Міртала/IX
| ◀ VIII | Міртала пер.: Михайло Лебединець IX |
|
Було над вечір. Вуличні галаси сп'янілої з вина та з розбурханих пристрастей юрби здіймалися до стемнілого сьогодні раніш, ніж звично, неба. Стемніло воно сьогодні раніш ніж, звично, тому що насувалася під ним одна з тих борв, грізних і руїнницьких, що їхнє зближення проймало юрбу сполохом, що походив почасти з слушних передбачень, таж ще більш забобонним, бо перебільшеним. По виставах усякого дива, що до них увесьденечки придивлявся люд, саме небо, здавалося, хотіло надивувати його виставою своїх різьб і блясків. Ці різьби й бляски були величні та, в незрівняній своїй красі, похмурі. Тиброве узріччя, великий рибний базар і кілька поблизьких вулиць дзалягли гурмами стовплені юрби, строкаті від різнобарвної одежі, нерухомі з жаху, що призрівалися вони з ним до прологу з драми природи, що ось вже зближалася.
За Янікульським пригорком заходило сонце, але його кривавого щита почала застувати величезна хмара, що залягала чорним півколом обрій. Назустріч їй з усіх боків обрію сунули важкі й розшарпані, поплямовані каламутною білиною або спухнуті полум'янистою червонявістю шмаття полових хмар. Пекучий, сухий аїгіси5 задував з півдня; з моря надлітали солоні горові повіви, що в них вчувалася злива. Розношені вітрами трояндові пахощі, сполучаючись у повітрі з гострим пахом коріння та порозливаних вин, утворювали в скварній спеці важке й задурливе обвітря, що серед нього пересихали піднебіння й паленіли голови.
Глибінь півколистої хмари, що здіймалася з-над затибрянського узгір'я, сонце розжеврювало тисячами кольорів і вогнів, будуючи з неї за одним заходом опукуваті й яскраво обмальовані гори, ліси, будівлі, звірячі й рослинні потвори. Снопи яскравого й каламутного світла блукали в простороні. Капіталійський храм Юпітера-громовика, що горував над столицею, стояв ніби в кривавому промінні. Півкруглі вершечки брам і арок також паленіли. Натомість палатинські та квіринальські палаци імлилися, немов облиті споловілим і каламутним світлом мари, що втікають у далечінь. Над Марсовим Полем з хмари куряви та вихопленої з водограїв води вир скручував злотисті стовпи, що з гуркотом перелітали через річку, та, мов гнані жахом потвори, сунули понад широкими шляхами. Темні садки шумували-мов ліси; під жовтими облямованими білястою піною Тибровими хвилями прочувався глухий стогін вод, що аж движіли. Проте дощ ще не йшов; грому ані блискавок не було. Навпаки; самі ажень буревії часом ущухали, опадали несені ними куряві стовпи, переставали колихатися й густи садки; а в затишеній простороні лем стугонів Тибр та раз-у-раз сунули небом одна до одної повільно й тяжко хмари, чимраз швидше перетворюючи денне сяйво в освітлену лиш прикрими полисками темряву.
Згромаджені на Тибровому березі півтверезі лише юрби п'яніли дорешти з жаху надприродности, що за нього в розпалені їхні голови й вуха, щедробливо понатуркували їм народні провісники та зіркарі. Обгорнені у важкі й величні, таж не раз подерті й брудні плащі, переходжаючи врочистим кроком од громади до громади, вони показували натовпові те, чого б, може, не спостерегли власні його очі. Славетні з одгадування значінь та провіщень, що ними позначалися з'явища природи, позостаючи в панібратських стосунках з зірками й цілим безмежищем неба, вміючи прозирнути в гнів і ласку богів, вони показували не лише-йно ті різьби і малювання, що ними вкривали небо хмари, але також ще й витовмачували їх. Одні з-посеред них мали промітні й лукаві очі; либонь, у доконуванні своїх діянь мали вони на оці лише власну мету й користь. На обличчях інших позначався вираз містичного екстазу; вони самі вірили в те, що говорили. Говорили вони по різних місцях; скрізь зажерливо наставляли вуха до їхніх слів. Вони показували й пояснювали, зносили горі обличчя й простягали до неба вказівні пальці.
— Дивіться, квірити! коли на небі з'явиться отака цівка крови, як он та, що стікає там за цісарський садок, — боги замислюють страшні супроти людей заміри…
— Eheu! — згукнув другий, — чи бачите ви ці два огневі, схрищені мечі? Це неомильна познака, що Аполон, за зневаження свого свята, волає до Юпітера, щоб він звернув проти вас свої перуни…
— Ескулапе! Ескулапе! — покликав десь повний тремтіння голос, — спусти знову на мої очі ту луску, що ти з них колись її був ізняв! Нехай краще вони знову мені посліпнуть, аніж маю я дивитися на ці чорні щити, що з їхньої середини юшить кров… Коли ці щити торохнуть один об один і розтрощать один одного, горе Римові! Чи бачите ви ці щити, квірити? чи бачите ви їх?
Усе бачили: цівки крови, вогневі схрищені мечі, залізні щити, що юшилися кров'ю. Все це бачили й ще геть більше, бо, істотне, з недосяжною фантазією природа малювала й різьбила сьогодні небо. В найбільшій з хмар якусь хвилинку стиналися між собою два лицарські загони, а потім раптом обернулися в дві химери, що трясли левиними гривами й швергали позад себе хвостяги жовтих гадюк. З-за химер висунувся смішний і рогатий сатир, а з другого боку плинула до нього розмайна гірлянда білявих мавок. Нараз химери, сатир, мавки та каламутні вінки лісів, що їх оточували, — зникли, а хмаряна грудомаха збилася в одну величезну хмаряну гору, що з її видовбаного щолопка жахнуло крив'янисте, масаково-білясте полуміння. Подібне це було до вулканового вибуху.
— Горить! — крикнуло кількадесять голосів, що в них зачувався найлячніший з усіх римлянових жахів — жах супроти пожежі.
Одночасно в повітрі розлігся окромішній, протяглий, металевий звук. Звідки він походив? Із звичайнісінького, запевне, випадку, що зайшов у котрійсь із найближчих господ або в котрійсь із затибрянських фабрик. Але тисячі людей з криком упали навколюшки й попростягали до неба руки. Котрийсь із провісників, серед загальної мовчанки, голосно й виразно товмачив, що дочутий звук походив од піднебесних щитів, що невидимі під цю хвилю, бож затулені отим он вулканом, бряцнули один об один.
У зблідлому натовпі розляглися крики:
— Велика Юноно, що добровільно прибула до Риму з Веїв і стережеш авентінського верхогір'я, оборони своє місто!
— Найсвятіша Езідо Єгипетська, заступнице слабих жінок, зглянься над нами!
— Аполоне! ласкавий заступнику пастухів, не попусти загинути бідному людові!
Родинні почуття міцно й тривожно затріпотіли в грудях.
— Батьку! батьку! де ти? — кричав хлоп'ячий, тонкослізний голос.
— Бальбіє! шукаю тебе! Де ж ти мені поділася?
— О! діти мої! біжу до моїх дітей, що позастали там… на Субурі!
— Не піду з тобою, матінко… не залишу мого любого Клавдія!
Сільвій, гаптар з Авентіну, цілком притомний, скептично всміхався з провісникових метикувань, перебігав промітними очима довкола й обіймав рукою Вентурієву шию, що його тендітне й випещене тіло трусилось, як з пропасниці.
— О Сільвіє! — шепотів він, — під такий час, коли я лякаюся так, як зараз, волів би я, щоб мене мати й на світ була не родила!— Ти дурний, як тільки — йно повите немовляткої — відбуркнувся гаптар, але, не вважаючи на це, ще чуліше й міцніше пригорнув рукою тремтячого свого приятеля.
Вентурій виряченими очима дивився на хмари.
— Дивися, Сільвіє, дивися! нехай мене облишать боги, коли над нашими головами я не бачу череди слонів!
— Ти дурний, як порожня амфора! — сказав удруге Сільвій, але, користуючи з приятелевої химороди, простяг вказівний палець до хмар.
— Череда слонів! — покликнув він, — нехай мене облишать боги, якщо це не є череда слонів. Буде нам добре, квірити, коли ці бестії гримонуть на наші голови! Коли ви не сліпі, то бачите самі, з якого боку вони летять. Зі сходу летять! проклятий схід! прокляті приблуди зі сходу, що накликають на нас гнів богів!
Товча збільшувала спеку та посилювала вражіння. По всіх усюдах розповідалося за нещодавні дивовижні випадки, що найвиразніше свідчили за зближення великих злигоднів. Усі чули й тепер за це розповідали, як, недавно оце, в Апулі корова отелилася телям з головою покрай стегна. В Ареціумі спав камінний дощ. Жахливішим ще лихом зуспіли боги Самніюм. Там також спав дощ, та вже з пошарпаних шматків м'яса. З Етрурії шестимісячне немовля заволало коло материних грудей: горе!В Апулії два розгорені смолоскипи під білий день пролетіли понад ланом та женцями.
Педаній, заслужений вояк, до того ж незрівняної під війну мужности, а під цю хвилю зблідлий та каламутнозорий, голосно скрикнув:
— У рідному моєму Бруціюмі якійсь бабі виросли, далебі, з носа пшеничні колоски…
Це, оголошене від Педанія, чудо, не збудило сміху. Сьогодні, спозаранку ще, найлегкодухіші навіть кепкували б певне з нього; але зараз, які не були вже здатні в чомубудь зневірятися, які, менш численні, не насмілювалися подати й ознаки сумніву. Ніхто, зрештою, не мав сумніву щодо правдивости Пуденцієвих слів, за якими Йому минулої ночі з'явився уві сні його небіж Пріск і з плачем докоряв невідомщеної своєї смерти. Пуденцієві дійсно мусило це наснитися, бо, розповідаючи за це, він жалісно кривив уста, а в очах йому палахкотіла скажена жадоба помсти.
Але страшливіші понад усенькі чуда й сни були викликувані раз-у-раз спомини за дійсні й недавніші випадки. Не вельми давно, бо наприкінці Неронового царювання, боги навідали Рим нечуваною дотіль бурею. В околицях Риму шаленіла повітряна труба, нищачи будинки, збіжжя, виноградники й ліси. Земля затрусонулась, море вихлюплось із свого ліжища й хвилястими бурунами зривало й заносило геть усе, що траплялося на їхній дорозі. В самому Римі блискавки порозбивали силу статуй та повбивали силу людей. Тибр розполонився й вишвиргонув на місто великонну кількість сичливого й отруйного гаддя…
Було це, запевне, в наслідок борви, що подула знову, але на всіх головах з жаху настовпужилося волосся. Не вважаючи на спеку, зимний піт зрошував багато скронів. В далині, в далині зачулися пливкі звуки хорової протяглої пісні. Що це було? Напрямком, звідкіля, звикле, прибували з Остії наладовані кораблі, буркотливими й білою піною поплямованими хвилями Тибру, пливла під чорною хмарою важка, велика галера. Напнуте її вітрило, немов крилатий кістяк, линуло по сірій простороні; її облавки в два рядки обсідали люди, і їхні весла з розмірним плюскотом обпадали на воду. Веслярі, доближаючись до порту, співали, а протягла їхня пісня безмежною сумотою плинула серед буряної тиші. Та її враз заглушив і поглинув далекий ще гуркіт першого грому.
Посеред виднокругу лилілася вже лише вузенька смужечка блакиті; зрештою, пригаслі вже чорні й руді хмари, охоплювали, здавалося, світ двома велетенськими шкаралущами, що небавом мали з собою зіткнутися. Одна з них повітала другу далеким ще гуркотінням. Блискавки не бачив ніхто. Хтось, провісник якийсь, скрикнув, що це бувцілком не грім, але відгомін бубнів, що на стінах Марсового храму, як це вже не одного разу малося, загучали самі собою, віщуючи оцим якісь злигодні. Юрби, що залягали Тиброве узріччя, збезумилися. Зблідлі вуста безперестань пристрасно допитувалися за можливу причину виразного гніву богів Цокотливі зуби й широко вирячені очі надавали людським обличчям звірячого виразу. Щоб не бути за розтрощених, прагнули ліпше самі розтрощити когось. Кого?
Хто й під впливом яких причин чи почувань заговорив посеред цих громадок за вбивства? Тоном співомовки, що голосно розлягалася серед хвилевої тиші, якийсь голос говорив баса:
— У Цісарії вимордовано їх двадцять тисяч… В Антіохії греки й сирійці всенькі їхні будинки стерли на порох. В Єгипті, з цісаревого розказу, їхню божницю, побудовану на взірець єрусалимської, знищено дощенту.
В іншому місці хтось задиханим і від жаху чи люті уриваним голосом підхопив:
— Вони насмілювалися погрожувати, що підчас ігрищ спалять амфітеатр з сорока тисячами відвідувачів. В Олександрії це було. Можу поставити свідків. Сільвій почав:
— Коли б ми за прикладом Цісарії та Внтіохії.
А хтось інший підхопив:
— Хори неблазних дівчат, співаючи святих гімнів, скроплювали б тоді Рим свяченою водою…
— Скоро шани не віддають ані цісареві, ані богам… кому ж, виходить?
— Духам підземним…— Пріску мій! нехай цієї ж хвилини Горгонина голова перечарує мене на камінь, якщо я сьогодні не помщу твоєї смерти…
Всі говорили разом, підбадьорюючи один одного, молячись, кленучи одночасно…
Чи то ж Тиброве узріччя, що так жахно шумувало під цю хвилину, заюрмлено самими лише підлими й лютими людьми? Як пестливо, проте, й міцно притискували там до своїх грудей, бліді самі, чоловіки поперелякуваних своїх жінок і тремтячих дочок, що в свою чергу простягали руки до своїх улюблених. Немов прагнули хоча й згинути, але вкупі з ними. Були там приятелі, що стискували одно одне в обіймах, ніби хотіли захистити один одного перед небезпекою, й вороги, що під цю врочисту хвилину на знак згоди подавали собі обопільно руки. Також були такі, що гаряче, щиро благали за допомогу своїх домових Ларів, прирікаючи їм щедробливі пожертви. Ремесничі цехи, сполучені поспільністю праці, скупчувалися в щільні громади, а невільники та наймити, здавалося, тулилися під опікунчі крила своїх панів або патронів, що поблажливо зносили доторкання їхніх пліч до своїх рамен, а коли-не-коли озивалися навіть до них доброзичливим словом. Так у чому ж справа? Чому? Нараз хтось закричав:
— Заспокойтеся! дивіться! ондечки боги зсилають нам провіщення: з-над Капітолію знялися вгору круки…З-над Капітолійського храму, що зараз, темний і великонний, горував над містом, спурхнула дійсно зграя чорних птахів і тяжким льотом, голосно й жалісно крякаючи, линула серед похмурої простороні. Вджеж пташине ширяння — це одне з найсвятіших для римлян провіщень і вказівок. У який бік звернуть круки, де посідають? Над Авентіном принизили льоту. Може, посідають на Юноновому храмі та вкажуть оцим, що саме ця богиня й жадає від людей пожертов і молінь. Ні, це тільки бурею пойняте повітря обтяжує їхні крила. Підбилися знову вгору… летять… На узбережжі могильна тиша заступила передше шумування й розворушення. Тисячі блідих або спаленілих облич позводилися догори; вуста шепотіли молитви всуміш з прокльонами. Круки, раз-по-раз крякаючи, зависли над Германіковою аркою, але важкі їхні крила тільки чиркнулися об її півколистий вершечок. На узріччі розлігся короткий крик:
— За Тибр полетять!
І знову запала там тиша. Круки летіли над Тибром, низько; чути було лише одноманітне лопотіння їхніх крил, що, однак, небавом змовкло. Немов однодумно, поспадали вони простовисно на сирійсько-єврейську дільницю й посеред її улогих будиночків зникли.
Над Янікульським пригорком зблиснуло… Швидко потім на узріччі зірвався велетенний крик:
— За Тибр! За Тибр! За Тибр!По хвилині з-під Германікової арки вихлюснуло море задиханих, збурених, злитих потом людей та, вкриваючи міст, стугоніло:
— За Тибр! За Тибр!
Одночасно просто мосту відчинилися настіж двері великого шинку, і назовні бухнуло з них яскравою загравою смолоскипів, що палахкотіли там, у його середині. В цьому світлі, мов рій бджолиний, вирувала й шумувала банда сирійських носіїв і галабурдників, що нарешті також ніби посунула походом назустріч натовпові, що якраз переходив мосту. Перед вели величезний, в зеленому вінкові Бабас та півгола, з розмаяним волоссям Хромія, обидва п'яні й посатанілі. Подібні, він до сатира, вона до бакханки, трималися вони за руки, танцюючи в такт музиці сирійських флейтисток, що в картатих сукнях і з блискучими тіярами на головах дмухали, надимаючи лиця, у флейти або, підносячи догори голі руки, цокотіли металевими ситрами (рід кастанетів). Сілас, що танцював у червоній блюзі довкола флейтисток, скидався віддаліки до рудого цапа ; беззуба Харопія, з опалою на плеча хусткою та сивим волоссям на зжовклому обличчі, стрибала також, розливаючи вино з червоного келиха. За ними юрмився великий тиск осатанілих постатей: руки плескали, голови, прикрашені зів'ялою зеленню, коливалися в п'яному шалі. Taberna meritoria вихлюпувала на світ потолоч, що зазвичай повно її було там. Тут уже не вжахалося бурі ані гадалося за богів; не було на жадних устах ані чулих родинних покликувань, ані, навіть, забобонних молитов.
Юрба, що збігала з мосту, і зграя, що випорснула з шинку, зустрілися й поперемішувалися з собою. Скажені крики поєдналися з риканням сміху та пронизливими звуками флейти. Дільницю, що комашилася побіля підніжжя Янікульського пригорку, вкрили одночасно дві людності: одна рухомою та руінницькою лавою затамувала вулички й базари; друга, з жіночими стогонами, дитячим плачем та простягненими до неба руками, вкрила улогі дахи.
Що там робилося, серед цієї людської хуртовини? Чи захищались і як ті, що на них нападали? З чиїх грудей видиралися ці пронизливі стогони, страшні прокльони, сміхи всуміш з риданням, що зняли там багатомовний вереск, що він глушив шум вихору й річки? Що мали позначувати, чутні в цьому вереску, стукоти, брязкоти, лускоти? Що за гасла подавали пронизливі звуки флейт, що десь-не-десь, як свистіння стріл, прошивали цей вереск? Усе це непрозірною таємницею покривав незлічимий, у тісній простороні бурхливий вир людських тіл і голосів, та все геть та геть густіша темрява, що западала над світом двома величезними чорними шкаралущами хмар.
Особливо на одному базарі, саме там, де стояли Сарин й Горіїв будинки, заходили найзапекліші напади Й бійки. Сільвій з гаптарями й Вентурій з своїми перфумниками давали попуск своєму гнівові й заздрощам, що палахкотіли в них уже з давніх-давен; всередині домів розлягалося тріскання розбиваних скринь і брязкіт товченого посуду. В одному боці клапті важкої від гаптування тканини спадали на голови й обплутували людям ноги; в іншому порозливані пахощі виповнювали повітря гострою й запаморочною задухою. Педаній і Пуденцій, з громадкою різного стану людей, шукали там також чоловіка, що помститься над ним наказувала їм тінь забитого на війні Пріска. Гурт сирійців, одчахнувшись од своєї банди, волік до найближчого шинку Міріям, наймолодшу Сарину дочку, що кричала й видиралася їм. За ними, як важкий птах з розпістертими крилами, летіла, кричучи, присадкувата й опасиста Сара, забуваючи за плюндровану свою домівку. Кілька юнаків, що серед них з своєї римської одежі вирізнявся Юст, билися з напасниками перед Горієвим будинком. Котрийсь з них упав; його схопив і відніс на своїх руках ошаленілий з розпачу Горій, отой лагідний гіллеліст, що тепер з блискучими, як у вовка, очима кричав:
— Пробач, Сімеоне: пробачте, мудреці з Ябує, що я вам був суперечив! Помсти! помсти!
Нагло в якомусь місці далося вчути такий рух, ніби тільки-йно прибула громада людей силкувалася порозпихувати натовп і прокласти собі серед нього дорогу. Ці прибульці вочевидь продиралися до будинків, що довкола них найзавзятіш кричали та звивалися гаптарі й перфумники. Якісь поважні, виборномовні голоси почали вибиватися з-помежи грубіянського та багатомовного вереску. За зрозуміле ставало, що там починалася суперечка, а ліпше — нав'язувалася якась чудернацька щохвилини уривана розмова, що початок її невідомо де й як нав'язався, і де, в одному боці, зачувалося велике зусилля голосів, що наказували щось, прохали за щось, стверджували щось, з другого — стали розлягатися грубі жарти та сміхи. А втім, гаптарі й перфумники почали вже також трохи заспокоюватись. На протилежному боці базару вирувала ще велика метушня й галас, але тут малася вже спромога дочути спокійного й гомінкого голосу, що, розлягаючись, втім, і в своєму спокої, владно, десь з гущі натовпу, промовляв:
— Маєте суперечку з мешканцями цих домів. Добре. Але є два способи розв'язання суперечок: один — розумом, другий — силою… Перший — людський, другий — звірячий… а ви хіба череда худоби?
Кілька голосів засміялося воднораз. Котрийсь з-посеред них, подібний до Педанієвого голосу, закричав:
— І сюди також мусів ти влізти, філософе!.. Та скористаєш тут стільки ж, скільки скористав ти, коли вийшов до Віталієвого війська, що облягало Рим, і щось мирмотів йому про те, наче війна — злочин, а мир — насолода…
— Казав ім і вам кажу зараз, — провадив далі в натовпові спокійний, та владний голос, — казав їм і вам кажу: геть з гніванням! Воно нічого справедливого не вчинить, а немає добра опріч того, що є справедливе.
В цей мент, пробиваючи собі, мов тараном, широкими грудьми дорогу, протовпився з натовпу чоловік, що розпочав цю дивачну суперечку і став на якімсь підвищенні біля дверей Сариного будинку. На хиткому й крихкому цьому підвищенні, що тріскотіло під його ногами, бо складалося з розбитих скринь та меблів, зарисувалася його висока, барчиста, зодягнена в фалдистого плаща постать, але рис обличчя розпізнати впотімку було не можна. Проте його знали і впізнали тут усі. З середини дому через вікно, звідки викинуто шибку з пухиря, вихилився Сільвій, так змучений, що мусів зняти свою тогу, спітнілий, наїжачений, лютий на того, хто станув йому поперек дороги.
— Нехай тебе Гадес поглине, папуго Мінервина! — крикнув він, — навіщо ти сюди прийшов торохтіти над нашими головами своє вічне: немає добра, крім-йно цього, немає зла, крім-йно отого…
Але інші вкинулися у веселійший, ніж Сільвій, настрій.— Іди спати, Музоніє! на добраніч тобі, малпо богів!
Він, дивлячись не на людей, але в далеку бурхливу просторінь, говорив:
— Людське суспільство існує лише дотримуючись справедливости, та загинуло б, коли б його члени напастували зобопільно своє життя й здоров'я…
Ті, що були навколо, починали вже, відай, бавитися не жартома.
— Послухаймо його! — розлягалися крики, — нехай патякає…
Вентурій тонким своїм голосом провадив:
— Ми й у власних головах маємо подостатком мудрости. Та й що покористаєш із примар твого хворого мозку?
Член шевського цеху, що заплутався випадково поміж гаптарів, зблизився до філософа та, заклавши руки за спину й зводячи очі на його обличчя, з пихою задоволеного з себе шевця промовив:
— Чому, Музоніє, ти такий блідий та ввесь у зморшках? Видно по тобі вже, що доля мусила тебе не одним здоровенним ляпанцем нагодувати. Отже, до чого надалися тобі вчені твої висновки?
— Надалися вони йому для того, — відповів хтось інший, — щоб обставав за осоружними цісареві й богам чужинцями…Музоній відповів:
— Не розумієте мене й кепкуєте з мене, та я, проте, не кину говорити.
Він підійняв голоса:
— Яка ж бо є людська натура? Чи не наказує вона чоловікові добро чинити, а коли він нічого вже не може, то хоч добра бажати…
З натовпу, що аж вибухав сміхом, юнак із східніми рисами обличчя та в римському убранні, озвався голосно:
— Не така, Музоніє, натура людська, не така вона є, як ти гадаєш, і в цьому твоя помилка! Мудреця від юрби відокремлюють прірви, що їх не виповнять і століття!
Музоній, силкуючись прошити поглядом темряву й гурму, відповів:
— Я зачув душу, що мислить! Хтоб ти був-не-був, знай, що стоїк не відступає ані перед юрби поглумками, ані перед можновладців погрозами. Він не розказує мечем і не баламутить чудами. Сьогодні, отже, не досягну я нічого. Але прийдешність — моя. Я стою за засади.
— Стій собі, стій! — галасували, — це не вийме нам з горщика ані однісінької квасолинки. Сам собі стаєш за ворога, бо вже й мова мовиться, що одної красної днини цісар витурить тебе з Риму. А, може, зашморгнеться тобі мотуза за шию й поцупиться до в'язниці… Чи ж зарятують тебе під той час твої засади?З юрби вистав Педаній. Більше з простацькою, ніж злосливою усмішкою на обличчі, він показував свої здоровенні кулаки.
— Хто з нас дужчий, філософе? Хто з нас дужчий? За мудреця маєшся, а я тебе, проте, одним щигликом з ніг звалю. Не потребую твоєї мудрости, волію свою силу.
Якийсь блазень вигукнув:
— Філософе, хто з нас більше сміявся за свого життя? ти чи я?
Швець підхопив:
— Хто довше житиме: швець чи філософ?
Опасистий галапас, важко протовплюючися з натовпу, сміявся:
— Чиє черево повніше, Музоніє: моє чи твоє?
Сила люду з конвульсії гніву й страху впала в конвульсію сміху. Стоїк не збуджував уже в них ані гніву, ані охоти змагатися з ним. Сказати б, швидше — кепкували з нього. Простацький цей сміх аж гув серед плачу, стогонів, лайок та прокльонів, що розлягалися навкруги. Десь близько, в уличці, що звивалася з базару, озвалось уриваними звуками кілька флейт і чийсь завзятий голос крикнув:
— Педаніє! Педаніє! поспішайте! Сирійці знайшли того чоловіка, що ви шукаєте! Ондечки ведуть його, а разом з ним і пташку якусь!
Проте під цю саме хвилину з віддаленим і безнастанним гуркотом грому змішалася торохконина коліс і тупотнява конячих ніг, а міст, що сполучав Авентін з Затибрям, заблискотів од смолоскипів, що в їхнім червонім світлі, швидше сказати, біг, ніж ішов довгий почет людей. Якийсь можновладець наїздив поквапно, оточений численним почетом. Хто? Навіщо?
— Ліктори! заклинаюся Геркулесом! Це ліктори! упереджують якусь багату колісницю! Коні — як орли! Якийсь патрицій стоїть на колісниці… другий тримає віжки! Оступіться! гетьте! з дороги! з дороги!
Низка зодягнених у білому лікторів, з сокирами в руках, біжачи, розштовхували натовп і торували шлях двоконній колісниці, оточеній силою піших людей, що з них певна кількість несла запалені смолоскипи. Перебігши у чвал мостом, почет цей вкоротив ходи на виповненому людською товчею ринкові. На колісниці дійсно стояло два чоловіки: один високий і дужий, огорнений у пишну білу, всипану золотими пальмами тогу, спирався рукою на берло з срібним орлом; другий, молодий і стрункий, з срібною пов'язю на чорному волоссі, тримав у білих руках шарлатні віжки. Обіч красуня візничого, причепившись до поруччя колісниці, в постаті птаха, що пориває до льоту, сиділо прегарне хлоп'я, з грецьким профілем і довгим, розмаяним по аметистовому хітоні волоссям.
— Претор! претор! — загуло в юрбі й, як стій, ущухло. Не зустрінули його наругою, як Музонія. За світла смолоскипів колісниця його блискотіла пишнотою оздоб, еспанські коні виступали гордовито, а віжки їм тримав славетний маляр… Хто ж міг кепкувати з влади, багатства й слави? Не ці, запевне. що до них промовляв тепер Гельвідій.
Хто зна, чинетому він, переважно, й прибув сюди, щоб востаннє вдатися словами до римського народу. Небавом запевне вуста його стуляться навіки. Отже тепер серце йому спахувало… Спахувало воно жахом, обуренням і безмежним жалем. Смугляве й сміливе його обличчя в червоному світлі смолоскипів паленіло; з-під чорних насуплених брів очі вергали блискавки болю. Не був він, як Музоній, людина самотніх й глибоких роздумів, але чоловік дії й бою. Його голос, притлумлений спочатку довгим глухим громуванням, але потужний і навиклий до широких просторонів, розлягався базаром. Немов пошпурене каміння, спадали його слова на людські голови. Він був державний муж і патріот. Народові, що занімів і знерухомів, пригадав він за величну й вільну його бувальщину. Він запитував його з дошкульним поглумом: чи нічого вже ліпшого немає до роботи, як понапихувати свої черева, не виходити з горілки, тіпатися, як в пропасниці, з безглуздих байок та нападати на беззахисних людей?
На якусь хвилинку його мову знову поглинув шум вітру, садків і річки, та ж знову вибилася вона з-посеред них на цілий голос:— За форум — цирк, за трибунів дано вам штукарів, з місця обрад і виборів зроблено місце ігрищ, ринок громадянський замінено на свинячий базар. „Хліба та ігрищ!“ галасуєте й песькими язиками лижете руку, що сипле вам оці єдині добра, що їх уміють прагнути темні ваші голови! Крови ще, бодай невинної, жадаєте, а з вашої прихильности користають власне ті, що обертають вас у безтямний і лютий табун…
В юрбі розляглося ремство:
— Образи швиргаєш! образи на бідний нарід швиргаєш, гордовитий патриціє!
— Дивись, дивись! — кричав Сільвій, — як би ти з своїх слів не уклепав для своєї шиї сокири…
Незбаламученим поглядом озирнув Гельвідій море людських голів, що обступало його колісницю, і тяжким болем стіпнулися сміливі його вуста.
— Не можновладним і великим я вродився, — відповів — а дуже до вас близьким, сотниковим сином… Отже не з свого походження пишаюся я, але з своєї правоти. Не образи шпурляю, але останні волання. Хто мені погрожував сокирою?.. Знаю, знаю за неї, римляни! Не стерявся я розуму й відаю, що роблю. Мої ліктори й викликана з мого наказу міська варта порозганяє вас звідси по домівках, як п'яну й безглузду зграю… Не перероблю вас, втім, довчасно накладу головою, але в діях батьківщини впищеться ще одне незаплямоване прислужництвом ані до багрецю, ані до багна їм'я!
Тут котрась з вуличок, що починалася з базару, загула з музики й сміхів, що нестямно перемішувалися з пронизливим жіночим криком. На відгомін цього крику в Артемідорових руках затрусилися віжки. Кинув їх до Гелієвих рук, зскочив із колісниці й звернув зблідле обличчя до претора.
— Дозволь мені, шановний, ураз із твоїми лікторами поспішити туди. Розпізнав цього голосу… О, мстиві боги!
Не докінчивши ще він, на базар прибігли: Хромія, Харопія та ще кілька саме таких, як і вони, жінок і дві флейтистки, що з обдутими лицями дмухали в свої флейти. Ця розпатлана й розпалена, подібна до зграї фурій або відьом, банда волочила за руки та за подерту одіж дрібненьку дівчину, що випручалася з їхніх рук. Угледівши наближення лікторів, вони порснули врозтіч. Дівчина в роздертій одежі, з розпістертими руками й несвідомими очима припала до преторської колісниці й, падаючи навколюшки, вдарилася чолом об карбовану вісь її колеса.
— Друзі! — гукнув до свого почету Гельвідій, — хай кілька з-посеред вас запровадять до мого будинку оцю дівчинку! Зомліла, кажете? Знеси її тоді на мою колісницю, Артемідоре.
Гинкі руки оповили зомлілу, а похилені до її вуха вуста пристрасно прошепотіли:— Кохання моє!
Розплющила здивовані очі, і, коли впізнала похилене над собою художникове обличчя, усміх невимовного щастя промайнув на її збілілих устах. А в цей мент перед преторську колісницю вирвалася інша постать. Людську товщу, що протовплювалася з вулички й складалася з сирійців, сотників і вояків, випереджував старий єврей, босий, в подертій одежині, з завивалом, що зсувалося йому на плечі й відкривало сиве розкудовчене волосся. Він біг, задихаючись і кричучи:
— Там приїхав вельможний пан… сам претор… він по правді розсудить… Він вам скаже, що брешете, як пси… що то не він, але я… я… Менохім…
Він зупинився перед претором, що стояв на колісниці, й віддав похіпний та такий гнучкий і низький поклін, що чолом майже землі доткнувся. Розхилився так само прудко й похапливо захлипаючись, з язиком, що плутався йому в роті, заговорив:
— Не вір їм, найгідніший! зглянься й не йми їм віри, о можновладний! Брешуть вони! Він нічому не провинний. Він ніде не був і нічого поганого вам не робив… Завжди вдома сидів і ткав собі! Ткач він… спокійний такий… Ягня не лагідніше за нього. Де там йому до воювання, зривання бунтів та до ганьбування в амфітеатрі величі вашої й цісарів ваших… Він би навіть і не потрапив цього… такий лагідний… І розуму на це треба, а він собі й на розум не багатий… Звичайно, ткач простий… ха-ха-ха-ха!
Сміявся, сміявся. Босі його ноги дріботіли по піскові, все тіло дивозно скарлючувалося, а з очей, збожеволілих з розпачу, котилися рясні сльози. Він прискочив до колісниці, зіп'явся навшпинячки й намагався піднести до своїх губів краєчок преторової тоги.
— Скажу тобі правду, найгідніший, — казав він, — благаю тебе, дойми мені віри. Великий! змилосердься й віри дай тому, що тобі скажу… Він, себто син мій… себто той Йонатан, що його сирійці виволокли з хати, а сотники ведуть перед твої очі, не був ніде й не робив нічого… Це велика помилка… Його взято за мене… Це ж бо я ходив до Юдеї на війну супроти вас… я бився з вами обіч Івана в Гішалі… я в Єгипті учинив бунт, я в амфітеатрі… Все я… я… Менохім! а він нічогісінько! це чиста причіпка до нього! Благаю тебе, могутній, пойняти віри… Але як же тут не йняти віри, коли це щирісінька правда… Накажи лікторам, щоб мене зв'язали, а сотникам, щоб його пустили… Зроби мене своїм в'язнем, намість нього, і я плазуватиму, як пес, побіля ніг твоїх доти, доки не сконаю… Чому ж не наказуєш лікторам в'язати мене? За ворога був я вам ціле життя… Ох! скільки я там в Юдеї позабивав ваших вояків!.. як я голосно кричав в амфітеатрі! А ви гадаєте, що це він… отой безневинний… що завжди сидів дома й ткав собі… ха-ха-ха-ха! Чому ж, наймогутніший, не наказуєш і досі в'язати мене? Не доймаєш мені віри? Ліктори! в'яжіть мене! згляньтесь! згляньтесь! в'яжіть мене, ліктори!
Босі його ноги все дріботіли й підскакували; він бігав од одної осі колісниці до другої; зложені, готові ніби до мотузка, руки простягав до лікторів.
Крізь пошарпану одіж світило йому в кількох місцях худе тіло, світло смолоскипів миготіло по його побганому й зрошеному діямантовою росою, обличчі. Раптом змовк та з висхлими, остовпілими очима, трясучись, мов з пропасниці, сів навпочепки біля одного з коліс. Перед колісницею Педаній й Пуденцій, тримаючи за обидві руки, поставили Йонатана. При цьому хвалилися, де вони бачили його й що він учинив. З-за потужних їхніх рамен щохвилини вихоплювався Сілас, вигукуючи, що це власне він знайшов його і тепер ставить до рук римської влади. Підголошував йому товстим голосом Бабас, а Хромія, прискочивши й жваво жестикулюючи руками, що поблискували срібними обручами, потверджувала слова своїх приятелів.
— Ліктори! — показуючи на сирійців, скрикнув претор, — порозганяйте мені оце гаддя! Ви, сотники, позалишайтесь…А до Йонатана відрубчасто й тихше, ніж він звично говорив, сказав:
— Говори, євреє!
В Йонатановій поставі й обличчі позначався ніколи до цього часу невиданий спокій. Як не вимикався попервах з сотникових рук, так і тепер, знісши трохи голову, око-в-око дивився він на претора. На мить у чорному його зарості зблисли білі зуби, що надало його обличчю виразу дикої зненависти, але ж швидко потому він почав спокійним голосом:
— Старий цей оклепував себе перед тобою, преторе, бо дуже мене любить. Усе ж, що кажуть тобі про мене сотники, правда. Моє їм'я — Йонатан. Стинався з вами на війні; зневажав вас в амфітеатрі; ненавиджу вас з усієї снаги. Коли б споконвічний дозволив мені сто раз жити, то й сто разів чинив би я так, як чинив. Оце все. Наказуй своїм людям, щоб провадили мене на смерть.
Якже ж подібна, як дивно подібна була доля цих двох людей: цього, що, стоячи на пишній колісниці, рукою спирався на берло й мав виголосити вирок, і отого, що в подертій одежі, жалюгідний і впійманий, очікував на вирок! Отже не дивота, що Гельвідій якусь хвилинку стояв замислений, із спущеними повіками й скам'янілими рисами обличчя, і що його рука, сперта на срібного орла, звівшись повільно, знову на нього опала. Друзям своїм, що були поблизу, він сказав стиха:
— Старого й дівчинку запровадьте до моєї оселі… Нехай не бачать…
Але та, що він за неї турбувався, дочула його шепіт і, вимкнувшись із любих їй обіймів, метнулася до Йонатана.
— Я з ним! — крикнула.
Пишне своє волосся, жовте від світла смолоскипів, вона відгортала обома долонями з обличчя, що по ньому плинули рясні сльози. Груди й руки просвічували їй з-за розшарпаного одіння мармуровою білиною. До темних людських постатей, що пригноблені й благальні, з шерехом притлумлених плачів тулилися по базару та по терасах будинків, простягла вона руки:
— З тобою, нещасливий народе мій, — я з тобою!..
Важкі рідкі дощові краплини почали падати й притемнювати світло смолоскипів. Зашумував вихор, і десь, близько вже, над Янікульським пригорком оглушливо загуркотів грім. З гуркотання, що поволі притихало, вирізнився гучний і владний, але десь у самій глибині грудей тремтячий, преторів голос:
— Ліктори! в'яжіть цього чоловіка!
Не промовивши ще він цих слів. як Міртала, мов сарна, скочила до впійманого та, обіймаючи його шию, впала йому на груди.— Я з ним! — крикнула знову.
Але цього разу побігло за нею кілька людей, і молодий римлянин із срібною пов'яззю на волоссі вже, вже доторкав її стану, як у Йонатановій руці зблисла криця… була це одним-одна мить. Втуплюючи погляд в Артемідорове обличчя, Йонатан знову в нестямнім усміху показав білі зуби й зглуха вимовив:
— Завтра замордуєте мене… не відійду без неї… Не матимеш її, римлянине!
О! дивовижна природа шалів із нещасть, злочинів і людських кривд! Меч героя справедливости затопився в грудях невинної, безборонної дівчини.
В цей мент на середині неба величезні шкаралущі хмар щільно скупилися й зробили світ, подібний до щитно залютованого, задушного казана. Оточене густим димом полуміння смолоскипів хилилося до землі; вітер розмаював його, і пригашували його важкі дощові краплі. Натомість ціле небо заполум'яніло з блискавок. Тисячі вогневих гадюк безнастанно в'юнилися по чорних випнутих хмарах, струшуючи на землю сліпучі бляски. В цих блясках затибрянський базар являв собою юрмливе, але ж тихе, як могила, видовище. Міст на Тибрі залягав, чекаючи на розкази, збройний вояцький загін. Жах, огида, жалість, острах стулили вуста юрбі, що, як мур нерухома, залягала базар та стояла навколюшки по улогих дахах. Опрічно трохи на невеличкім підвищенні стояв Музоній. До його колін припав, тулячи своє обличчя в його одежі, стрункий юнак у білій туніці. Можна б сказати, що, вражений громом життьовим, припав він до ніг філософії, прагнучи від неї вигоїння та сили. Стоїк, посеред зшаленілих бур небесних і земних, одним-однісінький спокійний, чоло мав, проте, дуже бліде й очі виповнені безмежної жури. Зводячи повільним рухом горі обличчя й руки, покликнув:
— Світила небесні! чиж там понад вами немає нікого, хто б порвався жалем над бідолашною людськістю? Чи ж довго ще присвічуватимете ви таким жахним діянням?
З проразливим гуркотом ударив грім у Тиброві води й збуреними хвилями довго ще точився потужний гугіт…