Над Чорним морем (1891)/XVI
| ◀ XV | Над Чорним морем XVI |
|
Навроцькі з Великого Фонтана вернулись до Кишинева. Раіса Михайлівна Навроцька, напившись ранком чаю, сиділа в своій просторній трохи низькій гостинній і думу думала, схиливши голову і згорнувши руки. Здавалось, ніби вона задумалась над якимсь сьвітовим питанням. Скупа Навроцька усе позакривала і позатулювала в своій гостинній від сонця, від мух, павуків та від гостей. Мебіль була понакривана білими накривцями. Щоб гості не збавили стола перед диваном, Навроцька накрила єго жирардівською жовтою скатертью; поверх неі закрила стіл дорогим килимом в роскішвих квітках; щоб не замазав ся той килим, Навроцька накинула на него тонку дорогу плетяну скатертку, і щоб та скатертка не замазалась, попідкладала під лямпу, під попільничку, під коробочку з сірничками малесенькі білі сальфеточки. Такі сальфеточки лежали напоготові, розкидані на столі, для мисочок з варенням для гостей. Той замотаний в покривала стіл Навроцькоі іі гості звали дорогим жертвенником для убогих жертв…
Усі сьтіни в кімнатах були убрані картинами Маниноі роботи. Картини стояли навіть по всіх кутках на столиках. Золочені рами, канделябри по сьтінах, здорові зеркала були закутані від мух в тонкий мушлин. В гостинній сиділа не закутана в покривці одна Навроцьва. Вікна були завішені від сонця білими, як сьніг, сторами. Через стори лив ся в гостинну сьвіт, білий, неначе від сьнігу зимою. В гостинній було біло, чисто, але мертво, неначе на тих планетах, де вже погасло життя, де вже чистий білий сьніг вкрив усю, на віки помершу планету. В гостинну увійшов старий Навроцький з циґарою в руках, в старому засмальцьованому шляфроці, в туфлях. Туфлі шльопали по помості і закочували чисті килимки-дорожки.
— Харитоне Кириловичу! поперед усего не закочуй килимів туфлями… Он оглянь ся! сказала Навроцька.
— Еге! угу! А потім…, що? спитав старий.
— Харитоне Кириловичу! сядь та поговоримо. Час готуватись до Саниного вінчання, сказала Раіса Михайлівна.
Навроцький налагодив ся вгніздитись в креслі. Навроцьва крикнула на него.
— Не сідай! замажеш чисте накриття. Дивись! он твій шляфрок протер ся на сідінні й заялозив ся. Візьми з спинки плетяну сальфеточку та кинь в кресло під себе.
Навроцьквй мовчки зняв сальфеточку, простелив на креслі і як почав вгнізджуватись в кресло, та й зібгав і зсунув іі в самий куток.— Як ти сідаєш? Ти зсунув сальфетку! Простели гаразд! крикнула Навроцька.
Навроцький оглянув ся позад себе і трохи підсунув під себе зібгану сальфетку.
— Гм… ця мебіль мабуть поставляна для того, щоб на неі не сідати, а тільки дивитись, муркнув собі він під ніс.
— Як будемо справляти Санине весілля? спитала в него Навроцька.
— Як-нибудь. Гм… Якже єго справляти? обізвав ся Навроцький. Як на мене, то аби повінчати молодих.
— Як то, як-нибудь справити весілля? Треба по-переду порадитись, скласти програму, чи що, сказала Навроцька. Я не думаю справляти такого нигилистичного весілля, як справляють для стрижених паннів.
— Гм… Гм…м…м… Нигилистичне весілля не погана річ, бо… гм… дешево коштує. На дідька і справді ті дорогі витребеньки, обізвав ся Навроцький.
— Давай гроші, не теревень! Треба купувати фату, ґірлянду, букети, стрічки, кокарди, набирати на вінчальню сукню, заговорила Навроцька.
— Я не думаю вінчатись в білій сукні, в фаті та усяких там традиційних витребеньках, обізвалась в одчинені двері з своєі кімнати Саня.
Та кімната, де спали Саня та Маня, була схожа на манастирську келію. Вікна виходили в старий сад. В вікнах були вправляні густі залізні ґратки, переплятані доволі густо, як і у всіх кімнатах, що були від садка. Дім Навроцьких стояв на краю міста; за ним йшли з гори в глибоку долину сади та виноградники. Від злодіів та розбійників ще не в такі давні часи в Кишиневі і справді було зовсім небезпечно.В кімнаті паннів було темно. Здорові волоські оріхи закривали небо, не пускали сьвіта в невеличкі вікна.
— А якже ти думаєш вінчатись? спитала в Сані Навроцька.
— Як можна простійте, без шику, обізвалась Саня.
— Та йди-ж сюди та поговоримо! Не кричати-ж мині до тебе в другу кімнату, сказала Навроцька.
Саня не виходила.
— Йди бо сюди, моя дитино! загомонів Навроцький.
Саня вийшла і сіла в куточку.
— Не вже ти не думаєш надівати фати та ґірлянди? спитала в Сані Навроцька.
— Ні, не думаю сповнити цього допотопного звичаю: надіну чистенький убір та й повінчаюсь в ньому, сказала Саня.
— Добре! чудово! Я не хочу, щоб з мого дома виставляли себе на показ публично якісь нигилистки, обізвалась вже сердито Навроцька.
— І мині не хочеть ся виставляти себе на показ в фаті та ґірлянді, неначе на всесьвітній виставі фабричних виробів, сказала енерґічно Саня.
— Б моі часи дочок не питали, в чому й як вони будуть вінчатись, сказала Навроцька.
— А в наші часи треба-б спитатись і в дочок, сказала Саня.
— Саню! не дражни мене! Я в Камянци без своєі матери або без ґувернанки, панни Марисі, не сьміла й на двір вийти, сказала Навроцька.
— Сказати правду, то були смутні, варварські часи. Хвалити Бога, вони минули, сьміливо сказала Саня. Женщини повинні мати стільки права на свободу, як і чоловіки. Женщина до сего часу рабинею запертою, трохи не закутаною в покривці так, як оця мебіль в гостинній.
— Може ти думаєш вінчатись на предмісті за містом, в тій церкві, де вінчають ся стрижені панни? крикнула Навроцька.
— Таки й думаю там вінчатись. Ви одгадали мою думку, сказала Саня.
— Говори-ж з нею! крикнула Навроцька до Навроцького і тільки руки розвела.
В Кишиневі є давний звичай: як священик обводить молодих в вінцях кругом аналоя, то перед веде перед священиком мати молодоі з убраною в квітки сьвічкою в руках. Навроцькій Господи як хотілось виступити публично в тій роли, в багатому уборі, в брилянтах, і доконче в соборі. Саня очевидячки ставила діло так, що Навроцькій не прийшлось би себе показати перед людьми.
— Чого-ж ти мовчиш, неначе не до тебе пєть ся? крикнула Навроцька до мужа.
— Бо таки не до мене. Мині байдуже, хоч вінчайтесь в Бендерах, аби повінчались, обізвав ся Навроцький і пустив дим з сиґари через усей стіл.
— Саню! вінчай ся в собори, бо ми на смерть полаємось, обізвалась Навроцька, і іі губи задрижали, а щоки зблідли.
— Ні за що в сьвіті не буду вінчатись в соборі! Я не люблю виставляти себе на показ, сказала спокійно Саня.
— Я виіду в Одесу, втічу від твого весілля, не доводь діла до скандалу! говорила Навроцька, згорнувши руки. Іі груди піднімались високо; вона важко дихала.
Навроцький бачив, що непереливки.
— Треба пускатись на дипльоматичні хитрощі, нічого не поможе, подумав він.— Вінчай ся, Саню, в якій нибудь мійській церкві, коли не хочеш вінчатись в соборі, обізвав ся він. Нехай буде ні по твоєму, ні по материному.
Саня осіла, бо заговорив батько.
— Добре, папо. Я повінчаюсь в мійській церкві. Але не хочу, щоб був баль з музикою, сказала вона. Фати, ґірлянди, білоі сукні з шлейфом я з роду не надіну.
— І я цего не люблю, сказав Навроцький. Грошей багато на це треба.
— Етикета не потребує музики та баля. Баль з музикою тепер в аристократів дають перегодя, сказала заспокоєна Раіса Михайлівна.
Через тиждень Саня й Комашко повінчались в місті в церкві, що стояла в самому центрі города. Саня вінчалась без фати та ґірлянди, але Навроцька таки носила сьвічку кругом аналоя поперед молодих в багатому шовковому уборі, в золоті, в брилянтах. Вечеря була багата. За столом прислуговували найняті лякеі в фраках та білих рукавичках. Скупа в буденні дни Навроцька розщедрювалась, як треба було показати себе перед людьми.
Після вечері Комашко й Саня виіхали на Великий Фонтан, де пройшли іх і важкі часи стради й муки і приємні на віки незабутні часи кохання.
Вернувшись в Кишинев, Комашко й Саня найняла собі маленьку кватирку і обставили іі сяк-так на недовгий час. По обставі було знати, що вони не думали довгі часи засижуватись на місци і були напоготові що години знятись з місця. Тільки й красила кватиру бібліотека Комашка. В неі було забрано усе, що було напечатано по украінськи, та що тільки стосувалось до исторіі Украіни, етноґрафіі і літератури на усяких мовах.Саня поперед усього мусіла вивчити курс кулінарний, щоб часом не наварити борщу з огірками. Вона мусіла найняти дорогу куховарку і вивчилась від неі стряпати, варити борщ, смажити печеню.
Тим часом Комашкові вороги не дрімали. Була половина вересьня. Комашко й Саня перед вечірним чаєм пішли в виноградник істи виноград. Літо догорювало. Стояла остання літня суша. Жара не спадала. Сонце стояло низько на заході. Небо було чисте, глибоке, темно-сине, а кругом неба внизу над горами йшла широка полоса, як широкий пояс, знизу червонувата, неначе розпечена в огні, вище фіолетова, а ще вище фіолетовий цьвіт переливав ся з жовтим-опаловим і зливав ся з темно-сивим небом. Небо було похоже на синю велитенську перекинуту чашу з розпеченими в огні краями. Гарячий кольорит неба гармонізував з гарячим коханням в молодих мрійливих душах ідеалістів. На дворі було тихо. Миром, спокоєм віяло від широких долин, з садів. Спокій і мир був і в серці молодих людей. І той спокій був для іх ще солодший після пережитих тревог. Комашко й Саня сиділи під старими волоськими оріхами, дивились на широку долину, на круті гори, засажені садами та виноградниками, милувались гарячими кольорами південного неба. Комашко розказував Сані плян своєі літературноі роботи на украінській мові, котру він виготовлював для галицького журнала.
До іх підступив ґімназіяльний надзиратель і привитав ся з ними.
— Вікторе Титовичу! вас просить до себе директор та ще й зараз. Я був у вас в кватирі та не застав вас, сказав надзиратель.
— Зараз іду, сказав Комашко.
Саня стревожилась. Іі душа чула щось недобре. Мовчки дійшли вони додому. Саня зосталась дома, сівши кінець стола і задумавшись. Комашко побіг до директора. Директор ґімназіі був родом Славянин з Хорватів, син давнього сербского еміґранта, хитрий чоловік, в душі ліберальний, але вмів носити консервативну машкару, як ніхто в сьвіті. Він не любив Комашка за самостійність єго характеру, за єго противословність і опозицію і за єго чесність. Чесних вчителів він просто проганяв, бо вони стояли єму на перешкоді. Директор сам був нечесний чоловік, карієрист і протеґував діти аристократів, а бідноту виганяв з ґімназіі або давив; скарбові гроші клав у свою кишеню без церемоніі. Це був з тих директорів, котрих наслали, щоб в окрузі викурити ліберальний дух звісного славного Пироґова.
— Вікторе Титовичу! я дістав бумажку з Одеси від попечителя, дуже неприємну для вас. Ви повинні шукати собі місця де инде, сказав директор.
— Можна мині прочитати ту бумагу? спитав Комашко.
— Не можна та й нема в тому ніякои потреби. Ви вчите дуже добре, нігде правди діти, але не можете бути педаґоґом. Ви в ґімназіі силкуєтесь підняти й розвити особистість, говорите скрізь про право людськоі особистости, хочете розвити самостійність характеру, енерґію, волю й розум в молодих людях. Годі вже нам іх розвивати! Маємо цього через верх. Тепер час не розвивати, а завивати й придушувати й придержувати самоволю молодіжи. Ви зовсім не на свому місци: тепер инчі в нас заміри, а ви тільки заводите в нас плутанину. Ви ідеаліст, мрійник. В вас тенденціі небезпечні, мрійні…
Директор говорив поважно і докторально, але єго здорові турецькі очи усьміхались, губи ледви вдержались від сьміху. Він умів добре носити машкару: від голови до ніг він був закутаний в машкарадний костюм.
— Не вже педаґоґ повинен не розвивати, а забивати памороки? Це мині дивно… Звідкіль це така напасть на мене? Це певно махинація Фесенка? І той нечесний чоловік, — хто єму йме віри, сказав Комашко сердито.
Директор почервонів і надув ся, як индик.
— Фесенко тут ні в чому невинний. Ви прочитали в одній клясі уривок з украінськоі думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на іх. Ви не на місци в нашій ґімназіі. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море. Ви йшли усе проти мене, в усему мині противословили; ви ставали мині в опозиціі. В кінци усього ви винні, бо… вас люблять ученики. Цей гуманізм… гм… недобра річ… Ви проповідуєте гуманну педаґоґію, а нам треба педаґоґів суворих, жерстких. Як би вас ненавиділи, це був би добрий знак для вас: ми-б вас ще держали. Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні. Як-би ви були тупий чоловік, ми-б вас ще держали; тупиці не страшні; але ваш розум, ваша енерґія… Директор розвів руками і не договорив.
— Коли такі ваші принципи, то я маю за безчестє служити при вас. Ви ославили мене перед вищою властю, ви засудили на смерть усю мою практичну діяльність в житті, сказав Комашко й вийшов.
Директор почервонів; він зараз написав про усю розмову в Одесу.
Невеселі думи думав Комашко, вертаючись від директора до дому; він знав, що директор думає одно, говорить друге, а робить трете. Та чи один же директор? думав Комашко: десятки, сотні інтеліґентних людей думають і роблять так само. Кругом себе бачу я тільки фальш, машкари, машкари й фальш, не лінивство навіть, а стидку байдужність, або гніт зверху і задавляність внизу. Усе виставляє або машкару на показ, або притаілось, дрімає по воли і по неволи дрімотою мисли, або ганяєть ся за поживою, за честю. Якийсь чорний хаос скрізь бачу я в сучасному житті; темрява вкриває наш пишний край і не пускає сьвіту. Скрізь повіває чимсь мерзлим, вохким, як з глибокоі мокроі ями. Але бачу, що вже блищить сьвіт вольноі европейськоі мисли… і він осьвітить той хаос і виявить усі темні єго закутки. Засьвіти-ж сьвіте мисли в тій імглі і розжени чорні хмари! Засяй гарячим сонцем і поведи за собою пишний, літний день. А з тобою, сонце, і життя і сьвіт, і тепло і радість, і ниви, важкі колосом, і луги квітчасті, і роса сьвіжа, і пишні погожі дни… Не вмирає моя надія…
А тим часом Комашко почув, що в єго серцю щось ніби закипіло, і кипить, кипить не перестає… Він почув, що в єго душу, добру з роду, запала злість, ненависність до порядків, як падає грязь, кинута нависною рукою на чистий кришталь, і псує дорогий кришталь…
Через два дни в ночи жандарми прийшли в кватиру Комашка трусити; перетрусили усе, перевернули усе до гори, забрали усі украінські книжки, навіть украінські ноти…
Комашка арештували і, без суда і судового допиту вивезли на далеку північ, над Біле море. Саня не плакала й не побивалась: вона була давно на все готова. Вона поіхала на вищі курси в універзитет.
Минуло чотири роки. Комашка вернули з Архан, ґельськоі ґуберніі, бо на єму не знайшли ніякоі провини. Саня тим часом скінчила педаґоґічні вищі курси і стала учителькою в одному місті над Чорним морем в панянській школі, а потім завела свою приватну ґімназію для паннів. Вона мала ціль розвити паннів, підняти іх мисль, просьвітлити темний сьвітогляд жіночий і прокласти для женщин стежку до жіночого питання і до права женщини…
Комашко, вернувшись в рідний край, мусів жити приватними лєкціями і приватною службою.
В Галичині склалось жіноче товариство. Галичанки видали в сьвіт свою першу спільну літературну працю „Перший вінок“. Здаєть ся, ні одна книжка не втішила так Сані, як „Перший вінок“, виданий жіночим товариством. Вона бачила, що жіноче питання і на Украіні і в Галичині стає ділом серьозним.
В літні, вольні від праці місяці, Комашко й Саня часто іздили на Малий та Великий Фонтан, любили оглядати ті мальовничі місця, ті скелисті береги над морем, де вони зазнали стільки стради й радощів серця. Кожне місце наводило іх на згадку. Після пережитих турбот та тревог ті недавні часи стали вже ніби такими давними.
— Люблю вас, милі, рідні береги Чорного моря! Куди гляну, скрізь неначе бачу, ніби розсипані по берегах, сьліди мого сьміху і моіх мук серця. Тут народила ся і зросла ся моя любов; тут я знайшла своє щастя. Ніколи не забуду тебе, синє море! говорила Саня, гуляючи з Комашком понад морем на Великому Фонтані.
В осени, через два місяці після Саниного весілля приіхав до Навроцьких Фесенко. Навроцька хотіла одкласти Манине весілля на мясниці, після Різдва, але Фесенко й Маня доконче хотіли вінчатись в осени. Навроцька мусіла вволити іх волю. Що до вінчання та весілля, тепер була іі воля. Вона закомандувала, щоб молоді вінчались в соборі, щоб іх вінчали три священики, щоб сьпівав архієрейський хор, щоб була ілюмінація коло собору.
Коло собору зробили ілюмінацію. Портик собору, довгі сходи були заставляні сьвітлом. Навроцька убрала Маню в білу атласову сукню, в фату, в ґірлянду; сама вбралась в дорогу шовкову ясно-синю сукню, наділа усі своі брилянти. Купила здоровий дорогий ставник, от щоб носити кругом аналоя поперед молодих, оповила ставник ґірляндою з рож, привязала на єго кокарду з дорогих червоних та білих стрічок. Стрічки досягали трохи не до землі.
— Тепер же ми покажемо себе й дочку перед усією молдавською аристократією! думала Навроцька, оглядаючи роскішний убір на Мані.
Вже Маня убралась до вінця. Тільки що Навроцька хотіла вивести Маню в гостинну, Навроцький покликав іі в свій кабинет. В кабинеті стояв Фесенко.
— А що, Раісо Михайлівно? Як буде з приданим Мані? Я хочу і Маня хоче, щоб ви зараз видали мині до рук усі векселі на двацять пять тисяч.
— Як-же так? В такий торжественний час? Мині тепер не до того… Гм… це якось чудно… ніби ви не ймете мині віри… говорила запикуючись Навроцька.
— Це, бачите, буде безпечнійше, обізвав ся Фесенко твердим, енерґічним, хоч і делікатним тоном, ще й поклонив ся Навроцькій дуже ввічливо і звичайненько.
— Гм… гм… Одначе така недовіра від вас мене шокирує. Я ніколи не ламала свого слова; це незвичайно, навіть грубо. Я цього від вас не ждала, сказала Навроцька вже обіжена.
— Як хочете. Дайте векселі, бо інакше я не піду з Манею вінчатись. Дом нехай буде за вами, а гроші Манині, і я передам зараз Мані усі векселі, сказав Фесенко і знов склонив ся дуже, дуже звичайно і делікатно. Тон єго мови був солодкий, але енерґічний.
— Нещирий, нечесний чоловік! Я помилилась: він піддурив мене, подумала Навроцька.
Усі в кабинеті стояли і мовчали, і мовчки дивились одно на другого.
— Чого-ж ти мовчиш? гримнула Навроцька на Навроцького.
— Гм… Угу… муркнув Навроцький і здвигнув плечима. Нема чого мині говорити: гроші не моі, а ваші.
Тим часом в гостинній гості ждали. Молода стояла убрана і ридала. Навроцька думала, думала, а потім витягла з комоди векселі і дала іх одначе не Фесенкови, а Мані. Маня мовчки передала іх Фесенкови. Навроцька впала на крісло і зомліла.
Опамятавшись, вона вийшла до гостей. В неі ледви стало сили поблагословити молодих. В собор вона вже не поіхала. Не довелось ій носити сьвічки кругом аналоя. Уквітчана, обвита стрічками сьвічка, стояла в кутку на столику, як сирота; стрічки висіли аж до помосту і неначе сьміялись з Навроцькоі веселими гарячими кольорами.
Фесенко швидко пішов вгору. Він був негодящим педаґоґом. Про те знало начальство, знали товариші єго, знали й школярі. Але він стояв за форму в ґімназіі, за сувору дисціпліну, а шпьонство на товаришів завершало діло…
Мурашкова взяла собі місце в народній школі в одному украінському селі над самим Дністром, вивчила украінський язик, стала націоналкою, робила просьвітне діло енерґічно і мала добрий вплив на школу за поміччю народного язика. Але через років два прийшла несподівано від директора шкіл бумага: Мурашкова втратила місце в школі „безъ объясненія причинъ“.
Після того вона десь ніби счезла. Ніхто не знав, де вона ділась; не знала навіть іі мати. Минув рік, минув другий, Мурашкова навіть ні разу не дала про себе звістки матери. Стара Зоя питала й перепитувала в людей, перечитувала ґазети, ніхто нічого не чув про іі дочку.
Четвертого року, в осени, Мурашкова несподівано приіхала вечірним поіздом до матери. Надя Мурашкова увійшла в хату. Мати глянула на неі і насилу впізнала. В неі руки були чорні; як у селянки, лице було худе, бліде, очи глибоко запали і неначе згасли. Мурашкова кашляла сухим кашлем.
— Мамо! які ви стали старі! сказала Мурашкова якимсь глухим і слабим голосом.
Стара Зоя на слова дочки тільки головою кивнула. Вона плакала. Дочка дивилась на неі байдужними очима.
Зоя повела дочку в іі кімнатку. В кімнаті усе було по давньому: ті самі широкі софи, обкладені мягкими качалками та подушками, ті самі пістряві квітчасті килими… В куточку перед образом сьвітилась лямпа. Зоя внесла самовар. Вона посадила дочку на софі, налила дочці чаю, поставила перед нею варення.
На Надю Мурашкову повіяло спокоєм дому, миром дитячих літ. Ій здалось, що вона жила якимсь інчим не тутешним життям, була десь в інчому не тутешньому сьвіті, а тепер неначе знов у друге вернулись іі дитячі літа. Думи іі полетіли в ті щасливі часи, коли вона не зазнала ще ні тревоги мисли, ні тревоги серця, коли вона не зазнала життя з єго радощами і з єго горем. Надя Мурашкова сиділа, схиливши голову, задумалась і сльози покотились по іі блідих щоках.
— Де ти була? Чом ти не подала об собі звістки? спитала в неі мати, і горе чуло ся в іі дрижачому старечому голосі.
— Була учителькою в селі, а потім пішла в народ, де я була, про те мене, мамо, не питайте. Я служила народови, сказала Мурашкова і замовкла.
І знов полетіли іі думи в недалеке минувше: в кімнаті материній так само, як було й попереду, все по давньому… Тільки я тепер не та стала… Була сила, було здоровя. І скільки сили я чула в собі? Була надія, енерґія, були мріі, ідеали, манячи до праці, до праці корисноі для людскости, а тепер… Моя доля пропала, серце на віки розбите, любов счезла, серце вмерло, здоровя впало… снувала думка в Мурашковоі.
Зоя через силу пила чай, неначе то був гіркий полинь, і вдержувала сльози, що були гіркійші від полиню. Вона вже нічого не питала в дочки, бо знала, що нічого не допитаєть ся.
Прийшла старша сестра Мурашковоі, що вже давно вийшла заміж. Щоб розвеселити Надю, мати й сестра почали росказувати про іі товаришок, про знакомих. Надя дивилась на іх байдужними очима і тілько кашляла.
— А Целаброс вже два роки як оженив ся; взяв багату Молдавянку, а за нею взяв село на Дністрі; тепер він багатий, вже не служить в банку, сказала Надина сестра.
— І певно буде швидко банкиром в Одессі, з гірким усьміхом обізвалась Мурашкова. Пустий чоловік, а про себе добре дбав! Я про це довідалась, та, на моє горе, пізно…І знов похилила вона голову низько і не слухала, про що ій говорила сестра та мати. Про все, про все мині байдуже! думала вона. І хочу думати, і не можу: мисли моі рвуть ся, як стліла нитка…
Настала рання весна. На Великдень прибули в гості до Мурашковоі Саня й Комашко, прочувши, що вона вернулась слаба до дому. Надя вже через силу ходила.
Априкозовий сад староі Зоі зацвів. Саня й Комашко вивели Надю в садок і посадили під априкозами. Погода стояла тиха та тепла. Старі априкози були облиті біло-рожевим цьвітом зверху до низу. Через рідкі гільки синіло чисте, ясне, весняне небо. Сьвіт сонця лив ся через білий цьвіт априкозів, і по синьому небі, як по шовковій синій тканці, ніби були роскидані білі, обсипані цьвітом гільки, білі букети, білі віночки. В воздусі пахло весною. Вітер теплий будив нерви, будив життя. Бруньки на волоських горіхах вже набубнявіли і розливали наркотичний аромат.
Надя глянула в гору на синє небо, ніби заткане білими взірцями. І синє небо, і заквітчаний білим цьвітом садок, усе дихало духом весни, ворушило нерви, тревожило серце. Надя й сама не счулась, як згадала Целаброса, єго пишні очи, червоні уста, згадала любов до єго, що народила ся в такий самий весняний час, при такому самому наркотичному повіванню весни.
— На що я тревожу свою душу? На що тревожу замерле серце? Минуло, минуло моє щастя! А що минуло, те ніколи не вернеть ся, подумала Надя. І дві сльози, як дві краплі роси покотились по іі блідих щоках.
Зацьвіли сади. Настав май. Стара Зоя поховала свою дочку.