Мужицька арихметика

Мужицька арихметика автор: Степан Васильченко (1878-1932)

Створення: 1910. Джерело: [1]  

 —  Чи немає у вас, Веселію Йвановичу, якої газети або книжки!  —  питав хурщик Антін монопольщика, зав’язуючи в хустину гроші за хуру.

Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.

 —  А навіщо тобі книжка?  —  спитав він, насупивши ріденькі брови.

 —  Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті,  —  одмовляє Антін,  —  мабуть, і азбуки запам’ятав уже.

 —  То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло  —  книжки читати!  —  став казати Василь Іванович,  —  та зовсім воно й не личить тобі.

 —  Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові,  —  згоджується Антін,  —  часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!..

 —  То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене,  —  знов казав Антін, трохи переждавши,  —  почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.

 —  Хіба от що,  —  подумавши, сказав монопольщик,  —  я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.

 —  Псалтир є в мене, Василію Йвановичу  —  мовив Антін.  —  Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю?

Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу:

 —  Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки  —  знаєш, куди тепер ховають?  —  Василь Іванович суворо глянув на Антона.  —  Стережись, Антоне, книжок, як огню,  —  по-приятельскому раджу тобі. А коли вже тобі припала охота читати, то підожди  —  я тобі дам іншу книжку.

Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.

 — Оце тобі, Антоне, книжка, — казав Василь Іванович, — оддаючи йому задачника. — Не пуста яка-небудь — пользовита книжка! Тут усяка тобі задача — немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.

 —  Спасибі, Василію Йвановичу,  —  сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав.

Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.

Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше "панів“, крім Василя Йвановича, і він почував себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.

Ось іде селянин Литовка,  —  який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.

Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко…

"Нічого, підождемо,  —  думає він,  —  аби проценти в свій час виплачував“.

Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється  —  чи немає де непорядку.

Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.

Дійшов до Антонового двору. Бачить  —  у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними  —  Антін з книжкою.

"Ага, книжечку мою читають!  —  подумав Василь Іванович.  —  Ну, нехай собі читають“. Спинившись проти вишнику, він спитав:

 —  Ну, що? Як книжечка —  понаравилась?  —  А нічого собі!  —  одмовляє Антін,  —  веселенька книжка.

 —  Ну, читайте, читайте собі!  —  промовляє Василь Іванович і йде далі.

"Веселенька книжечка!..  —  сміється він сам собі,  —  їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?“

Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.

Слухає  —  Антін читає по складах:

 —  "Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?“

Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.

 —  Питає: скільки то він заробив?  —  сміючись, своїми словами переказує Антін.

 —  Мабуть, багато заробив!  —  сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.

 —  Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться,  —  додав руденький і жвавий Охрім.  —  Хай йому біс з такими заробітками!

 —  Це чи не буде так саме,  —  став розказувати дід у білих штанях,  —  як назаробляв Захарків парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. "Ну,  —  каже батько,  —  давай же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто  —  там дещо купити треба“. А він став та й каже: "Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!“ А батько: "Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?“  —  "Не так було б мені, каже, шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!..“ Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: "Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш… “ То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку,  —  закінчив дід. Усі засміялись.

 —  Лампа  —  річ тендітна,  —  казали другі,  —  торохнеш возом  —  наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!

 —  Підеш і під таку хуру,  —  сказав похмурий чоловік,  —  коли в хаті, може, й шматка хліба немає.

Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати даді.

"Он яке діло!“  —  подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.

 —  "У помещика было,  —  читав далі Антін,  —  в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?“

Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-своєму:

 —  В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає,  —  тут Антін звів палець догори й прищурив око,  —  скільки ж то тієї землі було в пана?

 —  А, мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади!  —  каже, осміхаючись, один з гурту.  —  Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.

 —  Ото кусочки!  —  моргнувши оком, сказав Охрім.  —  Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку  —  опруг та в другу  —  півопруга, а в третю  —  й зовсім нічого,  —  отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!

 —  А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами?  —  проказав похмурий чоловік.

Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:

 —  І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!

 —  Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги,  —  виправдувались люди,  —  аби чим час загаяти.

 —  То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі,  —  наставляв Василь Іванович,  —  тож на те вона і є  —  арихметика.

Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:

 —  Це, виходить, така арихметика  —  панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову  —  скільки то всеї землі в пана!

Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.

 —  Бачте,  —  казав далі Василь Іванович, почувши сміх,  —  смієтеся, а й самі не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!

 —  Де вже нам!  —  казали передні.  —  Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!

А Охрім казав далі своїм сусідам:

 —  Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опру ги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене  —  цап за чуба, а я тебе по уху  —  і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б’ються  —  чи не за батьківщину часом?

Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись:

 —  Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу,  —  намагався він пояснити,  —  що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.

 —  То оте ж саме й ми кажемо,  —  перебив його Охрім.  —  Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай…

 —  Тьфу!  —  плюнув з серця Василь Іванович.  —  Давай сюди книжку!  —  крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.

 —  Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка!  —  Василь Іванович повернувся й пішов од гурту. Всі реготалися.

 —  Знаєте, Василь Іванович!  —  крикнув Охрім услід монопольщикові,  —  коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці.

 —  Може, чи й поділили б!  —  підхопив сумний чоловік.

Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до, своєї монополії.

 —  Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика!  —  казали, сміючись, люди.

 —  І звідкіль принесла його нечиста сила!  —  казали другі.  —  Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка!

(1910)