лиш отак трошки.
— Ну-ну вже досить на нинї тої байки.
— Я вже більше не буду…— Дїти, спати! — озвав ся голосно пан-отець.
Галя засоромлена, обернула ся на другий бік і заснула сном щасливих.
|
|
Якось досить ріжнородно сходив час приготовлень до вечерка. Часті поїздки до міста — за сим і за тим, до проби туалєт, примірюваня, дошиваня і перешиваня прискорили очікуваний речинець. І Галя дожидала нетерпеливо того вівтірка. Ось іще цїлий тиждень… іще пять день… вже позавтра вечерок — і панни почали пакувати ся на добре.
Понедїлок. Заверуха страшенна, метелиця, курить снїгом, несе сьвітами.
Гостинцем їде кілька фір — хто до міста, хто до зелїзницї. В одних залубнях панї-матка з дївчатами. Снїг засипає на дорозї слїди, мете в очи мокрими клаптями.
Трохи подальше гостинцем їхав простими саньми молодий мужчина.
— А то хто їде наперед нас? — спитав він байдужно візника.
— Не знаю; залубнї і конї нашого ксьондза дзєкана.
— А в залубнях хто їде?
— Якісь панї, бо позакручувані.
— Нажени но конї та під'їдь близше, а як би удало ся, то й пережени.
Під'їхали. Дами справдї подобали радше на бездушні оберемки сїна, або випхані сїнники, перевязані крайкою. За ними на „плятформі“ у залубень привязана цїла гора куфрів, клунків, пакунків, кошиків, коробок і коробочок.
— Ага, певно також на карнавал до Львова… а може лиш на вечерок, — подумав собі молодець, студіюючи житє і ґести непорушних фіґур. А все таки мусить бути між тими пообвиваними ляльками якась молода ляля, бо годї подумати, щоби на три женщини були три старі баби…
Даремна студія! в залубнях не було слїду нїякого молодого житя. Хотячи порушити одну часть орґанїзму, треба би було пустити в рух цїлий механїзм.
— Ану, переганяй!
Перегнали. З-поміж трьох богинь можна було замітити бодай одну, що хоч найбільше мала на собі хусток, плахт і шаликів, таки займала найменший обєм у залубнях, а сидїла лицем до матери, бо так їй було затишнїйше від вітру і вигіднїйше.
Минаючи залубнї почув молодець, як хтось сказав півголосом:
— Хтось їде за нами.
— Най їде.
— О, переганяє нас…
— Та най там! Не оглядайте ся дїти… то неладно…
„Дїти“ не розуміли коменди, як і сам комендант не слухав її! Три пари очий звернули ся в сторону, куди переїздив молодець тими простими саньми. А йому здавало ся, що бачив пару чорних очий у тої, що сидїла vis-a-vis.
— А то хто була „та трета“? — запитав візника, занятий своїми думками.
— Я не дивив ся нї на одну; минї „байбардзо“ було, бо я вважав, щоби сани в рів не з'їхали.
— Осел! — подумав „пан“. Хотїв повернути очима ще раз назад себе, але трудно було йому в кожусї.
|
|
— Якийсь пан переїхав, — обізвала ся перша панї-матка, коли остали позад від саний.
— Пан у хлопськім кожусї, — додала Клявдія.— А під кожухом мав панич футро, — закінчила Галя.
— От, усяка нужда гостинцем волочить ся, — замітила панї-матка.
— Може й він на вечерок? — догадувала ся Галя.
— Хоч-би й так, то що ж тобі з того прийде? — спитала Клявдія.
— Одна „знайомість“ більше.
— А багато їх маєш досї?
— Може з один найдеть ся…
— І з тим одним думаєш бавити ся цїлий вечір, перегуляти цїлий баль?
— Та коби й той один найшов ся…
— Тихо жаби малі! — вмішала ся добродушно панї-матка. — Не балакайте, бо вам губи на морозї потріскають. Галю, сховай ніс, бо вже й так посинїв…
Галя послухала. Лиш очи ще трошки у неї знати.
— Клявдзю, ти не змерзла? — спитала панї-матка.
— Нї.
— А чого-ж тобі так сльози з очий котять ся?… а на носї также „ґіль“?
— То хиба може від вітру, але менї не холодно.
— Тай мама „ґіля“ зловили! — замітила Галя.
Три змерзлі носи їдуть далї.
— А що-ж, Галю, ти прочитала свої всї Зїльники, Вінки, Наші долї? — спитала по хвилї поважно Клявдія.
— Забула… зрештою навіть часу не мала на стрих полїзти. Попрочитую все, як поверну… по вечерку… Ледво, чи хто спитає, — відповіла побоючи ся Галя.
— А як би спитав? — То відповім, що я читала… але вже дуже давно… змісту не памятаю.
— То не красно такій дитинї, як ти, говорити неправду, то гріх, — фільософувала сентенціонально Клявдія.
— Але про що вам ходить? Хто-ж на вечерку про лїтературу питає? — потїшала й успокоювала панї-матка.
— Чому, мамо? у Львові все можливо… Коби ж то бодай наші сукнї дуже не зімняли ся.
— А щипцї до волося ти взяла? — спитала Клявдія.
— А лїки на міґрену забрала? — закинула рівночасно питанєм панї-матка.
— Взяла, запакувала, аж три коробочки, — а по хвилї додала: — Ми, мамо, як-раз добре вибрали ся: нинї на девяту будемо у Львові, ніч переспимо, через завтра спічнемо, а у вечір… — і Галя сплеснула руками.
Залубнї заїхали перед стацію. Дами поволи злїзали з саний…
|
|
— А що? звідки?
— Та таки тамтейші, — відповів знов візник.
— А „та трета“ що за одна?
— Котра?
— Та в серединї.
Фірман обернув ся та став приглядати ся. За той час Галя перейшла на край і ряд богинь перемінив ся.
— Та то таки самі їмосць дзєканова добродзїйка, — осьмілив ся остаточно порекомендувати.
Паничеви відпала охота засягати дальших інформацій. „Осел!“ — подумав знов — дурний туман і півголовок зі своїм стереотипним „байбардзо“!
З наведених педаґоґічних слів, що „стереотипно“ окрашали думку автора, можна було заключати, що се якийсь пан професор. Про імя не трудно було допитати ся.
Андрій мав справдї за пару місяцїв здавати іспит на ґімназіяльного учителя. Був не в гуморі і сипав „ослами“ на всї боки, бо трохи перемерз. А що по легкім футрі надягнув „хлопський“ кожух, із того можна було догадувати ся, що або бояв ся в дорозї до стації перемерзнути, або що хлопської одежі не цурав ся. Завертаючи через фірмана кожух, казав виїхати знов по себе в недїлю до зелїзницї, а коли-би не приїхав у недїлю, то вже аж за три недїлї. Від візника можна було решту вивідати ся подрібно.
Андрій вертав тепер від брата з хрестин, що одначе не відбули ся, бо кума заслабла, а Андрій, кум, не приставав на будь-яку куму. Не було конечної потреби так дуже спішити ся з хрестинами, тому й відложено їх на пізнїйше. Андрій їхав тепер до Львова на вечерок, а може й на довший час. Побіч приготовленя до іспиту на „сталого“, був Андрій також не від того — оженити ся або бодай заручити ся, коби лиш по любови.
Гостї порозбирали ся у ждальнї. Давнїйші фіґури представляли ся тепер трохи кориснїйше.
— Галю! піди подиви ся до фіри, чи ми не забули чого! — заговорила панї-матка.
Андрієви здавало ся, що здрігнув ся, почувши те імя. Його колишня нїби то любка звала ся також Галя… Але-ж легко помилити ся… кожда десята дївчина може звати ся Галею.
На купі лежало сїм дамських пакунків. Галя перечислила — осторожність не завадить.
За той час Андрій мав нагоду перестудіювати риси Галиного лиця.
— Вона! — подумав, добачаючи у нїй нїби знайому інститутку Галю.Мав надійти поїзд. Панї-матка вийшла наперед із пакунком, за нею дївчата.
— А де-ж іще наш кошичок із віктуалами? Галю! ти забула? Побіжи скоро, бо спізнимо ся!
Галя повернула ся в сторону ждальнї. Андрій тримав кошик у руках, готов прислужити ся панночцї.
— Дякую красненько! сказала Галя — чомусь паленїючи.
— Прошу дуже! се честь… — решту пробурмотїв під носом.
Вона! — подумав. Був лихий сам на себе… сказав абсурд: „се честь“… що? пакунки носити… Чому не став пакером, ношарем? Так побештати ся!… скандал!… понизити ся… Е, чорт бери! для ладної панночки і побештати ся не сором… Карі очи збентежили його. — І всїв до купе́.
А Галя думала собі: Десь я вже бачила його… але де? — І бідна потягла купу кошичків і коробочок до купе́.
Поїзд рушив.
Після вечерка настала нова доба в житю Галї. До тепер вона переважно балакала, пустувала, а тепер — головно думала. Про що? У кождого своя думка. А у неї? Про все і про нїщо. Що-до сього остатнього, то можна би сказати, що житє й поведенє Галї остало незмінене. Та сама провідна нитка в обох періодах житя: все й нїщо.
Бувало лепече, говорить, одно другого не тримаєть ся. Де-не-де вирине промінь якоїсь путньої думки, та небавом притьмить її мрака дитинячої пустоти. Пуста балаканка, сваволя, пестощі з мамою — от і цїла її дотеперішня дїяльність — звичайно дитина.А від тепер наче споважнїла: балакає менше, в кружку родиннім чуєть ся мов не своя, якусь тайну скриває в душі. Дарма, що така потайність зраджує її. Мати і тїтка часом заговорять про се. До матери всьміхнеть ся, тїтчи на зависть дражнить її. Галя любить свого Андрійка, а вони торочать нитку по нитцї її задушевної тайни. Вона виглядає когось, хоче з ним подїлити ся вражінями, тайнами… Нема того! Дївчина по ночах не спить, а думає: про нього і про родичів і про тїтку і про „вуянцю“ і про „Русалку“, а інодї і над собою глибше застановить ся. І тодї вона відчуває в собі вразливу душу, якусь енерґію і добру волю щось робити, а головно працювати над собою. Бідна вона! Нема кому спровадити її на правдивий шлях… а так полишена сама собі одна одинока. Може й заплаче часом крізь сон… хто то знає? А може ті всї пориви, змаганя, енерґія — то нїчого ще так дуже серіозного? Звичайна перша жіноча любов? Але й вона має свої сьвітлі сторони, прояви… будучність. Годї як слїд збагнути кохаюче молоденьке серце дївоче…
Ось і перша недїля в тій другій добі житя — по вечерку. Панї-матка з бабкою і Клявдією в церкві. Галя сама дома, ну і вуйна в пекарнї. Галя нечесана, невбрана, тільки в раннім шляфрочку, що обмежує кругленькі форми грудий, гнучкого стану. Доспіваюча ягода починає паленїти — коби лише сонце пригріло… Галя заглянула до своєї шафки.
„Кухонна біблїотека… на що менї тих шпарґалів? Для неї місце в спіжарни, бо то вуянцина біблїотека“. І Галя винесла до комори всї виданя Фльорентини і Ванди, „руської і польської пекарнї“ та иньші „приписи тїст сьвяточних“. — „Ото, як би вуянця знали? То най собі свою біблїотеку тримають між своєю ґардеробою!“ порішила майже гнївно.
Відтак полїзла на стрих, повишукувала деякі книжочки, Альманахи, Зїльники, Наші долї, пообтрішувала порох і поскладала у своїй шафцї.
„О! тут буде моя біблїотека!“ сказала з тріюмфом: Кобзар, Марко Вовчок, Устиянович, Жіноча біблїотека, якісь повісти, якісь новелї, Dwa światy, Powieść bez tytulu, моди, річник „Зорі“, два числа „Русалки“ — Галя усьміхнула ся з радости. — „Завтра піду ще раз на стрих і пошукаю… може ще що найду. Має то служити „мишам на снїдання“ [знала той цитат], то волю я собі забрати… на своє господарство“ — додала і задумала ся. — „Як поїду до Львова, докуплю ще де-що більше, а маму попрошу, щоби до „виправи“ додали велику шафу з вузкими полицями і скляними дверцями… шафа на книжки доконче! Як нї, то до шлюбу не піду!“ — І Галя зітхнула, а відтак розсьміяла ся з того, що сама перед хвилею сказала.
Добре то панї-матка каже, що у Галї чутя, серця, слїз, гнїву, запалу і енерґії — „всего по трошки“.
Галя добула перстїнь, який дістала на іменини від мами, і вложила на палець. Відтак переглянула свій альбом, дотепер лише з трьома фотографіями: своєю і родичів. Фотоґрафію тїтки Клявдії виймила незначно і вложила між вуйнині шпарґали… Альбом сховала назад.
Виймила „Дневник“ і хотїла щось конче писати, сповідати ся із своїх почувань. Заглянула на попередню сторону, де був описаний остатнїй баль повітовий.
„Що за ріжниця! — подумала. Взяла перо і написала: „Недїля дня 12 лютого…“„Від чого би тут зачати?“ Галя задумала ся. Почала знов переходити в памяти всї вражіня з вечерка.
Він впровадив її попід рамя на салю, бо був „комітетовим“. Мав „кокардку“, але так недбало причіплену… Галя мала охоту пришпилити її чепурно, дрібними ручками розпрасувати… але „не випадало“. При входї на салю вона чомусь задрожала… Відтак спаленїла румянцем, глянула — їх погляди стрінули ся. Хвиля несьмілости, звязаної етикети… пізнїйше так сердечно розбавили ся, якби Господь знає, як довго знали ся. І як він їй усе свобідно оповідав, без злишньої прикраси пустої конвенціональности… покликав ся на давну знайомість… формально оповідав цїлий свій житєпис із неложним довірєм. Він був бідним учеником… Галя так жалувала його. Сирота, селянський син, добив ся становища виключно своєю працею… Галя з увагою слухала того оповіданя, рада затямити собі кожду найменчу подробицю. І дивила ся любо в очи „свому“ — нї, „йому“, Андрієви… А які у него гарні вусики: нї маленькі, нї великі, чепурно випомадовані. Вона страх любила вуса! може тому як раз, що її батько мусїв свої голити. Малою ще сидїла, бувало, у стрия на колїнах, гладила вуса, розчісувала. Стрийко пригорнув її до себе. Галя мусїла поцїлувати його вуса. Вони заскоботали її. Вона крикнула: „фе! беця!“ розплакала ся і втїкла стрийкови з колїн. А потім знов сїдала, гладила, чесала. Стрийкові вуса були довгі, патлаті. А Андрієві такі гарні, чепурні, лиш цїлувати… Галя розсьміяла ся.
А як він гуляє! Той вальс… вона не забуде його нїколи. Прийшов котилїон. Вона пришпилила йому „ордер“, найкрасший, який мала… мірила на саме серце. А він дарував їй отсей букет, що тепер на столї вже трохи привянув. У букетї вона найшла карточку…
Галя відчитала її по раз десятий, що найменче:
Як не зможеш сеї ночи
спокійно дрімати,
згадай мене — будем разом
себе споминати.
У віконце місяць сьвітить,
ясні зорі сяють —
карі очи, — годї спати!
так ясно палають,
що і ме́ртвого з просоня
можуть пробудити…
В таку нічку, чорнобривко,
краще — мрії снити.
Коб ти зіркою сіяла
з далекої хати,
я-б на тебе подивив ся
і став розмовляти.
І зірницї не забув би
з високого неба —
бачиш, крале — нам до щастя
не багато треба!
„Чи можна не вірити в такі прості, щирі слова? Нї, треба би не мати серця!“ — Галя поцїлувала сей картоник і зложила до тої скриночки, де ховала свої дорогоцїнности: бранзолєти, перстенї, сережки і стрийкову двайцятикоронівку. В сїй хвилї вірила, що не може бути кращої поезії на цїлім сьвітї“.
„Отже Андрій — поет! віршує на лад сїльської коломийки. Галя те metrum так любить і сама чимало народних пісень уміє, співає і грає на фортепянї — вязки, низки і пупурі…
Ще й у карнетик щось він вписав… та так дрібонько, що годї відчитати. Мусить спитати самого Андрія. Лиш одно прочитала… читаючи початкові букви кождої стрічки виходить: „Гарні твої очи карі“… Отже й се до неї…
„По котилїонї тїтку Клявдію розболїла голова. З чого-ж би? Або длятого, що трохи петрушкувала, а може… розібрали її серце над міру любовні жалї. Мама казали Галї збирати ся до відходу. Він став прощати ся. На його лици малював ся вираз жалю і наче якоїсь нїмої просьби. Просив матїр, чи може відвідати їх дома. Гнївна Клявдія утїкла на той час до ґардероби. Відтак просив і Галю про те саме. Вона не багато думала, сказала: „Прошу! дуже рада…“ і подала йому на прощанє руку. А він піднїс її до уст… Мама не бачили.
Галя згадала про розлуку і з очий виступили сльози. І у неї було задушевне бажанє: протягнути як найдовше хвилю важкої розлуки…
Мама також вірять, що він „серіо“ думає. Він мамі досить подобав ся. Тїтцї Клявдії він байдужний. Вона каже, що Андрій трохи „скислий“. Прийшов просити її до польки і за цїлий час танцю трудно було від него два слова видобути… Гм… таж кождий чоловік, як схоче, то буде скислий. Чому то він із Галею так оживлено розмовляв? Їм двоїм зовсїм не було скучно. Зрештою тета пристає на нього „від біди“, але каже і радить, щоби кликати його: Дунько. Галя не хоче, волить: Андрій або Андрійко. Для неї нема тепер кращих імен, як Андрій і Галька в одній парі. І вуйна Костуня каже, що він погано зветь ся. „Андрій, каже, хлопське імя“. [Покійний муж вуянцї звав ся Каспер].
„Ет, най собі здорові балакають, а я своє знаю…“
Тут Галя усьміхнула ся і почала втирати сльози. Нагадала собі на ту тему один епізод із остатнього балю. Галя сидїла і розмовляла весело з Андрієм. Прийшов якийсь „старший“ тонкий як сїрничка, і попросив її у танець. Галя була дуже нерада, що перервав їм любу розмову, але остаточно пішла. Не годило ся давати коша. Гуляють. Він питає: Чого панї такі сумні? — Я все така. — А чого панї перше сьміяли ся? — Оттак. — Може з мене? — Нї. — А з чого? — Так собі.
„Дурна, не вміє два слова склеїти до купи!“ На що-ж такі по балях возити! подумав може дансер і посадив даму на місце…
Галя питала Андрія: хто се? Він пояснив.
— Се, каже, один професор від малої азбуки…
— Може й поет?
— Нї, він лиш хорує на оріґінала. Спеціялїст до укладаня гумористичної части калєндаря. Укладає, а радше виписує з инших калєндарів, а відтак заєдно пописуєть ся тими дотепами. Загалом нудяр і страшно зарозумілий. Шукає панни — гарної, богатої, розумної, молодої і такої, щоб уміла грати на фортепянї.
— І досї не найшов? Таж він уже сивіє!
— Не найшов і не найде.
— Може як раз найде… хто то знає? — потїшала не знати кого Галя.
— Може ви, панно Галю, знаєте таку кандидатку? — спитав Андрій.
— Нї, — відказала і обоє засьміяли ся, не знати властиво чого.
Той „старший“ асистував досить коло тїтки Клявдії, а вона назвала його „милим і забавним“, ага, і „статочним“.
Галя поглянула тепер у зеркало, що висїло на стїнї над столиком, при котрім вона сидїла.
„Яка я блїда: трохи невиспана… чогось мене сон не береть ся. Мама і стору знижують, та нїщо не помагає. Кажуть, що я по ночах „миши ловлю“. А я ж мушу засипляти, коли над раном буджу ся“, фільософувала Галя. „А ще і той ніс іритує мене! Що-ж я тому винна, що він може трошки за довгий?“ — Вона аж вхопила свій ніс і здушила з цїлої сили та піддерла в гору. Бідачисько аж почервонїв.
„Нїби то так було би ладнїйше?“ — сказала Галя, оглядаючи перкатий, чеський носик і розсьміяла ся. — „Бабка називають мій ніс „епіскопським“. Ну, а мій тато декан… У кождого чоловіка щось ориґінального, характеристичного, ну, а у епископів мали би бути носи характеристичним знаменем? Нї, я тому не дуже вірю. Я питала раз тети Клявдії зовсїм поважно, чи се правда, а вона менї відповіла: „Коли хочеш доконче все знати, то спитай у редакції „Русалки“. Там відповідають усїм передплатникам у переписцї на всякі запити“.
„Вже то вона тепер така дразлива, така прикра для мене, така тетрична, що й годї з нею поговорити по людськи. Е, най там! приїде Андрій, то я мушу спитати його… Пст! хтось їде…
Галя підбігла до вікна. Гм, хлопські конї… він, він, Андрій! Ой, а я не убрана… Коби хоч мама були дома… Вуянцю! вуянцю! — крикнула Галя і побігла до пекарнї, полишивши пустий дневник на столї. Не вписала нїчого.
— А йди-ж, убирай ся швидче! — крикнула панї Констанція, а сама вийшла на ґанок впровадити гостя.
|
|
Приїхав. Полюбили ся, зізнали собі взаїмну любов, ну і — заручили ся. А весїлє буде аж у лїтї. За той час Андрій здасть екзамен, і тодї заживуть гарно обоє.
І Галині родичі раді тому. З молоденькою Галею не мають іще так дуже чого спішити ся, а по друге і виправа ще не готова. Шафа на книжки ще не замовлена…
Тільки Галя бідна журила ся своїми журбами. А було їх аж чотири.
Перша — що весїлє аж у лїтї. Так довго чекати!… З Андрієм так мало видала ся, ледво раз на тиждень, хоч се так близенько, зараз третє село. Учить ся бідний Андрійко, аж змарнїв. Хиба раз у тиждень відірветь ся від науки і поїде відвідати свою Галю. За те у неї спокійнїйші сни.
Друга журба, — що тета Клявдія мала їй бути дружкою. Своїм обємом вона зовсїм не відповідала стрункій стати панни молодої, Галї. Але то байка! Так кажуть мама і так мусить бути. Зрештою, думала собі Галя, хто знає, чи як-раз те дружкованє не буде для тїтки „по носї“, відплатою за її теперішні секатури, дотинки і саркастичні прищіпки. Панна Клявдія нахваляєть ся, що вже може обходити пятнайцятилїтний ювилей свого дружкованя. А вже хиба крайна пора, щоби й їй накрили головку весїльним вінчиком… Який той сьвіт облудний, фалшивий! Я знаю, як вона не терпить мене, а я мушу ще просити її: дорогенькі, добренькі мої тїточко, будьте ласкаві, послужіть менї за дружку! Ах, що то чоловік мусить нераз робити про людське око!… понижати ся, упокорювати ся… Але по весїлю мушу сказати їй раз бодай в очи слово правди…
Дві дальші журби розвіяв її молодий. Галя запитала його, чи можна їй До *** післати до редакції „Русалки“. Андрій відрадив.
— „Редакція — каже — не буде на тім розуміти ся. Хоча можливо, що й помістила би сей стишок, попередно де-що змінивши, пообтинавши, пододававши, повикидавши, справивши, вигладивши і заокругливши. Зваживши однак, що поема займає всего на-всего шіснайцять стрічок, гадаю, що шкода псувати ориґіналу. Радше я сховаю собі на памятку, бо він своєю формою і змістом дуже промовляє минї до серця і наводить милий спомин“.
Такий оборот справи став для Галї солодший від слави і імени талановитої поетки. Вимазала ***, а вписала натомість „Андрія“. Пізнїйше видав ся їй заголовок за сухий і за мало поетичний, тож затримала брулїон у себе, переписала твір на чисто, додала титул: „До мого Андрійка“ і дала йому сховати.
Ученими диспутами і переконуючими арґументами з'єднав собі Андрій у Галї довірє і славу мудрого чоловіка. А нїчого їй так не імпонувало з його викладів, як слухати дїєприкметників часу минувшого з окінченєм на вши“ із уст її дорогого професора клясичної фільольоґії. Цїлий свій вік якось не уживала тої вдячної форми, а від коли наслухала ся її від Андрія, стала поволи навикати до неї, а далї й сама відчула таку потребу послугувати ся нею, як би не знала інакшого способу — висловити свою думку.
Осьмілена до решти ученими виводами свого Андрійка та його зрілими поглядами, що рішали і найбільше замотані квестії та вносили неодночільне зерно у скарбівню її дотеперішнього знаня, Галя зважила ся порішити ще одну пекучу квестію та розвіяти свою остатню журбу і запитала:
— Взявши на увагу форму і розмір иньших носів, яких усякий досьвідний чоловік, надививши ся на людий, чимало бачив по сьвітї і прирівнявши довготу тих носів до довготи мого носа і розсудивши те питанє основно, а безсторонно прошу минї сказати, чи то правда, що у мене ніс епіскопський?
А він хотїв дати доказ фахового знавця в таких справах. — Нахилив ся, щоби своїми устами змірити довготу предмету. Ніс був наглядно ще за короткий: губи Андрієві поховзнули ся і замість носа — поцїлували рожеві Галині уста…
Пропало! Славні фільольоґи рідко коли бувають добрими інжинїрами.
Г. 20 сїчня, 1898.
——————
- ↑ Фанда́ = довгий батіг.