Міртала/VIII
| ◀ VII | Міртала пер.: Михайло Лебединець VIII |
IX ▶ |
|
Вона була близько вершечка Авентінського пригорку, де поблизу Юнонового храму, виблискуючи кришталевими вікнами горішнього поверху й оточений сніговобілою колонадою, стояв преторів будинок.
Не без труднощів збула вона свою дорогу, бо веселі, підпилі громадки, що волочилися вулицями, затримували її й зачіпали грубіянськими рухами й словами. Однак їй, що мовчазно й похапцем усувалася всім з дороги, ніхто не заподіяв нічого лихого. До того ж молоденька її голівка й зґрабна постать були вкриті від спеки й натовпу білим лянним накриттям, що іноді зодягали його єврейські жінки. Сполоху, зрештою, не відчувала жадного. Думки її розважали — гадали за щось інше, ніж за небезпеку, що могла б її звідкибудь спіткати. В голові їй безнастанно шумували вирази, що од самісінького спозарання оббивалися об її вуха: „Куди вдатися по оборону й порятунок? Що робити?“ Ніхто не знав, але вона знала. По оборону й порятунок ішла вона до цих можновладних, добрих, мудрих… Хіба ж вони самі не терплять також? Скільки ж то разів бачила вона блідоту болю й гніву, що поймали преторове обличчя? Скільки ж то разів з Фаніїних очей на лоб маленького сина, за її присутности, ронилися сльози! Музоній, так якось неокреслено, але ж так дивно подібний до Менохіма! А він? Він також є там певно… Обстане за нею та за її людом… Побачить його! Чи тож? вона побачить його? сьогодні! зараз! О! сонце щастя, що пробиваєшся з похмурої ночі! Не бачила його вже так давно! Може, знову, як колись, чудовий його голос забренить в її вухах. Може, як колись, візьме її за руку й поведе в зелену глибочінь саду або ходитиме з нею від картини до картини, від статуї до статуї, як добрий янгол у промінястій державі мистецтва. Пекло полишала, рай був перед неї. Тремтіла під білим накриттям, що по ньому іскрилося срібне гаптування… Летіла, а за нею летів, на крилі білого накриття, рій срібних іскор.
Перед дверима преторового будинку зупинилася. Несподівано для неї панували там товча та метушня. Кількадесять дужих, чорношкірих, прикрашених золотими оздобами нумідійців стояло там, мов статуї, в понурій нерухомості, тримаючи на раменах ноші, подібні до малих, повизолочуваних, оздоблених у слоневу кість і шарлат будиночків. Навколо ношів сила челяді різних ступенів і призначень, у білій вишиваній золотом одіжі, вмалювала собі часу ледачого очікування гомінкими розмовами та випадковими розвагами. Інкотрі, посідавши на хіднику, гуляли в кидання монет, що на одному боці мали голову панівного цісаря, а по другому — кораблевий перед: „Голова, чи корабель?“ — розлягалися вигуки, і монети з металевим брязкотом спадали на базальтові плити хідників. Денеякі, посеред вулиці, бавилися в одгадування загадок та чіпляння з зальотними жартами до переходжалих тут жінок. На двері поблизької виборно збудованої корчми вибігла молода й гарна грекиня в жовтому, високо підперезаному червоним пасом одінні і, ставши помежи йонських колон, одкидаючи назад гущавінь горіхового кольору волосся, вабила до себе цісарську челядь своєю, мов статуя, поставою, принадним усміхом та блискучою амфорою, що її вона зносила на руці врівень із своєю головою.
Усі знали, що білі, вишивані золотом туніки малися за ознаку цісарського двору, що її, опріч цісаря й його синів, ніхто в Римі не мав права вживати. Нещодавно оповідалося, як страшенно образився Доміціян, коли Сальвідіній, один з найвеликопанськіших тогочасних шикунів і небіж котрогось із попередніх цісарів, насмілився приоздобити свою челядь у такі точнісінько строї. Отже власне Доміціян одвідував тепер Гельвідієву господу. Його ото відомі з своєї сили нумідійці, як чорні колони, підпирали ноші, що аж купалися в пишноті; його ото челядь золотими гаптуваннями своїх строїв залляла вулицю; його численний та ошатний почет виповнював частину вхідного двору й половину atrium, або першої від входу залі, що її широкі й оздоблені двері були під цю хвилину розчинені навстяж.На цей час atrium становила собою видовище величне й юрмливе; з-за кількох рядків легких колонад, що над ними важкими фестонами попідношено кольорові килими, погляд міг занурятися звідти в шерегові подальших кімнат, де світло й тіні поспліталися на виборних меблях, мозаїкових підлогах, окритих малюваннями стінах, довгих рядках статуй, що відображували багатирів і богів. У прикінці цієї перспективи простягався відкритою, довгою галереєю повний квітів перестиль, замкнений рядом жовтих колон, що, як огнисті стовпи, горіли під сонцем на тлі густої прозелені саду. Величезну залю, що йменувалася atrium і освітлювалася лише крізь чотирикутній отвір у дахові, виповнювала сутінь. Посередині сталевою шибою блищав водозбір, оточений вінком зелені й бронзових амурів, що здавалося, бавилися серед неї. За ним, в глибині залі, на мармуровому вівтарі повільно палився оберемок добропахучого дерева, а довкола цих полуміннячків, що хвіялися й вибивалися пахучим димом, стояли однакові завбільшки статуї, що зображали домових богів, патронів і патронок різноманітних справ та родинних почувань. Навколо домового цього вівтарю, у стіп хатніх божищ, сиділа в цей мент преторова родина й поскупчувалися його друзі. Це було досить численне товариство, де найпоперідь впадала в очі похмура постать старої Арії, що сиділа нерухомо у високому кріслі в своїх чорних покриттях. Просто неї Фанія розкиданим рухом пестила чорне волосся малого сина, що сидів побіля її колін. Поблизу цих двох жінок, на тлі рудавих тог домових клієнтів, стояв в оточенні своїх учнів Музоній; Артемідор обіймав рукою шию саркастично всміхненого Ювенала; молоденький Таціт з похнюпо насупленими бровима вдивлявся в натовп, що виповнював протилежну половину залі, куди також смутно спозирав глибокими своїми очима блідий і тихий, тільки йно звільнений з пут і кайданів невільництва, Епіктет.
Супротилежну половину залі виповнював Доміціянів почот: військові вельможці в блискучих строях, шамбеляни в барвах двору, сенаторські й шляхетські сини з випещеними обличчями та завитим волоссям, напахощені, різнокольорові, подібні до дженджуристих жінок. Був там завжди похнюпий Цестій, що військові свої поразки силкувався притушкувати й заслонити ласкою молодого цісаря; був також, у вінку із свіжих троянд на голові, гарний Стел, що за кожної нагоди цитував вірші славетних поетів; ще був отой бундючний гульвіса й шикун, цісарів Отонів небіж, Сальвідіній, та Доміціянів улюбленець Мецій Кар і багацько ще ізших людей, що переповнювали Рим розголосом своїх бенкетів і оргій, зухвальством пишноти та дивацтвом жіночого одягу.
Вони стояли там у різних поставах: м'яко схиляючи уквітчані голови на окриті єдвабом плечі приятелів, ледаченько спираючись на колони, перемовляючись проміж себе короткими шепотіннями та усмішечками. Стел показував Цестієві свої білі пальці, ускаржуючись, що він оздобив їх занадто важкими на такий палючий день перснями; Сальвідіній, прикладаючи свої чутливі губи до вуха молодого префекта преторіянців, з цинічним поблиском очей показував на красиве греченя Гелія, що стояв за своїм паном; але префект преторіянців не міг одірвати очі від чорної Аріїної постаті, що збуджувала, очевидячки, в ньому забобонну тривогу, й звірявся потиху котромусь із шамбелянів, що волів би за краще спіткатися з юрбою диких Катів, аніж з цією трагічною жіночою постаттю; у відповідь на це шамбелян похмуро шепотів, що його шматують лихі перечуття, бо ж виходячи сьогодні з дому, він перечепився ступнею об поріг, і йому спав з неї сандаль. А втім, більшість цих людей стояла нерухомо, уважні до кожного руху й постави свого пана; посеред військових часом брязкала криця або соняшний промінь, що спадав через отвір у дахові, зблискував у панцеревій бронзі й позолочував трояндові вінки.
Поміж цих двох груп, відокремлені трохи, стояли око-в-око двоє людей: римський претор і цісарський син.
Високий і дужий Гельвідій був геть вищий за Доміціяна, що його ставну, але невеличку постать, мальовничо оповивала багряна грецька хламіда. Вкрите хворобливою блідотою його обличчя було двоїсте. Як просто на нього дивитися, мало красиві й лагідні риси, збоку ж нагадували хижого птаха. Голова йому вже напівзлисіла, постава була скромна й на тонких устах грала улеслива ухмилка.
Сміливе преторове обличчя здавалося злитим із бронзи, такі нерухомі були енерґійні його риси під ту хвилину, коли вітав він свого гостя, що за його прибуття вже зранку завідомлено його через двірського гінця.
— Вітаю тебе, Доміціяне! Чим звелиш собі служити, гідний мій госте?
Фанія підвелась із сидіння та, не випускаючи з долоні синової руки, привітно вклонилася гостеві. По тому хутко сіла знову, спокійна, й тільки з легкого тремтіння руки, що вона тримала на шарлатній туніці малого сина, можна було здогадатися за її, чудово затаєне, зворушення.
Зі скромно спущеними повіками й улесливою ухмилкою на вустах Доміціян показав движком на Меція Кара, що стояв тутечки ж, за ним, і лагідним, притишеним голосом відповів:
— Якщо зазволиш, хвальний Гельвідіє, зробити ласку обдарувати своїм поглядом оцього ось мого приятеля, то легко доміркуєшся за причину, що спровадила мене до тебе. Я прибув, щоб особисто прохати тебе за ласкавий для нього вирок у розпочатій ним справі супроти Полії Аргентарії, удови по нікчемної пам'яти бунтівникові Луканієві. Прохаю тебе, гідний, аби не вагався поміж найліпшим моїм приятелем і родиною того, чиє ім'я бренить огидою на язиці кожного з шанобливих римських громадян.
Підчас цього звороту лише одне, неспостережне майже, стіпування промайнуло преторовим чолом. Найвищий у державі суддя, що на його вироки пробувано прилюдно натискувати, з одностайно раз-у-раз нерухомими рисами обличчя, приязним голосом одповів:
— Прохаю тебе, пане, щоб ми якось могли цілком не згадувати за Луканія. Те, що ти б за нього сказав, не було б мені за приємне; мої за нього слова образили б тебе. Твоєму приятелеві, Карові, Гельвідій Пріск добра прияє, але претор не має пам'яті для ймен і людських стосунків. Вирок у справі Кара й Аргентарії виголосять моїми вустами закони нашої батьківщини й справедливости.
На обличчі цісарського сина повільно почав плямитися блідий рум'янець. Позад нього в його почеті шепотіли:
— Ми віщували божистому Доміціянові за відмову цього зухвальця. Відповів: — Око-в-око стоячи зі мною, згубить він свою сміливість“.
Але Доміціян заховував раз-по-раз сумирну поставу, а його усміх ставав майже пестливий.
— Чим же я завинив тобі, гідний і хвальний, що так суворо поводишся ти зі мною та з моїми друзями? — скрикнув він жалісненько.У почеті зашемтіли тихенькі смішки.
— Заклинаюся Ґорґониною головою! На саме це запитання можна камінем скаменіти! Цісарський син питає за свою провину у того, що йому увіч та увісні верзеться ще за передцісарскі, республіканські часи!
Префект преторіянців, хоробрий вояка і промітний надвірний, майже голосно сказав:
— Поспитаємо за цю провину у філософа Музонія… Так же бо розчулено оповідав він нещодавно за колишніх диктаторів, що до рук народу складали свій уряд, лише йно любий цей нарід прагнув їм його видерти!
Доміціян провадив далі:
— Я ще молодий і знаю, яка ще личить скромність малим моїм заслугам. Скромно отже та з синівським пошанівком приходжу я до тебе, окрасо Риму, а ти відмовляєш мені в моєму проханні!
З одностайним раз-у-раз приязним спокоєм Гельвідій відповів:
— Коли б, Доміціяне, твоє жадання було слушне, я виконав би його охоче; але, вимагаючи зламання закону й справедливости від того, хто повинен бути за її чатівника, ти вимагаєш речі гидосвітної однаковісінько богам і людям…
Доміціян зніс звільна руки, що вистромлювалися білі й голі з-під багряних згортків хламіди, і вигукнув розжаленим голосом:— Боги хай будуть мені за свідків, як несправедливо кривдять мене найгідніші громадяни моєї батьківщини! Бачу, Гельвідіє, що я не маю ані крихотки твоєї ласки. Не узнаєш мене навіть за гідного цісарського титулу, що мені його, як синові божистого мого батька, пристає носити. Як нянька малу дитину, ти називаєш мене лише на ймення, та, як учитель підлітка, повчаєш, що є гидосвітнє богам і людям. А я б волів, гідний, щоб ти мене більше любив і не відмовляв мені моєго. Та, далебі, лагідний я й радше забуваю за наруги. Слушно можу застосувати до себе вірш несмертельного Гомера…
Тут він з добірною реторичною справністю продеклямував по-грецькому:
— „Кров, проте, не кипить у мені так, щоб за пусте буяти, гнів свій гамую розумно…“
І сяючи з осолоди, що йому справила власна деклямація, додав тихше:
— Тебе ж, Гельвідіє, любити не кину й не буду нахиляти свого батька, щоб божистим своїм підписом усвятив він едикта, що банітує тебе на вигнання з Риму або… із світу; але, поміркуй! і своїм вироком передай добра позосталі по нікчемному Луканієві з рук Аргентарії до рук мого приятеля!
На останніх словах гострі і саркастичні нотки забреніли в лагідній ще його мові, рум'янець йому збільшився, але не зменшувалася сумирність постави. Ніби в покірливому очікуванні на відповідь, він склав на грудях руки й похилив голову. Не чекав на неї довго.
З насупленими дугами чорних брів, спокійний проте, Гельвідій сказав удруге:
— Вирок цей, Доміціяне, виголосять моїми вустами закони нашої батьківщини й справедливости.
Потичка цих двох залізної волі людей мусила викликати гострий і грізний відгук; видав його спочатку двірський почет, що немов вихор завихрував. Збрязнула криця. Піднесений, ледачий Стелів голос виразно задеклямував вірша з Одісеї:
— „Чекаючи на твій розказ, заховуємо мовчанку“. Хтось енерґійніш підхопив:
„Як так бере до серця й розумом міркує,
Нехай його під бурю ніщо не врятує“.
Інший ще хтось глузливо засміявся й кинув одне слово:
— Навіжений!
Але й сам Доміціян мав тепер вигляд цілком інакший, ніж попереду. Кривавий темний рум'янець обілляв йому не лише чоло й лиця, але спустився на оголену шию й забарвив бліду руку, що в гордому порухові простягалася з-поміж фалдин хламіди, поспинаних чепрагою з веселковим сіяком. Та сіяк іскрився менш, ніж його зіниці, груди движіли йому з клекотіння збуреної крови; з шаленої його пихи спали облудні заслони. По короткій хвилевій мовчанці вибухнув і розлігся, гордовито й глузливо, у стінню залі його голос:
— Позаздр, Гельвідіє, немовляті, що ссе материні груди, розважності та проникливості! З богами ти станув до війни, Гельвідіє, й завдячуєш лише особливій поблажливості мого батька, що до цього часу не стався ще ти за здобич підземних богів. Ти ж це довжезно розводився в сенаті, щоб Веспасіянові, що прибував тоді до Риму, віддавали якнайменші шаноби, бо чолобицтво, мовляв, призводить до тиранії. Це ж ти красномовно напучав сенаторів, як саме мають вони через правну постанову закреслити межі видатків володаря світу. Це ти, висланий в парі з іншим сенатором на його зустріч, зважився промовити до нього: „Веспасіяне!“ А що ж ти вдіяв під святий Аполонів день. Відкрив арену для ігрищ за відсутности самовладного! Сторазово ти став привинний до образи величности, цього найтяжчого із злочинів; а як же ти мене пригостив сьогодні в цих стінах? Де квіти й пахощі, лютністки й співаки, що виявили б мені твою радість і вдячність? Зухвала відмова — ото все, чим обдарував ти того, хто як ягня перед левом, корився перед тобою. Дійсно мудрі були попередники мого батька, і я готовий кожної хвилини правити жертви на Тіберієвих, Клавдієвих і Неронових вівтарях, бо ж вони виполювали землю з такого отруйного, як ти, зілля…Гельвідій з щораз блідшим обличчям і зшиленими устами витерплював метані на нього образи. Значно, він постановив мовчати. Адже не раз закидували йому, й він сам собі закидав, зайву загонистість. Отже, мовчав, але мовчанка була, відай, йому за таку муку, що він поволі звів запитливий, благальний погляд на Музонієве обличчя, ніби привертався по допомогу чи пораду до представника високих ідей людськости. Стоїк, окритий у плащі, затопив навзаєм свій огневий погляд у його обличчі, і, коли Доміціян перестав говорити, великою притихлою залою розлігся такий само голосний, як і його, Музоніїв голос, що бренів немов звитяжним усміхом. Дивлячись на Гельвідія, стоїк говорив:
— Якщо тобі скажуть: „Закую тебе в кайдани!“, а ти шануєш лише чесноту, то відповідай: „Закуй мене, і в твоїх кайданах я все ж позостану вільний“.
Останні слова поринули в галасливому гомоні, що знявся серед двірського почету. Очі запалали, вуста вибухли з'ядливим сміхом, пальці витягалися, показуючи на філософа, що без тіні непокою поводив скорше жалісливим, ніж погордливим, поглядом по людях, що його ображали й загрожували. Раптом усі змовкли, всі очі затопилися в одному пункті, в одній, швидше б сказати, чорній лінії, що зарисувалася на тлі золотого вогнища над домовими боговищами, що обстали його вінцем.Із свого з поруччям крісла звільна підвелася Арія й, станувши в чорних окриттях, випростована, на підніжку, що являв її високий зріст за ще вищий, вона простягла до Доміціяна руку. Голосом таким, що його почули навіть ті, що стояли віддаліки, промовила:
— Змерлі вітають тебе, цісарський сину!
Вона сама виглядала так, немов прибула з країни тіней. За її з'яви щось на взірець забобонного сполоху закаламутило розширені зіниці та замкнуло тремтячі злістю Доміціянові вуста. Трагедією подихнуло від цієї жінки, що її запалі очі палахкотіли з-під сивих насуплених брів, як погребні смолоскипи.
— Змерлі вітають тебе через мене, цісарський сину! — промовила вдруге. — Ти добре знаєш, хто є та, що зараз промовляє до тебе. Коли ти був дитина, няньки лякали тебе, певне, історією мого роду. Чи бачиш ти поза мною гекатомбу, знесену з крови й кости найдорожчих мені людей отими, що ти їх насмілився уславляти в моєму домі?
Похмурі риси її обличчя тіпнулися, таж вмить прогорнула вона блідими руками на своїх грудях чорні свої накриття й скрикнула:
— Не плакатиму перед тебе, молодий цісаре. Не вчиню тобі втіхи, щоб ти міг задивлятися на сльози гідної римської матрони. Але з верхівлі моїх скорбот скажу тобі, щоб ти залишив цей дім, що йому твоя присутність стає за глум і образу. Не з галузкою миру прибув ти, а з батогом образи й погрози. Іди ж!..
Знявся гамір. Які з двірських загрожували, які боязко шепотіли, що треба запитати авгурів, що за провіщення є для молодого цісаря сьогоднішня зустріч із цією похмурою, старою жінкою.
— Злі генії звели її з глузду…
— Розгавкалася, як Гекуба, що, стративши свої діти, замінилася в сучку!
— Виглядає так, немов вона лише минулої ночі облишила Гадес!
Префект преторіянців забрязкотів мечем.
— Заклинаюся Геркулесом! невже вистачає крякання однієї баби, щоб збудити в нас забобонний острах!
Вистачало. У фалдинах своєї хламіди Доміціян тріпотів. Скільки в стрепеханні цьому гніву, скільки остраху? За це знали ті, що знали його зблизька. Він був розпалистий і страхопудний. Проте, дрігочучи, він уїдливо сміявся й уриваним у грудях голосом закричав:
— Попрощайся з світом, преторе, бо недовго вже будеш ти на нього споглядати. Попрощайся з Римом, Музоніє, ти Мінервина малпо, бо завтра вижене тебе з нього цісарський едикт! Попрощайтеся ж назавжди, позалишувані від богів!
Мов та річка, що розлилася під повінь і бурує, випливав почет цісарського сина на чолі з своїм володарем з преторського будинку, як при виході з вхідного двору йому заступила шлях громада ошатних жінок і чоловіків. Передувала нею напахощена, жвава, вся в квітах, мереживах і клейнодах Кая Марція. Вона тримала за руку молоденького хлопчика з красивим, тендітним, змореним обличчям та з золотою кулькою, що висіла йому біля шиї на коштовному ланцюжкові. Спіткавшися віч-у-віч з Доміціяном, римська вітролетка розсипала до ніг цісарського сина пучок триманих в руці крокусів і лілій, а сама з витворною вихільністю, спохиляючись на квітках навколішки та зводячи до неба красиві очі, скрикнула:
— Дякую тобі, о Юноно, що намість золотого серця з найкращим моїм смарагдом, що я його дала в даровизну твоєму храмові, прихилилася ти до мого прохання. Здавна вже, соняшний Доміціяне, прагнула я споглянути зблизька на сяйво твого обличчя. Побачила твої ноші біля преторського порога, й боги надхнули мене, щоб сьогодні власне вгамувала я свою спрагу. Хай же будеш обожуваний ти, о несмертельний! і заподій мені ласку, що за неї я тебе благатиму. Оце ось син мій, Гортензій, дитинка, що їй не знято ще з шиї 3олотої кульки…
В почеті озвалися тихі хіхікання.
— Котрий же це з-поміж чотирьох її чоловіків зашив їй на спогад оцього Ганімедка?
— Що вона хоче, щоб зробив ти з цим хлоп'ям, божистий Доміціяне?— Вона ще досить гарненька й, заклинаюся Венерою, я не злякався б її, зустрівши десь у затишній місцині…
Кая не чула нічого. Всенька її душа скупчилася в її очах і заринула в обличчі цісарського Сина, що його обличчя з відданої шани заспокоїлося, розхмарилося. Рухом витворного світовика підвів він з колін гарну жінку та по-опікунському сперся долонею на плечі її підлітка.
— Вчини, божистий цісаре, з мого Гортензія служника собі й невільника! — з сльозами захвату в очах викликувала Кая, — хай він наливає тобі до келіхів вина й запалює вогонь на вівтарі твоїх домових боговищ. Посвячую його на твоєму вівтарі…
Чимраз більше розпроменілий та розлоскотаний аж до солодких усміхів димом ласощів і красивими очима Каї, Доміціян переступив поріг двору, рухом скромного елеганта запросивши поперед Каю, щоб ішла за ним.
Вони пішли. За плечима шамбелянів і пажів, що замикали похід, остіярій (одвірник) запер двері будинку, та й з-за них довго ще доходили тупотіння й гомони, що розлягалися вулицею, подібні до вихору, що відлітав.
У преторському будинкові залягла тиша. Арія спираючись на Фаніїне плече, облишила айгіит, шепочучи збілілими вустами рядок похмурої своєї поеми:— Завжди те саме! Завжди те саме!
Клієнти й приятелі дому, порозсипавшися поміж дерев, на дворі, стиха й сумовито розмовляли проміж себе; гурток юнаків у різнокольорових туніках, посідавши побіля одної із стін залі, слухав з перебіжними на обличчях усмішками плавкої, притихлої Ювеналової мови, що з саркастичним виразом на вустах і трагічним пломінчиком в очах давав волю своєму сатиричному надхненню, й у словах, що від них віяло гіркотою та погрозою, висміював Доміціяна, надвірних, легковажних жінок та безглузду набрідь.
Гельвідій підійшов до Музонія. Знати було, як сіпалось, мов морозом всипане, його загартоване й потужне тіло.
— Учителю, — озвався він, — якщо в кайданах я ще вільний, то завдячую цьому науці стоїків. Ціле століття минуло з часу, як ви, за нечуваних утисків і переслідувань, стали за порадників та розважників чесних і незалежних людей. Живемо, керуючись з ваших вказівок, вмираємо, від вас утішені. Сьогодні, Музоніє, угледів і я зблизька свій сутужний час. Маю тут на землі великі прихилля, що їх невзабарі доведеться мені облишити. Батьківщина… друзі, дружина… дитина… О вчителю! душа моя збентежена! Візьми й прибуркай її духом філософії, щоб могла вона зберегти спокій мудреця й витривалість громадянина.На сивих Музонієвих віях зблиснула сльоза, але постава його була спокійна й тихий бляск сяв на зораному зморшками чолі.
— Через те що людські почуття тріпотять під урочисту хвилю в твоїх грудях, — не турбуйся за свій спокій та витривалість. Потужна душа не повинна бути через це за зимну й нечулу. Стоїцизм не загадує тобі байдужости; загадує він лише подугу чесноти над скорботами й сполохами. Лебеді, Гельвідіє, вмирають співаючи; не веселим, втім, але урочистим співом плине їхня посмертна пісня до сонця…
Посідали при сімйовій ватрі та, посхилявшись до себе, розпочали довгу тиху розмову.
Недалеко сімйової ватри стояв стрункий юнак у білій туніці, з срібною пов'яззю на чорному волоссі, похнюплюючи спочатку похмурого погляду в землю. Але, лише йно звів він повіки, вся його душа скупчилася в очах, затоплених у жіночій постаті, що майоріла в найтемнішому куті великої залі. Хоча її всеньку оповивало біле накриття, він впізнав відслонену частину обличчя. Вони ззирнулися очима. Здалеку всміхнулися один до одного. Кивом голови покликав він її й тихенько промовив: — Ходім…
В преторському садкові малася одна місцинка, куди не сягали ані відгомони вуличного шуму, ані проміння гарячого сонця. З гущавини низьких самшидів та розложистих міртів зносило там кілька пальм високо зелені свої парасольки, стелючи довкола оживну й холодну тінь. Вкриті квітчастими трояндами кущі й пухнаві килими фіялок виповнювали повітря п'янким пахом; поблизу, осипуючи брильянтовою росою троянди й фіялки, джуркотів водограй. Тут залягала цілковита самотність, і тишу перетинали лише шемроти водограю й дзвеньки двох голосів, що розмовляли. Чоловічий, кришталевий, співний голос говорив:
— Нарешті, побачив я тебе, Арахно моя! Де ж ти так довго барилася? Чому не прийшла, як я тебе покликав? Бурею віддихаю й тебе, як години, прагну.
Лежачи на фіялковому килимі, підперши голову долонею, він лагідним рухом пестив дівчинине, що сиділа коло нього, волосся й очима пив щасний рум'янець, що пробивався на її схудлому і, як пелюстки лілії, білому й тендітному обличчі.
— Давно, давно, давно не бачила я тебе, лицарю мій, — почала вона. — Брат мій, з дитинства ще заручений зі мною, хоче забрати мене з Риму, назавжди… Усі мої цілували обридлого меча, а сьогодні плачуть, стогнуть і дуже лякаються… Та зараз мені здається, що то був лише тяжкий сон… Споконвічний збудив мене, й оце знову я з тобою й дивлюся на тебе… Артемідоре!
В очах їй повно було сліз. Знудьговане її кохання виявлялося простосердно й пристрасно в погляді, усміхові, слові. В зворушенні, що було понад її сили, похилила вона сполум'яніле чоло й занурила його тут же близько його грудей у холодній гущавині фіялок. Та на тендітних її раменах сполягли дві білі долоні й повним пестощів рухом піднесли її з-над квітів. Темні, глибокі художникові очі виповнювалися п'янкою осолодою.
— Не схиляй обличчя до землі, — почав він стиха й повільно, — але дивися вгору, довкола й на мене… Який препишний світ! Чи ці гарячі блакиття не на те існують, щоб присвічувати людському щастю? Чи чудові оці троянди не є смолоскипи, що їх запалила природа для того, щоб палахкотіли вони на вівтарях кохання?
Рій метеликів із всипаними багрецем і золотом крилами зносився понад квітами; в самшидах і міртах співали птахи; водограй, журкочучи, сипав раз-у-раз на моріжок брильянтовим дощем…
— Причувайся водограєві, Міртало! в його співі чутно подзвеньк зуповних вина келіхів і шемріт пойнятих поцілунками вуст!..
Кутиком раю, що спав на землю, здавалося це місце, а притишена розмова, що точилася в ньому, — клаптиночкою ідилії, вплетеної в крики й плачі життьової трагедії. Над усенькі свої сили дві оці молоді й свіжі істоти видиралися з обіймів трагедії. Не хотіли страждань. Безмежне щастя, безхмарна ясність осміхалися до них з краси природи та з замилуваного стискання їхніх рук. Він, стоїків вихованець, далекий був од грубих захоплень, що ними міг би зранити й сполохати її. Вибагливий артист, він хтів поволі розкошувати з чудової хвилини і, коли споглядав на молоденьке, чисте, вогником творчости обдароване дівча, в думках йому снувалися, несвідомо майже Платонові, маріння за чисту та високу любов душ. З-за широких віял пальм соняшний промінь спадав йому на чорне волосся й розіскрювався в срібній пов'язі. Він простягав руку до розквітлих довкола кущів та, зриваючи троянди, покладав їх на її голові, грудях, убранні.
— Слухай дівчинко! ніколи жадна жінка не промовила ще так до мого серця, як це ти вчинила. Нераз огортав мене шал бога кохання, але я миттю з несмаком одвертав уста від його спіненого келіха. Не знаходив у нього того, чого прагнув: душі чистої й надхненної, як твоя, Міртало!
Той самий промінь, що на його голові розіскрював срібну пов'язь, розжеврів рої іскор у гаптуванні спалого її накриття. Її рум'янець змагався з трояндами за пишноту; огнясте волосся пасмами золота розсипалось по її грудях і раменах. Похилився, поклав сплетений з троянд вінок на чудовому тому волоссі й повільно притягнув її до себе.
Але вона, під цю власне хвилю, нараз зблідла і, покірливо схиливши квітчану свою голову, спротивилася рукам, що її потягали.
— Піду вже я… — прошепотіла, — поганий мій сон повертає… — Він, схилившись над її головою, почав повільно переказувати вірша котрогось із латинських поетів:
— Горе тобі, якщо думатимеш за кінець життьової стежки, що його мені або тобі визначили боги! Мудра будь! Пий вино й довгих сподіванок не покладай на коротке життя. Докіль говоримо з тобою, зависний час збігає. Лови днину, щонайменш здаючись на майбутнє…
Вона ще більш зблідла й спробувала визволити руки з його долоні.
— Carpe diem! (лови днину) — переказав він удруге, але тихше вже й смутніше, ніж попереду; випустив її, руки з своїх долонь і затопив спохмурнілий нагло погляд у простороні.
Надаремно, надаремно, як дві пташки розкохані в сонці, прагнули вони втекти з-під тяжких і темних хмар. Хмари летіли за ними, крики й плачі трагедії вдиралися в їхню ідилію; не були, либонь, з тих, що довго можуть спочивати на квітах розкошів, серед примар винищення й нещасть, що блукали навколо.
— Піду вже я… — встаючи, казала Міртала. І, обидві руки зносячи до голови, ніби сонним голосом почала говорити:
— Нехай змилосердиться наді мною споконвічний! Коли я там, вмираю, що тут бути не можу. Бувши я тут, туди летіти прагну. Двоє потужних янголів розривають мені серце… що ж маю робити?Вираз невимовної муки окрив сполотніле її обличчя, але швидко, ніби на власне запитання відповідаючи, прошепотіла:
Піду…
— Куди? — запитав Артемідор.
— До можновладного претора прийшла я, щоб благати його за порятунок… та… нещаслива, забула!
Артемідор, з гірким усміхом на вустах, встав також.
— До можновладного претора прийшла ти по порятунок… а хіба ж для нього самого є який порятунок? Хто ж він сам, як не стратенець, що по ньому небавом сльозами жалю та люті заллються очі всіх, що його так кохають?
Цієї хвилі за розмовниками озвався лагідний і майже ласкавий чоловічий голос.
— Хто розважає тут за претора Й одмовляє йому будь — якої влади? Ти це, чи що, Артемідоре? І ти також, чарівна дівчинко? Чого жадаєте від мене? Що я буду завтра? не знаю… але сьогодні я ще римський претор. Кого маю рятувати й від чого? Чи тебе, Артемідоре, від стріл Купідонових? Чи тебе, дівчинко, від жару, що ним палахкотять очі цього муз улюбленця ?
Стежкою, що звивалася посеред букшпанових кущів, зближався до молодої пари Гельвідій, промовляючи до неї отаким робом. Обіч нього йшов Музоній, також з погідним усміхом на вустах. Зблизька за ними йшла Фанія й малий Гельвідій, що, зобачивши Мірталу, застрибав, з радісним окриком завис їй на шиї й почав щебетати за те: що так довго вона не приходила бавитися з ним; що не бачила ще його ластівки, зробленої з криці й срібла і яка, лише йно пустиш в повітря, літала, мов жива… мов жива… що недавно було йому дуже смутно, бо батько розмовляв з молодим цісарем так якось дивачно, так страшно… а мати, одійшовши в глиб дому, надаремно хотіла приховати сльози, та він їх побачив і зцілував із її обличчя; але тепер знову весело, весело йому дуже; усе, як зникле; зараз побіжить він за своєю ластівкою, і будуть її пускати собі з Мірталою в повітря, щоб літала високо, понад самшиди й мірти, ген, понад пальми, може…
Дійсно, усе в цьому будинкові було, як звичне, а лагідність, що прозирала з облич його мешканців, не дозволила б нікому здогадатися за те, що з ними було перед годиною й мало бути завтра. На сміливому й енергійному обличчі преторовому й сліду вже не стало того душевного збаламучення, що на нього ускаржувався він перед своїм учителем. Трохи далі, поблизу водограю, вигравав на сонці барвистими туніками гурток юнаків, і гомін розмови та жваві движки виповнювали садок життям і рухом. Сама лише Фанія була тиха й бліда; вона обперлась своєю головою; де в чорних косах тремтіли, мов кроплі крови, рубіни, на чоловіковім плечі, й так до нього вся пригорнулась, немов жахалася, туж-туж буде її з ним розлучено. Дивлячись на сина, що раз-у-раз чіплявся Мірталиного убрання й голосно щебетав, прошепотіла:
— Сирітка!
Претор дочув запевно, бо міцніш оповив рукою її стан, але не сказав нічого. Уважно слухав Артемідора, що стиха говорив йому щось за Мірталу, її родину та за її наражений на небезпеку нарід. Музоній слухав також і розповів дещо за сцени, що заходили сьогодні на форумі. Скінчивши вони, Гельвідій звернувся до присутніх;
— В альтанці приготовано вже й очікує на нас ргапаїит (підвечірок). Прохаю вас, любі, посадовитися зі мною до столу. Там вислухаємо дівчинчиних хотінь і, певне востаннє виллємо у гурті келіх вина до стіп Юпітера-визвольника.
В альтанці, перед півкруглою лавою, hemicyclum званою, зложеною з мистецьки вирізьблених мармурів, на великому столі, що спирався на потужних слоневих ногах, стояли в срібних посудинах свіжі й запашні овочі, золотисті повні вина „кратери“, солодке печиво, що пахтіло атицьким медом, кришталеві чари з замороженим молоком, барвени (риби), обсипані оливковою зеленню. Три молоді хлопці з розпущеним по барвистому вбранні волоссям очікували, опірці на пальми, на прибуття бесідників, щоб поззувати з їхніх ніг сандалі й наливати з струнких амфор до їхніх келихів рожевих і фіялкових напоїв.
Але Гельвідій мовчазним движком наказав їм віддалитися, і поспіль із родиною та гістьми своїми сів до hemicyclum. Міртала стояла побіля входу до альтанки. Тутечки ж коло неї, також побіля входу до альтанки, зносилася величезна, витесана мистецькою рукою Юпітерова статуя — не того, що тримав у своїх руках грім і блискавки, але того, що визволяв з утисництва та кривди. Несміливість і зворушення хилили низько зашаріле її чоло, що над ним багрянів сплетений Вртемідором трояндовий вінок. Якийсь час стояла вона нерухома й мовчазна; пригадала собі, що колись любі вуста переказували їй уривок із грецької поеми, де гість прохащий стояв навколюшки коло гостинного домового вогнища. Отож і вона стала навколюшки та, зносячи замружені слізьми очі до преторового обличчя, оповила руками мармурові стопи бога свободи.