Мої спомини/XIV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мої спомини
Софія Русова
XIV. Поворот до Камянця. Культурна праця в Камянці за поляків. У Винниці. Заведені надії на звільнення України від большевиків (літо 1920 р.)
Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937
XIV.

Від Скали ми їхали тягаровим автом і глухої ночі приїхали в темний, обшарпаний жидівсько-польський Камянець. Черняхівські заночували в готелі, а я поїхала до своїх, стукнула у вікно Юркової кімнати — він жив тоді зі своєю жінкою в домі Залевських. Дома! Але в місті вже хазяйнували поляки. Огієнко був представником української влади й йому приходилось провадити дуже тонку дипломатію, щоб установити рівновагу у відносинах населення з союзниками. Чимало сипалось на його голову докорів з боку українців, але я завжди дивувалася, як він умів балянсувати й з якою витривалістю до кінця виконував покладений на нього тяжкий обовязок.

Кілька тижнів після нашого повороту став Юрко збиратися до Відня, щоб закінчити там свою університетську науку. Їхав він туди, не маючи ані пашпорту, ані жадної візи, лише з кількома рекомендаціями шановного професора Бучинського. Їхав нічим не забезпечений, на ура, аби тільки скінчити науку, та й на світ Божий вирватись із тієї залізної клітки, яку тоді уявляла з себе наша бідолашна Україна. Я і раділа цій подорожі і страшенно турбувалась. Він умовився з якимсь українцем, що його автом мав переїхати через кордон біля Скали. Їхав він разом із своєю молодою жінкою. В неділю 6-го грудня ми всі вийшли відправити молодих мандрівців — я й батьки Юркової жінки. Вийшли з дому ще поночі. Поки йшли, стало світати, було тепло, вода струмочками збігала по гористих вулицях Камянця. Прийшли до готелю Бель-Вю, забрали речі, що попереносили туди ще звечора, почекали на когось, вони сіли в авто, сів і якийсь польський офіцер з собачкою, і поїхали. Їхали вони вже світлим ранком туди, на захід, в Европу, до світла, до науки. У Юрка обличчя світилось надією. А ми залишилися в кошмарі тогочасного життя.

По селах розпочиналися повстання. Від часу до часу арештовували то того, то иншого більш-менш видатного українського діяча, але на домагання Огієнка випускали. Закінчувався страшний для України 1919 рік, наставав кінець її незалежного державного існування. Двадцятий рік — це вже була аґонія і лише в травні мали ми короткий просвіток.

У Камянці йшло постійне змагання до культурної творчости. Людмила Михайлівна зорґанізувала жінок, вони від часу до часу влаштовували в клюбі „чай“, на який запрошували ріжні артистичні сили. На одному з цих зібрань прочитано дуже талановитий невеличкий твір для театру молодого письменника Бузька. Урядовці міністерства освіти взялися з Животком до реформи притулків, разом із професорами почали видавати дитячий журнал під редакцією Сірополка, Білецького, Тимченка, Плеваки, Черняхівської, моєю й молодого Гаєвського, як секретаря. Хотіли запросити Самійленка, але він кудись зник із Камянця. Холодний давав чудові ілюстрації. Т-во Пестальоцці орґанізувало „дитячі ранки“. Одного разу Людмила Михайлівна закликала до себе гурток „критиків“: Білецького, Тимченка, Холодного, мене й прочитала свою драму „Право на життя“ з часів большевицького наступу. А поки наша поетеса читала нам свій гарний твір, любий п. Черняхівський приготував нам дуже смашний чай. Закладалася Спілка Видавництв, її вимагали умови життя, папір дорожчав, так що параліжувався всякий друк, друкарні теж ставили неможливі ціни (пуд паперу коштував тоді 10–12.000 карб), а польська цензура щодалі ставала щораз гостріша. З „Малого Кобзарика“, з поеми „Іржавець“, цензура викинула 4 рядки віршів, що здались їй образливими для поляків. Але тяжко було обєднати видавництва. Як комерційні установи, вони змагали кожне до як-найбільшої власної користи. Так, була постанова купувати папір спільно, щоб установити тверді, людські ціни, але ось одно видавництво знайшло папір на дуже вигідних для себе умовах і закуповує тільки собі, скільки йому треба. Але книжки все-таки виходили, хоч і на страшно поганому папері. В-во „Дністер“ видало підручник природознавства Трояновського, переклад з російської мови Едґара Пое — „Золотий жук“. Катеринославське В-во провадило далі серію літературно-біоґрафічних нарисів, що їх складав професор Клепацький: „Котляревський — батько нового українського письменства“, „Гулак-Артємовський“, „Г. С. Сковорода“ та ще „Малий Кобзарик“ Шевченка. Ця остання річ дуже слабенько складена. Брак усякої комунікації не давав нам змоги розповсюджувати книжки поза Камянцем.

В лютому мене запросили зробити короткий курс дошкільного виховання, і я зробила 10 викладів для жінок-учительок та инш. На початку березня Військово- Культурне Т-во влаштувало величаве Шевченкове свято. Це була для нас несподівана радість, що в тих умовах так яскраво могло виявитись наше національне почуття. Саме на той час в Камянці перебувала італійська місія, що приїхала складати якийсь торговельний договір з Україною. Я бачилась з її представниками в Огієнка, і вони мені казали, яке сильне вражіння на них справила наша маніфестація. Вони мали намір податися на села, щоб довідатись про дійсний настрій населення, яке правдиве становище наших селян, але навряд чи дозволили їм це поляки. Ще одна орґанізація була тоді досить корисною, це — американсько-польська. Американці давали гроші, польські дами провадили справу, влаштовували їдальні для дітей. Це було дуже потрібне, бо недостача харчів дуже шкідливо відбивалась на дітях. Вони поділили дітей „за національністю“ на польських, жидівських і православних, остання „національність“, здається, зовсім невідома етноґрафам та антропольоґам. Українців, звичайно, не закликали до справи, і вони не зразу й дізнались про неї, але, коли довідались, то доручили мені навязати з польськими дамами зносини й орґанізувати українську їдальню. Зносини ці вдалося навязати, і ми орґанізували за американські гроші кілька їдалень. Найкраще працювала їдальня на Підзамчі. Її орґанізували панна Ватич і панна Сенгалевич, сестра жінки Ісаака Мазепи. При кожній їдальні був дитячий садок, і населення дуже добре до цього ставилось. Памятаю одні дуже цікаві збори коло церкви на Підзамчі, в яких брав участь також наш діяч Ш. Мріялось тоді всіх убогих дітей пригорнути й покріпити їх і фізично й інтелєктуально. Так і жили ми цею скромною працею. Мені вона заповняла ввесь час і, наче ґіпноз, допомагала забувати свій сум за родиною та наше політичне безладдя.

Жили постійною надією на визволення, на чиюсь запомогу. Скрізь ширились якісь чутки. То приїде звідкись Безпалко і всіх запевняє, що українські міністри в Винниці, що повстанці вже забрали Одесу й що міністерство скоро переїздить до Роздільної; то поляки оголошують, що столицею Поділля вони зроблять Нову Ушицю; то приїде з Варшави якийсь курєр і каже, що Антанта вирішила прилучити Україну до Чехії! А тимчасом починалася тривога — насуваються большевики з боку Проскурова. Поляки наставляли гармати, панічно лякались, а нам теж робилося страшно, що нас покинуть і віддадуть на поталу найгіршим ворогам.

В піст приїхало подружжя Захрі, виразні авантюристи, жиди, але ми не зразу їх розкусили. Пані пишалась у паризьких сукнях, була нарумянена та набілена. Вона привезла кілька сенсаційних новин. Мене обрано заступницею голови української філії міжнародньої жіночої орґанізації, головою була, здається, пані Грушевська, а секретарем, на диво нам, оця пані Захрі. Друга новина, що кембріджський університет приймає на стипендії українських студентів. Здивували нас убогих, забутих цілим світом камянчан, такими інформаціями. Пан Захрі дуже одверто став ходити коло мене, щоб я рекомендувала його на посла в Анґлію, бо Марґолін, на його думку, нічого не робив там. Це була така сміливість з його боку, що було навіть смішно. Але до пані Захрі я ставилася з деякою увагою: вона була особа освічена, до того ж привезла мені листа від Юрка, а це була для мене приємність, бо я загибала без листів від сина.

Перед Великоднем стали готувати подарунки козакам, і на перший день Великодня роздавали їх по шпиталях у Камянці й по-за Камянцем. Одна пані склала привітання на письмі, яке роздавали козакам від громадянства. Коли цілком несподівано наприкінці квітня (1920 р.) пішли чутки, що поляки далеко відігнали большевиків, що Винниця від них уже звільнена і вони забираються до Києва[1]. Ще перед Великоднем казали, що Омелянович-Павленко забрав Катеринослав, Черкаси, Умань, а повстанці Бахмач, що поляки дають перепустки до Жмеринки, а большевики тікають з Києва. Для мене зявлялася змога дістатися до моєї дочки через Київ на Чернигівщину. Міністерства відразу постановили повернутись до Винниці. Все це сталося як у сні, сіли в товарний ваґон, гарно вимитий, бо скрізь була зараза сипного тифу, і поїхали до Проскурова: Черняхівські, Чехівські, Сірополко, я — всі разом. В Проскурові пересіли в другий ваґон широкоторової залізниці[2]. До нас приходили з инших ваґонів — Єреміїв, Ковалевський та инші. Було невимовно радісно, бо все вийшло так несподівано.

Я оселилася у своїй власній хаті, панна Курінна все ще арендувала там наш маєток. У хаті було чисто, садок зеленів, так дивно було опинитись у себе вдома, в рідній оселі. Тут, у Винниці, події йшли за подіями. Національна Рада орґанізувала свято для вшанування Омеляновича-Павленка. Маленький, з одною рукою на перевязі, він назверх мало мав у собі чогось героїчного, але багато оповідав цікавого про селян, як він таки добився, що селяни визнали його армію за свою й казали: „Це наше військо“. Розказував, як наше село орґанізується, само своїм власним розумом розпочинає справжнє громадське будівництво, казав, що цьому обновленому стражданням селу можна сміливо доручити самому скласти земельні закони й що ці закони всіх би задовольнили. За обідом я вітала його від українських жінок, сказала щось дуже недотепно і втікла перед кінцем обіду.

В міністерство закордонних справ прийшов для мене цілий пакет — запрошення на жіночий конґрес у Женеву. Петлюра зараз же звелів асиґнувати на мою подорож потрібну суму. Та ба! На той час міністри були дужчі за пана Отамана, і Ніковський з Маршинським заявили, що хоча вони й визнають, що мій голос варто було б почути на женевському конґресі, але грошей в державній скарбниці на цю справу нема. В словах їх була, звичайно, недобра іронія, але грошей справді було таки мало. Бо коли моїми заходами з міністерстві освіти асигнували 500.000 на дошкільне виховання у Києві, то від мене вимагали окремого вияснення потреби цього видатку. Тоді до нас саме приїхала з Києва Наталія Іванівна Дорошенко, яка орґанізувала дитячі установи в Києві під большевиками й з захопленням оповідала, що большевики величезні гроші на це давали. — „Невже ж за українського уряду ці дитячі установи мають загинути?“ — казала вона, і так боляче було це слухати. Працювали міністерства тоді дуже завзято, всіх підносила надія, що скоро будемо в Києві. Але ця винницька ідиля тривала недовго.

Вже 10-го червня десь большевики прорвали фронт і відразу все готове було до евакуації. Дуже ясно затямилися мені ці дні. Живучи далеко від міста, я не поспіла зібратися. Стурбована, самітна, допиваю вечірній чай, коли прибігає до мене люба пані Дорошенкова й лишається в мене ночувати, каже, що й Бердичів, і Козятин ще в польських руках, а що кіннота Буденного тільки прорвала фронт в напрямку до Винниці. Проте, Дорошенкова вмовляла мене евакууватись разом з міністерством. Але коли ми ранком прийшли до міста, ніхто не міг нам сказати, чи міністерський поїзд уже вирушив, чи він іще на двірці. А тут жадної фіри, щоб відвезти мої речі. Мої арендарі, Курінні, виявили супроти мене дивну індиферентність — вони ж мали віз і могли мені допомогти, і це зробило на мене тяжке вражіння. В місті бачила ще декого з наших. Зустріла В. Білінського, каже, що Линниченки пішли пішки до Києва. Пішла до учительської семінарії, де працювало наше міністерство ще вчора так жваво, — сьогодня вже й сліду не залишилось по ньому. А я ж на ці дні скликала учительський зїзд! Директор Інституту не радив мені залишатись, пригадував подію з кооператором Щирицею, якого большевики розстріляли. Ставало сумно. Вулицями тяглися на двірець навантажені фіри. Туди ж таки пішки йшли купками українці з торбами. Жиди, раді та веселі, ходили цілими кагалами по вулицях. Але вже опівдні все місто наче вимерло, не видно вже було возів, останні грузовики протарахкотіли вже не на двірець, а просто до Літина. Зраня десь чутно було канонаду, тепер і вона стихла. Стало якось моторошно, лячно. Неможливо було в цій ситуації залишатися самій — пішла шукати людей, подивитись, хто ще тут є. Бачила Чехівську, дуже стурбовану — теж не знала, як виїхати з дочкою. Пішла до Черняхівської — вона теж ще тут була з Роною. І більш нікого. Ось тоді я зрозуміла, як я звязана з нашим міністерством, — воно з усіма нашими урядовцями наче заступало мені мою родину, воно давало мені працю, без нього я почувала себе нікому непотрібною, якоюсь дрібничкою, „мов одірвалась від гіллі“. Купила опіуму, щоб на випадок чого мати змогу покінчити це дурне життя, щоб не бачити, як гине Україна…

В ці тяжкі хвилини тільки випадкова зустріч із Дорошенковою, її щира, наче від рідної дочки приязнь, розвіяла мої чорні думки. На другий день лив дощ. До міста не ходила, на всяку евакуацію махнула рукою, почала вчити якихось трьох дівчат, моїх сусідок. Увечері забігла до мене Черняхівська з дочкою й двома хлопцями — казали, що відомості надходять добрі, що мабуть скоро всі повернуться. Весело пили чай, їли полуниці, я знов почала сподіватись, що відбудеться учительський зїзд, і думала, що мені й не можна було б від нього поїхати. Але 15-го (на другий день) Дорошенкова прибігла до мене й каже, що пішки йде на Київ через Липовець, і стала мене благати виїхати з останнім „комендантським“ поїздом із Винниці. Приходить ще один з наших урядовців, Ковалевський, каже: „Рушаймо разом, доганятимемо міністерство“. Пішли вони обоє. А тут дощ, болото невилазне, ніяк до двірця не дістатися. Ніхто воза не наймає, бояться, що в місті зараз заберуть і коней, і воза. Тут виявилась шляхетність мого сусіда, штундаря Ксаверія: взяв на плечі мою важку валізу, і поплентались ми на двірець. Прощай, моя люба хато, — тож востаннє я в ній жила! Прощай, мрійне життя в зеленому садочку, серед ланів золотих понад Бугом! А реальне життя, це — евакуація, безпритульність, перервана праця, еміґрація, розпач за Україну, безсила ненависть до її ворогів, зневіра в усьому святому. Цілком змокши, без жадних думок, сіла я в той останній український поїзд. У ваґоні Флоринський, Баран, ще якісь старшини, провадять політичні розмови, критикують діяльність уряду. В другій частині ваґону цирулик голить молодих старшин, біля дверей три молоді пані фліртують з ними, а в кутку молода туберкульозна дівчина, коло неї стара мати. І в вагоні життя! Флоринський каже мені, що большевицькі загони вже у Винниці, забрали заложником священника з учительської семінарії; що в Одесу вступив якийсь десант, висаджений проти большевиків, що дивізія донських козаків здалась полякам і т. д., і т. д. Знову перестаємо жити фактами й обертаємось у сфері чуток, фантастичних новин.

——————

  1. Часто в мене в хаті збиралася партія с-ф., все обмірковували, як ставитися до української акції в Варшаві, як допомогти Ом. Павленкові, який зібрав уже коло себе чимале військо.
  2. Перед моїм відіздом Т-во Пестальоцці вигадало зробити мені цілком несподівану овацію. Животко виголосив промову про мою діяльність у дошкільному вихованні й подарував мені дуже тарну теку з моїми ініціялами. Я була дуже зворушена.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).