Манїпулянтка й иньші оповідання/Між добрими людьми
| ←Лесишина челядь | Манїпулянтка й иньші оповідання (1906) Між добрими людьми |
Чи вдуріла?→ |
|
Що ви так дивите ся на мої руки? Ну, годї вам, покиньте! Не гарні вони, ще з мозолями. Панове у дївчат таких рук не люблять. Ви не думайте, що я на легкім хлїбу виросла і так собі, з легким серцем на легкий хлїб пустила ся! Ну, цур його з серцем! Не хочу про нього говорити — і не питайте! І згадувати не хочу.
А про давнїйше житє що вам розказувати? Се така нецїкава і звичайна історія, яких тисячі можете побачити.
Мій батько був економ у одного пана на Поділю. Добре йому вело ся. Маму свою не богато й памятаю. Тілько й згадую, як мене пестила й цїлувала і називала румяним яблочком. Певно не думала й не снила нїколи, куди її яблочко покотить ся.Дали мене до школи до Тернополя. Не довго я там і вчила ся. Я була дуже гарна з лиця і мама дуже мене любила, то й намовила тата, щоб мене відібрав зі школи вже по третїм роцї.
— На що нашій Ромцї школи, — казала вона — по що їй собі голову морочити? З її красою їй не прийдеть ся довго дома засиджувати ся. Швидко її візьмуть від мене, то нехай хоч надивлю ся, як вона, моя квіточка, росте та красою наливає ся.
Вернула я до дому, і також рада була. На селї так гарно. В дворі також панночки були, ми бавили ся разом, на фортепянї грали, гуляли по величезнім двірськім саду, мій тато возив нас по ставу на човнї.
Не довго трівала радість. Мама вмерла на запаленє легких, тато дуже чогось засумував ся, почав пити і плакати по ночах, а далї одного рана знайшла я його на ліжку неживого, з перерізаним горлом, у калюжі крови. Я зомлїла на його вид, плакала і вбивала ся, не можучи зрозуміти, що йому стало ся. Говорили з разу, що він убив себе з туги по мамі, але я тому не вірила. Я вже мала дванацять лїт і знала, що він мами не любив, що часто в своїй спальнї вони сварили ся, що мама нишком плакала і все повторяла:— Ну, що той поганець робить! Що він робить! Він мене в гріб вжене! Власну дитину заріже.
Я тодї не розуміла сього і потім не могла додумати ся, що воно значило. Я тілько неясно догадувала ся, що й мама мабуть через те померла. Я мучила ся думками, що́ воно могло значити, але не могла дійти до нїчого. Тато був такий добрий для мене, так мене любив, убирав мене гарно, купував менї все, чого я хотїла, що страшні мамині слова „власну дитину заріже“ не могли менї і в голові помістити ся, видавали ся якоюсь дикою клеветою.
Аж по батьковій смерти все від разу менї відкрило ся.
Ще не встигли вмити і нарядити тїла, коли до хати війшов дїдич, управляючий і ще кілька офіціялїстів ураз із комісарем від староства і жандармами. Почали відмикати всї шуфляди, перетрясати всї сховки і закутки. Що там знайшли — не знаю, бо я весь час стояла коло трупа, тисла ся до нього, мов у нього шукала охорони — не плакала, а тілько тремтїла й хлипала як дитина. Тілько потому я чула, як шептали довкола: „Злодїй, злодїй, обкрадав панську касу, держав любовницю в селї!“
Я й не дослухувала всього. Я так любила тата!…Приходив дїдич іще раз, коли труп лежав уже наряжений, але й не поглянув на нього, а тілько прикликав мене, взяв за підборідє, поглянув на моє заплакане лице, погладив по голові, дав дуката, а по похоронї казав мене з дрібкою моїх манатків спакувати, посадити на фіру і відвезти до Тернополя, до вуйка, брата небіжки мами. Решту, що було в домі, дїдич задержав для себе як відшкодованє за те, що тато покрав.
Вуйко був бідний маґістратський урядник і мав пять дочок — найстарша мала вже 28 лїт, а наймолодша 15. Усї на порі, всї замуж хочуть, а тут нїхто анї руш до них не навертає ся. Бідні були дївчата. Без шкіл і науки, без маєтку, без нїякого ремесла окрім того нужденного шитя, тай ще без уроди, якісь косоокі, з великими губами, низенькі як полумацьки. А претенсії були — всеж таки вони дїти урядника, а їх мати була шляхтянка, з обивательського дому. З простою робітницею стоваришувати ся, се були би вважали страшенною ганьбою. Принести зо студнї води або з поблизького склепу хлїба — де там, нехай Бог боронить! Пять таких дївок, а ще служницю держали! А тут біда в хатї, батькова пенсія скупа. Ну, що я вам буду розповідати, яке там житє було в тій хатї. Прокоштувала я його цїлі чотири роки, і знаєте… Може бути, що те, що я тепер роблю — і великий гріх. Але я думаю, що за те пекло, яке я вибула там у вуйка через ті роки, всї мої гріхи будуть прощені. Я свою кару ще перед гріхом відпокутувала.
Скоро тілько я війшла в хату, так зараз і почула, що починає ся для мене нове житє. Мої кузинки обступили мене, стискають, цїлують, гладять по під бороду… „Ромця! Ромця! Ай-ай, як вона виросла, яка гарна!“ Обзирають мене на всї боки, як якого звіря. І ховай Боже, погостили, кілька день водили на спацери, до знайомих, і так, по містї. Все зо мною делїкатно, лагідно. „Ромцю, а подай те!“ „Ромцю, а принеси се!“
По кількох днях, побачивши, яка страшенна пустота в їх житю, вічні тілько розмови про паничів, котрі не хотїли приходити, про сукнї, а як та убрана, а як ся, — я почула якесь обридженє. Тих людий, про котрих вони говорили, я не знала, а дома, ще при мамі, тай потому по її смерти, я привикла до працї — я вела цїле татове господарство. То й тут я рвала ся до роботи. А їм тілько того й треба було. Зараз від першого служницю відправили, і я, на пів добровільно, а на пів за їх просьбами, якось так незначно стала на її місце.
— Пощо нам служницї? Правда, Ромцю? Ми й самі дамо собі раду! Студня близько, склеп близько, ну, а коло кухнї та коло балїї нам також не першина!Я згожувала ся, бо воно було правда, і тілько дивувала ся троха, чого вони мене за кождим словом так цїлують і стискають, як коли б я кождій із них по дукатови подарувала.
— Правда, Ромцю, ми все будемо разом робити, будемо собі помагати, як сестри! Тиж наша сестричка, правда?…
І почало ся таке, що я стала у них за служницю. Я була ще слабосила, підлїток, але й не числила ся зі своєю силою, двигала воду, прала що тижня їх білизну, чистила чоботи вуйкови і паннам, варила їсти. Нїби то значило ся, що й вони менї помагають, але така то була їх поміч! Як білизна випрана і висушена, то візьмуть і попрасують. Як іти рано на торг до міста, то котра будь іде зо мною: я несу кошик і закуплене (нераз приходило ся нести на плечех), а вона платить і всьміхає ся. „Ромцю, зроби се!“ „Ромцю, зроби те!“ „Ромцю збігай туди!“ „Занеси лист на почту!“ „Купи татови тютюну!“ Оттак від рана до пізної ночи. І все делїкатно, ласкаво. Що правда, коли ми йшли по ринку, то я мусїла держати ся з заду, як служниця. Ба, далї почало ся троха і з иньшого тону.
— Ромка, якжеж ти помалу ходиш!
— Ромка, як ти довго сидиш при тій студни! А тут посуда не мита!— Ромка, як ти довго чешеш ся! Що се ти так довго ґуздраєш ся, а наші сукнї не вичищені лежать!
А у мене волосє було густе, роскішне, і справдї треба було попрацювати над ним щодень, аби довести його до ладу. Бачу, що нїколи менї панькати ся з моїми пишними косами, взяла тай пообтинала їх. Як радували ся з сього мої делїкатні кузинки, то й сказати вам не можу!
— Ай, Ромця! Якаж вона ладна! Що за милий хлопчик! Їй Богу, хлопчик!
І знов цїлованє, гладженє по під бороду, стисканє… Я знаю, що се з доброго серця, але троха менї вже за богато було. Та що дїяти — не було куди обернути ся, чую себе здоровою, бачу, що й вони мною задоволені і що дня вираховують, кілько то видатків тепер ощаджує ся: і на платї для служницї (бо менї нїчого не платили), і на живности і на дровах. Бачите, служниця на торг усе ходила сама, і аж тодї, як пішла від нас і панна стала ходити зо мною, показало ся, що що дня ошукувала їх на яких 20 або 30 кр., тай ще й пліхшу живність купувала. Ну, і топлячи в кухни, коли панни туди не заглядали, спалювала далеко більше дров, видаткувала більше омасти, нїж я. Ну, а справляти на мене нїчого не потребували, у мене було досить ґардероби своєї і по мамі, було й дещо гроший за продану татову ґардеробу, котру я відїжджаючи від пана спакувала разом до своєї. Ті гроші я берегла про чорну годину, не показувала ся з ними дома і не говорила про них паннам, міркуючи, що не потрібно наражувати їх на покусу, а себе на неприємність.
Особливо припав менї до серця вуйко. Дуже добрий був чоловік, сивий уже, згорблений і тихий такий, що нїколи дома його не було чути. Верне з канцелярії — аби йому обід подали, і нїколи було не скаже: се зле зварене, сього не люблю, як би менї того або того!… Нї, жадних ґримасів! З'їсть, ще й дочок утишує, щоб не ґримасували, а дякували Богу й за те, що є. А потому, чи зима чи лїто, сяде собі на кріслї, закурить люльку, і читає ґазету, доки не задрімає. Дочки в сусїднїм покою скачуть, гуркочуть, хихикають та регочуть ся, а далї зберуть ся та цїлою юрбою йдуть на спацир, а йому се байдуже. Так як той мельник привик до туркотаня питля.
Нераз, коли дочки повиходять, а тілько я сама лишу ся, кручу ся по кухнї або спрятую в покоях, він було стане і довго дивить ся на мою роботу, пожалує мене:
— Бідна Ромцю, дитино моя золота! Чим я тобі відплачу ся за твою щирість, за твою невсипущу працю?
Я мовчу, тільки очи на нього витріщу — дурну з себе вдаю, бо й що йому маю сказати?А він підійде, поцїлує мене в чоло, а в самого аж сльози на очах.
— Віджив я при тобі, дитино моя! — каже. — І тїлом і духом віджив. Давнїйша служниця обкрадала нас, годувала всякою поганю. Дочки сварили ся з нею день у день, але анї одна й рукою не рушила, щоб зарадити злому. А при тобі й на них якийсь стид найшов, хоч що будь часом роблять. Господи мій, і що з ними буде, на кого вони надїють ся?
Видно було, що дуже турбував ся своїми дочками, але не мав відваги сказати їм у очи анї слова, бояв ся їх цокотаня. Тілько передомною душу свою розводив, бо знав, що я все прийму і паннам нїчого не скажу.
— Бог тобі заплатить, дитино моя, — повторяв він по кождій такій мові. — Бог тобі заплатить за все твоє добре серце, бо я, бідний, немічний чоловік, нїколи не зможу сього зробити!
Минав рік за роком. Я підростала і моє положенє між незамужними кузинками ставало ся чим раз гірше. Помимо ненастанної працї я була здорова, крепка і весела. Не подобало ся їм те, що я була красша від них усїх. Коли було йдемо на ринок за закупном, то хоч я одїта в брудну, пошарпану одїж, хоч панни навмисне не дають менї перед тим умити ся анї розчесати ся, то все таки прохожі паничі не дивлять ся на панну, а обертають очи за мною.
— Ромка, куди ти дивиш ся! — фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка. А сама, небійсь, аж благає очима у того самого панича: до мене! до мене! Та що, коли в її очах, як казали, заздрість тлїє, як іскра в попелї, а в моїх веселість живим полумям горить. Се менї так їх власний батько говорив.На жадний прохід мене не то з собою не брали, а й самої не пускали.
— Не можна! — говорили між собою. — Вона наша своячка, сирота, ми за неї відповідаємо. А їй уже з очий видно, яка дорога її чекає, коли їй дати волю!
І при тім ззирали ся одна по другій і всьміхали ся так якось погано, що я вся паленїла зо стиду аж до глубини душі, хоч і не знала, куди вони гнуть і що саме чекає мене.
Таким способом із слуги я перемінила ся в невільницю. Зо мною вже не робили собі нїяких церемонїй. „Ромка, як ти сьмієш говорити з нами, як з рівними?“ „Ромка, марш до кухнї!“ „Розтовстїла на нашім хлїбу і ще хоче з себе панну вдавати!“ — от такі слова я тілько й чула від них. Почали попрікати мене і батьком злодїєм, ба, почали й поштуркувати по куткам. Побачила, що я їм за богато, хоч я їла тілько те, що після їх обіду лишало ся. Постановили не давати менї того, а купували для мене осібно картофлї, круп ячмінних або гречаних і казали варити се для себе в окремім горщику.
Від якогось часу завели такий звичай, що по четвергам просили до себе когось на гербату. Просили звичайно молодих паничів, студентів з висших кляс, урядників, військових. Я в такім разї не сьміла показувати ся з кухнї, панни самі услугували, щоб показати, які то вони ґосподині. Я нераз було забю ся в темний куток кухнї, поплачу троха, а далї плюну і слухаю до півночи, що вони там гомонять у покою. Панни мої цокочуть, сьміють ся голосно; батька їх не чути нїколи, він хоч про око також сидїв при гостях, але я знала, що старий забивши ся в куток на своїм кріслї з поручами дрімає десь з люлькою в зубах.
Важко менї стане, коли послухаю того веселого гомону там в осьвітленім покою, коли уявлю собі всьміхнені лиця і блискучі очи паничів, і подумаю, що й я не гірша від них, а мушу оттут бовванїти в темній, брудній кухнї. Але далї думаю: щож мають робити бідні дївчата, ті мої кузинки! Вони боять ся, щоб я у них якого жениха не відбила. Бідність наша робить нас злими й завидющими, а не зле серце.
Одного такого четверга вже гостї були зібрані, панни при них, я сама була в кухнї, поралась. Звичайно коли гостї приходили, панни стрічали їх у кухнї і старали ся так заступати, щоб жаден із них не міг менї придивити ся. Ще й штуркне мене одна або друга і оберне лицем до кута. Так і думали ті гостї, що у них якась стара служниця. А тепер стало ся так, що коли вони там сидїли та пили чай, увійшов ще один гість, молодий офіцер, гарний такий, привітний. Перший раз побачив мене — і здивував ся.
— А, кухарочка! — сказав весело, — нова кухарочка!
Тай хотїв ущипнути мене за підборідє.
— Перепрашаю, — сказала я, чуючи раптом, що в моїм нутрі щось бунтує ся, — анї кухарочка, анї нова. Я тут уже три роки!— Ов, а я анї разу не бачив! — сказав він знимаючи плащ.
— А щож, буду для пана на виставі стояти? — відповіла я і принялась за свою роботу.
— Ну, ну, — каже він шептом і знов хоче погладити мене, — тілько не фиркай ся! Так ти кажеш, що вже три роки тут служиш?
— Не служу! — відповіла я різко, — я тут у свого вуйка.
Немов холодною водою облили його ті слова. Став витріщивши широко очи і нїчого більше не говорив, тілько по лицї якась тїнь пробігла: видно, вдумував ся в моє положенє. В тій хвилї отворили ся двері від покою, вбігла старша панна з тацою, і також остовпіла побачивши офіцера.
— А, пан ляйтнант! — скрикнула вона, не знаючи, чи радувати ся його приходови, чи гнївати ся на мене. — То так пан додержує слова? Чи то тепер у вас сема година?
— Даруйте панї, — сказав офіцер кланяючись, — мусїв патролї розводити, то й запізнив ся.
І вони пішли до покою.
Не знаю, для чого я була дуже люта на нього, аж сльози крутили ся у мене на очах, хоч рівночасно в душі я мусїла-б була признати ся, що він менї сподобав ся. В його лицї видно було доброту і лагідність, а його зачудуванє, коли почув, що я кузинка паннів, також сьвідчило на його користь.
Попрятавши я сїла знов у своїм кутику і прислухувала ся гомонови гостий. Серце моє било ся якось незвичайно і я старала ся ловити вухом і розпізнавати його голос. Говорив просто, без звичайного у многих офіцерів силуваного різкого тону. Говорив коротко і мало. І се також менї подобало ся.
На другий день перший раз панни накинули ся на мене з лайкою. „Ти опудало, ти непотрібе, як ти сьміла йому показувати ся на очи!“ Я заплакала і сказала, що я сьому не винна, що прийшов несподївано і сам перший заговорив до мене. Що зачіпав мене так, як молоді паничі звичайно зачіпають служниць, се я стидалась і бояла ся казати їм. Змякли панни, почали мене цїлувати, купили менї хустку за 5 ринських і просили, щоб я все, скоро зійдуть ся гостї, гасила сьвітло в кухнї і сидїла в потемках. З усього я порозуміла, що той офіцер і їм дуже сподобав ся. Але якийже був їх сум, коли на другий четвер він не вважаючи на запросини не явив ся. Тисячні здогади, кваси і ґримаси, навіть на мене почали було гримати, коли в тім прийшов від нього лист. Звиняв ся тим, що був комендерований на патроль.За кілька день, коли я ранїсїнько пішла по воду, чую, що хтось із заду кладе менї руку на плечі. Оглянула ся — він.
— Добрий день вам, панно Ромуальдо! (Відкись і імя моє довідав ся!)
— Добрий день пану, — кажу і затремтїла чогось.
Почав іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох руках. На вулицї було ще пусто. Мовчав добру хвилю і приглядав ся менї в поранковім півсумерку.
— Бідне дитя, — сказав вкінцї. — Значить, вуйко не став для вас батьком.
— Мій вуйко добрий чоловік, — сказала я, не підводячи до нього очий.
— Знаю, знаю, — сказав з легким усьміхом у голосї.
Знов помовчав. Ми вже були близько студнї, при котрій стояли дві-три служницї.
— Ви ходите часом на почту? — спитав він раптом, немов прокинувшись із якоїсь задуми.
— Вуйко посилає за ґазетою.
— Там на ваше імя є лист poste restante. Ви вмієте читати?
— Ну, якжеж би не вміла?
— І не забудете? poste restante, саме імя, без прізвища. Прочитайте його! Подумайте над тим, що вам пишу. Я не маю нагоди говорити з вами, то задумав написати вам. Прощайте!І не дожидаючи ся моєї відповіди він швидко пішов.
У мене мов камінь у груди заляг замісь серця. Лист до мене! Від нього! І чого йому від мене треба? Чейже нїчого злого? Виглядає як чоловік поважний, котрий знає, що робить. А зла нїякого я йому не зробила, то за щож він мав би менї злом платити?
Тяжко менї було укрити своє зворушенє перед паннами. Весь ранок я була мов сама не своя, все дожидала ся десятої години, коли звичайно мене посилано на почту по ґазету для вуйка. Закотурмавши голову хусткою я побігла на почту і протиснула ся до деревяних крат, із за котрих експедиторка видавала листи poste restante.
— Прошу панї, чи нема там листу „Ромуальда“? — сказала я таким непевним і дрожачим голосом, що кількох панів, які також стояли перед кратками, ззирнули ся до мене з насьмішливими, як менї бачило ся, поглядами.
Експедиторка почала перебирати листи в шафцї.
— А відки се має бути лист? — спитала вона.
— Місцевий, — ладви вишептала я закриваючи лице хусткою.
В тій хвилї в моїх руках опинив ся невеличкий подовгастий лист. Я стиснула його і вся затрусила ся, немов узяла в руку жменю приску. Вибігши з канцелярії, я стала при вікнї таки там, у корідорі почтового будинку, аби прочитати той лист. Я знала, що дома не буду мати змоги прочитати його украдком. Дрожачою рукою я розірвала коверту і виняла аркушик білого листового паперу. Письмо було гарне, читке, але лїтери кілька хвиль немов скакали, немов палахкотїли у мене перед очима. Далї я заспокоїла ся трохи і прочитала ось що:
„В тих днях виїжджаю до Перемишля і не буду більше в домі вашого вуйка. Не хочу навіть бути там — для чого, зараз доміркуєте ся. Я побачив ваше нещасне положенє і з вуйком вашим говорив про вас. Колиб я сказав, що люблю вас, то ви мали би право не увірити менї, бо як же можна полюбити когось, не знаючи його близше? Для того не буду говорити вам про любов, а тілько скажу ось що. Я бідний офіцер, з простого роду. Бурлацькє житє остогидло менї, хоче ся закоштувати хоч троха тепла родинного гнїзда. Родини власної у мене нема, женити ся без кавції не можна, такої дївчини, котра б зложила за мене кавцію і при тім була менї до вподоби, я певно не знайду, а продавати себе за кавцію в мужі такій, котрої я не можу любити — також не хочу. А тимчасом моя місячна плата хоч сяк-так вистарчає на удержанє родини. Щож маю робити? Правні дороги для мене замкнені, сама устава пхає мене на неправні. Я знаю вас як чесну дївчину і не повинен би користати з вашого сумного положеня. Але я знаю, що те положенє безвихідне і для того думаю, що лїпше вам буде статись моєю, хоч нешлюбною дружиною, нїж вічною служницею своїх кузинок. Будемо жити разом, будемо обходити ся тим, що маємо, а коли дослужу ся висшої ранґи, то виступлю зі служби і тодї поберемо ся. Не буду таїти перед вами, що се не легка і не швидка річ. Але може трафити ся війна, я можу в нїй відзначити ся, і тодї дїло піде красше. Міркуйте як знаєте. Скажу вам тілько про себе дещо. Я чоловік простий, тихий, виріс у бідности, привик до скромного житя і працї, і коли правда те, що я чув про вас, то менї здає ся, що полюблю вас. Коли зважитесь іти зо мною, то будьте в суботу вечером з усїми своїми пакунками на двірци зелїзницї. Я добуду вам білєт. На всякий спосіб у суботу вечером буду ждати на двірци. Коли не прибудете — ваша воля, я певно вам того не візьму за зле. А коли прибудете, то до побаченя!“
Як бачите, я добре вивчила на память той лист. Він і доси є у мене — одинока памятка мого щастя. Читаючи його я чула, що вся обливаю ся румянцем, то знов блїдну. Мене кинуло в дрож по прочитаню і я не знала, що з собою робити, куди сховати папір, куди йти і що думати. Менї пригадало ся, як колись мама цїлувала й пестила мене і вишукувала для мене що найкрасших і найбогатших женихів, а пізнїйше, коли я почала підростати, все остерігала мене перед військовими. Менї пригадали ся зачуті часом розмови кузинок про офіцерів, про їх неморальне житє, про дївчат, котрих вони удержують а по якімось часї прогоняють і віддають на ганьбу, і менї страшно стало того листа, який я сховала на груди під корсеткою. Так і бачилось менї, що там заворушила ся холодна гадюка. Але опісля погадала я про своє нужденне і безвихідне положенє, про те, що й самі мої кузинки не богато-б надумували ся, коли-б перший лїпший офіцер предложив їм те, що менї, — далї стало менї перед очима гарне, всьміхнене лице мойого офіцера, його мягкий голос, привітливі рухи, а особливо його очи ясні, глибокі та щирі, і я вже тодї почула, що не устою ся против сеї першої в моїм житю покуси, що піду туди, куди мене кличе надїя хоч недовгого і дорого оплаченого щастя.
До суботи було ще три дни, але в тих трьох днях я майже нїчого не думала про свою будущину. Я прожила ті три дни в якійсь ненастанній горячцї, в якійсь нетямі, в страсї й надїї ураз. А в суботу вечером, коли мої кузинки з батьком вийшли на прохід, я перебрала ся в що мала найлїпше і зібравши свої річи в невеличкий пакунок пішла на дворець зелїзної дороги, не оглядаючись, не кажучи нїкому анї слова, і тілько вже з Перемишля написала вуйкови лист, подякувала йому за хлїб, за сіль, і сказала, що я пішла до нового обовязку.
Та що я буду нудити вас довгим оповіданєм! Офіцер мій був дуже добрий чоловік. За того півтора року, що ми жили разом, я не чула від нього злого слова. Після тяжкої школи, яку я пройшла у вуйка, він був для мене як сонїчне сьвітло й тепло. Приголубив мене, звільнив від тяжкої працї, дав віддихнути свобіднїйше, говорив зо мною як з рівною, любив мене як сестру. За кілька недїль я віджила, прийшла до себе. Вийду бувало на місто — люди на мене оглядають ся, а нераз чую, що й шепчуть паничі: „Що за гарна панночка!“ Офіцер посправляв менї убранє, і видно, що любив мене, бо вишукував тисячні нагоди, щоб зробити менї приємність; приносив дарунки, книжки, цвіти.
Одно тілько стало ся не так, як я думала; ми не жили разом. Йому велено з причин службових жити в касарнї, — ну, а я не могла там бути з ним разом. Винайшов менї кватирку — один покоїк гарний, мебльований; стравувалась я у сусїдки, жінки якогось ремесника, а він приходив до мене в вільні від служби часи, звичайно на ніч. Ми пили разом чай і розмовляли до півночи. Він оповідав менї про своє житє, про свою службу й її трудности, про те, що дїє ся в сьвітї. Я сидїла, очий з нього не зводячи, і бачилось, була-б його слухала всю ніч. Цїлий день сидиш сама, читаєш, шиєш, у вікно глядиш, то й рада живому голосови людському. А він так гарно вмів оповідати!…
— Ромцю, ну розкажиж ти що про себе, — каже він бувало.
Я чула, що люблю його і в минї родило ся бажанє удержати при собі його любов, тож я не давала нїколи просити себе. Менї хотїло ся показати йому, що я не така дурна та неосьвічена гуска. Я розповідала найменші дрібницї зі свого житя з тим горячим бажанєм, щоб заняти його, і нераз він слухає, слухає, тай почне цїлувати мене, пригорне до себе тай каже:
— Бідна дитино! Чи те з тебе могло бути, як би доля була тобі всьміхнула ся!
Коли з часом вичерпалось усе, що я знала про своє житє, я розказувала йому те, що читала і передумала в день. І се також займало його.— Нудно тобі, моє серденько, — говорить він бувало, — та що вже дїяти. Такі ми обоє бідні зійшли ся. Ти думаєш, менї не ллє ся нераз вухам моя служба? Потерпімо, Ромцю, ще пару лїт, чей то якось інакше буде.
— Милий мій, — кажу йому на те, — хибаж я перед тобою жалую ся на нудоту? Менї не нудно. Я все собі знайду роботу, то чого менї нудити ся! А коли подумаю, з якого пекла ти мене вирвав і яка я тепер щаслива, то нераз приходить менї в голову: Господи, чи не за много се щастя для мене? Знаєш, я від малку привикла бояти ся щастя і все думаю, що за кожде щастє прийде ся відпокутувати, як за яку тяжку провину. Принаймнї менї доси все так трафляло ся.
В часї жнив йому прийшлось іти на маневри, і ми мусїли розстати ся на пару недїль. Позаплачував він за мене все і прощаючи ся не казав нїчого, як тілько: „Не забудь за мене, Ромцю! Я тебе люблю!“ Вірив менї, що я не зраджу його, хоч і не знав ще, що у мене був плід його любови. Я від кількох днїв спостерегла се і не хотїла йому нїчого казати, але тілько тепер почула в повнї, як дуже я люблю його. На його слова я розплакалась і повисла на його шиї, цїлувала його уста і очи, не можучи нїчого промовити, як тілько:— Милий мій!… Любий!… Золотий!…
Скучно було по його від'їздї. Духота в містї, порох. Вийду було за місто, над Сян, сяду на березї десь у такім закутку, щоб мене нїхто не бачив, тай цїлими годинами дивлюсь на воду.
Ой сяду я на шпилечок —
Та рине вода, рине…
Ой і не дайте мене за нелюба,
Та нехай він загине!
Сї слова і мельодія так і снують ся менї по голові, коли під моїми ногами мерехтить та ховзаєть ся хвиля за хвилею, без кінця і спочинку. І думаєть ся менї бувало: Що се таке — вода? Для чого вона мусить усе бігти? Відки її там у горах стілько набирає ся? Нераз мене так і манило щось кинути ся в її таємничу, кришталеву глибину. Підімною звільна плавали грубі, червонопері кленї, увивали ся срібні уклїї, лїниво в глубинї дрімали товсті коропи, та вигрівала ся на самім бережку пажирлива щука, простягши ся непорушно мов полїно, і я думала, що там у водї і житє і порядки мусять бути далеко лїпші, сумирнїйші, нїж у нас. А інколи задивлю ся було на хвилї, і менї бачить ся, що й цїле житє наше, з усїм його горем, з усїми радощами й надїями — не що інше, як ось така хвиля. Одна блискуча, друга мутна. Одна шумить і клекоче, друга тихо ледви чутно сковзне по поверхнї і пропаде безслїдно. Чиж не таке саме й житє наше? І хотїлось би менї нераз кинути ся в ті кришталеві хвилї, пірнути в них і розплисти ся. І то не з біди, бо я тодї не бідувала. Від'їжжаючи він лишив менї дещо гроший, заплатив за хату і страву, а якіж крім сього мої видатки? І про будуще я не думала. Я чула за собою опору — його, і бачила тілько одну цїль перед собою, щоб удержати при собі його любов, осолодити його житє. І коли часом менї хотїло ся пірнути в отих чистих хвилях, то тілько з якогось неясного почутя, що там було-б менї якось дуже спокійно і любо, що я плила б кудись вічно без власної волї і думки, гойдалась на хвилях і не потребувала-б анї думати анї дбати нї про що.
Але ось минув місяць, скінчили ся маневри, він повернув утомлений, запилений, обшарпаний, але здоров і веселий. Прийшлось менї добре попрацювати, щоб привести до ладу його білизну і убранє, але праця та була для мене правдивою роскішю. Він одержав кількодневий урльоп для спочинку і весь час просиджував у мене. Ми ненастанно розмовляли, оповідали собі про своє житє в розлуцї. Він розказував, що бачив цїсаря і що цїсар навіть похвалив його за мудре виконанє якогось маневру. Ми радувались обоє, бо цїсарська похвала богато значить і при авансї. Кілька разів ми ходили обоє на прохід, звичайно над Сян, на моє улюблене місце в лозах. Він справив собі вудку і ловив рибу, але звичайно не міг нїчого зловити. Та все таки ті днї були може найщасливійші в моїм житю. Сидимо отак обоє поруч, глядимо на поплавок і не говоримо нїчого, а тілько чуємо близькість одно одного і знаємо, що одно за одно готове віддати все.
Ну, ну, не сьмійте ся! Бувають такі хвилї в житю кождого чоловіка. Не конче тілько в книжках мусимо читати про них.
— Слухай Ромцю! Менї дуже пити хоче ся.
— І менї також — сказала я.
Ми вертали власне з проходу на Сян. Він уже від кількох недїль повернув до служби, але коли тілько мав вільний пополудень, приходив до мене, я ждала його вже одїта і ми йшли на Сян.
— Знаєш що, зайдїмо сюди до реставрациї на пиво.
Менї чогось нїяково стало при тих словах.
— А може-б лїпше піти до дому і казати принести пива? — сказала я.
— Е, що то за пиво буде! Тут лїпше! Ходи лишень! Чи боїш ся?
Я нїчого не відповіла, хоч справдї бояла ся не знати чого. Ми сїли при столї. Він замовив пиво. По хвилї підійшов до нас офіцер, його знайомий, проговорив до нього кілька слів, салютував і пішов. Ще ми не допили пива, коли прийшов інший офіцер, присїв коло нас, побалакав з ним і якось дивно впер очи в мене, при чім я завважила, що мій Олесь змішав ся. Офіцер устав, салютував і пішов. І ми також пішли. Олесь був якийсь сквашений, мов сам не свій.
— Милий мій! — кажу до нього, — тобі неприємно було, що той офіцер так уперто вдивляв ся в мене?
— Дурень! — буркнув Олесь крізь зуби.
— Нї, любий, не говори сього, — сказала я. — Самі ми винні, що пішли до реставрациї, де всякому вільно вдивляти ся в мене.
— Як би ти була моя шлюбна жінка, то нїхто-б не посьмів. А так… А й так він, дурень, повинен мати на стілько делїкатности!..
Я чула, що в його груди кипіло і варило ся, що гнїв здавлював йому горло, і аж тепер пізнала, як сильно він полюбив мене.
— Милий мій, — кажу йому, коли ми прийшли до дому. — Заспокій ся! Забудь про се! Я тобі скажу щось веселїйшого!
— Що таке? — понуро промовив він.
Мене холодом обляли ті слова і той тон і той погляд, яким він змірив мене, і я рада-б була взяти назад своє слово і лишити признанє на лїпшу хвилю, але годї було. Я обняла його за шию, нахилила до себе його голову і шепнула йому до уха ті слова, котрі мене саму нераз наповняли якоюсь невимовною радістю і втїхою.
Його вони зовсїм не врадували. Якась нехіть і трівога, щось навіть немов обридженє проблиснули в його очах. Страшенно заболїв мене той погляд. Але і недобрий вираз його і біль у моїм нутрі тревали тілько хвилину.
Він прояснїв, обняв мене, почав цїлувати і розпитувати, як, що, коли. І менї було любо звірити ся перед ним з тайною, про котру я доси нїкому анї слова не сказала. І який він був милий, коли по якімось часї почав говорити про ріжні прибори, потрібні для ожиданого гостя, і то так поважно, немов би той гість мав прибути завтра. І як сердечно ми обоє сьміяли ся, коли я сказала йому, що такі прибори я вже вільними хвилями поприлагоджувала, такі й такі знайомости поробила, значить, йому тут нїчим турбувати ся.
Чудесно провели ми той вечір. Випили бутельчину вина за здоровлє будущого, жартували, навіть на спів зложили ся голосами. Але я почула, що від того часу з ним зайшла якась зміна. Часто бував понурий, мов згризений. Нераз серед розмови уривав на півслові, немов туманїв або шукав розблуканих думок. А про своє житє в касарнї, про свої відносини до иньших офіцирів нїколи анї слова. Навіть просив мене, щоб його нїколи не питати про те. З того я доміркувала ся, що мусїв мати якісь неприємности, і мучила ся тою думкою, що може се все ізза мене.
І так між нами звільна почала залягати темна хмарка. Кожде з нас мало якусь гризоту, котрою бояло ся чи не хотїло подїлити ся з другим. Одно тілько вязало нас — думка про будуще дитя. Ми розмовляли про нього як про щось, що вже єсть, бігає, гомонить і сьміє ся, любували ся ним, турбували ся, щоб де не вдарило ся, не впало, не перестудило ся, обговорювали, що треба буде змінити кватиру, приняти служницю, міркували, кілько се буде коштувати. І з усього того я бачила одно, що він мене любить, і почувала ще більшу вдячність і любов для нього.
Надійшла зима, і він знов почав рідше бувати у мене. Служба зупиняла його. Нераз бувало так, що й цїлий тиждень не міг явити ся. Я познайомила ся з кількома сусїдками — жінками ремісників та зарібників, бо до „пань“ урядничок та професорок бояла ся підходити, чуючи, що моглиб мене відіпхнути. А серед тих темних і бідних жінок я знайшла більше щирости і поради. Я стрібувала навіть через них перепитувати за деякою роботою, щоб заробити що будь на удержанє своє і своєї дитини. Я вміла шити і брала шитє до дому. Далї через одну служницю, що услугувала у одного професора, менї трафив ся добрий заробок — переписувати на чисто якусь книжку, що той професор сам написав. Я пишу гарно і швидко, і присївши твердо до роботи, за два місяцї заробила щось пятьдесять ринських. Олесьови я нїчого не казала про свої заробітки; боялась, щоб він не прогнївав ся. Довідавсь одначе по якімось часї, мабуть від того самого професора, взяв мене на екзамен і розвідавши все, нїчого не сказав, тілько поцїлував у очи і опісля якось сумно замислившись прошептав: „Бідне дитя!“
В маї нарештї я родила. Дитя було гарне як ангел, але менї було не весело глядючи на нього. Аж тепер я почала думати над своєю будущиною і будущиною своєї донечки. Що з неї буде? Чи те саме, що з мене? І я, що доси нераз Богу дякувала за своє щастє, раптом почула якусь невимовну трівогу. Боже мій! І щож таки я на правду? Удержанка і більше нїчого! Чи щиро чи не щиро говорить Олесь про свій будущий аванс, про намір одружити ся зо мною, а все таки тепер справа через се не зміняє ся. Тепер я зрозуміла милосерні погляди, таємні зітханя та похитуваня головою моїх сусїдок, бідних зарібницьких жінок, зрозуміла ті уривані слова, коли річ зайшла про Олеся, ті шептаня, коли в хату війшла яка нова сусїдка, ті тисячні дрібницї, котрі хоч і не були призначені на те, щоб мене шпигати і ранити (ті жінки дуже добре розуміли моє положенє, бо більша часть із них і самі перейшли через нього в своїй молодости), та все таки дуже болїли і смутили мене.
Олесьови я нїчого не говорила про свої муки, бо і по що? Коли він мене любить — думалось менї, — то певно й сам так само мучить ся, а коли нї, то не варто. А він справдї мучив ся. Маленьку нашу цїлував і милував як мати, не як батько, і часом я бачила, що коли дивив ся на неї сплячу, то сльози навертали ся у нього на очи. І що менї було йому говорити? Оставало ся тілько ждати і бути терпливою.
По трьох місяцях наша дївчинка вмерла.
Олесь зачав рідше бувати в мене. Лїтні марші, далї маневри, далї знов якась служба — цїлими тижнями, а далї й по довше не бував у мене. Наші стрічі були холодні і короткі. Здавало ся, що зі смертю дитини улетїло наше щастє і те тепло, котре давнїйше проймало нас обоє, коли ми були з собою. По маневрах він захорував і пролежав більше місяця. Написав менї, щоб я сидїла дома і не важила ся приходити до нього. Що я витерпіла за той час!…
Аж на третїм тижнї я дізнала ся, що він мав поєдинок із за мене. Ті офіцери, що тодї підходили до нас у реставрації, здибавши ся з ним підчас маневрів (вони були львівські) почали розпитувати його про ту даму, що сидїла з ним, і чому він їм її не представив, і при тім сказали про мене щось такого, що Олесь визвав їх обох на поєдинок. Отже одного він ранив, а другий ранив його, і то досить небезпечно. Се я дізнала ся від одного жовнїра з його компанії, котрого просто зачепила з вікна.
Я не могла довше витримати, побігла до нього. З тяжкою бідою я вимогла, що мене до нього допустили. Він лежав на постели, блїдий як крейда, помарнїлий. Куля попала йому в груди і тілько дивним припадком не положила його на місцї трупом.
Ридаючи я припала до нього, цїлувала його ноги і руки. І він розплакав ся.
— Ну, чого ти! Чого ти! — повторяв. — Тут тобі не можна бути. Іди до дому, я тобі напишу.
Довго я не хотїла вступити ся, аж коли прийшов доктор і сказав менї, що він буде здоров, але тепер ще потрібно йому спокою, я пішла.
Він не писав менї, але по кількох тижнях сам прийшов. З якою нетерплячкою, з яким неспокоєм я ждала його! Якими чудовими фарбами малювала собі першу стрічу з ним по тій страшній пробі, як твердо божила ся, що все, все житє своє, працю і всї помисли віддам для нього! А коли прийшов і глянув на мене і мовчки сїв на крісло — я від разу почула, що між нами все скінчене, що нам треба розстати ся, що те, що дальше буде, то буде тілько довше чи коротше прощанє.
Прощанє вийшло коротке. Він сказав менї зараз, що його аванс пропав тепер на довгий час і що його за кару перенесено до Араду — пильнувати військової тюрми, і що він за тиждень мусить вибирати ся в дорогу.
Я вислухала його слів, як холодний стовп. Він почав потїшати мене, говорив, що нїколи не забуде про мене, що буде писати менї, — але я знала, що й він сам потребує потїхи. Від'їжджаючи він дав менї троха гроший на житє і пару листів до своїх знайомих і радив пошукати собі якого обовязку.
Я спродала дещо зі своєї ґардероби і на разї не потребувала журити ся житєм, могла в крайнїм разї переждати пару недїль, поки би щось добре трафило ся. Але обовязок трафив ся зараз, у того самого професора, котрому я переписувала книжку. Професор був добрий чоловік, але жінка його почала ревнувати мене до мужа і по двох місяцях, серед зими, я мусїла уступити зі служби.
Я кинула ся до иньших Олесьових знайомих, до котрих мала листи, але назнала стілько прикростий і сорому, що плюнула на все. Всї вони знали мою історію, всї ззирали ся на мене, як на звіря, посилали мене одні до других, щоб усї побачили ту „лайдачку, що звела і знищила такого доброго і здібного чоловіка“. Ті слова сказав менї при кінцї один старий ротмістр, до котрого мене також послано за обовязком.
Після сього я вже дальше не ходила, а поїхала до Львова. Тут я зупинила ся в однім жидівськім готелї і почала знов шукати якогось обовязку. Але обовязку не було, гроший не стало, пару день я бігала як одуріла, цїлий день опісля сидїла в отупіню в своїм покоїку, поки до мене не підійшов кельнер і не сказав менї кількох слів. Я останками крови вся почервонїла ся від тих слів, скочила мов на грани, але кельнер не вступав ся, я не втекла, не могла втекти нїкуди від своєї долї…
Я нераз бачила, як галузка відірвана від дерева плине по водї, доки не попаде в крутїж. І тут ще з разу пливе вона спокійно, описує далекі круги; але чим далї, тим круги вузші, рух її швидший, поки течія не змеле нею і не кине в спінене гирло, де вона й пропадає. Чи винна гилька, чи винна вода, що так воно дїє ся?…
Львів, 20. марта до 9. цвітня 1890.