Повна збірка творів (Васильченко)/I/Мужицька арихметика
| ◀ Роман | Повна збірка творів. Том I Мужицька арихметика |
З дитячих вражінь ▶ |
|
— Чи немає у вас, Василію Йвановичу, якої газети або книжки? — питав хурщик Антін монопольщика, зав'язуючи в хустинку гроші за хуру.
Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.
— А на віщо тобі книжка? — спитав він, насупивши ріденькі брови.
— Побавився-б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті, — одмовляє Антін, — мабуть, і азбуки запам'ятав уже.
— То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло — книжки читати! — став казати Василь Іванович, — та зовсім воно й не личить тобі.
— Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові, — згожується Антін, — часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!..
— То чи не знайшлося-б, кажу, чого-небудь для мене, — знов казав Антін, трохи переждавши, — почитав-би трохи по обіді, щоб не скучати.
— Хіба от що, — подумавши сказав монопольщик, — я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.
— Псалтир є в мене, Василію Йвановичу, — мовив Антін. — Чи немає якої-небудь иншої?.. Може є така, що пише про волю та про землю?
Василь Іванович скосив на бік заскалене око й закусив губу.
— Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братіку, не водиться. За такі книжки — знаєш куди тепер ховають? — Василь Іванович суворо глянув на Антона. — Стережись, Антоне, тих книжок, як огню — по-приятельському ражу тобі. А коли вже тобі припала така охота читати, то підожди — я тобі дам иншу книжку.
Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.
— Оце тобі, Антоне, книжка, — казав Василь Іванович, оддаючи йому задачника. — Не пуста яка-небудь — пользовита книжка! Тут усяка тобі задача — немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.
— Спасибі, Василію Йвановичу, — сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав.
Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.
Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше „панів“, крім Василя Йвановича, і він почуває себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.
Ось іде селянин Литовка, — який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.
Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко…
— Нічого, підождемо, — думає він, — аби проценти в свій час виплачував.
Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється — чи немає де непорядку.
Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.
Дійшов до Антонового двору. Бачить — у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними — Антін з книжкою.
„Ага, книжечку мою читають! — подумав Василь Іванович. — Ну, нехай собі читають“. Спинившись проти вишнику, він спитав:
— Ну, що? як книжечка — понаравилась?
— А нічого собі! — одмовляє Антін, — веселенька книжка.
— Ну, читайте, читайте собі! — промовляє Василь Іванович і йде далі.„Веселенька книжечка!.. — сміється він сам собі, — їм що ни ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?“
Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.
Слухає — Антін читає по складах:
„Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую вычитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?“
Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.
— Питає: скільки то він заробив? — сміючись, своїми словами переказує Антін.
— Мабуть багато заробив! — сказав бородатий дід у білих штанах; далі вийняв з рота люльку й зареготав.
— Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться, — додав руденький і жвавий Охрім. — Хай йому біс з такими заробітками!
— Це чи не буде так саме, — став розказувати дід у білих штанях, — як назаробляв Захарків парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. — „Ну, — каже батько, — давай-же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто — там дещо купити треба“. А він став, та й каже: — Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага! — А батько: „Де-ж ти сучий сину, дів? Загубив, чи може вкрали?“ — Не так було-б мені, каже, шкода, коли-б я загубив, або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!.. Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: „Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш“… То чи не стільки, кажу, заробив і той на лямпах, як цей за віялку, — закінчив дід. Усі засміялись.
— Лямпа — річ тендитна, — казали другі, — торохнеш возом — наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!
— Підеш і під таку хуру, — сказав похмурий чоловік, — коли в хаті, може, й шматка хліба немає.
Обміркувавши справу з лямпами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати далі.
„Он яке діло!“ — подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.
„У помещика было, — читав далі Антін, — в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?“
Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-свойому:— В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає, — тут Антін звів палець догори й прищурив око, — скільки-ж то тієї землі було в пана?
— А мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! — каже, осміхаючись, один з гурту. — Коли-б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було-б і нам, і дітям нашим.
— Ото кусочки! — моргнувши оком, сказав Охрім, — це не те — що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли-б йому в одну руку — опруг та в другу — пів-опруга, а в третю — й зовсім нічого, — отоді-б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов-би лямпи возити!
— А добре було-б знати, скільки то прийшлося-б на двір, коли-б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? — проказав похмурий чоловік.
Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:
— І на віщо-б ото я базікав отаке язиком? То-ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви ка-зна що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!
— Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги, — виправдувались люди, — аби чим час загаяти.
— То не краще-б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі, — наставляв Василь Іванович, — то-ж на те вона і є — арихметика.Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:
— Це, виходить, така арихметика — панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову — скільки то всеї землі в пана!
Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.
— Бачте, — казав далі Василь Іванович, почувши сміх, — смієтеся, а й сами не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!
— Де вже нам! — казали передні, — ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!
А Охрім казав далі своїм сусідам: — Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? — два опруги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї кат-ма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене — цап за чуба, а я тебе по уху — і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б'ються — чи не за батьківщину часом?
Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись.
— Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я-ж вам кажу, — намагався він пояснити, — що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.— То оте-ж саме й ми кажемо, — перебив його Охрім. — Коли вдома чорт-має чого рахувати, то давай…
— Тьфу! — плюнув з серця Василь Іванович. — Давай сюди книжку! — крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.
— Вам книжки читать?.. вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! — Василь Іванович повернувся й пішов од гурту. Всі реготалися.
— Знаєте, Василь Іванович! — крикнув Охрім у слід монопольшикові, — коли-б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то може-б таки поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці.
— Може чи й поділили-б! — підхопив сумний чоловік.
Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до своєї монополії.
— Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! — казали, сміючись, люди.
— І звідкіль принесла його нечиста сила! — казали другі. — Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись у волю. А шкода: втішна була книжка!