Нарід – собі/XI

Матеріал з Вікіджерел
Нарід – собі
О. І. Бочковський
XI
Прага ; Подєбради: Товариство Прихильників УГА в ЧСР, 1932
XI.

Звичайно, наведені тут приклади користування засадою «Нарід — собі» серед ріжних націй — не вичерпують цієї теми, але тільки ілюструють її на більш типових і своєрідних зразках. Зовсім природно, що на цей шлях національної самодопомоги став в середині XIX ст. також український нарід. «Рідна Школа», «Просвіта» — це загально відомі та найбільш популярні прояви здійснення цього гасла на українськім ґрунті. Чимала грошова допомога американської еміґрації на культурні та господарські потреби, а після світової війни також на визвольну українську боротьбу — це не менш яскраві прояви цієї самої ідеї. Коли зробити підсумок всіх грошей, що таким чином український нарід на протязі кількох десятків років дав на свої національні змагання та потреби — з цього склався-б не один мільйон. Проте, виникає питання, чи все зроблено під цим оглядом? Чи використані всі можливості? Якщо, відповідаючи на це запитання, брати на увагу досвід та досягнення в цім напрямі інших народів, то доведеться визнати, що, на жаль, не все ще зроблено й не всі можливості були вичерпані, помимо тяжких та несприятливих обставин, в яких перебуває український нарід. Чехи, фіни, іслянді, або негри організували свою національну самодопомогу також у малосприятливих і тяжких умовинах, проте відносно зі значно більшим успіхом.

Засаду «Нарід — собі» поклало в основу своєї діяльности молоде «Товариство Прихильників Укр. Госп. Академії», виходючи із тих мотивів, що шлях до господарського відродження поневоленого народу є одною з головних передумовин національного його визволення та що господарське відродження народу неможливе без господарсько-технічної освіти широких мас його населення. Для здійснення цього домагання — власне, своя політехніка є conditio sine qua non, бож лише вона зможе виховати не тільки модерних інженерів-фахівців, але й добрих українських інженерів-суспільників, які знатимуть господарське положення й потреби рідного краю та народу й вмітимуть технічно працювати для господарського їхнього відродження та поступу. Через це «Т-во Прихильників УГА» уважає справу заховання цієї єдиної української політехніки справою всенаціонального характеру та значіння. Через це воно програмово кинуло гасло «Нарід — собі». Що цю справу доводиться здійснювати на чужині, це лише неминучий вислід тяжкого політичного закріпачення батьківщини. Не треба проте лякатися тих скрутних господарських та інших умовин, серед яких ця акція почалася та переводиться. Аджеж ми бачили, що майже всі поневолені народи будували самотужки свою культуру здебільшого в малосприятливих обставинах. В історії українського народу є чимало фактів, які виправдують віру в його національну непереможність у біді та скруті. Один дуже цікавий доказ, що може бути чудовою ілюстрацією нашої теми, згадує «Діло» (1931. ч. 279). В Сяноці в 1550 р. на розказ польського короля Жиґмонта українцям мала бути відібрана їхня стародавня церква в замку. Одночасно давався їм дозвіл збудувати нову — на протязі трьох днів. Інакше українці позбавлялися права мати свою церкву в місті. Сяноцькі «прості хлопи сідольники-кожемяки — виграли цю національну справу. В недалекім селі Ясенці вони купили деревляну церкву й на протязі трьох день перевезли та поставили її в Сяноці. На таке чудо спромоглися сяноцькі міщани та ремісники майже перед 400 роками. Гадаємо, що свідомий український загал у XX ст. зрозуміє потребу своєї національної політехніки як всенаціонального обов'язку та відгукнеться на наш заклик «Нарід собі» з таким самим завзяттям, як сяноцькі міщане в 1550 році.

 Прага. Січень 1932.