Над Чорним морем (1891)/XV
| ◀ XIV | Над Чорним морем XV |
XVI ▶ |
|
І Навроцькі почали лаштуватись в дорогу. А тим часом в кватирі Навроцьких трапилась велика подія: Маня збунтувалась проти своєі матери.
Одного ранку Навроцькі випили чай. Після чаю Раіса Михайлівна почала складатись в дорогу. Оглянулась вона сюди-туди, Мані нема в кімнаті. Вона побігла в гостинну, Мані й там не було. Одчинила вона двері в коритар, іі і там не було видко.
— Де це Маня? спитала Раіса Михайлівна в Навроцького.
— Не знаю, знехотя обізвав ся Навроцький, курячи сиґару. Тут була, вертіла ся, та не знаю, де діла ся…
Навроцька одчинила вікно, глянула в парк: Мані нігде не було видно.
— Де це Маня? Що це за знак? крикнула вже сердито Навроцька. Ти тут сидиш і нічого не бачиш.
— Може вовк иззів, обізвав ся байдужо Навроцький.
— Господи! Ще й дратуєть ся! Побіжи в парк та пошукай! Щось таке трапилось. Вона без мене ніколи з хати не виходить. Набігли сюди оті Комашки та Мавродіни та Мурашки, наговорили усякоі всячини, а вона наслухалась. Ще дремне в Одесу, або й за Одесу, кричала вже сердито Навроцька.
— Далеко не забіжить, бо трохи важка на ході… Та не бій ся! Вона не побіжить за Комашками та Мурашками! Не з іі розумом бігти за ними. Вона швидче дремене за Фесенком, сказав Навроцький.
— Ой лишечко! Ще справді побіжить до Фесенка. Це твоя Саня іі набила голову. Вона не спить і не ість; так побиваєть ся за Фесенком.
Навроцька підождала з годину, Маня не верталась. Навроцька післала горничну над море, а сама побігла в парк. Маня й справді, закохавшись, зачула волю. Кохання й мука серця, а щастя й воля, часом наводить на стежку до свободи, до самостійности, розбуджує дрімаючу енерґію. Б Мані в души вперве заворушилась іскра свободи…
Горнична вернулась і сказала, що нігде не видко Мані, а в купальні купаєть ся сама Саня: Мані не було i в купальні.
— Боже мій! Щось трапилось! Це не спроста! крикнула Навроцька. В церкві іі нема, бо з церкви вже давно вийшли. Щось трапилось! Не дурно-ж Маня довго не спить, сидить коло одчиненого вікна до пів ночи, говорить крізь сон, а часом і кричить.
Навроцька післала горничну в сукупні, неодгорожені сусідні сади, а сама ще раз пішла в парк. Вона заглядала за кожне дерево, за кожній кущ. І за густими кущами жовтоі акаціі та городовини вона несподівано зогляділа шматок Маниноі сіроі сукні. Навроцька розгорнула кущі. Маня лежала ниць на траві в холодку, простягля ся на усей зріст і читала книжку, поклавши ii на траві, ще й ногами пацала, як роблять пастушки.
— Чи це ти? крикнула Навроцька.
Маня жахнулась, кинулась, схопилась і сіла на траві.
— А ми тебе шукали і над морем і в манастири. Наробила ти нам клопоту… Чого це ти вийшла з хати мене не спитавшись? Вивернулась на траві, як горнична, ще й ногами пацаєш! Це гарні манєри!
— Оце, хиба я далеко зайшла. Саня як йде з хати, то нікого не питає, обізвалась Маня.
— Я-ж так і казала. Саня, Саня… і скрізь та негодяща Саня. І ти швидко через неі станеш негодящою! сказала сердито Навроцька. А це яку книжку ти читаєш?Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя шпурнула книжку через кущі. Вона від злости не догляділась, що то була іі власна книжка.
— „Нана“ Золі! „Нана“! Пхе! Яка гидота! Де це ти іі узяла? спитала Навроцька.
— В вашій шуфляді, в столику, сказала спокійно Маня.
— А столик був замкнутий! Я заперла оце паскудство в столику.
— Ви забули на столику ключі, а я одімкнула столик і взяла книжку, сказала спокійно Маня.
— Ти одімкнула без мене столик! Ти, мене не спитавшись, узяла книжку! А ти погана, негодяща, непутяща дівчино! кричала сердито Навроцька.
— А чом же не взяти й самій? Хиба я маленька? сказала спокійно Маня. Саня читає усе, читає такі гарні, інтересні книжки, а мині не можна. Он і Комашко сьмієть ся з мене: казав Сані, що я й доси на привязи в мами.
— Я-ж казала, що ті Комашки та Мурашки — то моє горенько, сказала Навроцька. От іди до дому! Не сьмій сама без мене виходити з хати.
— Чого я піду в хату, коли мині й тут добре, сказала Маня, вже піднявши голос.
— Іди зараз, кажу тобі! крикнула Навроцька.
— Ба не піду. Не хочу, почала вже вередувати Маня.
— Йди, бо я батька покличу, крикнула Навроцька.
Маня трохи побоялась батька, встала й пішла з матірю. Вони увійшли в кімнату.
— Неначе нема тобі роботи в хаті. Он наготовила мольберт, пензлі та фарби; і фарби вже позасихали, а ти й не думаєш кінчати розрізаного кавуна, сказала Навроцька. На пензель, та малюй.Мати подала пензель Мани. Маня кинула пензель об землю.
— Не хочу малювати! Обридли мині оці кавуни, огірки та човники, сказала Маня.
— Здуріла, чи що? Це все Комашки оті! сказала мати.
— Не Комашки, мамо! сказала голосно Маня. Це все Фесенкн, подумала вона і трохи не заплакала. Фесенко вже три дні не приходив. Він десь загуляв ся з компанією, а Маня що вечора плакала в постелі.
— На-ж, малюй! сказала мати, повертаючи до неі мольберт.
— Не хочу! крикнула Маня і махнула рукою. Рука зачепила картину: розрізаний кавун дав сторчака до долу.
— Саня іздить гуляти, куди схоче, а я мушу сидіти дома та малювати якийсь бурян, якісь кавуни та салату, сказала Маня.
Стара Навроцька тільки очи витріщила на свою дорогу Маню.
— І ця піде проти мене, як заміж вийде, думала Навроцька. Вже й тепер збунтувалась… зачула волю…
— Чого це ти стала така вередлива! Що це з тобою таке сталось? говорила й бідкалась Навроцька.
Маня мовчала і держала в руках „Нану“. Вилазячи з кущів, вона не втерпіла і взяла книжку, що валялась на траві.
— Дай сюда книжку! сказала мати.
— Нехай я попереду дочитаю. Така інтересна книжка, сказала Маня. Ви мині даєте такі книжки, що я тільки позіхаю за ними, а часом і сплю. А Саня читає такі інтересні книжки, Сани то й можна. А чом же мині не можна? І Надя читає книжки, які схоче. А я хиба маленька?Навроцька видерла книжку з рук Мані і замкнула в столик.
Навроцька почала читати Мани мораль, сердилась, кричала. Маня й собі не спускала. Коли це за перегородкою заговорив хтось. Навроцька замовкла: було чути голос Фесенка. Маня засьміялась.
— Причешись! Ходім в гостинну! Фесенко прийшов, говорила Навроцька і кинулась до Мані, щоб дещо поправити на ній.
Вони ввійшли в гостинну. Фесенко, сьвіжий, вимитий, прискочив до Мані і подав ій букет з резеди. В середині букета стреміли нарцизи.
— А бачите, я достав нарцизів для вас. Обіцяв і достав, сказав Фесенко до Мані, подаючи ій букет. Навроцька й Маня, з дива витріщили очи на нарцизи. Маня насилу вдержалась, щоб не поцілувати тих нарцизів.
— Спасибі вам! сказала вона і понюхала букет. Сухі нарцизи зашелестіли об іі ніс. Вона полапала іх рукою.
— Де ви дістали нарцизів літом? спитала в Фесенка Навроцька.
— Вже де дістав, то дістав, а свого слова додержав, сказав Фесенко.
— Це нарцизи ненатуральні, а роблені, несьміливо обізвалась Маня.
— Як і моя любов до тебе ненатуральна, а підроблена, подумав Фесенко і зараз попросив в батька і матери Маниноі руки.
В Мані голова заморочилась. Вона трохи не впала на поміст. Фесенко поперед усего обернув ся до Навроцькоі, бо знав, що вона держить за ним руку.
— Щось трохи швидко він оце сватаєть ся; якось не дуже припадає воно до етикети. Але-ж жених, як цяцька і безпечний… Трохи хапане єго сватання. Але-ж Маня єго любить. Треба давать згоду, подумала Навроцька.
— Я з дорогою душею згожусь, як Маня згодить ся, сказала Навроцька і трохи не облизалась.
— А ви, Харитоне Кириловичу? спитав Фесенко в Навроцького і дивив на него очима, як кіт на мишу.
— Я, гм… угу… еге, жував Навроцький, а потім промовив:
— Як Маня схоче.
Маня слухала усе, ніби крізь сон.
— А ви, Маріє Харитонівно, чи надарите мене щастям? спитав у Мані Фесенко.
— Коли мама й папа хотять, то й я хочу, насилу промовила Маня крізь сльози.
— Слава Богу! Тепер двацять пять тисяч моі! А вже я не піду до вінця, поки стара не дасть векслів в руки… Перед вінцем скажу, що не піду вінчатись, поки стара не дасть векслів. Стара скупа, як жид. З нею небезпечно церемонитись, думав Фесенко.
— Ну, Харитоне Кириловичу, тепер напувай ся! Маєш два зяті, як два духи коло себе: один одесную, другий ощуюю; один сьвітлий, другий темний!! Як я носитиму тепер ту машкару? Оце! Овва! Гм. Хиба вже жінка навчить…… думав Навроцький і поклав руку на стіл, і єго товстий палець почав молотити по столі. Жінка глянула на той палець: вона догадалась, що те сватання Фесенка не припало до смаку старому. Вона насупила брови.
— Молоти, молоти, а буде по моєму; бо сватають мою Манюсю, а не твою Саньку, подумала Раіса Михайлівна.
— Який я тепер щасливий! Який щасливий! крикнув патетично Фесенко. Він вдарив себе долонею в груди саме проти серця, підвів здорові очи вгору, глянув на стелю, закотивши очи під лоб, а потім чогось витріщив ласі очи на Навроцького, неначе говорив: Знай, мов, який я тепер щасливий.
Навроцький тільки дивив ся на Фесенка своіми тихими спокійними очима і неначе говорив: Іди ти к дідьку з своім щастям; мині байдуже про твоє щастя.
— Маю надію, що й моя Маня буде щаслива за вами, сказала Навроцька.
— Я на усе готовий для щастя Маріі Харитонівни: не доім, не досплю, буду працювати до кровавого поту, аби ви, Маріє Харитонівно, були щасливі! репетував Фесенко, поклавши обидві долоні на широкі груди.
— Який-же день призначите ви для нашого весілля? спитав Фесенко, ласкаво поглядаючи на Навроцьку. Єму хотіло ся хоч зараз, таки зараз стати під вінець, щоб забрати Манині гроші. Навроцька трохи здивувалась. Ій дивно було, що Фесенко так швидко заговорив про весілля. Вона замислилась.
— Ні сіло, ні впало, а він вже й про весілля. Трохи незвичайно, не поаристократичному… подумала вона і обернулась до Навроцького.
— Я… Я… не знаю. Як ти думаєш, Харитоне Кириловичу? спитала вона в чоловіка.
Харитін Кирилович перевів з Фесенка на неі своі спокійні очи. На єго лици був такий теплий вираз, як на білому листі паперу.
— Гм… Угу… Гм… замукав Навроцький. Про мене… Як ти хочеш.Навроцьку взяла злість.
— Як Комашко сватав Саню, то він, як опечений, схапав ся з місця, трохи не сьпівав над морем, а тепер тільки баньки витріщив, неначе не єго дочку сватають. Ет, чортове опудало! подумала Навроцька. Не радий такому чудовому женихови.
— Мині здаєть ся, що треба ик весіллю довгенько готуватись: знаєте, я не думаю вінчати своі дочки на галай-на-балай, хапаючись, як вінчають ся стрижені панни, сказала Навроцька з поважною міною. Етикета не пуста річ.
— Дідько-б тебе взяв з твоєю етикетою! Коли-б часом через твою етикету не втікли двацять пять тисяч… Треба добре крутити крутія перед тією бабою! подумав Фесенко.
— Так, так, Раісо Михайлівно! Ваша сьвята правда! Етикета поперед усього… Етикета — поважна, поважна річ, сказав Фесенко.
— Я й сам так думаю… Ті… ті стрижені усе вінчають ся хапаним вінчанням: в чому стоять, в тому й вінчають ся, обізвав ся Фесенко і спустив очи до долу, неначе Господи як засоромив ся.
Маня почувши, що вже говорять про весілля, почала плакати, певно на радощах. Сльози лили ся по іі щоках, як ллють ся сльози в нервових мазаних дітей. Ій хотілось, щоб весілля було зараз, таки зараз, того таки дня, а мама верзе про якусь етикету. Маня вийняла хусточку і притулила до очей. Мати вгляділа, схопила ся з місця і побігла до неі, обняла іі голову і притулила до своіх грудей. Фесенко й собі схопив ся, прибіг до Мані і почав іі втішати.
А батько сидів, навіть не лупав очима і спокійно дивив ся на ту неначе театральну сцену. Усі вони троє чогось здавались єму куклами, зґрупованими як на сцені, по театральному.
— Маню! моя дорога Маню! Чого-ж ти плачеш? втішала мати свою мазану дочку. Не плач серце! „Я тобі дам варення“… хотіла сказати Навроцька, але схаменулась. Маню! піди з Дмитром Васильовичом над море та прогуляй ся. Харитоне Кириловичу! одягнись лишень та побіжи з ними на прогуляння.
Харитон Кирилович сидів, дивив ся і навіть не клипнув очима, неначе не до него говорилось. Жінка скоса глянула на него і вгадала, що він і з місця не рушить. Вона пішла в кімнату, одяглась, винесла й Мані капелюх та зонтик і повела Маню та Фесенка на прогуляння на сьвіже повітря, як маленьких дітей: вона боялась пустити саму Маню з Фесенком над вольне море.