Над Чорним морем (1891)/XIV
| ◀ XIII | Над Чорним морем XIV |
XV ▶ |
|
Тиждень ходив до неі Целаброс що вечора.
Тиждень жила Мурашкова, неначе в раю. Вона тільки й ждала вечора. Наставав вечір, вона виходила в парк назустріч милому. До неі прибігала Саня, розпитувала іі, чого вона стала така смутна. Мурашкова говорила знехотя, відказувала, що вона чогось нездужає. Для неі стали неприємні іі приятельки, іі подруги. Потайна з роду, вона стала ще потайнійша і про свою любов не призналась навіть своім дорогим подругам.
Минув тиждень щастя. Восьмого дня ввечери Мурашкова ждала Аристіда. Він не приходив. Вже зорі висипали на небі, вже й була північ, і єго не було. Мурашкова ходила по кімнаті і ламала руки так, що кісточки в пальцях хрущали. Вона вибігла на ґанок, довго дивилась на улицю, знов вернулась в кімнату, то сідала на канапі, то ходила по кімнаті, а він не приходив. Вже в гостинниці усі поснули: стало тихо, як в могилі. Мурашкова стревожилась і знов вибігла на ґанок. Місяць зійшов і осьвітив парк. В парку не було нікого. Вона побігла улицею. По улиці вештались подекуди люде. Целаброса не було.
— Чи не стрів та чи не запросив єго Бородавкин на карти, подумала Мурашкова. Вона вгляділа в вікнах Бородавкина сьвітло і повернула до єго дачі. Прийшла вона, заглянула в вікна, в хаті не було нікого, тільки горіла лямпа на столі. Коли чує вона з моря пісню. Вона впізнала той голос: то сьпівала Бородавкина. Мурашкова прийшла на берег і стала за високим каміннєм. По воді до берега плив човник. На човнику горіли два ліхтарі, неначе сьвітило ся двоє очей. Видно було гребця Грека в червоній куртці, в червоному фесі з китицею. Голос лив ся з човна. На човні чорніло дві фіґури. В Мурашковоі серце неначе стало в грудях.
Човник зашипів по піску, приставши до берега; під човном застукотіли круглі, як картофля, камінці. З човна скочив Целаброс, подав руку Бородавкиній, вхопив іі за талію і поставив на берег. Круглі камінці застукотіли під важкими ногами в Бородавкиноі.
Вони відійшли далеченько від човна і сіли на плисковатому камінню над самісіньким морем. Тихий сьвіт місяця злив ся з червонуватим блеском від ліхтарів і осьвітив Бородавкину та Целаброса. В Бородавкиноі лице забіліло проти сьвітла місяця, як лице вакханки. В роскошах кохання вона відхилила голову і впилась очима в Целаброса. Він обняв іі за талію і пригорнув до себе. Бородавкина не оборонялась; вона прихилила свою голову до єго плеча і засьпівала романс: „Тигреная“. Місяць пливе по нічних небесах. Голос іі мягкий, як оксамит, з початку полив ся тихо, тихо. Так сьпіває людина в той час, коли іі душа повна щастям, коли серце мліє… Бородавкина неначе сьпівала Целабросови на саме ухо. Хвиля тихо шелестіла, котячись на берег по дрібних каміньцях. Пісня була тиха, як той шелест хвилі, що був ніби акомпаніментом для іі голоса. Але перегодя голос іі набрав ся сили й страсти. Серед тиші полила ся пісьня голосна; пішла луна поміж скелями, полила ся по морі, заглушила шелест хвилі. Луна пісні обзивалась за скелями голосно на високих берегах в акаціях та волоських горіхах, як тихе зітхання щасливоі душі. Пісня наче розбудила мертве море, влила життя в мертві береги. І море, і скелі, і місяць над морем: усе здавалось пишною ґрандіозною декорацією великоі сцени, на котрій сьпівала артистка…
Бородавкина скінчила пісню, глянула в вічи Целабросу. В роскошах кохання, в роскошах тихоі важкоі місячноі ночи вона відхилила голову назад, випхнула білу повну шию і неначе манила єго своіми устами. Целаброс впив ся в іі повну шию устами і неначе замер.— А що, гарно я сьпіваю? спитала в него Бородавкина. Правда, з мене була-б перворядна артистка?
— Гарно, гарно, як той соловейко, тихо обізвав ся Целаброс.
— А правда, я гарна й тепер! А колись я була ще краща: хлопці дуріли, казились від моіх очей, сказала Бородавкина.
— В вас шия гарна, біла, як у лебідя, обізвав ся Целаброс.
— Хиба-ж в мене тільки шия гарна? А моі очи? а моі брови? Погладьте рукою по моій щоці, по моій шиі. Чистий оксамит, сказала Бородавкина.
Целаброс погладив тихо рукою по іі щоці, по шиі.
— Правда. Чистий оксамит, сказав він і поцілував іі знов в той оксамит — в шию.
— Правда, я краща від тієі циганки Мурашковоі. Перестаньте до неі ходити, ходіть до мене. Яка в неі краса! Шия тонка, суха, як у чаплі. Любіть мене і забудьте іі, сказала Бородавкина і знов припала до єго плеча головою, і знов засьпівала принадним голосом.
Мурашкова неначе отерпла, стоячи за каміннєм.
Вглядівши, як Целаброс поцілував Бородавкину в шию, вона задрожала, була готова кинутись на них, задушити Бородавкину і Целаброса. Мурашкова ступила один ступінь. Дрібні каміньці заворушились, застукали: вона загрузла в них по кісточки.
— Ой, щось ходить та ще й близько! тихо сказала Бородавкина. Я чула, як застукотіли каміньці.
— Може вам так вчулось, обізвав ся Целаброс.
Мурашкова стала як мертва і прихилилась до скелі.
— Давайте лікер! Я вам дала єго. Може ви поставили в човні і забули взяти? Я трохи змерзла. Погрійте мене на своіх грудях, попечіть мене поцілунками, обізвалась Бородавкина.
Мурашкова бачила, як Целаброс узяв десь фляшочку лікеру, як десь з'явилась чарка, неначе він витяг іі з каміння. Він налив чарку і подав Бородавкині. Вона пила помаленьку, крапля за краплею, кількома нападами. Целаброс налив і собі і випив нахильци. Він подав ій конфекти. Бородавкина знов припала головою на єго груди і промовила:
— Яка поезія! Он море шелестить коло моіх ніг! Он місяць сяє над морем. Море лиснить. Усе спить, тільки моя любовь не спить. Я ім конфекти! Я сьпіваю! Яке блаженство! Налийте ще чарочку! сказала Бородавкина, відкинувши голову назад.
Целаброс залоскотав іі пальцями по повній шві. Вона зареготалась голосно на усе горло. Одляски ніби горохом посипались десь між скелями. В Мурашковоі закрутилась голова. Вона почула, що іі розум неначе туманом повив ся.
— Чи то Аристід? Не вже то він, той, що вмирав за мною ще вчора ввечери. Не вже це Бородавкина? Це мині мабуть снить ся. Я лежу в постелі, в гостинниці. Я прокинусь, а усе счезне… вили ся мисли в іі голові, і ій здало ся, що вона в себе в нумері лежить в постелі, що ій снить ся сон, ніби русалка виплила з води, лащить ся до Аристіда, манить єго красою при місяці, манить піснею і регочеть ся, і лащить ся, і от-от потягне єго на дно моря.
— Час мині йти до дому, сказав Аристід, вставши з каміння.
— Не пущу! Не пущу! Ти підеш до тієі циганки. Ти восьмий день до неі ходиш. Я сьліжувала за тобою, сказала Бородавкина, хапаючи єго за руку. Я сьлідком ходила за тобою, оце впіймала тебе, трохи не силою повела до моря, посадила з собою в човен. Не пущу! аж крикнула Бородавкина.
— Час спати. Мині спати хочеть ся. Дивіть ся, я позіхаю, сказав Целаброс і позіхнув на увесь рот.
— Позіхаєте при мині! Позіхаєте в таку пишну ніч! Дивись, місяць пливе в небі. Море дрімає. Тепло, роскіш! Посидьте зо мною до самого сьвіта. Не пущу! сказала Бородавкива.
Целаброс без церемоніі встав з каміння і налагодив ся йти. Мурашкова неначе прокинулась від важкого сну і кинулась бігти по піску по-за скелями. Напружені через силу нерви зразу опали, як порвані струни. На неі напав страх. Іі здало ся, що сьлідком за нею хтось гонить ся, от-от впіймає іі. Вона тільки тепер зогляділась, що одним одна в глуху північ блукає між скелями над морем, в якійсь пустині. Вона побігла по дрібних каміньцях, по жо́рстві. Ноги грузли по кісточки в каміньцях, в пісок. Іі здавалось, що вона йде не по землі, а ніби по воді. Вона не стямилась, як вибігла возвозом на гору. Іі здавалось, що вона викрала чужу тайну, що іі примітили, погнались за нею. Іі було і сором і страшно. На горбу мріла дачка Бородавкина в густій тіни волоського горіха. Двоє вікон, осьвічених сьвітом, ясно виразувались з густоі тіни. Мурашкова кинула очима на дачку і ій неначе крізь сон здавало ся, що то якесь страховище, якийсь великий звір з кровяними блискучими очима. Мурашкова бігла на гору. Вперед неі заманячили старі акаціі та априкози з рідкими суковатими гильками. Іі здалось, що якісь темні страховища, якісь чорні тіни простягали до неі сухі пазуристі руки, хотіли вхопити іі за руки, за плечі…
Вона вибігла на улицю і опамяталась. На улиці було тихо, мертво, тільки подекуди блимали неясні ліхтарі на стовпчиках. Серце іі кидалось в грудях, неначе хотіло вискочити. Вона вхопилась руками за серце і стала. Вона трохи не зомліла, трохи не впала на землю, ледви встояла на ногах. Голова морочилась. Холод проймав іі, як в пропасниці. Вона дрожала, а голова горіла, як в огни. Постоявши хвилину, Мурашкова насилу дійшла до гостинниці, увійшла в хату, впала на канапу, схилила на спинку голову. Руки впали на коліна, як деревляні. Мурашкова неначе замерла.
Двері в іі нумер стиха відчинились. Увійшов Целаброс. Очи в него блищали. Щоки червоніли, аж пашіли. Мурашкова глянула на него і не поворухнулась.
— Добри-вечір, Надю! сказав Целаброс по грецьки, ласкавим, солодким голосом, котрий став ще ласкавійший від такоі мельодійноі грецькоі мови. Як я сегодня опізнив ся, сказав він тихо.
Мурашкова не підвела навіть голови. В очах, в лици виявлялась страшна мука. Блискучі очи згасли. Лице було бліде. Вона була похожа на підстріляну птицю, що зійшла кровю.
— Що з тобою, Надю? Чого ти така бліда? сказав Целаброс і взяв іі за руку.
Рука підвела ся з іі коліна, важка, як у мерця, і холодна, як лід.
— Ти слаба? Ти десь пристудилась? спитав в неі Целаброс і притулив іі руку до своєі горячоі щоки.
Мурашкова неначе стрепенулась: вирвала від него руку і схопилась з канапи. Уступившись від него на ступінь, вона крикнула:
— Не зачіпай мене! Вийди з кімнати! Геть з кімнати!
Целаброс і собі подав ся назад. Перед ним стояла неначе тінь Мурашковоі: бліда, як віск, уста білі, щоки запалі, великі очи пригасли. Але через хвилину в очах заблищав огонь, з них ніби сипались іскри. Злість, помста, ненависть так виразно виявились в тих блискучих очах, що Целаброс оступив ся ще на ступінь від неі, вгадавши якусь велику тревогу в душі дівчини.
— Надю! що стало ся з тобою? Я не впізнаю тебе; ти стала страшна, як смерть, а твоі очи горять, сказав Целаброс і на ступінь приступив до неі.
Блискучі очи в Мурашковоі знов неначе погасли, як зорі, що несподівано закрились легкою прозорою хмаркою.
— Я стала страшна, як смерть… Ти вбив мене на смерть! сказала Мурашкова тихим голосом. Голос іі був тихий, приглушений, неначе єго було чуть десь з'за сьтіни. Вона не промовила, а неначе прошепотіла ті слова.
Целаброс стревожив ся: він догадав ся, що трафилась якась подія, котра виявила єго темну душу.
— Надю! тобі щось наговорили на мене, набрехали лихі люде, обізвав ся Целаброс.
— Я сама усе добре знаю, усе бачила! несподівано крикнула Мурашкова різким голосом.
— Що-ж ти знаєш? Що-ж ти бачила? спитав Целаброс вже тихійшим голосом, похожим на голос винного школяра.
— Я знаю, що ти гуляв човном на морі з Бородавкиною, сидів з нею над морем на камінню, обнимав іі, цілував в шию, пив з нею…
І іі різкий голос з кожним словом ставав тихійший і на останних словах якось чудно зашипів: — я дала тобі свою любов, своє серце, пойняла тобі віри, як чесному чоловікови. Але за те я хочу, щоб і ти віддав мині всю свою любов, своє серце, своі мисли, усе твоє життя, усего себе — мині і тільки мині. Я бажала, щоб я мала право на твоє життя, тільки я сама до смерти, до могили, а ти…
Мурашкова повернула до него лице й очи боком і кинула на него косий погляд зневаги, такий виразний, такий ясний, котрого не можна заміняти ніякими словами.
— Хто тобі сказав про це? Це усе неправда? крикнув Целаброс.
— Прилетіла чайка з моря, крикнула над моім вікном і я вгадала той крик: він мині усе сказав… Я чула голос з моря… Сьпівала русалка. Я спала… ні не спала… Я стояла за скелею. Море тихе; місяць над морем… ніч ясна… Онде човник припливає до берега. Ой, страшно! Я боюсь! крикнула истерично Мурашкова. Русалка обняла єго, хотіла заманити в море, втопити…
Мурашкова говорила, як крізь сон, стоячи боком до Целаброса, і неначе пригадувала якісь страшні сцени. Іі мисли плутались, неначе десь далеко блукали, як в тумані. Целаброс приступив до неі, взяв іі за руку i тихо повернув лицем до себе. Єму здавало ся, що Мурашкова тронулась ума.
— Надю, серце! Що з тобою! Схаменись! Що ти говориш? Чи ти спиш… і говориш крізь сон, чи з тобою що стало ся? заговорив Целаброс тихим, ласкавим голосом.
Мурашкова схаменулась. Туманом повиті очи блиснули. Вона крикнула не своім голосом:
— Ідіть від мене! Ідіть до Бородавкиноі, цілуйте іі оксамитову шию, іі щоки, слухайте іі голос. Ви двічі піддурили мене, двічі вбили мене! Ви вмерли для мене, я мертва для вас.
— Надю, ну, прости мині на цей раз! Ніколи, ніколи зо мною цього не буде, прости!— Я з тих, що ніколи не прощають за зраду в коханню, ніколи, до смерти!
— Надю, ти-ж для мене вже рідна! крикнув Целаброс.
— Я для вас тепер чужа! І буду чужа! Прощайте на віки! Ніякою жертвою вже не добудете мого серця. Я оце тільки що була над морем, сьлідкувала за вами, усе, усе бачила і тільки що прибігла в кімнату. Моя любов сьлідком ходила за вами, де ступала ваша нога. Йдіть, не мучте мене. Я чую, що в моіх грудях клекотить, душить коло серця… Мурашкова застогнала, вхопилась обома руками за серце, неначе мала вмирати.
Целаброс вхопив склянку, налив води і подав ій.
— Ха, ха, ха! зареготалась несподівано Мурашкова. В неі шия повна, біла, як у лебідя. В неі голос, як у сирени. А моя шия тонка, як у чаплі, смугла. Ха, ха, ха! зареготалась истерично Мурашкова, і той страшний регіт розсипав ся по тихій мертвій кімнаті, по тихому домі.
— На, випий води! сказав Целаброс.
Мурашкова вхопила склянку і кинула нею об поміст. Склянка розлетіла ся на шматочки.
— Через вас я зазнала рай серця, через вас я зазнала й пекло й пекольні муки серця. Ви мене дурили ідеалами, а самі так підло відреклись від них. Ви фразер, граєтесь красними словами, високими ідеями, а я вам пойняла віри… Ви нікчемний чоловік, крикнула Мурашкова. Я думала, що матиму в вас підмогу, знайду поміч, а ви…
Вона заплакала і перегодя знов засьміялась. Іі мисли плутались, як в тумані. Вона говорила, перемішувала ласкаві слова з лайкою та прокляттям, то благала, то проклинала. Целаброс відчинив вікно, взяв Мурашкову під руки, посадив на софі і тихо вийшов з кімнати.
Лямпа догоріла й погасла. Мурашкова сиділа в темній кімнаті на софі і дивилась в відчинене вікно. Вже на дворі почало свитати. Вже небо почервоніло. В вікно полив ся тихий сьвіт. А Мурашкова не спала й не дрімала і все сиділа неповорушно на одному місци.
Сонце зійшло і заглянуло в вікно. По столі, по софі розсипались чорвоні іскри проміння. Горячий промінь впав на руки Мурашковоі; вона неначе прокинулась від сну. Мисли заворушились в голові. Вона почала пригадувати вечір, ніч, пригадала, як Целаброс приходив до неі, як говорив з нею…
Сьвіт сонця полив ся в вікна широкими хвилями, залив усю кімнату і, неначе хвилі сьвіжоі води, протверезив нерви бідноі дівчини. Вона встала з софи, перейшла кімнату і вгляділа себе в зеркалі, що висіло між вікнами над столиком. Глянула вона на себе в зеркалі і не впізнала себе: мертве лице, щоки запалі, уста білі, під очима синіли попруги, очи згасли і запали.
За одну ніч Мурашкова звяла, спала з лиця і постарілась.
При сьвіті сонця мисли іі прояснились. Вона неначе прокинулась від важкого сну. В одну мить іі розум неначе просьвітив ся і, як блискавка, зразу осьвітив усі важкі подіі минувшоі ночи.
— Що мині тепер робити? Що почати? Серце розбите, життя загубляне… Я втратила любов: не жити буду я, а чевріти, подумала Мурашкова і в неі блиснула думка піти до моря і скочити з скелі в море.
— Навіщо жити? Навіщо мучитись? Одна мить — і настане конець моім мукам, подумала Мурашкова і вже відхилила двері в коридор.Назустріч іі увійшла горнична, сільська дівчина, і промовила: „Добри-день!“ Голос живого чоловіка спинив і втихомирив важкі думи. Мурашкова вернулась в кімнату. Горнична поставила самовар на стіл, глянула на Мурашкову, злякалась і крикнула:
— З вами щось стало ся! Ви нездужаєте!
— Справді, я трохи слаба, обізвалась Мурашкова тихим, неначе задавляним голосом.
Горнична побігла до Сані і дала ій звістку, що Мурашкова несподівано заслабла. Прибігла Саня, глянула вона на Мурашкову і інстинктом вгадала, що на неі впало тієі ночи велике горе.
— Надю, ти розійшла ся з Целабросом? крикнула Саня.
— Розійшла ся і ніколи не зійду ся, обізвалась Надя.
— Від чого? За-віщо? спитала в неі Саня.
— Целаброс нікчемний чоловік, обізвалась Мурашкова і тільки рукою махнула, але про усі подіі тієі ночи нічого не сказала.
З того часу Саня не відходила від Мурашковоі і часто ночувала в неі в нумері.
Через тиждень Мурашкова попросила собі місця учительки в народній школі в одному украінському селі на Бессарабіі, але швидко від неі відібрали те місце. Мурашкова пішла в народ… Про неі довго не було ні чутки, ні вістки…