Наші визначні жінки/Ганна Барвінок

by Софія Русова

◀ Марко Вовчок

Наші визначні жінки Софія Русова Ганна Барвінок

Олена Пчілка ▶

Коломия: Редакція часопису „Жіноча доля”, 1934

 

ГАННА БАРВІНОК.

(Олександра Михайлівна Кулішева).

1828 — 1911.

23 липня 1931 р. сповнилося 20 літ з дня смерти пані Олександри Михайлівни Кулішевої, відомої більш під своїм прибраним літературним назвиськом (псевдонімом) Ганни Барвінок. Відома вона українському громадянству і як кохана дружина визначного українського діяча й письменника П. Куліша, і як сама визначна письменниця, що в своїх коротких оповіданнях малювала побут селянства на Великій Україні.

В усіх своїх творах вона звертає найбільшу увагу на долю селянської жінки і правдиво звуть її „Поетом жіночого горя“. Бо мало веселого й щасливого спостерігала вона в родинному життю української селянки, і її недолю вона правдиво описала.

Олександра Михайлівна Кулішева була дочкою чернігівського землевласника Білозерського. Народилася вона на батьківському хуторі під Борзною — Мотронівці. Батько колись учився в київській академії і дома в вільні від господарської праці години багато читав. Завдяки своїй освіті він постійно займав виборні посади: то маршала, то повітового комісаря.
Ганна Барвінок Мати Олександри Михайлівни була дочкою козацького сотника. Вона кохалася в українській мові, в українських піснях, любила читати. В своїх звичках, побуті родина Білозерських стояла дуже близько до селянського життя. Від матері О. М. одідичила уміння, здібність близько підходити до простих людей і викликати їх довіря.

Ще малою дитиною вона втратила батька; мати сама мала дбати за освіту своїх дочок Олександри і старшої Надії. Вона одвезла їх аж на Полтавщину в село Кропивне прилуцького повіту до якоїсь полковниці удови пані Козакової, яка тримала в себе пансіон для дівчаток одного віку з її власною дочкою. Козакова сама скінчила Смольний Інститут (або „Манастир“, як його тоді називали) в Петербурзі, добре знала мови й сама навчала дівчаток німецької та французької мови, та ще грати на фортепяні й танцювати. До української літератури, що тоді лише народжувалася, Козакова ставилась прихильно, але своїм ученицям не позволяла розмовляти „мужичою мовою“.

В цьому сільському пансіоні сестрам Білозерським велося дуже добре, та несподівано п. Козакова вмерла. Після того О. М. повчилася трохи в пансіоні Прінцлейна в Конотопі; та й тут їй не пощастило: пансіон було закрито, і дівчинка повернулася додому. Так освіта її й закінчилася на 14-му році.

О. М. дуже любила помагати мамі в господарстві; училась хазяйству за приводом старої ключниці Уляни. Ця наука дуже їй придалася, коли вона, вже дружиною Куліша, переживала тяжкі злидні. Господарська праця крім того ставила її в близькі відносини з простим людом; в розмовах з жінками вслухувалася вона в гарну народню мову, часто пізнавала ріжноманітні події з родинного селянського життя.

І ось на цей тихий хутір Мотронівку доля приводить пана Куліша. Він приїздить на літні вакації з Білозерським — братом О. М. — редактором першого українського журнала „Основа“ (в Петербурзі).

Кулішеві подобається тихий хутір, гостинна родина, життя, що пройняте українським духом. Він пише там свій славетній твір „Чорна рада“; він має там навіть йому приналежну кімнату в гостинній хаті Білозерських і поволі закохується в молодшій панні Олександрі. Покохала й вона його, та знаючи, що мати її, хоч і шанує п. Куліша, але не дасть згоди на їх одруження, тримала себе дуже стримано. Але сам Куліш через брата Олександри добре знав, що вона його кохає, і одного разу вирішився просити у пані Білозерської руки її дочки. Мати суворо сказала, що Олександра вільна, і що вона сама вже не бажає зближення з ним. Гордий Куліш сміло їй у цьому заперечив. Глузуючи з його самопевности, мати покликала дочку й запитала її:

— От Пантелеймон Олександрович запевнює мене, що ти його любиш?

— Так, я люблю Пантелеймона Олександровича, — твердо одповіла молода панночка.

Але й після признання дочки пані Білозерська знов повторила, що вона свою дочку за п. Куліша не оддасть.

Кажуть, що великий письменник, заховавшись у своїй хатинці після цієї розмови, довго гірко ридав і ранком другого дня виїхав з Мотронівки.

Та не така була Олександра, щоб забути свого коханця. Добра, тиха дівчина виявила тут усю свою тверду вдачу й сказала матері, що вона не піде проти маминої волі, але й за нікого іншого ніколи не піде заміж.

В 1846 р. Куліціа уряд вислав з науковою метою за кордон, а саме для вивчення словянських мов. Перед виїздом він заїхав на Україну… в Мотронівку та знов прохав п. Білозерську віддати йому доню. На цей раз вона згодилась, бо гадала що ця поїздка свідчить про поліпшення матеріяльного стану молодого.

Зараз же відсвяткували весілля, на якому боярином у молодої був Тарас Шевченко. На весіллі він був дуже веселий і жартуючи усе іспитував в українській мові старших сестер Олександри. Його запитали, чому він не іспитує самої молодої, Шевченко відповів:

— Я не іспитую її тому, що вона — майбутня Кулішева дружина, а він не одружився б з нею, коли б вона не склала іспиту з рідного слова…

Сам Куліш так вихвалює свою молоду в одному свойому листі: „Гарна і розумна в мене жінка. Знає добре нашу історію, а пісні так співає (наські), що аж серце радіє“.

Але не довго могли молоді радіти свойому щастю. В цей час московський уряд дізнався за існування таємного українського товариства, відомого під назвою: „Кирило-Методіївське Братство“. Воно складалось з визначних учених і поетів тогочасних на Україні. Не виявляло ніяких шкідливих для держави намірів, пропонувало лише необхідність визволення усіх кріпаків, братерську зєднаність усіх словянських народів і для всіх людей заповідало життя правдиво христіянське.

Одначе усі такі заповіти здались московському урядові підозрілими; він закрив це товариство й почав арештувати найбільш діяльних членів Братства: Костомарова, Шевченка (по його повороті з весілля з Мотронівки) і др. Куліша захопили по дорозі за кордон, арештували в Варшаві. Молодій дружині його жандарми пропонували повернутися додому, давали гроші на дорогу. Але вона не згодилася, спішила слідом за чоловіком до Петербургу, ходила до нього в тюрму на побачення; далі разом з ним поїхала до м. Тули, куди заслано українського письменника, поета, діяча…

Так і надалі О. М. завжди стоїть коло Пантелеймона Олександровича, переживаючи усі його недолі. Правда, був такий час у їх життю, коли їм доводилось жити наріжно, і Куліш захоплювався ріжними жінками: — панна Милорадович, Марко Вовчок, але скоро серце його знову линуло до його дружини, яка тимчасом змагалася добрим господарством виробити які-такі грошенята для свого чоловіка.

І Куліш це добре цінив. Він пише їй: „Саша, да благословен буде день нашого знайомства. Много горя іспитав я від свого неблагорозумія, але душа моя задоволена свідомістю, що мене любила й любить така гарна, шляхотна жінка“.

А в листі до одного свого приятеля він каже: „Без цієї особи не можу ніде жити, хоча б у самому раю. Без О. М. книжка моя не була б написана. Увесь життєвий клопіт взяла вона на себе, бережучи мій спокій, мій час, моє здоровля. Жадна жінка не могла б стільки зробити для письменника, і разом з цим вона ще знаходила час писати свої власні оповідання, т. з. „З народніх уст“.

О. М. прощала свойому чоловікові усі його хиби, усі прикрості, які він їй робив. Вона схилялась перед ним, як перед якимось богом; вона шанувала його, як українського патріота, який увесь був відданий тій справі, тому народові, для якого він працював.

Тяжке горе було для О. М., коли помер її чоловік. Та й після його смерти вона, повна думок за нього, оздоблює його могилу, для чого щороку проїздить з Полтавщини, де вона жила вдовою, на хутір Мотронівку; клопочеться коло переносу будиночку, в якому жив і помер Куліш, до великої оселі Кочубея в його парк, і сама літом коло нього живе. Вона уважливо складає усі твори, усі папері небіжчика й видає їх частинно в Росії, частинно в Австрії, щоб уникнути суворої московської цензури.

Така була Олександра Михайлівна Кулішева, як людина, як дружина. Не кожний визначний письменник, діяч мав щастя жити під таким ласкавим, розумним доглядом; не кожний мав коло себе такого вірного друга, що розумів його найкращі думки, мрії і сам міг працювати в одному напрямку зі своїм великим чоловіком. Таке щастя дала Кулішева свойому чоловікові.

II.

Що ж саме писала Ганна Барвінок? Ми вже завважили, що вона в своїх оповіданнях зупиняється спеціяльно на жінках-селянках, правдиво розкриває перед нами їхню душу, яскраво змальовує їхній побут, хатні обставини, в яких вони живуть.

Мова її бездоганна, кольоритна, образна, як і справді народня. Як зразок цієї мови можна привести тут уривок з одного з найкращих її оповідань „Русалка“. — Оленка оповідає пані усі свої нещасні пригоди: „Треба набігти тропи, а набігши треба її держатися. Лежачого хліба ніде нема. Обізвалась доля, по тім боці моря. Я його слідочок листячком прикривала, слізьми ті листочки зрошала”.

Уся мова, як квітками, перевита народніми прислівями. Інший раз прозова мова лунає як пісня, з глибини наболілого жіночого серця. В тій же „Русалці” читаємо: „Ох, тай тяжко ж мені споминати про моє щастя”, каже вона тій пані, що зацікавилася її долею: „Мабуть чи не важче, ніж про нещастя. Бо в нещастя я сама вбрела і впливла, а щастя втекло хутко, мов та пташка, що крилечками стрепенула, в темні луги полинула”.

Про свою недолю жінки оповідають так просто, без усякої злоби, от як каже напр. Стеха з опов. „Пяниця”: „Бє він мене, коли не кулаком, то словом приснопить. Нікого йому і соромитись: нас двоє. Щодня вже за мене береться… Бє і пє до загину… Коли яка копійка трапиться, він у тій бесіді її й посадить. Сидить у шинку, не йде до мене… Було кажу „Слухай, Грицю, як ти пусто йдеш, та й я пусто піду”. Він мене коромислом як опереже… Усе, що мала, позакладала, попродавала… Заходився він: моя хата! Тай затіявся її продавати. Я пішла до громади просити, щоб відстояли, а послі і до судді… Ну, вже він мене колинчив, колинчив після сього…”

І ця нещасна жінка не згубила розуму коло такого чоловіка, а ще й дітей в люди вивела, пяницю-чоловіка годувала! Біда не пригнічує цих міцних душею жінок, а лише викликає усі їх фізичні та розумові сили, щоб своїх дітей і себе вирятувати; і одна з цих жінок сама гордо каже: „Я з долею тай з людьми боролась та ніби і гірку долю поборола і людський недорозум”. („Молодеча боротьба”).

З більшим одчаєм скаржаться на свою недолю молодиці (див. опов. „Квітки з сльозами, сльози з квітками”): „Підеш на музики та вернувшись як почнеш плакати, в сиру землю битись! Люде веселяться, долю мають, а ми робимо і годимо та нам і світ здається не світить. Дівчата, як ті бджілки гудуть, бо в їх думок веселих багато, надії та надії; як та веселка цвітами процвітає. А нам і вбиратись не вільно. Дарма, що в скрині як налито, землі важко, а ми в старому йдемо, мов з довгою рукою старці під церквою, — йдемо дивитись на людей, як вони веселяться”. І тут читаємо ту саму променисту, образну мову.

Однак не в усіх оповіданнях малює Г. Барвінок саме горе, — ні, в деяких виводить вона й гарне, щасливе подружжя („Лихо не без добра“); в інших виявляє жінки, охоплені коханням, якому вони ціле своє життя немов співають хвальний гимн. Кохання, серед горя, недолі, безпросвітности життя селянської жінки, стає її єдиним промінням щастя, світлом, яке хоч раз на життя та освітлює його, як то є в оповіданнях „Русалка“, „Не було змалку, не буде й до останку“, і в інш.

Цікаво, що силу кохання Г. Барвінок спостерігає не лише в жіночій душі, а і в душі літнього чоловіка, який вдруге оженився. Сам вдовий і оженився зі вдовою і ось як він розбирається в своїх неясних ще для нього почуттях:

— „Чого ж це воно мені так? І весь той сум мов чарами відвело мені. І на возі мені не сидиться. Ліпше б я пішов поміж нивами по обміжках, слухав би, як жито шумить, і грає колосом. Що вже там ні говорить небіж, я його не слухаю — у мене в оку жита, жита хвилясті… Таке мені приваджується, що Бог його знає й що, а сам такий чогось добрий зробився“!

І підо впливом цього почуття любови старий вдовець робить добро свойому небожеві і вбогій вдові сусідці, і старцеві божому, а Ольга жінка його кохана „з перед очей не сходить“. („В осени літо“).

Так прекрасно виявила тут Барвінок не лише вплив кохання на душу чоловіка, а й те душевне поріднення селянина з природою, яке завжди панує в хліборобському побуті.

Чудовий тип цілком український виводить Г. Барвінок в старому дідові баштанникові („Русалка“), який сам приняв до себе маленьку дівчинку, що зявилась з жита, мов русалочка, і якої усі люди жахалися. А він, той дід самотній, на свойому степовому баштані упадав коло неї, як коло рідної дитини, і так щасливо ділили вони сухий хліб в свойому курені і радісно жилось обом, аж поки смерть діда не осиротила вдруге гарної безталанної русалочки.

Такі то цікаві постаті виступають під пером письменниці на тлі правдивого селянського побуту і в духовій красі їх безпосередньої вдачі.

В 1901 р. українське громадянство святкувало ювілей сороклітньої літературної праці Ганни Барвінок — „Поета Жіночої Долі“, як зве її Б. Грінченко (див. Літ. Наук. Вістн. 1900 р. кн. IX).

Не прилюдно провадився цей ювілей, але в затишну гостину до хутора Мотронівки зібрались приятелі й прихильники Ганни Барвінок. В своїх привітаннях вони славили її „правдиві щирі малюнки народнього життя, надзвичайно прості, але осяяні сяєвом любої нашому серцю поезії, повиті сумом того горя жіночого. І ми залюбки придивлялися до Вашого малювання, упивалися співучим словом вашої народньої мови. У нас так мало було слова. Ви були одною з перших і довгий час стояли одиноко, і це ще побільшує нашу повагу до Вас“…

Так вітали правдивим словом чернігівці свою талановиту, скромну землячку. Нам залишається додати до цього ще поетичне привітання, що його склала Ювілятці поетеса вже молодшого покоління — Дніпрова Чайка: „Низенько при землі, не розлучаючися з нею, стелився нищечком барвінок невмирущий. Лютують бури над землею, дуби тріщать, барвінок тулиться щільніш до Матері Землі. Од лютого морозу лаври зблякли, — барвінок зпід снігів зеленими гілками потішає, що не на віки ота негода та зима. Живий зеленіє з барвінку невмірущого вінок — не кривдою добутий, — хай легко ляже він на те ясне чоло, яке щирістю його в долі заробило і з давних літ його лиш пильнувало, а не тяжких славетних тих вінків.“

Ганна Барвінок померла 80 літ в 1911 р. Пройшли два покоління, село змінилось, змінилося все на Україні, але народні правдиві оповідання Ганни Барвінок зберегли нам той побут, ті прекрасні образи з глибини життя українського народу; дали нам змогу заглянути в ті прекрасні жіночі душі, намилуватися постатями жінок — виховниць нових поколінь. Вони силою волі й безпосереднім розумом вміли опанувати найтяжчі обставини життя і гордо нести тернистий вінець материнства.

За те, що Ганна Барвінок наблизила нас до цих жінок, віковічне їй від нас спасибі!