Мої спомини/XIII

by Софія Русова

◀ XII

Мої спомини Софія Русова XIII. По таборах полонених й інтернов. в Польщі (1919)

XIV ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

XIII.

Недовго цей раз довелось мені працювати в міністерстві. Обставини часу накладали на нас нові обовязки. До нас доходили чутки про тяжке становище наших полонених у польських таборах. Український Червоний Хрест вирішив оглянути їх, дізнатися про їх правдивий стан. В цю комісію призначили мене головою. Ми виїхали наприкінці жовтня з Черняхівськими — Людмилою Михайлівною, її чоловіком, дочкою Ронею й двома галичанами — священником Арданом і доктором Витошинським. Але між українським кордоном і Волочиськами — вже на польській території не було жадної комунікації. Наші прекрасні урядові ваґони доїхали до такого пункта, де рейки були цілком попсовані. Довго вночі чекали, поки на найближчий пунк пограничної сторожі повідомили, що нам потрібні дві фіри. На цих фірах дістались ми до двірця у Волочиськах і о 6-й год. ранку вирушили до Тарнова, де й почалися наші пригоди. На двірці перевірили наші мандати й паспорти та поставились до нас дуже неприхильно й хотіли арештувати. Цілу немилу справу викликала особа В. Проти нього поляки мали якісь заміти. Тільки посвідки Черв. Хреста врятували нас від справжньої тюрми. Все ж нас під конвоєм привели до готелю й там замкнули в двох кімнатах — жінок з одній, чоловіків у другій. Коло кожних дверей на коритарі поставили жовнірів. Три дні прийшлося нам перебути під арештом і на обід ходити з вартовими, поки з Варшави не дали нам дозволу туди приїхати. Але В. так і лишився в тюрмі в Тарнові, поки ми його вже з Варшави не вирятували. А коли він приїхав, то йому порадили не залишатися надалі в нашій місії, а вернутись або на Україну, або до Галичини і на це дали йому потрібні папери. Але він невідомо через що поїхав не на Станиславів, як йому радили, а знову на Тарнів, де його знов заарештували й там він у тюрмі й помер.

У Варшаві українська військова й цивільна місії зустріли нас, як рідних. Того ж таки вечора запросили нас у льожу на оперу. Це справді було наче сон — після страшних умов камянецького життя блискучий варшавський театр. Красуня Рона приваблює очі молоді. Людмила Михайлівна весело балакає з нашими військовими, що один по одному надходять в нашу льожу, щоб зблизька глянути на Рону. Мовчить любий п. Черняхівський і з недовірям до всього цього придивляється. Мовчу й я. Обступають мене тяжкі порівняння — Варшава й Камянець, життя місії й становище козаків!…

У Варшаві дещо зроблено з ініціятиви Людмили Михайлівни. Мене тяжко гнітила блискуча Варшава. Людмила Михайлівна постійно боялась якої-небудь „демократичної нетактовности“ з мого боку, але широко використовувала мою французьку мову. Щодо одягу, то, на щастя, нам з наказу Петлюри видали всім сукна на убрання, і ми всі три жінки скрізь ходили в однакових убраннях, наче у мундурах. Були й у пані Падаревської, президентки Синього Хреста польського. Найкращі, найщиріші відносини завязались у нас з Інтернаціональним Червоним Хрестом і найсухіші, тільки офіційні — з польським Черв. Хрестом. І не так легко було добути дозвіл об'їхати всі табори.

В межичасі, як тривали заходи про дозвіл на оглядини таборів, мала місце невдала спроба польсько-укр. зближення на тлі культурних інтересів. Відвідав мене у Варшаві мій давній петербур. знайомий, проф. Бодуен де-Куртене, тепер небіжчик, і запропонував познайомити нас з деякими видатними польськими культурними діячами. Відбулися сходини, на яких було запропоновано заснувати польсько-українське товариство письменників і взагалі культурних діячів, щоб обмінюватись національними скарбами культури, перекладами найкращих творів обох літератур і т. п. Але в ході розмов виявились великі ріжниці між обома сторонами в справі конкретної практичної праці такого товариства і з цих проєктів нічого не вийшло. Перед відїздом наша місія влаштувала приняття. Були запрошені українці, поляки, швайцарці з Міжнародн. Черв. Хреста. Яко голова нашої місії, я мусіла сказати пишну промову по французьки.

Одержавши дозвіл оглянути табори, ми рушили

Людмила Старицька-Черняхівська.

в дорогу. Випустили нас з Варшави в супроводі військового поручника. Він був зовсім молоденький і поводився досить мило. В Домбю й инших таборах були переважно галичани — і військові, і цивільні політичні інтерновані. Але було чимало й наддніпрянців. Скільки скарг ми наслухались, скільки лиха побачили! Особливо залишився в мене в памяти табор у Пикуличах коло Перемишля. В Перемишлі бачились ми з Є. X. Чикаленком, знайшли його в якомусь манастирі, просиділи вечір з ним з з дуже симпатичними українськими священниками.

У Львові довго сиділи на двірці, бо поручник ніяк не міг знайти для нас кімнат в готелях. Нарешті він прислав до нас двох жовнірів, які взяли наші річі, й ми трамваєм поїхали до отелю „Нью-Йорк“, де нас чекав уже поручник і повів нас до ресторану вечеряти. За вечерею поручник К. розказував нам, як вони, з леґіону Пілсудського, сиділи в Магдебурзі в полоні, в підземних льохах, як їх визволила німецька революція, і вони тріюмфально повернулись до Варшави. У Львові відвідували політичних вязнів у Бриґідках й оглядали табор на Ялівці. В цьому таборі становище полонених було значно краще, ніж у попередніх. Дуже зворушувала орґанізована опіка над вязнями й інтернованими у Львові, що її провадила львівська українська молодь: систематично, щодня одна ґрупа молодих дівчат піклується харчуванням вязнів — кому обід принесуть, кому ріжні харчі; друга ґрупа дбає про культурні потреби, приносять часописи, книжки, залагоджують листування вязнів, третя — клопочеться по судах, щоб скорше провадилися справи. Кожна дівчина, — а були між ними зовсім молоденькі, школярки, — знає свою чергу, радісно виконує свій великий обовязок. Я памятаю, як у Києві тяжко було це зорґанізувати, а тут же умови були гірші! Приходив до нас священник від митрополита Шептицького, просив зайти до нього. Але поручник заборонив нам бачитися з митрополитом. І ще раз приходив посланець від митрополита, щоб ми оглянули притулок сестер Василіянок, — куди й митрополит прибуде. Викралися ми надвечір від поручника й пішли. Що то за чудовий притулок побачили ми! Я багато їх бачила по ріжних країнах, але цей можу сміло відзначити, як зразковий. І скільки патріотизму було в цьому вихованні, як гарно нам діти ріжного віку співали українських пісень і деклямували! Гарне вражіння він справив на нас.

Підчас нашого перебування у Варшаві відбулася та славетна конференція, на якій представники ріжних українських партій потвердили деклярацію Уряду про союз з Польщею.