Міртала/V

by Еліза Ожешко

◀ IV

Міртала Еліза Ожешко пер.: Михайло Лебединець V

VI ▶

Харків: Державне видавництво України, 1929  Вікідані

V

Другого дня незвиклий заколот почувався в Затибрянській дільниці, особливо ж у тій частині, де мешкали сирійці та євреї. В цій ворохобні було немов дві течії: одна голосна, криклива, весела; друга погамована, глуха, що йшла мов з-під споду. Жаден з-поміж багатьох сирійців, що працювали звикле як носії, вивантажники краму та виробники цегли, не пішов цього дня до звиклої своєї праці, але всі вони громадилися, гомінко й жваво жестикулюючи, довкола своїх помешкань та шинків; до них прилучалося чимало злидачілої, годованої державою вуличної набріді, голодранців та гультяїв, що сьогодні вони всі сюди наплинули з подальших частин Затибря й навіть з-за того боку Тибру. За річ, що привертала до себе увагу всього цього строкатого й півголого натовпу, що не дозволяла йому працювати та громадила його по вулицях та перед шинками, було завтрішнє Аполонове свято та ігрища й забави, що до нього лаштувалися. Ігрища — це було слово, що робило на них чародійний вплив. Воно бурило їхню кров у жилах, розпалювало буйну уяву й цікавість, у шаленій нетерплячці, здавалося, відривало від землі їхні ступні.

Розмовляли, швидше б сказати — кричали, кількома мовами.

Найменш у цьому місці зачувалася латинська мова. Частіш бреніли зіпсовані й змішані з латиною грецькі діялекти; а горувала над ними, майже цілком їх тут поглинаючи, сирійська мова. Проте всі розуміли одне одного щонайкраще.

Коли поміж цих людей різного походження й властивостей заходили за іншого часу часті й бурхливі суперечки, співзаводництва та сутички, то сьогодні, напередодні ігрищ, вони цілковито сходилися на єдиних і спільних жаданнях та очікуваннях. Суперечок, щоправда, не бракувало й зараз, але суперечок приятельських, що розвязувалися спокійно. Одні кричали, що воліли б краще боротьбу гладіяторів у амфітеатрі, або веселі, що лоскочуть жирування, пантоміми в Бальбусовому чи Помпеєвому театрі, аніж ці кінні лицарські вправи вельможної молоді, що мали відбутися на Марсовім полі. Проте більшість юрби, жагуче, безмежно потішалася з надії побачити троянські танки, а ще більше — цісаревого сина Тита, що мав брати на чолі їх участь, а якнайбільше з того, що мав принести з собою кінець ігрищ. Беренічине ім'я було на всеньких устах. Ні один з цих людей, що займали найнижчий шабель у громадському житті, не бачив ніколи зблизька Халкідійської цариці, цієї найкращої жінки Сходу, що причарувала Тита, і що її Тит завтра своєму народові, як свою дружину, має показати. Потім, зрештою, з половини дня мають відбуватися у Фламінському циркові перегони на колісницях, а потім ще, наступного дня, вистава усякого дива на Forum Romanum та Марсовім майдані, і величезні бенькети, що їх улаштовує цісар для народу.

Коли ім'я Беренічине, перекидаючись з уст до вуст, лунало передміськими вулицями й майданами, на його звук одвертали свої обличчя, затоплювали очі в землю та щільніше збивалися докупи люди в довгих одежах, грубих пасах і важких завивалах, що сьогодні також не могли залишатися спокійно по своїх домівках і при своїй праці.

Були це євреї, незвикло також під цей день схвильовані й рухливі, таж розмови точилися промежи них не про завтрішні ігрища.

Про що вони провадили балачки, вулична набрідь, складена зі строкатої мішанини кількох племін, не знала.

Розмовляли тихо, таємничо та, в протилежність до розвеселілих і напідпитку вже людей, що волочилися вулицями або оточували шинок, здавалися ще за засмученіших та неспокійніших, як завжди.

Їхні тихі розмови, таємничі порухи, боязкі погляди, що ними вони розглядалися довкола, й позначковувало оту другу течію сьогоднішнього заколоту на Затибрю, оту принишклу, глуху, що з-під споду плинула, течію.

Сторожке вухо, що уважно дослухалося б до шереху цієї течії, вчуло б, що коли в тій, другій, голосно й безнастанно згадувано за Береніку, так у цій тихо лунало Йонатанове ім'я. Але ніхто підслуховувати їх не мав і на думці. Навіть Сілас, забуваючи за свої жалі та помсту, весело гарбався, простягаючи на сонці перед шинком свої босі ноги, у купі горіхів, граючи з товаришами в чіт і лишко; високий Бабас, показуючи за кидані йому аси свою силу, обділяв довкола охочих щутками, і від цих його щигликів люди хилиталися на ногах, або й падали на землю; Хромія ж біля стіни шинку, виблискуючи срібними обручками, що оздоблювали темну її шкіру, й пасучи очі на Бабасові, верескливо розповідала, як пані Фанія звільнила її й випровадила з дому. Десь в іншому місці попобили б її та призначили за послугачку до кухні; але з преторського дому лише відправлялося злих та неохочих до роботи служників. З її волі втішалася господиня шинку, беззуба Харопія, з сивим волоссям, що звисало на жовте її обличчя з-під брудної хустки; вона, наливаючи з глиняної амфори вина до червоної її чари, намовляла її залишитися на завдішнє перебуваннячко в шинку. Єгиптянка з своїм гнучким тілом та подібними до гадячих вигибів рухами, з густочервоними вустами, чорним розхристаним волоссям та миготливим полиском срібних обручок, узнана, видко, була, за повабну Венеру цього місця. Харопія підлещувалася до неї й увесь час доливала їй квасного, але міцного напою, а та вихилила його стільки чарок, із скількох літер складалося ймення силаня Бабаса.

— Весело мені тут серед вас, приятелі! — скрикнула вона, — але веселіше ще буде нам позавтрьому, коли цісарські кухарі понапікають задля нас волів і свиней, а підчашники позаливають наші горлянки вином менш квасним, аніж твоє, Харопіє! Ігрищ та бенкетів, цісаре! Щедрий і добрий є цісар! Матимемо ігрища та бенкети!

— Життя та щастя цісареві, панові нашому! — крикнуло враз безліч голосів, і сумісний цей поклик довго й далеко летів у чистому літньому повітрі.

На терасі Менохімового будинку, що цілком була захищена стіною трикутної надбудови від поглядів переходнів, опірці на гаптовані Сарині подушки сиділо насхил двоє чоловіків. Один із них був Йонатан, голову другого затіняла глибока відлога киреї. Вони понаближали до себе обличчя, трималися за руки й тихенько проміж себе розмовляли.

— Юсте! — казав Йонатан. — Як же моя доля здається мені більш за твою гідніша заздрости! Як мисливці за оленем, так вганяються за мною ті, що з їхньою перемогою змагався я до останньої крихти надії. Але ані серце, ані обличчя моє не брешуть, і хліба свого не споживаю я за столом перекинчиків, як ти, Агріпин секретар, щоденний товариш і надвірний ганебної Береніки та зрадника Йосипа!

Юст силкувався заховати глибше в затінок відлоги своє засмучене обличчя.

— До збройної боротьби не потягали мене ані нахили мої, ані мої переконання, — відповів він тихо, — тому я й не товаришував тобі, коли ти на відгомін випадків, що заносилося на них в Юдеї, подався туди з багатьома тутешніми своїми однолітками. Т'адже серцем і звичаєм я вірний нашій батьківщині й вірі наших предків, а зараз, скоро Менохім повідомив мене за твоє прибуття, я прибіг сюди, як брат, зсумований за обличчям брата, що його він так довго не бачив.

Помовчавши якусь хвилину, додав:

— Чи дозволиш, щоб я з'ясував тобі певні речі, що ти їх ясно бачити не можеш?

— Кажи, — вимовив Йонатан.

— Хочу говорити за тих, що ви їх називаєте перевертнями та зрадниками. Багаті, ознайомлені з елінською й римскою цивілізацією та з устроєм римської держави, Агріпа, Йосип та інші такі, як вони, гадають, що боротьба з могутнім Римом є за шаленство, що провадить малу Юдею до останньої згуби. Тому вони погодилися з усім тим, проти чого ви, зухвало поважившися, призвели до зруйновання столиці й нашого храму.

Глумливий усміх блукав по блідих Йонатанових губах.

— Чи маєш ти певність, Юсте, що їхнє погодження з Римом має своє джерело в їхній турботі за рештки жалюгідного існування краю й нашого народу? Чи не засліпила їх швидше велич Риму? Чи не причарували їх бляски й розкоші, заборонені вірним визнавцям нашої віри, неприступні синам нашої сплюндрованої землі, що з них вони користуватися можуть тут досхочу? В палацах їхніх повно мальованих і різьбляних людських і звірячих подоб, їхні столи вгинаються під чужоземними ласощами, римські тоги пишно оповивають їхні постави, на римських ліжницях солодко вилежується їхнє тіло. Йосип Флавій приймав багаті подарунки від Неронової підложниці, а Веспасіян обдарював його величезними маєтками; Агріпа отримав одібране у Береніки Халкідійське царство, а вона взамін на це…

Вміру того як він говорив, мова його ставала швидша й сичливіша, зненависть палахкотіла в запалих очах, рука корчево стискувала якусь сховану на грудях за одіжжю річ. Крізь зціплені зуби промовив ще:

— Тут вони недотикальні, недосяжні, бо стереже їх і боронить оружна правиця Риму. Але там, Юсте, там…

Він засміявся погамованим, уїдливим сміхом.

— Там, в Єрусалимі, кров таких, як вони, заливала вуличні бруки, а з розбитих їхніх чашок мозок бризкав на святі мури, що їх вони не хотіли боронити!

Юст затремтів.

— О, Йонатане, — скрикнув він. — Що ж бо зробили з тебе ті короткі літа, що минули від нашого розтання!.. Я знав тебе за сміливого але лагідного юнака, що обставав за покривждених таж гидував з крови й жорстокости… Тепер вигляд твій подібний до вигляду мешканця пустелі, що в боротьбі з левами й ведмедями забув за всі лагідні людські почуття, що в його вустах ніколи не бреніло райське пророче провіщання: „Перекують свої мечі на плуги, ягня спокійно засне побіч лева, й дитина безжурно бавитиметься попри гадюче кодло!“

До зненависти, що паленіла в Йонатанових очах, долучився ще вираз болісного глуму.

— Може, ти, Юсте, топтав ряст у святій пророчій голові й довідався там, як далеко в майбутнє сягав його погляд, коли виголошував він своє райське віщування? Лише споконвічний знати може за час доконання пророчих видінь. Я, з моря крови й полумени виведений його рукою, знаю, що час цей ще не настав. Доки справедливість не запанує над світом, доки чоловік напаститиме чоловіка й сильніший топтатиме слабшого, доти меч помсти мусить переслідувати тих, що, як Агріпа та Йосип, відсахаються справи слабих, але ж справедливих…

— Кожен чоловік носить тягар властивих йому гріхів — з розвагою й сумно відповів Юст. — Коли оті з-за боягузтва, байдужости, пожадання слави й розкошів послабляють свою ревність до правого діла, то ви грішите надмірним запалом, шалом, що вергає вас на даремні муки, серцем, що зашкарубло до огиди з жорстоких вчинків. Ви називаєте їх відступниками й зрадниками, вони прикладають до вас назву скажених поборників, кривавих убивців…

— Такі ми й є! — випростовуючись на сидінні, скрикнув Йонатан.

В цей мент в його руці зблиснув кривий ніж, подібний до короткого двосічного меча.

— Так, Юсте, я — поборник, що, коли треба було, стинав криваві кетяги в едомському вертограді й стинати їх готовий ще… оцим ось серпом…

Юст прислонив долонею очі.

— Сховай цю зброю, — прошепотів він прудко, — вона може тебе зрадити… навіщо носиш її при собі? Спокуса легко може добутися до зшаленілого серця…

Йонатан засунув ножа за пазуху й, гірко посміхнувшись, промовив:

— Не лякайся! Агріпі твоєму жадної кривди не вчиню. День спеки довгий був і страшний. Спочинути хочу. Піду далеко, в тихому закутку зведу стіну свого житла, поставлю мої кросна й побіля дружини своєї буду вирощувати синів, щоб узяли по мені мою спадщину…

Занехаяв мови. Риси його обличчя, що за останніх слів злагоднішали були трохи, знову спохмурніли. Вулицею простягався, минаючи повз Менохімову хату, веселий вуличний натовп на чолі з жінками в опалому з голих рамен убранні, що побрязкували на музичних інструментах. Кілька сот чоловіка, обшарпаних і півбосих, з зеленими вінками на головах і де-не-де з розквітлими трояндами на грудях і в руках, поступали в такт музиці, верескливо сміючись і кричачи. В розвеселілій цій громаді почувалося зближення оргії, що мала відбутися по Аполонівських ігрищах; була вона за слабкий та одірваний відгомін тих шалених гулянок, що ними по самі вінця виповнювався й клекотів Рим за днів новорічних Сатурналій. Сатурналії, вправді, не швидко ще мали надійти, але Аполонове свято збуджувало також веселість, що її роздмухувала та розпалювала ще й скварна година липневих днів. Невидимі для нікого, Йонатан і Юст крізь щілини балюстради, що оточувала терасу, могли як слід бачити строкатий і гучний похід, що, минаючи повз Менохімову хатину, шумував сумішними хоровими вигуками:

— Здоров'я й щастя Титові, синові божистого цісаря! Здоров'я й щастя Береніці, чарівній улюбленці Титовій!

— Чи чуєш, Юсте? Чи чуєш ти це? — бурхливо прошепотів Йонатан. — Єврейчине ім'я навіть ця нікчемна зграя сполучає з ім'ям того, хто завдав нашій батьківщині останнього удару. Чи ж може це бути, щоб така спокуса діткнулася людських очей? щоб слина такої зневаги хлюпнула на наші страти й скорботи!

Похиливши обличчя, Юст відповів:

— Гай-гай! Так, здається, має статися! Тит кохає її над зіницю свого ока, а вона… Хіба жінка може опертися чарам променистої краси, сполученої з найвищою в світі гідністю? Тит є за найкрасивішого юнака в Римі й Веспасіянового наступника.

— Я бачив її колись, — задумливо говорив Йонатан, — бачив її, коли, за часів перших повстанських рухів в Єрусалимі, вона вийшла на терасу свого палацу, вся в шарлаті й золоті; заломлені руки простягала вона до нас, благаючи, щоб ми розійшлися, заспокоїлися й не стягали на себе й на всю Юдею мстивої руки римлян… Була чарівна тоді, але нарід кричав до неї: „Ти онука Макавеїв, тож будь подібна до них! За Юдіт будь! Візьми меча й, піднесена духом своїх предків, перед веди над нами в боротьбі, як огнистий стовб нашим батькам передував у пустелі!“ Була це, Юсте, велична хвилина, був це мент, коли жінка ця могла стати за душу свого народу, за міць і славу його, та — хто знає? — може й за його визволення… Але вона…

— Знаю, — докінчив Юст, — разом із своїм братом залишила столицю, де зірвався бунт…

— Вона втекла й своєї безпеки шукала в римському таборі! Там ото Тит, однією рукою кидаючи на Єрусалим головешки пожежі, другою вкладав на її палець обручку нареченої… О споконвічний! Чи жадна блискавка твоя не спаде на цих людей, щоб розірвати цей огидний, блюзнірський, потворний зв'язок!

Жахний на цей момент мав Йонатан вигляд. Його налиті кров'ю очі зводилися до неба, в корчевому тремтінні стрясалося його схудле обличчя, в руці знову блискав вийнятий з-за одежі ніж. Юст мерщій схопив його за руку.

— Заспокойся! те, чого ти так лякаєшся, може, ще й не станеться. Здавна вже Тит пошлюбив би Береніку, коли б не спротивлювався цьому його батько, що прагне споріднити своїх синів з щонайгіднішими римскими родинами й через це саме піднести пишноту низького, а щастям долі так високо знесеного, свого роду; коли б не спротивлювався цьому римський патриціят, що в сполуці майбутнього цісаря з жінкою сходу вбачає задля себе пониження; коли б не спротивлювалися цьому самі навіть філософи, що мають тут величезний вплив і що погорджують єврейством за його віру, що її вони вважають за накопичення забобонів темного та простацького народу… Чи знаєш, яка доля спіткала стоїка Гераса, що прилюдно громив Тита за виставляння перед людські очі з своїм до Береніки коханням? — Йому стято голову на громадському майдані. Жахливіша, мабуть, ще доля спіткала за те ж саме Діониса з Прузії. В циркові, за стотисячного натовпу, закликав він Тита, щоб повернув до залишеної своєї дружини Марції Фурмілії, а Береніку щоб відіслав на її батьківщину… Діониса прилюдно збатожено й вигнано з Риму, таж Марціїні Фурміліїні родичі й приятелі залишилися, і їхня образа та бажання помсти збільшують і зміцнюють ворогів цісарської влади, що ще існують в Римі й що на чолі їх стоять претор Гельвідій і стоїк Музоній…

Йонатан слухав цього оповідання зі скупченою та зажерливою увагою.

— Юсте! — поволі й замислено почав він. — Отож римляни усупротивляються цьому зв'язкові з-за погорди й зненависти до нас… а з-поміж наших братів не знайшлося жадного такого самого смільця?

— Як же це могло статися? — відмовив Юст. — Ті, що становлять Беренічине оточення, жадають якнайбільш цього зв'язку, бо вбачають у ньому велику для себе славу й чималі для нашої батьківщини користі; інші ж убогі, змучені, залякані, подібні до кротів, що риються попід землею.

Йонатан не відповів нічого й запав у глибоку задуму. Юст не полохав її та, вдивляючись у приятелеве обличчя, надаремно, здавалося, шукав у ньому смутними своїми очима бодай якихось слідів лагідних його молодощів.

Нараз, на верхній частині сходів, що видніли з тераси й провадили з нижньої до горішньої кімнати, з'явилася Міртала. Випростана й задумана, з тим спокоєм у поставі й рухах, що, здавалося, злинув на неї з грецьких та римських статуй, вона в одній, піднятій трохи, руці тримала прикрашену в зелень і повну овочів миску, а в другій, спущеній вздовж сукні, — дзбан з червоної глини. Вся в огнистих кучерях, що огортали її біле обличчя й щупляві рамена, зі спущеними віями, зупинилася вона перед Юста й Йонатана.

— Мої батько, — промовила, — виходячи сьогодні з дому, наказали мені, Юсте, почастувати тебе, коли, ти прийдеш, овочами й вином. Ось маслини, фіники, мигдаль, інжир і вино, що на нього спромоглася наша господа.

Сказала це тихенько, з легенькою та привітною усмішкою на вустах і, не зводячи на обох чоловіків очей, хотіла вже піти собі. Але її затримав раптовий Йонатанів порух. Рвучко, голосом, що в ньому важко було гнів від щирости розрізнити, він скрикнув:

— Не йди! Чому ти завжди тікаєш від мене? Сідай тут, хочу дивитися на тебе.

Вона залишилася, але не сіла. Спершись на поруччя тераси, нерухомим поглядом дивилася далеко, в просторінь. Юст з'їв кілька овочів, випив келих вина і встав.

— Час вже мені йти. Сонце схиляється до заходу…

Міртала швидким рухом повернула до нього обличчя.

— Чи гадаєш, Юсте, що швидко вже… сонце заходитиме?

Юст, з видимою приємністю дивлячись на неї, усміхнувся й відповів:

— Поглянь туди… за ту купу пласких дахів, на лінії Германікової арки, що викругляються високо вгорі… Чи бачиш те, на що я тобі показую?

Вона дивилася в той бік, куди Юст простягав свій вказівний палець, і поволі схитнула головою.

— Отож, коли чарівні й величні оті склепіння починають купатися в такому, як от зараз, яскравому промінні, сонце є вже в своєму заході. Що тобі сталося, дівчинко? Очі твої прибрали дивовижного вигляду й здалося мені, що ти стріпонулась?

— Дарма, Юсте. Зимний подув залетів сюди з-над Тибру, а арка ця… яскрава… засліпила мені очі…

Лагідний, всуміш з солодким почуттям усміх дивовижно зав'юнився на змучених Йонатанових устах.

— Несмілива вона, Юсте, — прошепотів він. — Коли відповідала тобі, рум'янець подібний до зорі, що сходить, узачервонив їй лиця…

— Красива вона й повна принади, — також тихо відповів Юст і зідхаючи додав: — коли б щонайшвидше міг уже ти на грудях своєї улюбленої утишити збурене своє серце!..

По якійсь хвилині він уже відходив, і Міртала знову зробила такий рух, немов бажала й сама також піти.

— Залишся! — скрикнув знову Йонатан.

Зупинилася перед нього в замішанню.

— Сідай тут, побіч мене.

Вона сіла на тому місці, де хвилину перед цим сидів Юст і, не зводячи очей, мовчала.

— Чого ти уникаєш мене? Поводишся зі мною так, немов би я був тобі за чужого. Чи ж не називала ти мене колись своїм братом? Зростали ми обоє попід одним дахом, і я, старший і сильніший, чи ж заподіяв тобі будь-коли якоїсь кривди?

Коли він говорив це, погляд його променів любов'ю, але звук голосу був шорсткий і поривчастий. Так довго, відай, видавав він бойові поклики, що зникли в його голосі лагідні й чулі бреніння.

— Звела на мене свій погляд! Дивися ж так на мене, дівчинко!.. бо з твоїх очей на мої рани спливає бальзам цілющий…

Дійсно, коли попригадував він спогади спільного їхнього дитинства, вона звела на нього боязкі ще, але приязні очі. Та цієї ж хвилини він узяв її за руку. Схудла й зчорніла його долоня була тверда й шорстка, вчувалося в ній призвичаєння до гнівного затискування зброї, а червоні рубці, що її вкривали, могли видатися за плями крови. Міртала знову відвернула обличчя й не могла повтримати тріпотіння, що струснуло худенькі її рамена. О! колись, в іншому світі, інша зовсім рука, біла, витворна, охоплювала її долоню в такому м'якому й солодкому стисканні, що від нього до грудей спливали струмені невимовної насолоди…

— Ти лякаєшся мене, легковажна дитино, не вміючи віддати належної чоловікові, вимордованому в святій борні, пошани. Не розумієш, якою гідністю вкриє тебе споконвічний, коли станеш за дружину оборонцеві його народу!

Його очі палали тепер гнівливою образою, а долоня щораз твердіше й болячіше стискала дрібну півдитячу її руку.

За якийсь втім мент, він знову зм'як.

— Чи завжди я був такий, як тепер, стужавілий в шорсткій правиці недолі, наїжений вістрями гніву та змагання? Згадай, Міртало, за спільне наше минуле. Літньої доби я приносив маленькій дівчинці, що бавилася біля порогу Менохімової хатки, розквітлі троянди з цісарського садку; взимку, тремтячу й маленьку, оповивав я її в свою одіж. Був день, що я, посеред Апійського шляху, витяг тебе з-під копит римського їздця. Ти вчора віддячила мені за ті послуги, кмітливо й сміливо затуляючи мене від ворога. У моїх грудях, Міртало, жило колись лагідне серце, і вогнем суворим запалили його й поволокою залізною вкрили жахи війни та муки туляння. Зараз, коли я дивлюся на тебе, повертає до мене сумирна моя молодість. Миліша ти мені над зіницю мого ока; чудовні, мов у горлиці, є лиця твого обличчя, а шия твоя, як клейнод; вуста твої — яблука гранату, а волосся — царський шарлат, повитий у золото…

На схудлому й зчорнілому цьому обличчі позначався вираз пристрасного, півнепритомного манячіння. В запалих, темними синцями обведених очах, зблиснув полумень, подібний до того, що з ним спраглий мандрівець, по багатьох днях, збутих серед пустельних пісків, притуляє свої вуста до струмкової води. Вона ж одвертала раз-у-раз своє обличчя, а зблідлі її вуста нечутно прошепотіли:

— „Очі маєш чудовні й вимовні, Міртало, а вуста твої подібні до коралю, обвогклого в росах…“

І звіддалік, звіддалік дочула голос, що колись дзвінкою мовою латинян вимовив ці слова. З цього менту два голоси промовляли до неї: один близький, тут ось, побіля неї, бренів твердо й похмуро, другий юнацький, свіжий, співучий, віддалений, так віддалений, немов з іншого долітав світу…

— Кривава війна й довгі туляння вчинили з мене такого, який я є. Але ж минув уже для мене день січ та мук. Пошлюблю тебе тут, первітко моя, в тиші та сумирності, як належить за часів недолі. Не хочу вінка на свою голову, ані флейт і цимбалів поперед шлюбним походом; не будуть тебе нести дружки в блискучих ношах і не прикрасять квітками твого волосся дру́жки… бо саме навіть весілля подоланого лицаря мусить бути поважне й оповите пахощами святої журби…

А Міртала раз-у-раз одвертаючи обличчя й щоразу бліднішаючи шепотіла:

— „Залишся в Фаніїному домі. Краса й веселість оповинуть тебе там у творчі свої обійми, а я приходитиму туди й вчитиму тебе мистецтва малювання“.

Притягаючи її руку до своїх грудей, Йонатан говорив далі:

— Поведу тебе з собою на землю вигнання, де ніхто нас не знайде й ніхто не сполохає нашого спокою. У низькій і темній хаті, захованій від світу стінню галлійських гір, приладнаємо двоє кросен, що на них я ткати, ти гаптувати будемо. Працею рук заробляючи на хліб наш і дітей наших, звікуємо наші дні, незнані та забуті…

— „Я вчиню з тебе другу Яйю з Крізікосу… за королівну будеш у чарівній державі мистецтва… будеш оточена радісним колом всіляких розкошів, слави й кохання…“

— За палючого літнього часу виведу тебе, дружино моя, до виноградника, що засадимо його власними руками, і як Воаз і Рут будемо стинати там стиглі кетяги аж до захід сонця…

— Сонце заходить… — вибухнув раптом із дівочих уст крик, що бренів майже жахом.

— Коли цілком згаснуть соняшні проміння, підемо до Моаде-Ель, де слухатимеш враз з цілою громадою те, що маю повідати…

— Пусти мене, Йонатане! Сонце заходить!

Її маленька рука даремне з усієї сили борсалася в залізній його долоні; не розтулив він міцного її стиску. Погляд його затопився в її обличчі похмуро й підозріло.

— Куди хочеш піти? Менохім не повернув ще з Еґерійського гаю… Сарині дочки не кличуть ще тебе йти з ними…

— Сонце заходить! Пусти мене!

— Куди хочеш піти? Міртало! Міртало!

Голос його, коли він двічі вимовив її ім'я, забренів жорстоко та згрізна.

— Сонце заходить!..

— Чи разом з ним заходить для тебе злочинна якась надія?

— Сонце заходить! Пусти мене!

— Слухай, дівчино! — зглуха та суворо крикнув він. — Чому паленієш і тремтиш на всьому тілі, а в очах тобі блищать сльози й полумінь? Куди хочеш піти? Що тебе обходить сонце в своєму заході? Хто був чудовий отой юнак, що я бачив, розмовляла ти з ним за пізньої вечерової доби? Чи й ти також станеш за огиду й ганьбу свого народу? Чи й ти… як Береніка…

Мірталине обличчя й постава змінилися раптом. З нетерплячої, благальної стала вона засоромлена, пригноблена. Очі долонями затулила.

— Ні, Йонатане, ні… Не пускай мене, Йонатане! Залишуся при тобі, не пускай мене!

Довге тужливе зідхання сколихнуло їй груди. Тепер вона сама вхопила руку свого товариша дитинства, і здавалося, що прагне прикутися до неї. Але він шорстко відіпхнув її від себе й того ж менту зблимнув полиск і розлігся дзвеньк криці. Короткий Йонатанів меч з-за раптовного його поруху висунувся йому з-під одежі й упав до Мірталиних ніг. Вона зірвалася, відхватилася й тремтячи, з смертельною огидою в очах, дивилася на знаряддя вбивства, що його Йонатан не підняв з землі. Його гострий і блискучий, як вістря ножа, погляд затоплювався в щоразу блідшому й огиди повному дівочому обличчі, що раз-у-раз одверталося. Помежи них вузенький соняшний промінь розпалював сліпучі сталеві блиски в короткому закривавленому мечі. Міртала приплющила повіки. Тут-ось, над знаряддям смерти, зависло перед її очима знаряддя штуки: пензель, що з-під нього випливав келіх білої лілії. В цей час на сходках з'явилася голова у важкому жовтявому завивалі. Менохім зійшов на терасу і, побачивши зброю, що її Йонатан поволі підіймав з землі, здригнувсь і зупинився. І по його обличчі промайнули також ляк і огида, та швидко зникли. Йонатан підвівся й спершись плечима об стіну з урочистою повагою й суворим голосом сказав до Менохіма:

— Тут був Юст. Казав він мені, батьку, що поганини сами ганьблять Беренічину безчільність. Чому ж з-помежи нас не знайшлося нікого, хто б сміливим словом спробував стати на заваді спокусі, що затруює душі наших жінок? Не одна з-посеред єврейських дівчат, батьку, захоче піти в тропі за Беренікою!..

Внизу кілька свіжих жіночих голосів гукало на Мірталу. Дівчина прудко збігла із сходів і перед хатніми дверима впала в обійми кількох дівчат, що, хапаючи її за руки, обіймаючи її стан і шию засипали її запитами й негайно хотіли забрати з собою.

— Наші мати заборонили нам повертати без тебе, бо ти є втіха їхніх очей, і вони не можуть довго обійтися без своєї hoszeb! — показуючи сніговобілі зуби з щирим усміхом говорила рудоволоса Лія, наймолодша Сарина дочка.

Найстарша з сестер, висока, в жовтій з пишним пасом сукні, зграбна Рахіль, з гордовитим, отіненим чорною косою чолом, поважно пестувала долонею вогнисте волосся нижчої й молодшої за неї дівчини.

— З того часу, як твій наречений повернув до вашої оселі, — говорила, — сталася ти, Міртало, замислена й мовчазна. Думаєш, запевне, про те, яким щастям обдаровує тебе споконвічний, вчинивши за вибранку великого чоловіка…

— Мої старі й хворі батько, Арон, що разом з тобою щоденно просиджували в Авентінському кружґанку, прийшли сьогодні до Сариного будинку, щоб поспіль з Сімеоном удатися на святі збори. Вони також бажають побачити тебе, бо ти була завжди перлиною для їхніх очей там, де навколо вас обох були завжди лише самі чужі люди.

Слова ці вимовило дрібненьке, вбого зодягнене й несміливе дівча, з блідим худеньким обличчям та з страдницьким виразом великих, вдумливих очей. Міртала, що, здавалося, цілком не дослухалася до інших своїх приятельок, оповила рукою шию бідної й несміливої Елі, дочки старого хворого Арона та в довгому поцілункові припала своїми вустами до її блідих вуст. Вона була завжди наймиліша їй з-поміж усіх її одноліток і подруг, може, тому, що так саме, як і вона, вміла імпровізувати гаптарські візерунки, і так, як і вона, носила в собі неокреслену тугу за чимсь, що було, може, за ідеал краси та недосяжних для них життьових чарів. Середня Сарина дочка, мала, жвава, вогниста Міріям, нетерпляче постукувала об землю брязкотливим своїм сандаликом.

— Чи не маєте заміру, — скрикнула, — згуляти перед Менохімовими дверима цілого вечора? Скоро ви лише раз одкриєте вуста, то не можете вже ніколи набалакатися досхочу. Замість цілуватися з Елею, споглянь на небо, Міртало! Нім дійдемо до батьківського дому, сонце буде цілком у своєму заході!

Мірталина рука, що оповивала шию подруги, раптом опала. Вона зняла очі до неба, що дійсно вже почало завозитися прозорою опоною присмерку. З-за темних цісарських садків, що вкривали Янікульські схили, винурявся білий ріжок півмісяця. Неспокійно перебігаючи очима по обличчях подруг, вона заговорила прудким уривчастим голосом:

— Ідіть до дому вашої матері… надійду до вас за хвилинку… Зараз мушу йти… мушу… туди, вбік мосту й арки…

Вона вчинила такий рух, що ніби не відійти, але, швидше б сказати, відбігти, відлетіти від них хотіла; та нагло, тремтячи на всьому тілі, з виразом невимовної муки в обличчі, зупинилася як стій і обома руками вчепилася за плечі й Еліну шию…

— Йду з вами… вже йду… ведіть мене… обійми мене Еле!..

Не спостерігаючи чудних змін, що заходили в її словах, рухах і виразі обличчя, веселі та захоплені сьогоднішньою врочистістю дівчата повели її до Сариного будинку. Еля худенькою рукою оповивала її стан; рудява з усміхом шепотіла щось про неї поважній Рахілі; жвава Міріям, подзеленькуючи дзвіночками сандалів, прищібала своє блискуче намисто їй на шию. Біля порогу Сариного будинку Міртала зупинилася знову і, звівши вгору обличчя, поглянула кудись далеко й високо. Далеко, за низькими, пласкими передміськими дахами, високо, немов попід самим зсірилим склепінням неба, полум'янів ще в останніх соняшних проміннях вершечок Германікової арки, мов веселка, сплетена з багрецю й золота. Не зважаючи ані на подруг, що були навколо неї, ані на інших людей, що їх раз-у-раз більше з'являлося на вулиці, Міртала в порухові розпачливої туги простягла сплетені руки до цього вершечка, що самітно горів ще посеред сутінків, що швидко довкола вже западали. Але заледве її подруги встигли вимовити слово запитання, оточила її й порвала з собою річка людей, що в поспіху, похилі, вгинаючи голови під тягарами грубих завивал, товпилися й пхалися в товчі та тихесенько, але ж жваво, провадили проміж себе палкі розмови. Такими ж річками з усіх вулиць і передміських майданів напливали люди до божниці, що високо зносилася понад інші будівлі.

Божниця була за будівлю не тільки високу, але й досить багато прикрашену. Здавалося, що це на неї й до неї спливали всі багатства, що на них могла йно спромогтися громада низьких, позбавлених будь-яких прикрас осель, що зведено їх навколо неї. Щоправда, багатства ці, рівняючи до скупчених по тому боці Тибру й навіть по інших місцях затибрянської дільниці, були мов дрібна крапля в повному по береги морі. А втім, посеред тих куп сміття, калюж і смородів, що були навколо, це було єдине старанно й охайно доглядане місце; серед околичних дерев'яних і темних стін, склепаних так недбало, що вони були подібні до мандрівних наметів, це були єдині стіни, що на них зужито цегли й вапна, а навіть де-не-де скромного, бо позбавленого будь-яких різьб, таж різнокольорового мармуру. Високі, широкі й прикрашені в червону коринтську мідь двері довго стояли настіж, впускаючи до середини будови щораз густіший, кількатисячний натовп, що безнастанно все напливав. Ця висока й широкопростора середина, освітлена силою лямп, притемлених трохи димом, що з них злітав, ясніла, якнайчистішою білиною стін та стелі, де полискували тільки повизолочувані балюстради, відділяючи ту частину божниці, де перебували чоловіки, від тієї, де мали бути жінки. Побіля одної із стін зносився вівтар, обрамований золотими колонами, що на них спиралися дві записані виткими гебрайськими знаками таблиці, а помежи них багряне запинало заслоняло півкруглий отвір низька, приоздобленого вінком з усохлого кедрового та оливкового пагілля. Виткі золоті пасмуги літер, понаписуваних на табличках із сніговобілого та, як свічадо, прозорого phengitu, були десятьма сінайськими заповідями; у низькові, за багряним запиналом, спочивала книжка Ізраеля; зів'яле пагілля, що оповивало вінком отвір низька, зірвано з кедрів, що росли по Ливанських горах, та з оливкових дерев, що квітчають Сіон. Давно сюди привезені, вони зів'яли й позасихали, але не здіймається їх доти, доки не буде спромоги замінити їх на свіжі; вогники, що горіли в двох семираменних, повизолочуваних ставниках, яскраво освітлювали цей вівтар та казальницю, що зносилася поблизу нього кількома східцями понад мармурову підлогу. На цю казальницю зіходжали звикло чоловіки, що мали читати й пояснювати людям уступи з тори, або ті також, що, прибуваючи з далеких країн, розповідали їм за далеку батьківщину, за розпорошених по цілому світові братів, за нові якісь думки чи праці, що їхній зміст становили релігійні вірування, громадський устрій або політичні сподіванки підбитого народу. На цей мент на казальниці не було нікого, рух згромадженої людности ще не припинився й божничні двері стояли настіж. Моаде-Ель, святі збори, скликувані сюди в релігійних або громадських справах, ніколи, може, ще не були такі людні. За пізнього денного часу скликав їх Сімеон тому, щоб узяти в них участь і покріпити свого духу могли не лише заможні мешканці дільниці, що не клопочуться своїм часом, але, за мальовничим виразом тори також „той, що рубає дерево, і той, що носить воду“.

По один бік позолоченої балюстради посідали чоловіки, по другий — поставлені над кількома мармуровими східцями лави виповнювалися рядами жіноцтва. У велелюднім цім зібранні, кожне спостережливе око мусило б перш за все добачити одну опрічну його рису, а саме цілковиту майже відсутність дорослих юнаків. Опріч невеличкої громадки тих, що з їхніх облич, півдитячих ще й позбавлених чоловічого заросту, можна було впізнати, що вони дуже ще недавно перестали бути хлопчаками, знаходилися там лише дохожалі, або літнього віку чоловіки, старезні діди, або ті, що доходили вже старощів. Щоправда по вулицях і майданах дільниці бавилася, звичайно, сила малечі, але поміж зграї дрібних цих істот і сивим, або снігом припалим, натовпом їхніх дідів і батьків позначалась явнісінька щербина. Складався на неї цілковитий майже брак одного покоління, покоління, що кілька років перед цим на поклик розпочатої святої війни вимандрувало звідси до далекої батьківщини та й не вернуло вже. Які загинули на кривавих бойових полях, у пожежі, що поглинула божницю, під мстивим мечем звитяжців, які, розпорошені по світах, волочили тяжке життя або, як бранці, поневірялися в звитяжців у тяжкій неволі. За повсякденного життя, за звичного кола щоденних занять і крутанини, це з'явище, що позначковувало позавтрішній день нещасливої війни, менше впадало в очі та вражало серця. Проте, в цілому жалобному жахові впадало воно в очі кожного разу, коли, як сьогодні, громада сходилася в одному стінні й уводнораз тисячами очей і сердець спостерігала відсутність щонайдорожчих своїх сил та сподіванок. Тож то, задумані, похнюпі були довгі шереги темних, густооброслих, отінених жовтими або рудявими згортками завивал, облич; сумовито й жалобно звивалися чорні крайки по білих шалях темних хитонів, що аж землі майже сягали. За недавніх ще часів, шалі ці ткалося із сніговобілої лише вовни; але відтоді, коли в полум'ї та диму пожежі впала Єрусалимська божниця, їхні береги, звідкіля звисали, на знак домовленого з богом союзу, нитки й китиці, почали обводити чорними крайками. Чи ж дивоглядь? Мудреці, що з них складалося Ябуе, збори, де нараджувано над майбутнім Ізраеля, гадали, а принаймні проголошували, що сам навіть янгол Метатрон, заступник та оборонець Юдеї перед богом, обвів тепер у жалобні крайки сріблясті свої крила. Менш сумним виглядом позначалося зібране тут жіноцтво. На тлі мармурів, що здобили стіни, ясніло там багато молодих свіжих облич, звідки навіть урочистість цієї хвилі не могла стерти рум'янців та усміхів. Над фалдистими, що опадали з рамен аж до землі плащами, коливалися там голови літніх жінок у барвистих завивалах, або в кольорових сітчатих очіпках. Денеяка на голову, плечі й чоло закинула білий серпанок, так що з-під нього видніли тільки великі східні, з огнистими зіницями очі та стримано всміхнені багряні вуста. Де-не-де на білому чолі полискувала золота пов'язь з великою посередині перлиною, з вух звисали коштовні серги, шию оповивало, сягаючи аж до гаптованого пасу, шкляне, подібне до діямантів, намисто. Де-не-де також, по блідому й зораному зморшками обличчю котилася сльоза, за лямпового світла мов діямант блискуча, або молоді, але ж сумні очі дивилися в далечінь з безмежною тугою. Десь в одному боці подзеленькували дзвіночки або металеві бляшки сандаликів, в іншому понад шепотіння, що шемріло навколо, здіймалося довге, розпачливе зідхання.

Зненацька шепотіння, зідхання, погамовані вигуки привітань, тихий подзвеньк жіночих сандалів та намиста принишкли; в непорушну тишу замінився глухий шерех, що супроводить завжди численні згромадження людей, складаючися хоча б з самих-йно порушень їхніх тіл та віддиху грудей. Здатися б могло, що кожний з учасників цього зібрання знерухомів і кожні груди на хвилинку повтримали віддиху. Східцями, що провадили на казальницю, сходив високий і худорлявий чоловік, зодягнений — річ ніколи тут небачена — в римську приношену, обдерту туніку, з простоволосою, лише йно вкритою лісом чорного, розпатланого волосся, головою. Всі злидні й муки тіла та душі прозирали з його зчорнілого, схудлого, позначеного кривавими рубцями, обличчя; з його запалих очей, із стемнілих повік, з блідих вуст, що мали вимучений, але непохитний обрис, буяло суворою, незломною, невдоволеною пристрастю. Стояв правцем на казальниці. Запалі його лиця полум'яніли, він роздивлявся навкруги палкими очима та, похилившись трохи назад, розпростер, мов крила, руки. В ту ж мить, заки промовець здолав ще вигукнути першого свого викрику, що здавалося ридав йому в високо задвижілих грудях, зачинилися з голосним грюком, мерехтючи блисками мідяних оздоб, прудко й щільно високі божничні двері.

Назовні було тихо й ясно. Срібний півмісяць, виринувши цілком з-за темних цісарських садків, світив на темноблакитному небосхилі в оточенні безлічі миготливих зірок. Затибрянська дільниця із схилами своїх двох пригорків, вкритих темною гущавиною садків і де-не-де просвітлими білиною стінами літніх помешкань багатіїв, з громадкою низеньких і улогих будинків, ще юрмилися у стіп одного з пригорків, спала, і поснулі, здавалося, навіть були щільно позамикані шинки та довколишні житла сирійців. За річкою, що стиха шумувала, на семи своїх пригорках, зносячи у височінь тяжкі бані храмів і базилік, темні склепіння арок та посрібляні від місячного сяйва пасмуги кружґанків, Рим, здавалося, западав під зоряним небосхилом у тихий, бо безпечний, сон велетня. Тільки коли-не-коли за річкою й мостом, десь авентінськими вулицями й майданами розлягалося серед тиші, до притлумленого гуркоту подібне, мірне й швидке тупотіння багатьох людських ніг. Були це військові нічні варти, що в різних напрямках проходили заснулою столицею.

Де-не-де ще на терасах єврейської дільниці сіріли мовчазні купки людей або невиразно манячила самотня постать, що стояла над поруччям тераси й у тихому роздумі, чи в пристрасній молитві зносила до неба свої руки й обличчя.

В глибоку цю тишу, в тепле та трішки розвиднене сяйвом півмісяця повітря з-за запертих божничних дверей вплітався чоловічий голос, що самотно й довго бренів там, у її середині. Муровані стіни й товсті одвірки всичували промовцеві слова, але звуки його голосу, приглухо вибиваючись назовні, здавалися за пісню, складену з усіх тонів, що на них можуть здобутися людські груди. Здавалися вони ніби безкраїм речитативом, що часами плинув спокійно й тихо, то знову шумував, як зшаленіла борва, то швидкий і задиханий, подібний ставав до водоспаду, що спадав схилом скелі; то знову вигрімляв бойовими трубами, кричав стогонами померлих з голоду, меча й пожежі; або розпливався в жаль незглибний, в квиління безсилої дитини, чи в скажений лемент розтрощених вояцьких грудей. Коли-не-коли якесь слово або ім'я вибивалося назовні божниці. Чути було слова: військо, фортеці, охоронні мури, чвари, облога, голод, нічні вискоки, божниця, пожежа, руїни, різанина, втечі. Вчувалися також назви країн, народів та окремих людей: Рим, Понт, Сирія, Ідумея, Арабія, Єгипет, Веспасіян, Тит, Йосип Флавій, Іван з Гішалі. Знати було, що багато відразу людей і різними засобами брали участь у драмі, що за неї розповідалося, що багато країн і міст було за свідків сцен, що відбувалися там, що багато мужів, на цілий світ славетних, силкувалися різними напрямками попихати її до остаточного розв'язання. Коли поперший раз ім'я Івана з Гішалі спало з уст оповідачеві, йому відповіло велетенське, що кілька тисяч грудей піднесло, зідхання. На голос імені найславетнішого з проводирів, найзавзятішого з завзятців, найвитривалішого з оборонців Сіону, всенькі серця голосно застугоніли й груди глибоко, довго зідхнули. Потім усі знерухоміли знову, заслухані, німі, в закам'янілій тиші.

Линули години; нараз голос оповідачеві, як піщана порошинка серед хмари налетілої куряви, зник у потужному окрикові юрби, що цього разу не змовк зразу, навпаки, замінився в довгий, безладний, пристрасний гам безлічі голосів. У затисненій у мурованих стінах юрбі щось закипало й клекотіло раз-у-раз гарячіш та голосніш.

Стоячи на казальниці, Йонатан докінчив оповідання не тільки за зняту війну й закінчену поразкою облогу столиці, а також і за власну втечу з ворожих рук та за довге, многолітнє туляння по негостинних сірійських містах, грецьких морях і островах, африканських пекучих і відлюдних пустелях. Кінчаючи, підвів обличчя, високо зніс руку, і в корчево затисненій долоні показав короткий, закривавлений меч Івана з Гішалі. Всі позводилися. В задушному повітрі величезної залі, у мглявому хоча й достатньому світлі лямп, що з них божничні послугачі підрізували гноти, але ж не могли розігнати густих ниток диму, навала голів і людських рамен тислася до казальниці. Всі вуста були відкриті, всі очі знесені догори, туди, де, над цим людським виром пануючи, Йонатан, дивно притихлий, немов з гідністю жерця у поставі, спохиляв до очей і вуст тих, що до нього зближалися, гостру, двосічну пам'ятку славетного чоловіка. Не говорив більш нічого; вони, навпаки, говорячи, стогнучи, плачучи розглядали зброю, дотикалися її, притуляли до неї вуста. Забуваючи за найважливіші обрядові приписи, жінки змішалися з чоловіками й тислися також до народніх святощів. Були тут матері, жінки, сестри тих, що полягли, б'ючись обіч з Іваном із Гішалі. Котрась з-поміж них зробила такий порух, ніби хотіла обійняти й у своїх руках колихати оту зброю, мов дитину. До холодної й блискучої крицевої поверхні припадали вуста юнаків і дівчат, і зливав її дощ сліз, що капали з пригаслих зболілих очей. Були такі, що на їхніх обличчях позначалася боротьба. Відраза, що вчували вони до вбивства і крови, якась висока засада, зачерпнута в котромусь із багатьох та різноманітних струмків народньої традиції, проймала огидою ці спохилені над мечем голови.

Горій, визнавець лагідної Гіллелевої науки, кількаразово вже схилявся над завзятцевою зброєю й кількаразово ухиляв від неї пекуче, страдницьке обличчя; аж, нарешті, одне з почувань, що змагалися в ньому, взяло гору, і його вуста в довгому, залюбленому поцілункові спочили на зимній криці. А втім, він відразу ж випростався, простяг до вівтарю свої руки та з скорботним, тужним вибухом крикнув:

— О, споконвічний! дивись, що з народом твоїм вчинили його вороги! Он цілує він знаряддя смерти й хвалу віддає вістрю, що кров розливало!

— Найгірша з кривд, що зазнали ми від наших переможців, є о, Горіє, влита в людські душі отрута зненависти!

Ці слова здушеним шепотом вимовив Юст, що його очі зажерливо, втім, затоплювалися в мечеві Івана з Гішалі.

В ту ж мить розлігся гуркіт ніг, що падали навколюшки, та тіл, що ринули на землю. Вир облич старих і молодих, чоловічих і жіночих зник, бо всі чола діткнулися до мармурів підлоги або, низько спохилені, позатулялися долонями, а в задушнім повітрі й димовім світлі залі вибухнув могутній спів:

— „Вовки й ведмеді сплюндрували мою землю, що була за мою радість, мене ж завели в неволю, а ніхто й не боронив мене, ніхто й справи моєї не судив. І ось я, як крук чорна, я, що біла була, як голубка, бо оселя моя сплюндрована й земля безлюдна!“

— „О, якжеж, споконвічний, принизив ти свої діти! Слава твоя облишила божницю нашу, і чужі вояки бавилися з таблицею домовлення. І ось стою я, як крук чорна, я, що біла була, як голубка, бо оселя моя сплюндрована й земля безлюдна!“

Випростаний й мовчазний стояв на казальниці Йонатан, поволі й глибоко віддихаючи, як хтось, що спочиває по доконаній справі. Лагідність, що походила з цієї доконаної справи, позначалася на його розполум'янілому й темному обличчі. Доконав того, що за його розумінням було за святе його завдання; словами своїми додав людям духу для справи, що боронити її збройно сам він уже не міг. З гордістю, поволі обводив поглядом довкола божниці, аж затримав очі на жіночій постаті, що одним-одна серед похилених і тремтливих голів стояла за блискучою від позолоти балюстрадою пряма, нерухома, затопивши в ньому очі, що в них жах перемішався з укоханням. Юрба, що за хвилину перед цим тислася була до казальниці, не потягла її за собою. Обома руками вчепилася вона в поруччя балюстради й не дала потягти себе цій людській хвилі, що бурхливо спадала з мармурових сходів. Невимовним жахом, що від нього серце зледеніло, пройняли її розгортані Йонатаном образи жахних убивств і безголов'я. Ні за що в світі не спромоглася б вона зблизитися до цього чоловіка, ані бодай пучечкою доторкнутися до блискучої цієї криці, що тисячі разів заринала в людській крові. Ноги не слухали її, кривава імла застелювала очі й тількі дрібні долоні корчево, з несподіваною силою, стискали металеве поруччя, що було під цю хвилю за єдине її підпертя та оборону. Проте, не могла вона одірвати повних жаху й побожної покори очей від цього чоловіка, що так довго боровся й терпів. Аж, врешті, раптом глянула вона по збуреному морю похилених до землі людських тіл і голів. Безмежний жаль, болісне співчуття, стріпонулось на її обличчі. Осунулася навколюшки, чолом притислася до повизолочуваного поруччя й слізьми землю стопила, коли в задушному повітрі й тьмяному світлі божниці гучали останні рядки пісні:

— „Доки ж, споконвічний, доки ж голубку твою ув'язнюватимуть пташникові сітки? Стільки ж ото весен і стільки ж ото вже зим минули відтоді, як тремтить вона під вістрям меча у левових зубах та у ворожім ярмі. І ось я стала, як крук, чорна, я, що біла була, як голубка, бо оселя моя сплюндрована й земля безлюдна!“