Міртала/VI
| ◀ V | Міртала пер.: Михайло Лебединець VI |
VII ▶ |
|
Що за наступника по доброму й мудрому Нумі може прийти колись суворий і гордовитий Тарквіній, була це для римського народу наука, що з неї він користав протягом довгих віків. Все минулося. Дзвеньки мстивих серпів, що стинали Тарквінієве жниво, щоб його на ознаку огиди шпурнути в річні вири, час замінив у луну, що чимраз слабше бреніла в устах і серцях далешніх поколінь. Але жила ще жмінька людей, що серед неї, найменоване ім'ям бога війни поле та острів, що зносився посеред річки, увікопомнювали пам'ять за незвичайну історичну подію, за оту звитяжну боротьбу справедливости з принукою.
Цісарський Рим виповнював сьогодні гомоном бурхливого життя й блиском величезних багатств колишній Тарквініїв лан. З одного його боку, за жовтим пасом річки, застебнутої дорогоцінними застіжками мостів, мерехкочучи, ніби клейнодом, осяйним островом, де „зносяться храми і кружґанки“, сунув широкою базальтовою стягою битий шлях, званий Тріюмфальним, а понад ним Ватиканський пригорок вимальовував на небесній блакитті хвилясті свої схили й спускав до річки темну гущавину своїх садків, окритих, сріблястими під сонцем, стінами легких забудовань.
Просто річки з мостами та островом, Тріюмфального шляху та оповитого в садки Ватикану, зі схилів Квіриналу й Капітолію широкі, вислані ствердлою лавою вулиці, неоглядними рядами палаців і крамниць сточувалися аж до країв розлеглої простороні, встеленої завжди весняною прозеленню моріжку, оповіяної свіжістю безлічі водограїв, що їхні перлисті джуркотіння сполучалися з шепотінням лаврів та мірт, а діямантові дощі спадали до стіп сніговобілих, бронзових, повизолочуваних статуй, що скидалися на засуджений тут на непорушність драматичний і залюблений натовп богів, велетнів, царів і поетів. Водяні стовпи, снопи й веселки били з величезних келепів, що в бронзових долонях зносили їх тритони з потужними півгадючими, півлюдськими тілами, з роззявлених дельфінових пащ, з келіхів, здійманих стрункими руками неблазних Нереїд.
Посеред, весняної прозелені безліч обрямованих букшпанами й фіялками стежок, оточуючи міртові й лаврові гаї, в'юнилася й прибігала, нерозплутаним на око хаосом, до стіп найбільшого з римських кружґанків, двоповерхової галерії, такої широкої, що внизу розминалися в ній легко чотирикінні вози, а вгорі міг зуміститися й проходжуватися багатотисячний натовп. Великий кружґанок починався від самого річного берега, з-під склепіння високої брами, пасмужками мережива своїх колон і різьб перетинав завширшки розлогий обшар колишнього Тарквінієвого лану й зникав аж під схилами Капітолійського пригорку, за могутніми, круглодовгастими стінами Фламінського цирку, уквітчаного, немов гірляндою з полумені, маківками колон з коринтської міді, що яскраво блискотіли в соняшному промінні. Тут, під Капітолійською стіною, навколо Фламінського цирку, зносилася сила будівель, різного розміру, різного призначення. Храми Геркулеса й Міневри, войовничої Белони й єгипетської Ізіди, Пантеон з великою опуклою банею, величезні Неронові лазні, круглодовгасті бані трьох театрів, ряди крамниць, виповнених коштовним крамом, палаци можновладців, довгі колонади, що окривали долішні поверхи палаців, усі ці за різних часів і для різного призначення позводжувані твори, а то й архітвори архітектонічного мистецтва становили собою неоглядну густвінь мармурів; бронзи, слоневої кости й дорогоцінних металів, густо-рясно оздоблених малюваннями та різьбою. Різьба ця гірляндами кам'яних квітів і листя повивалася по прозорому мереживу колон, безліччю кам'яних облич, людських, дитячих, звірячих, спиналася на потужні стіни; з дахів, фризів, карнизів, з-понад порогів і стін вабила або загрожувала постатями веселих фавнів, пустотливих амурів, задуманих сфінксів, могутніх левів, дельфінів, орлів, шулік, гадюк, чарівничих, в натурі не подибуваних, сплетінь звірячих і людських тіл.
По дахах кружґанків та палацових ґанків зносилися там, немов повітряні, розквітлі садки, вікна храмів і горішніх палацових поверхів, ясніли кришталевими шибками й повівали різнобарвними запонами; крамничні колони виставляли на загальний огляд незлічимі багатства й сліпуче миготіння східніх килимів і тканин, грецького посуду, золотого, срібного, вирізуваного, мальованого, олександрійського шкла й кришталю, різноманітно пофарбованого та в різноманітні фігури злитого; дорогоцінні сорти дерева, мозаїки, коштовного каміння, перлів, бурштинів, оніксів, агатів, келепів, слоневої кости, обернених на чудові утвори столярського, різьбярського та золотарського мистецтва.
Такий вигляд мала сьогодні частина колишнього отого Тарквінієвого лану, що колись золотився й шемрів засіваним на королівські потреби збіжжям. Але другу його частину, звитяжний нарід, що колись стяв до щенту й шпурнув у річні вири царське збіжжя, призначив був на виконання найважливіших чинностей свого громадського життя: на військові огляди або вправи та на ради, що обирали консулів, диктаторів, цензорів, трибунів, преторів, едилів, одне слово всіх тих, хто з народньої волі й вибору мав правувати державними урядами та керувати людською долею. Цю частину присвяченого Марсові лану обтинав з одного боку Тибр, з другого, подібні вже тепер до лісу, Помпейські й Лукульські садки; з третього — вулиця Широка (via lata), що простягалася побіля підніжжя Квірінальського пригорку. Місце це мало назву Септів і являло собою відкритий та просторий майдан, колись по береги повний брязкоту вояцької зброї, або бурхливих гомонів суперек вільного народу, що користував тут із ужитку щонайважливішого права своєї волі. Впервині, Октавіян-Август зужив цього місця на громадські видовища, що бавили й прихиляли до нього бурхливий і пристрасно пожадливий вражінь натовп. З того часу військові вправи й огляди відбувалися тут, як і колись, але нарід не обирав уже нікого на жадні високі уряди. Всі вони скупчилися тепер в одній, найвищій, голові. За імператора або за головного військового привідцю, диктатора, консула, трибуна, цензора був цісар. Імення інших, поменших, вітри, що надлітали з Pallatium, привівали до людського вуха й слухняно повторювали їх на Септах людські вуста. Натомість дуже часто Септи шумували зрадуваними втішеними з ігрищ юрбами, що принаджувано їх хлібом, з безтямною інколи щедробливістю сипаним їм із цісарської долоні…
Побудований за Августа великий Фламінський шлях широкою смугою сунув під лісовою зеленню Помпейських садків, на краю Септів сполучався з Широкою вулицею й через неї впливав до надра столиці. При кінці його, немов випростаний стрункий велетень, понад прозелень садків та під небесні блакиті зносився сніговобілий Августів надгробок з величезною золотою кулею, що нерухомо жевріла під блакиттям.
Як музичний акорд, що одногучно відповідає іншому акордові, в чималій віддалі від надгробку відповідав йому, та ж вище за нього здіймався, соняшний обеліск, де, на стрільчастій верхівці, в поставі могутнього юнака, з довгим волоссям і семираменною на ньому короною, з лірою в руці й пастухівською ґирлиґою біля ніг, стояв бог світла, розкошів, молодощів і творчих поривань — Феб-Аполон. Побіля стіп саме цього обеліску, кружкома оточуючи цілий обшар колишнього місця народніх рад, зносилися побудовані на кшталт амфітеатру багатоповерхові сходи, а внизу порозставлювані були великі приоздоблені в шарлат і позолоту трибуни й ложі.
Найстарезніші з дідів притямлювали, що за часів їхнього дитинства на цьому саме місці Октавіян-Август тішив око людське троянськими ігрищами. Тепер знову на просторій арені, засланій м'яким та вдосталь зрошеним килимом моріжку, малося побачити ці ігрища, що в них до того ж брали участь не наймані блазні й стрибуни, не брутальні циркові погоничі, не в неволі зроджені гладіятори, не улюблені навіть музики та декляматори, а численна, блискуча молодь двох найвищих в державі станів: сини сенаторських та вояцьких родин. На чолі їх, найменований у цих ігрищах за короля молоді, мав стати цісарський син, недавній звитяжець Юдеї, з краси, мужности й талану вславлений Тит — майбутній цісар.
Минала перша година дня. Сонце, сходячи за Капітолійським пригорком, виповнювало блідаво жовтим світом середину глибокої улоговини, що її стіни з верхівки аж до низу роїлися вже від постатей, одінь і людських облич. Протягом цілої ночі Марсове поле шумувало морем люду, що очікував тут денного світанку, і що його значна частина, лише но почала на світ благоєловлятися, з радісним гамором порозсідалася на круглих лавах. Чотирнадцять лав, призначених для вояцького стану, виповнилося вже по береги, але шляхетність постав і рухів, властива людям вищих громадських станів, як також запопадлива дбайливість „дезигнаторів“, урядовців, що показували місця й пильнували порядку, не допускали тут того тиску й того галасу, що клекотів на горішніх поверхах, виповнених натовпом купців, фабрикантів, ремесників, поденників, фабричною та двірською челяддю, а щонайбільше — вояками. В цій юрбі неможливо було вже відрізнити римських тубільців від давніх або недавно прибулих захожан з Греччини, Сирії, Малої Азії, Африки, Еспанії, й навіть з недавно упокореної Галлії й Британії та з півпідбитих, півсоюзних німецьких країв. Посеред нащадків старовинних квіритів, смуглявих, з вузькими чолами й гордовитими навіть і в лахміттю поставами, посеред зґрабних, гинких, стрійно зодягнених, балакучих греків та з хитрими поглядами й нахабними обличчями сирійців, юрмилися кремезні й опасисті кападоки, чорні нумідійці, білі русяві та сильні німці, жваві, веселі, що напрочуд швидко засвоювали римську цивілізацію, галли, півдикі похмурі британці, еспанці з палкими очима, пружні та худорляві парти, жовтошкірі, розумні, з хитрими очима та саркастичними посмішками єгиптяни, що з них не один, мабуть, поглядаючи на околичну пишноту й лад, з пихою нащадка великого роду, виводив перші первістки їх із своєї батьківщини. Східній переказ за Вабилонську башту, здавалося, немов сподіявся в оцій збиранині найрізноманітніших племен і мов, що їх підбиття, жадоба насолоди, найрізноманітніші справи та непереможна сила впливу вищої цивілізації на нижчу згромадили всіх до світової столиці.
У цьому хаосі почувалося силу меча, що злютовував його в покірливу одноцілість. Позначалося це в величезній кількості різної зброї й різних також племен вояків, що сьогодні, очікуючи упоміш із людьми й гуртом з ними на ігрища, горували живовидячки над ними чванькуватістю, гордовитістю, сміливістю слів і рухів, ладні, здавалося, стоптати все, що припало б їм не до вподоби, знаючи добре, що зробити це можна їм було безкарно.
І дійсно! За найвищого свого привідцю й суддю вони мали цісаря. А хто ж, як не вони вчинили його за цісаря? Хто, як не вони, створили для Палаціюму залізний підмурок, що на ньому він стояв безпечно? Чи тільки вони? А! й ота ще юрба, що в цей момент, вбачивши цісарського сина, що входив до котроїсь ложі, шаленіє вигукуваними на його честь погуками; — та ті ото там громади багатих зальотників, ледарів і гультяїв обох статей, що тільки но тепер починають виповнювати ложі й трибуни блискучою пишнотою свого одягу й гомоном порожніх, беззмістових своїх балачок, але не ті, о! запевне, не ті он трибуни й ложі, де поволі й ніби неохоче починають усадовлюватися чоловіки й жінки, що навіть сьогодні, в день ігрищ, у день Аполонів не скинули з себе своєї поваги, суворости, задуми, що в їхній глибині клекотять вічні й непримирні бунти. Їхні шереги змаліли вже з меча й вигнання підозрілих очей і мстивих рук дев'яти попередніх цісарів, а проте живуть вони ще, також присутні тут, а на похнюплих їхніх чолах звивається, здається, далі й далі в майбутнє, той промінь, що перед віками полискував на серпах, що скошували царське збіжжя на Тарквінієвому лані…
Трибуни й ложі були вже майже повні. В одній з них Цестій, отаман війська подоланого в Юдеї та запеклий ворог єврейського плем'я, зодягнений у сніговобілу й золотом шиту латіклаву, злягав на розкішно погаптованих подушках, похмурий та роздратований, дарма що довкола нього громадилося велике, складене з осіб обох статей, оточення. Молоденької й гарненької його дружини, що прихилилася до ізраельського бога, обіч нього не було. Зате безнастанно, голосно, по-латинському й грецькому, щебетала там Кая Марція, пригортаючи в обіймах невиводне своє цуценя; побіля оголених грудей інших жінок тулилися карлики, малпки, папуги й навіть учені голуби й шпаки; ледачий Стел повівав широкими рукавами свого прозорого жіночого одягу; витворний Кар душів міцними пахощами; поет Марціял укладав притьмом з'ядливі епіграми, що гучним сміхом відгукалися у великій і людній ложі.
Неоподалік звідти привертала до себе увагу багатьох людей велична й зодягнена в скромну столлу преторова дружина, Фанія. Декілька лише великих рубінів криваво полискувало в чорному її волоссі, звідки опадав сріблястий серпанок, оповиваючи, мов легенька хмаринка, її стан. Довкола неї було багато людей: літніх жінок, молодих дівчат, чоловіків у рудявих плащах і з довгими бородами, по чому розпізнавано філософів. У цій ложі, спокійні постаті й витримані рухи давали найпевніше уявлення про дійсний, суворий тип римського плем'я. Розмови точилися тут негомінкі, та жваві й повні усмішок молодих уст і палких зблисків очей. Фанія, чемна й уважна до кожного слова свого оточення, здавалася, втім, за неспокійнішу та блідшу, ніж звичайно бувала. Гельвідія з нею не було. Як претор, мусив він з верхівки високої брами подати знак на початок ігрищ. Без поданого ним знаку, вони не могли розпочатися. Цісар Веспасіян ще не прибув. Чи палахкий Гельвідій, що стисло дотримувався літери права, дасть дозвіл розпочати ігрища за цісаревої відсутности? Фаніїна постава й обличчя були спокійні, але її серце під м'якими згортками сніговобілої тканини билося раптовно. Звертаючись до юнака, що стояв позад неї, вона сказала тихенько:
— Чи не міг би ти, Артемідоре, добутися до виходу й передати від мене Гельвідієві доручення, що я тобі звірю?
— Спробую, паньматко, — жваво відповів маляр. — Що маю сказати від тебе твоїй дружині?
— Скажи йому, що прохаю його… пам'ятати за нашого малого Гельвідія…
Артемідор, шанобливо й низько вклонившись, вийшов з преторської ложі, вбираючи в себе очі котроїсь із молодих дівчат, що оточували Фанію, та палкі погляди багатої Фульвії, що він її, по короткому зв'язку, що мав, проте, в Римі великий розголос, кинув був уже рік тому. Ця красива й висока з уродження дружина багатого й старого відпущенця пишноту своїх строїв та повабливість нехованих цілком зальотів виставляла напоказ у тій власне трибуні, де Елій Ламія гучними, що мов нічим не журились, веселощами звертав на себе загальну громадську увагу. З того часу, як котрийсь із цісарських синів спокусив і вимкнув у нього дружину, став він за нагоду до безлічі розмов, зацікавлень, співчувань і глузувань. Знав за це. З недбалими рухами великого пана, що аж ніяк не бере до серця балачок різної наброді, в поставі та одягу людини, що почуває себе занадто молодою ще та значною, щоб зазнаний удар міг її допровадити до розпачу, з'явився він у трибуні посеред великого й веселого оточення, чарівний, невимушений, пишний.
Його голосних і злегка тільки заправлених в іронію жартів чули навіть ті, що сиділи оподалік; він із запалом деклямував якогось любовного, оце зараз складеного сучасним поетом вірша, похилявся до Фульвії й у зальотних словах висловлював їй своє захоплення з її краси та, до речі, і з пишноти клейнодів, що окривали її.
І лише раз, однісінькій раз, у той момент, коли цісарський син Доміціян, стрункий, блідий, пролисий вже юнак, в оточенні багатьох можновладців, що межи них горували люди у військовому одягу, з'явився серед шарлатів, залочень і різьб цісарської ложі, недбале й упоєне веселістю Ламіїне обличчя прибрало такого вигляду, немов у одну мить з нього спала машкара. В цю коротку, як оком змигнути, й швидку, як блискавка, мить воно показалося зім'ятим і розпаленілим з розпачу та гніву. З запаленілих раптом очей зневаженого, на хоровите й злісне спокусникове обличчя стрілив погляд, повний похмурої й скаженої зненависти; проте, зразу ж, дуже швидко, весела машкара знову окрила Ламіїне обличчя, і лише його погляд холов повільно, бо очі його ззирнулися з багатьма приязними поглядами, що подавали йому втямливі для нього знаки порозуміння та однодумности.
Лише одна трибуна була ще порожня. Велика й не менш за цісарську багато оздоблена, вона зосереджувала на собі повсякчас загальну увагу. Чому досі не виповнювало її товариство тих людей, що на них громадянство очікувало з щонайбільшою цікавістю? Всім було відомо, хто має в ній сидіти. Чому не прибувала та, що її ім'я було сьогодні на всіх геть устах? Чи затримали її в ліжку аж до цього часу східні лінощі? або в мріях за царського коханка забула вона про сьогоднішню врочистість чужого їй народу? А, може, не могла вона відірватися від свічада, прагнучи своєю красою викликати сьогодні з уст свого улюбленця слово, що на нього вона очікувала віддавна, та здобути приязнь народу, що його володаркою прагнула вона стати? З середини не видно походів, що прибували, до амфітеатру. Вони входжали до лож і трибун через численні коридори, що полегшували наплиття й відплиття людности. Проте, нагло багато тисяч затоплених у той бік очей добачили за легким мереживом зачиненої брами довгу смугу зодягнених у біле людей із знесеними в руках оповитими пучками різок сокирами. Це були ліктори, що, йдучи низкою один за одним, упереджували кілька пишних і блискучих ношів, оточених кінним відділом озброєних у луки й окритих звірячими шкурами німців з розмаяними на вітрі патлами русявого волосся. В такій поста проходив завжди римськими вулицями похід єврея Агріпи, царя подарованої йому від римських владарів маленької державки, Халкіди. Цим фантастичним майже царюванням ділився він із своєю сестрою і разом з нею — може, через неї — користав з найвищих тут гонорів та відзначувань: ліктарів, сенаторського одіння й військової варти. Похід цей промайнув за легким мереживом зачиненої брами. Натомість при вершечку кількох мармурових східців, що спускалися до порожньої аж по цей час трибуни, з'явилася чарівної вроди жіноча постать, і, хто зна яким понята почуттям, наче прикипіла на хвилину до місця.
Чи, може, в цей день, коли остаточно мала розв'язатися її доля, вид чужинців збудив у її серці чи сумлінні приспану, звичне, турботу або гризоту, чи також, може, хотіла вона хутчіш указатися цьому народові у всій пишноті краси й багатства та дозволити, щоб якусь хвилинку він міг озирнути від голови до п'ят постать своєї майбутньої володарки? Вона не була вже молоденька, і оцей власне дійшлий вік, надаючи її кшталтам силу й повну розквіту, окривав її істотно царьскою пишнотою. Силою й пихою дхнуло від її постаті; від рис її обличчя та одягу повівало сходом. Хто знає, якою керуючись думкою чи почуттям, вона, живучи в Римі та серед римлян, не полишала ніколи єврейського строю. Запевне, з проникливістю жінки, що вміє й прагне причаровувати, відгадала вона, що якраз саме цей стрій пасував якнайкраще до її вроди; аджеж у ньому впервині побачив її Тит.
З дужих і чудовно виточених її рамен аж до надолку прихопленої багатим пасом сукні спадав, засліпляючи очі пишністю східнього плетива мережив і фарб, розкішний плащ. На сніговобілих її грудях, не прикутаних мережаною тканиною, кількома заломами звивався аж до пасу грубий золотий ланцюг з безліччю учеплених до його кілець дрібних місяців, зірок, зміючок і гаддя. Руки їй оповивали золоті гадючки, що в їхній середині, як усім про це було відоме, приховані були, під позіром таємничих написів, східні талісмани, що привертають щастя. З-під золотої осадженої росою дорогоцінного каміння пов'язі спадали аж до надолку плаща на її плечі, груди, руки, мигочучи вплетеними в них золотими зірками й вужами, величезні коси, такі чорні й блискучі, що порівнюючи до них притьмарювалося чорне волосся римлянок, змішуючися й сплітаючись із діямантовими, аж до рамен довгими сергами, з блискучими заплітками й торочками пасу, що з нього звішувалися обсаджені діямантами й виповнені пахощами флякони та повні золотих монет прозорі, по-мистецькому виплетені з перлів гаманці.Жодна з римських жінок не носила таких плащів, пасів, ланцюжків і вільно поспусканих кіс; жодна з них, найбільш залюблена в збитках, не оповивалася такою безліччю барв, мережива, дорогоцінного каміння й металу. Жодна також, найзальотніша, не мала в обличчі цього виразу півсонної, замріяної, покірливої пристрасти, що промовляла, вабила, пестила зі смаглявого чола, вичорнених повіків, довгих хвилястих вій та піввідкритих пристрасних Беренічиних очей. Закоханий у пишноті блисків і фарб, півсонний, любашний схід Даріїв, Сарданапалів і Соломонів, здавалося, спливав у надро римського плем'я в поставі цієї жінки, що при її з'яві в амфітеатрі залягла на якусь хвилинку могильна тиша, аж ген угорі, на найвищих поверхах, розляглося грімотіння оплесків і криків. Вгорі, на найвищих поверхах, оця, що причаровувала похотіння, її краса поспіль з пишнотою її строїв упокорила їй пристрасну й залюблену в багатстві юрбу.
— Хай живе Береніка! Здоров'я й щастя Береніці! Sophos! (слава) Sophos! Sophos!
Так гукав угорі різноплемінний, зажерливий на вражіння натовп, бажаючи приподобитися цісарському синові; там плескали долоні, голови здіймалися й спускалися, мов хвилі, борсалися руки, повіваючи в повітрі різнобарвними хустками. Середні, виповнені вояцтвом лави зрідка тільки окселентували запалові юрби; внизу, в трибунах і ложах патриціїв, чоловічі й жіночі постаті запали в нерухому мовчанку. Заледве де-не-де якийсь двірський повітав її вставанням з місця та ввічливим порухом руки; спинаючись майже на плечі зігнутого Цестія, Кая Марція видавала голосні оклики цікавости й подиву; чола філософів і сенаторів похнюпилися, поважні жінки поспускали очі, навіть по вустах витворних шикунів і чепурух бликали погордливі, глузливі посмішки. Оплески й крики вгорі ще тривали, коли Береніка усадовилася, напівлежачи в м'якій поставі, посеред шарлатних, золотом і перлами погаптованих подушок, в оточенні численного жіночого почоту, зодягненого в барвисті й пишні східні строї.
Одночасно по другий бік трибуни посідали прибулі з нею чоловіки. Тут горувала виключно римська одіж. Агріпа, в сенаторській латіклаві, блідий, зимний, мовчазний, мав вигляд епікурейця, що не дозволяє жодним, хоча б і світовим, справам порушувати вибагливого його спокою. Обіч нього, але цілком до нього не подібний, знаходився Йосип, єврей, що на знак пошани до панівної в Римі родини Флавіїв прибрав прізвище Флавія, — ex-владар Галілеї, обвинувачений у зраді батьківщини від проводирів юдейського повстання, письменник, уславлений уже з своїх писаних по-грецькому творів, де він навперемінки і підлещувався до переможців, і вславляв переможений свій нарід, лаючи й обмовляючи тих з-помежи своїх одноплеменників, що насмілювалися зняти руку проти римської могутности, що збуджувала в ньому щиру й чолобитну пошану.
Подвійність почувань і характеру виразно малювалася в жвавій Йосиповій постаті й рухливих його порухах.
Агріпин приятель, обмилуваний ласками королівської родини, сів поряд з халкідійським царем; за двома цими людьми найвидатнішими з-посеред єврейської аристократії, що перебувала в Римі, посідав і поставав численний гурт багатих і впливових євреїв, що їх найвиразнішим типом був опасистий, осяйний виразом щонайбільшого з себе задоволення, зодягнений у римську тогу, в зо́лоті й клейнодах на грудях і руках, банкір Монобаз. Він і кільканадцять подібних людей заступали собою в Римі ту частину єврейського народу, що на своїй батьківщині носила назву садукеїв. Посідачі значного майна, нащадки старовинних родин, вони засвоїли до певного ступеня грецько-римську культуру, в звичаях наслідували звитяжців половини світу, корилися перед силою влади, що розподіляє всі гонори та добра, трохи філософствували, з Епікурової школи засягали виключно науки спокійного зужиткування земних насолод, у білих, оздоблених клейнодами руках жваво й моторно обертали величезні статки-маєтки. Кожен з них привів сюди з собою своїх синів, родичів, писарів, помічників і головних служників свого дому. Величезний почет, не менший за ті, що довкола патриціїв, становили їхні клієнти й служники, обсів глибоку й велику Агріпину трибуну, а з-посеред нього простотою постави й одіжі, як і тихим смутком на обличчі, вирізнявся Юст. Виконуючи, мабуть, наймиліші чи найважливіші Агріпині справи, посів він найближче до Агріпи місце та з-за фестонів шарлатних запинал обводив навколо задумливим поглядом. Раптом почуття здивовання й турботи тріпонуло спокійними рисами його обличчя, а з уст йому вирвався притьмом пригнічений оклик. Його погляд, повільно розглядаючись по строкатій мішанині одінь і облич, надибав на добре знану йому постать, завважену ним, може, тому, що була вона йому дорога й до того ж мала познаки, що відрізняли її від довколишньої юрби. За ці познаки були: надзвичайна худорба тіла, подерта, що в багатьох місцях світила зчорнілим і засмаленим тілом, одіж, темне, худорляве, перетяте червоними рубцями та чорною розпатланою бородою заросле обличчя. Цей високий, худорлявий і в подертій одежині чоловік не сидів, але стояв на котрійсь з найостанніших, призначених задля простого люду лавок і так похилився наперед, ніби вмить, рухом роз'юшеного тигра, намірявся порватися на арену, що зеленіла глибоко внизу. Його запалі, колами темних, синців оточені очі вдивлялися з-під зчорнілих повіків та насуплених брів у Агріпину та Беренічину ложу то з виразом незглибного жалю, то шаленої зненависти.
З Юстових уст злетів короткий, притьма притлумлений окрик:
— Йонатане!
Навіщо він сюди прийшов? Яким чином, чому, з якою метою вдерся він помежи цієї юрби, де його можуть впізнати тисячі очей, де виказати на нього можуть тисячі вуст? Яка думка, який шалений замір зродитися міг у розпаленій голові цього чоловіка, що стільки вже бачив крови й мук, стільки все зазнав розпачів і злиднів, що здатний був зважитися на все?
Зі зблідлим обличчям загадався Юст якусь хвилину; потім із пошаною похилився над Агріпою й прошепотів до нього кілька слів. Мовчазний Агріпа з байдужою ласкавістю схитнув головою на знак призволення; Юст поспіль із кількома служниками вийшов із трибуни, а за хвилину на котрійсь з призначених для простолюду лав запримічено такий рух, немов би хвиля, що тілько йно насунула, порозкидувала там строкате людське море, коючи посеред нього вільне для себе місце.
Там зачувалися вже голоси „дезигнаторів“, що силкувалися уторувати комусь дорогу, хто, як секретар халкідійського царя, мав право у гурті з своїми товаришами сісти на почесному серед простолюду місці.Але ж ніхто, ані сам простолюд, не спостерігав того, що діялося на його лавах. Минала третя година дня; цісар усе не прибував. Старий, хворий, згрублий у вояцькому житті, а понад усе заклопотаний грошевими справами, Веспасіян не любив бучности й громадських свят. Чи ж мали тому тисячні юрби чекати на нього в задушному стискові? Чи ж заради цього не буде дотримано звичаю, що наказував розпочинати громадські забави зараз по схід сонця, та важливіших ще понад цей звичай приписів, що наказували святкувати присвячений богам день від самого його початку? На горішніх поверхах вчувалося вже немов погамоване ремство знетерпливленої юрби; нижче обличчя похнюплювалися з незадоволення й вуста пересміхалися саркастичними усмішечками. В лавах шляхти, сенаторів, надвірних, філософів, артистів, шикунів і гультяїв різноманітні чвані, нехоті, урази, пригадування та марноти малися за добру піджогу, що в ній малісінька іскринка могла розжевріти тихі, але небезпечні пожежі. Сам патрон дня, Феб Аполон, здавалося, гнівиться з піднебесної верхівки свого обеліску на людей за відтягання з одданням належної пошани його святові та з семираменної корони своєї, що в сонці купалася, шпурляє їм у вічі жахні блискавки.
Як стій, на лавах шляхетства та по багатьох сенаторських ложах розляглися гучні довгі оплески; натомість простолюд, що тихцем до цього часу ремствував, змовк і надвірні покам'яніли. На вершку високої брами з'явився претор. Велично овинений у білу золотими пальмами всипану тогу, з берлом в одній руці й білою хусткою в другій, дужий і сміливий Гельвідій Пріск з'явився на вершечку воріт, повітаний оплесками одних і мовчазним жахом інших.
— Sophos, преторе! Вітаємо тебе, відважний! Здоров'я тобі, гідний — зносився знизу догори сніп голосів, що бреніли захватом.
Блідий і пролисий Доміціян зиркав скажені погляди на верхівку брами; тутечки-тамечки з уст людей, що красувалися військовими строями, зривалися брутальні прокльони; юрба оханулася й зажебоніла.
— Цісар ще не прибув… Цісаря немає… Цісаря немає… За цісаревої відсутности! Чи ж може це бути? Чи ж може це бути? Чи ж може це бути?..
Могло це бути. Сталося. Претор однією рукою сперся на срібному орлі свого берла, другу простяг. Біла хустка, як великий метелик, упала на зелену арену. Воднораз понад усі гамори знісся повний невимовного глузування Ламіїн голос, вигукуючи:
— Довгого тобі життя, Гельвідіє! Довгого тобі життя! Довгого тобі життя!
Фанія притьом накинула на обличчя сріблястий серпанок; спохилений над нею Артемідор прошепотів:— Твій чоловік наказував відповісти тобі, пань-матко, що не варт мати сина той, хто не зважиться чинити за справедливістю й законом.
Справедливости й закону загоджено. На вершечку брами заграли войовничо, урочисто, протягло труби, її двійчасті половини з мережаними лиштвами на одвірках розчинилися навстяж, багатотисячна юрба, з погамованим у грудях віддихом, знерухоміла.
З розчиненої брами на розлогу зелену арену поволі почали в'їздити чотирикінними шерегами кінні й збройні загони, що, посувалися один по одному; посамперед був наймолодший загін, де на аракійських малих білих, як сніг, конях їхали верхи юнаки, що заледве з хлопців вийшли, в сніжистих, оздоблених у шарлат туніках, в зелених вінках на простоволосих головах, з повними стріл сагайдаками за плечима й легенькими, короткими дротками в руках. Мало що не підлітки, стрункі, гинкі ці піввояки й півдіти міцно, втім, і зручно тримали на сріблястих поводах свої коні, що, ступаючи з зальотною принадністю, здавалося, не дотикали сливе моріжку арени.
За цим білим і легким загоном з'явився другий, старший вже й тяжчий, полискуючи золотистою мастею коней, наїжачений довгими гострими списами, плинучи, мов річка криці, малими щитками й пласкими шоломами їздців. Третій, взірцем німців, не укривав нічим ані голів, ані грудей. Плечі й груди окривали їм вовчі шкури; їхні ноги були окриті грубою шкурою; в руках їжилися натягнені сагайдаки й важкі довгі залізні списи. Був там ще один загін, що їхав на еспанських гинких, з тремтливою шкурою конях, з малими щитами й шоломами з мистецьки витисненої шкури, з короткими, викривленими мечами при боці і сталевими списами в руках; був і інший ще, останній, що його африканські чорні, як ніч, бойові коні ступали велично, а потужні високі їздці могутньо виглядали в повному щиро-римському озброєнні: в панцерах, окритих промереженою бронзою, у високих шоломах з орлячими крилами, в сандалах, що окривали ноги волоками з шкіряних поворозок, з величезними, ввігнутими, що від рамен до колін сягали, щитами й довгими двосічними мечами в повизолочуваних та повирізьблюваних піхвах. Кожен з цих загонів мав свого ватажка, що їхав окремо на його чолі. Але ледве той, що стояв на чолі останнього загону, з'явився в розчинених воротях, амфітеатр загув, загримотів, завив борвою оплесків і криків.
На чорному коні, в злотистому панцері, з обличчям, півокритим шоломом, що з нього, здавалося, збивався горі золотий орел з розпростертими крилами, тримаючи в руці, як легку пір'їнку, величезного щита з вирізьбленою на ньому Химерою з левиною головою й гадючим хвостом, прямий, ставний, пишний, блискавкою полинув він вздовж загонів, що витягалися на арені довгою смугою, та, станувши на чолі їх усіх, високо зніс свого золотого довгого списа. Це був Тит.
Оплески та крики, помірні внизу, гарячіші всередині, на горішніх поверхах шаленіли ще і ще від їхнього гуркоту тріскотіли підмостки будови та, здавалося, кипіло чисте, щодалі гарячіше повітря, коли величезний вінець коней і їздців облямував довкола зелену арену. Золотий Титів спис знову блимнув у повітрі, вінець розірвався, загони вишикувалися у чотириконні лави та повільним спочатку, а щодалі все швидшим, але ж раз-у-раз поважним і ритмічним кроком почали линути й звиватися по арені.
Без слова оклику, без брязкоту зброї й майже без тупотняви копит витягнені в довгий рядок кінні й збройні загони линули назустріч собі, розминалися, звертали в різні боки, звивалися в кола й гірлянди, в'язали стьожки молодих голів у зелених вінках з бронзовими потоками шоломів, ліси дротків і списів з гущиною напнутих луків. То легкі й зальотні, то могутні й грізні, звивалися вони по арені довкола себе зі зґрабністю птахів, із гнучкістю зміїв, із грацією, принадністю, гармонією й такою тишею, немов їхні рухи були слухняні чародійській, довгій, десь за світами співаній пісні.
Оплески й крики змовкли, їх заступило подібне до морського шуму жеботіння, але й воно стихало поволі, аж розтопилося в тишу, каламучену тільки гарячими віддихами тисяч людських грудей. Цікавість, пошана до старовинного ігрища й тих, хто брав у ньому участь, пооповивали всі вуста, натомість широко порозплющували розполуменілі очі. З шляхетських і сенаторських сидінь посхилялося над ареною багато чоловіків і жінок із зблідлими від зворушення обличчями, шукаючи й зорячи очима за своїми найближчими та найдорожчими, що знаходилися в оружній юрбі. Поза межами амфітеатру залягала також непорушна тиша. Дахи кружґанків вкривали юрби, що, не маючи змоги дотовпитися до середини амфітеатру, хвилювалися передше й горлали, але на відгомін сурм, що подавали ознаку за початок видовиська, запали в урочисту мовчанку й стояли тепер на тлі темноблакитного неба, подібні до строкато розмальованих стін, похилих до місця ігрищ. З ясного небесного блакиття охолодженого отарами білих хмар, що пливли по ньому, зливалося на моріжки, статуї й квіти Марсового поля тепле й рясне світло. Чутно величний шум Тибру й перлистий шемріт водограїв; навколо Фламінського цирку мідяні маківки колон пломеніли огнястим вінком. А на стрільчастій верхівці обеліску виразно проглядам потужна постать божистого юнака; його вся в соняшних іскрах ліра оживала, тремтіла, миготіла, і, здається, що в цій пристрасній та урочистій тиші треба тільки но напружити слуху, щоб вмить, почути, як Феб Аполон приграє під небом на золотих струнах вояцьким танкам, що заточуються на його хвалу на зеленому дні величезної улоговини.
Кілька голосів перетяло урочисту тишу, волаючи:
— Енеїда! Енеїда! божистий Вергілій!
На дзвеньк імени улюбленого давно вмерлого поета сила люду на знак пошани повставала з своїх сидінь. Те, на що вони дивилися, було правдиве відтворення старовинної забави, що її найбільший з-посеред їхніх поетів оспівував у латинській епопеї. Це ж бо розгортався перед ними рядок з тієї епопеї. Повставали на мить з трун найдальші предків'я. В цьому рядку й у цьому образі зарнули й потопли всі сторонні пристрасті й дрібні всілякі марноти. Все наголо згромадження, як один чоловік, посхилялося над ареною, попростягало руки, а з повних, задвижілих його грудей вибухнув одностайний, грімкий, короткий, бо пристрасний, крик:
— Sophos!
І, як стій, принишкло знову, але натомість дно видолинку закипіло рухом, загримотіло тупотнявою, задзвонило брязкотом зброї й мечів. Спокійний і урочистий ритм замінився там на хвиткий військовий, бурхливий. Замість у тиші принадно сплітатися й розминатися один з одним вояцькі загони наїжачилися вістрями списів, на раменах сперли витягнені сагайдаки, щити позносили до грудей або голів, сп'яли ставма бойові коні й гнали навперейми, сп'янені, здається, подихом бога війни. Ось-ось, як поломінні буревії, мають вони вже зіткнутися з собою, але один з них робить прудкий зворот і шукає порятунку в утечі. Інші, наздоганяючи його, розпорошуються також. Арена зароїлася від вояків, що поодинці, зокрема, доконували з блискавичною швидкістю тисячі завертів. Тракійські білі коники, несучи на собі біло повдяганих їздців, виглядають немов розсипана над моріжком, цілком його не дотикаючи, лебедина зграя. Деякі подібні до жовтих левів, що в гонитві за здобиччю порозмаювали за вітром свої гриви; інші на чорних потужних конях розносять проміття бронзових панцерів і шишаків, понад які з щонайбільше розпростертими крилами зноситься золотий Титів орел, а його золотий спис з гущині залізних, сталевих ратищ стріляє понад усі голови, що навіть у поспіху й шалю втеч і гонитов не зводять очей з отих його повітряних порухів. І зараз також, на подану тим блискучим вістрям ознаку, загони повертають з розтічу, швидко, мов думки, збігаються, вишиковуються, повертають свої коні навспак і утворюють посеред арени величезний, збитий чотирикутний, мур ніби, що в одну мить споруджено його з конячих голів та опанцерених людських грудей. Над цим муром виріс та настобурчився непробитою гущавиною високий, шпичастий ліс залізних і сталевих списів, що зблискував темним глянцем. Золотий, з розпростертими крилами орел облетів довкола чотирикутника, і золотий спис знову заколивався в повітрі; чотирикутників мур розламався, ліс блискучих вістрів розпорошився; щити шкіряні, сталеві, бронзові знеслися у вояцьких руках понад їхні голови, а з напнутих сагайдаків сипонуло в них дощем стріл та дротків. Як ливний дощ, що спадає на металеві підклади, стріли й дротки дзвонили по щитах; од густої їхньої хмари стемніла враз арена, аж розвидніла, і навколо неї з'явився знову вінець з коней і їздців, нерухомий, отжеж, як веселкою, виграючи мечем. Так у грецькому, пірійському танкові, що з нього, може, взяли початок ці троянські герці, дівчата грали з лютнею, кидаючи її одна одній навзаєм з рук до рук. Чоловіки й вояки заступили лютню мечем. Широкий Титів меч, киданий, схоплюваний, подаваний далі, літав ніби в повітрі, розсіваючи з держака, здобленого в діяменти, дощ кривавих, зелених, блакитних блясків. Він облетів величезне коло й ані разу землі не діткнувсь, ані жодної не закривавив долоні… аж вгору, до височин орла на шоломі зніс його цісарський син, і на цей знак вояцький вінок розірвався, задзвонив у щити, і знову тракійські коні, як сніжисті лебеді, зносячи, здається, над моріжком у біль зодягнених їздців, ішли на стрівання чорним бігунам з орлячими крилами; еспанські бойові коні, тендітні й вражливі, з тремтячою шкурою та пирськими ніздрями, бухаючи полум'ям з очей, схрищувалися з кошлатим загоном у вовчих шкурах та з гнідим закутим у сталеві панцери загоном… І знову тихо, без окликів і брязкоту зброї, сливе без тупотняви, загони розминалися, звертали в різні боки, в'юнилися по арені й довкола себе так принадно, гармонійно й велично, немов їхні рухи були слухняні якійсь чародійній, десь за пругами світу співаній пісні…
Так тяглося довго. Четверта й п'ята година дня минали, а вояки й коні, без спочивку й без утоми, складали з сили своєї та з зручности своєї честь богові світла й краси, власній писі та людській розвазі.
Люди розважалися. Розпізнавали у вояцьких загонах знайомі або дорогі обличчя, вигукували знані або славетні ймення; короткі, шалені оплески вибухали, змовкали, вибухали знову, вривалися, як підтяті ножем цікавости: що буде далі? Не залунали вони, як звичайно малося, коли ввійшов цісар. Веспасіян прибув дуже пізно; нарід майже не зауважив його прибуття й тоді лише коротко, розгублено повітав його, як Тит, побачивши батька, помахом списа вишикував у лави свої загони та, вкупі з загонами, віддав цісареві військову пошану. Було завідоме, що цей син і батько люблять і підтримують один одного обопільно. Чимало людей спостерігало натомість з'ядливі погляди, що ними другий цісарський син зорив за своїм старшим братом.Загально знано також, що Доміціян ненавидів Тита, цього улюбленця природи й долі, що від природи й долі отримав усе, що чоловік може мати: чарівну вроду, силу, відвагу, талан, найвищу гідність та болвахвальну любов вояків. Чого ще йому могло бракувати?
Бракувало йому, може, того, що кожен звичайнісінький смертний чоловік має право мати: назви шлюбної дружини для укоханої жінки та посмертного з нею зв'язку?
Сурми на вершку брами знову грали войовничо, врочисто, голосно, даючи знати за кінець видовища. Краєм арени, витягнені знову в довгий рядок, сунули величні, пишні загони, такі бадьорі й незмордовані, що заледве де-не-де з-під зелених вінків на молоді чола спливали краплинки поту, де-не-де біла піна плямила чорну або гніду кінську шерсть, а не одна голова зносилася догори, шукаючи поглядом знайомі або улюблені обличчя, і не одні вуста з-під бронзового шолому посміхалися до похилених над ареною схвильованих і тремтячих з осолоди жіночих уст.
Тит їхав попереду. Він скинув шолома з золотим орлом і разом із щитом тримав його при боці, ледве дотикаючи другою рукою вільно спущених поводів. Нарід міг тепер досхочу надивитися на його обличчя, що за його красу, від краю до краю знаного світу, котилася сурмна слава. А втім, по довгих вояцьких гарцюваннях не було в його обличчі виразу перемоги або веселощів. Задуму та непокій могло б вичитати з нього пильне око. Зрослий мов з чорним своїм бігуном, з простою, спокійною й сильною поставою, Тит похиляв, однак, чорняве чоло, ніби під тягарем пекучої турботи. Він, привідець, багато разів звитязький, чи дознає він і сьогодні перемоги, що здавна її прагнуло його й друге ще серце? Перемога над чим? Над батьківською волею, завжди для нього поблажливою, але цього разу суворою; над пихою патриціїв, нехіттю філософів та численних їхніх учнів, над примхами юрби, що над нею він мав панувати, але що одночасно й над ним панувала. Куди він веде свої загони? Склав разом з ними уклін перед цісарською ложею й другий, наказаний споконвічним звичаєм, перед шерегом сніжистих сенаторських тог.
Сурми раз-у-раз сурмлять на відступ; широка брама стоїть настяж, але вояцькі загони, зі своїм ватажком на чолі, тягнуться ще край арени. Багатотисячний натовп добре знає, де затримає свого коня ватажок. Кілька вже день столицею хтось пустив поголоску, що одних сповнювала гніву, а в других запалювала гарячку цікавости та співчутливих симпатій.
Нарешті, чорний бойовий кінь став, як укопаний. Тит подав назад коня перед Беренічиною трибуною; поза ним також, наче прикипілі до місця, стали його загони.З-за шарлатних крисочок, з погаптованих перлами й золотом подушок, повільним, розкішним і томним рухом, у всій величі своєї високої постаті, оповита цілою пишнотою своїх шатів, підвелася й станула чарівниця сходу. Чи ж хто коли здолає обчислити болісні маріння, турбування та прагнення, що з ними вона очікувала на цю хвилину? Чи хто коли вгадає, кохання зараз чи пиха клекотіли пекучим огнем в її жилах? Під закрутами золотого ланцюга, по пишних її грудях пробігало пристрасне тремтіння; коси, мов чорні гадюки, звивалися по її стану, на смаглявому обличчі та багрецевих устах з'явився вираз п'янкої півпристрасної, півзапальної знемоги. Вона низько, покірливо похилила осяяну в діяманти голову, звела темні повіки і з-під запони хвилястих тремтячих вій, затопила погляд чорних, як ніч, пестливих, покірливих очей у знесених до неї очах свого улюбленого.
Якусь хвилинку дивилися вони один на одного. Береніка поволі, в дрімливому немов надпориві, похилялася над вирізьбленим поруччям трибуни, а в долонях, несміливим рухом закоханої невільниці, зносила лавровий вінок.
На кінець цієї сцени, на кінець сцени, коли мало за поголосками, що вже кружляли, відбутися проголошення шлюбу цісарського сина з халдійською королівною, багатотисячне згромадження очікувало сперши духа, з різноманітними почуваннями. Тільки де-не-де, вгорі й нанизу, оббігали погамовані, хоча пристрасні, шепотіння, немов вузенькі струмки, що перетинають море тиші…
Нагло, як гуркіт грому, що ринув на землю, десь з горішніх поверхів будови розлігся крик:
— Хай будеш проклята ти, Береніко, несвітська ганьбо свого народу! Зраднице правого діла! Отруйнице душ єврейських дочок!..
Тут охриплий голос, що хоча й знівечував латинські звуки, але потужнів тією силою, що її дає безтямна, запекла пристрасть, урвався на хвилинку, ніби вуста того, хто кричав, намагалася затулити чиясь рука. Раптом, однак, ще більше знавіснілий та потужніший ще, ніж до цього, він знову вибухнув:
— Хай будеш проклятий також і ти, руїннику чужих країв, потворо, що спалив божницю…
Тепер нагорі зачувалося вже борсання якихось тіл, що взялися до бійки, уривчасті крики та збройні кроки. Але шаленець десь там у строкатому й тісному натовпі, пойнятий корчами пристрасти, волав ще захриплим і уриваним із-за борні голосом:
— Хай будете прокляті ви обидва від могутнього й страшного бога! Хай будете прокляті від неба й землі! Хай будете прокляті від усіх, що служать правді! Хай будете прокляті від кожної на небі й на землі вищої сили! Прокляті… прокляті… прокляті…
Хрипкий, уриваний, скажений голос раз-по-раз даленів, даленів і слабішав, ніби того, з чиїх грудей він вибухав, упроваджувано чимраз далі та далі. В трибунах, ложах і на багатьох шляхетських лавах панувала мовчанка, сторазово вимовніша за гучні оплески. Мовчанка ця була повна злосливої радости, що майже силоміць видиралася на обличчя. Все в Римі, що з будь-яких причин затаювало в серці супроти сучасного стану речей або його представників бодай крапельку отрути, все, що, з погордою споглядаючи на чужі народи, погорджувало окритою клейнодами представницею й того з-помежи їх народу, що ним погорджувано якнайбільш, усе, що було в Римі чистого, обуреного, гордого, зависного або ображеного, з байдужістю, вимовнішою над усі оплески, зустріло образу, кинену через незнані якісь уста на голову цісарського сина та його коханки.
Поспіль із своїм оточенням мовчав і спозирав звитяжним поглядом і Цестій, що ненавидів євреїв, бо не міг їх звитяжити, бо відібрали йому вони дружину; мовчазно, але іронічно посміхалися й у ложі Елія Ламії, що його обличчя, під веселою машкарою, на саму згадку за любовні пригоди цісарського сина тріпалося з розпачу та гніву; похмуро й сливе голосно сміялися родичі й приятелі Марції Формілії, залишеної Титової дружини. Але ж спохмурніле й лихе зробилося звичне добротливе, грубе салдатське Веспасіянове обличчя; Доміціян запальним рухом простяг руку, кричачи:— Цісаре! накажи, щоб завтра ж прилюдно стяли цього сміливця!
Але тимчасом, як його рух і уста нахвалялися, очі сміялися з'ядливою радістю, збудженою ударом, що діткнув його брата. За удар були Титові не лише крики й прокльони незнаного зухвальця, але цей німий поплеск, що ним обізвалася на нього значна частина отих власне людей, що їх сьогодні він мав замір притягти на свій бік, задивити для своєї мети. Проте, не зігнув він голови; навпаки, його очі, що проти хвилини ще млосно поринали в очах улюбленої, вергали полум'я нелюдського гніву. Лагідний Тит, що його ті й інші починали вже йменувати „осолодою людського роду“, в гніві, в жалю, почувся за улюбленого сина володаря світу й поглядом півбога, що блискавки швиргає, перезрівав очима довкола. Береніка зникла посеред Агріпиного почету, що оточив її й мерщій затулив від людських очей.
Проте, все, що діялося внизу, було за тиху ідилію супроти тієї бурі, що бурхала на горішніх поверхах будови. Там вояки кохали Тита, як отамана, що багато вже разів провадив їх до перемог, а нарід, засліплений його красою, силою та високою гідністю, ладен був позводити для нього вівтарі та поставити його поміж несмертельних богів. Там також клекотіли найглибші погорди та найлютіші урази до єврейського плем'я. А чи ж не єврей був оцей зухвалець, що скаженими своїми словами зневажив півбога та, що найголовніше, перетяв веселу забаву й не дозволив заспокоїтися пекучій цікавості натовпу? Щоправда, і Береніка також була єврейка. Але понад усіх вмирущих знесло її кохання цісарського сина, пристрасна її краса сп'яняла людські очі, і пашіло від неї принадною величчю багатств. Цей же обшарпанець, жебрак, що придивлявся до видовища з лави для простолюду, що в спосіб, властивий єврейській темноті, перекручував латинські слова, — хто він такий є?
— Це єврей! єврей! єврей! — голосно вигукував Сільвій, власник гаптарської фабрики, що на Авентіні. — Нехай божистий Аполон шпурне з обеліску своєю лірою в мою голову, якщо я не впізнав у ньому котрогось із гаптарів, що живуть за Тибром!..
— Ні, зовсім ні; помиляєшся, Сільвіє, — силкувався перекричати приятеля пахощник Вентурій. — Немає жодного сумніву, що він єврей, але не гаптар. І заприсягнуся, що він котрийсь із тих, що на Затибрю вироблюють пахощі…
Стиснений у натовпі, топчучи по людських ногах і потужними плечима розкидаючи людські руки й плечі, торував собі дорогу сотник величезного зросту, розгніваний і зацікавлений, вергаючи з рота грубі прокльони.
— Де він є? — крикнув, — де він подівся? Чи схоплено його й ув'язнено? Я помітив його здалеку… Хто він такий? Я його бачив колись! Бачив його колись! Де я його бачив?багато голосів загомоніло разом:
— Не схоплено його й не ув'язнено!
— Якийсь чоловік став за ним і силкувався затулити йому рота…
— Також якийсь єврей, зодягнений у тогу…
— Привів з собою багацько людей…
— Вперлися помежи нас, як бугаї поміж вівці… та й порозсідалися навколо нього…
— Коли, роззявивши пельку, верещав свої дурні прокльони, вони тягли його назад, але він огинався… Худорлявий, як перепілка, що три дні не їла, а дужий, як ти, Педаніє…
— Оточили його так, що ми не мали змоги добратися з нашими кулаками до його боків, ані з наших рук зробити навколо нього ланцюга…
— Відтягали його… оборонили… випровадили…
— Де я бачив? присягаюся Геркулесом, де я скажену цю пику бачив уже колись? — величезним кулаком стукаючи себе по спітнилому чолі, переказував раз-у-раз сотник.
Раптом, гнучко, немов не маючи кісток, випорснув із натовпу й зупинився перед сотника якийсь чоловічок, що ледве сягав сотникові до паса, у брудночервоній блюзі, піврудий і півлисий, з рештками сандалів на сливе босих ногах.
Зводячи до грубого й великого великанового обличча свої жовті малі облудні, мов у кота, очі, він скрикнув:— Де й коли ти бачив, Педаніє, скажену оту пику, пригадає тобі Сілас, носій з того боку Тибру. Ти бачив її на чолі єврейського війська, що зірвало бунт супроти цісаря… Він цісарів і богів ворог… Завзятий єврей, що ладен був би усмажити тебе, Педаніє, і з'їсти за шабашевою вечерею… Він утікач, що давно вже розшукує його римська влада…
— Памятаю! скрикнув Педаній, — заклинаюся Геркулесом! ти пригадав мені все, носіє, подібний до глистюка! Я бачив його на чолі триклятих бунтівників обіч Івана з Гішалі… Завжди він там, був, завжди стояв попліч цього азіятського леопарда… сам мов леопард!..
— Проклін на нього! — завив натовп, — проклін на збунтоване його плем'я!
— Де він живе? лиса голово! де він переховується, глисте! кажи, обшарпанче! роззяв брудну свою пельку, сірійче! веди нас… хай ми його, як жертву спокутну, заріжемо на Аполоновому вівтарі… веди нас!.. нехай віддамо ми його, закутого, у мстиві Титові руки…
Відповіді не було. Малий, скулений, як гадюка, бгачкий Сілас змішався з строкатим, верескливим, рухливим натовпом і — зник.