Наші визначні жінки/Олена Пчілка
| ◀ Наші визначні жінки/Ганна Барвінок | Наші визначні жінки Олена Пчілка |
Дніпрова Чайка ▶ |
|
Коли згадуєш Ольгу Петрівну Косачеву, то все стає в уяві гарна постать з прекрасними очима, тісно затисненими устами й виразом твердої непохитної волі та ясного розуму. Розум і воля справді виявились в усій її діяльності, кермували усім її і особистим і громадянським життям; вона не знала компромісу, мала певні переконання і велику мужність, щоб їх ясно й рішуче висловлювати. Усе життя вона любила український нарід і віддано йому служила своїм різким словом, ненавиділа ворогів українського народу і сміло виводила на світ усю небезпеку всякого з ними єднання: чи то були жиди, чи славетні представники російської культури — Бєлінскій, Мілюков, Толстой Лев, в якому визнавала і великий талант літературний і теж велике моральне фарисейство.
Олена Пчілка.
Ми не доцінювали тих рис прямолінійного її думання; нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона визнавала не досить націоналістичних переконань. Ми вважали її шовіністкою в найбільшім значенню того слова. Між нами (українською київською і петроградською інтеліґенцією) ще багато було незрячих політиків, що могли захоплюватися російською культурою, що соромилися одверто визнавати жидів за безумовно шкідливий для нас соціяльний і політичний елємент у російській державі. Ми не доцінювали її мужности в виразі своїх переконань і суцільности тих її переконань.
Між нею і мною ніколи не було і не могло бути тої інтимности, яка єднала її з Старицькими й Лисенками. Вона не прощала мені моїх міжнародніх звязків і симпатій, та московської мови, що я часто вживала[1]. Я не погоджувалася з думками, що панували в її пресовому органі „Рідний Край“.
Але суд історії, історії усіх страждань українського народу, виявив правдиву правоту її „шовінізму“, її впертої прямолінійности. „Несть добра із Назарету — несть добра із Москівщини“. Неправильні усі наші мрії та надії на міжнародні наші звязки. Ось перед нами український нарід в абсолютній самоті, відокремленності душиться під московським настирливим знущанням, гине в імя ідеалу московської культури з усіма її Толстими, Мілюковими, Петрами Великими і tutti quanti. Правду каже Д. Донцов: „В історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одно з найперших місць“! (Див. Л. Н. Вістник 1931 кн. V. Д. Донцов. Олена Пчілка, стр. 452).
Олена Петрівна Косачева, сестра М. П. Драгоманова, народилася 17 липня 1849 р. в Гадячу над Пслом, в родині дуже інтеліґентній і разом з тим пересякненій українством, його фолькльором і його поезією. Про свої дитячі роки Олена Пчілка пише досито докладно в своїх спогадах про М. Драгоманова (Україна 1926 кн. 2–3). Дитинство минуло дуже втішно в дуже близьких відносинах з гадяцькою дітворою. Навчились діти всього першого знання під доглядом дуже ласкавого, широко-освіченого батька.
Виростаючи, О. П. все більше здружалась зі своїм старшим братом Михайлом і розвивалася під його впливом. Середню освіту одержала вона в пансіоні в Києві, а свята всі проводила з братом. Коли ж він оженився з Людмилою Кучинською, то вона й жила в нього, в 1867 р., і бачила в них багато українців.
Тут повстало в О. П. перше зацікавлення етнографією, для якої вона зробила так багато.
В 1868 р. вона одружилась з п. Косачем, головою з'їзду мирових посередників у Новгороді Волинському, куди він повіз і свою молоду жінку. На Волині О. Косач цілком віддалась етнографії: записувала пісні, які передавала Лисенкові, перемальовувала народній орнамент і це була перша визначна праця з нашої етнографії — виданий нею в кольорах „Український Орнамент“ (в 1876 р.) з московським і французьким текстом пояснень.
На Волині вона прожила досить довгий час — то в Звяглі, то в Луцьку, то в осілості свого чоловіка в Колодежному, де вона всім серцем віддалась національному вихованню своїх старших дітей: Лесі й Михайла. Вона не хотіла віддавати їх до московських шкіл, а українських тоді не було. По Волині вона вела постійно українську пропаганду — заводила українські громадські бібліотеки, носила національний одяг, видавала свої і Лесині твори.
В 1872 р. О. П. їздила з маленькою Лесею в Відень і в Галичину, де познайомилася з Наталею Кобринською й приймала участь у її „Першому Вінку“ — і літературну, і матеріяльну.
В 1890 р. Косачі цілою родиною переїздять до Києва. Тут О. П. приймає жваву участь у „Російському Літературно-Артистичному Т-ві“, де вкупі з Старицьким, Лисенком, Мурашком (маляр) і українською молоддю вона влаштовувала українські вечірки й вистави. 1903 р. в Полтаві зорганізовано було свято Котляревського (століття української літератури). На Свято було закликано визначних українських громадян з Галичини. Напередодні свята прийшов наказ заборонити усякі українські виступи й промови в українській мові. Тільки галичанам дано було право говорити по-українськи. І Єфименкова і Стешенко сказали свої промови по-російськи, а О. П. як вийшла на катедру, висловила своє привітання по-українськи. „І самі представники влади не встигли опамятатись і зупинити мене“, каже про цей свій виступ сама О. П. в своїй автобіоґрафії[2].
В січні 1905 р. ми бачили її серед представників українського громадянства в Петербурзі: Шраг І., Дмитріїв і вона були туди делеговані до міністра Вітте в справі скасування заборони на українське слово. І як тільки послабшали переслідування на печатне слово, О. П. працює в місцевій українській пресі; редагує „Рідний Край“ спочатку в Полтаві, при найбільшій співпраці Дмитрієва, потім переїздить до Києва і там продовжує цілком самостійно видавати цю газету аж до 1914 р., коли всі газети українські були заборонені в наслідок війни.
Тяжкі часи нашої революції вона перебула в своєї дочки в Гадячі, а в 1924 році вся родина переїхала до Києва, де О. П. працювала в своїй улюбленій сфері етнографії в Академії Наук і подала кілька цінних дослідів „про легенди й пісні“ та ще „малювання на стінах“.
Чимало залишилося її літературних праць — переклади з російської мови (з Островського), власні пєси для дитячого театру і оповідання. Вона майже перша почала в них виводити не лише народне селянське життя, а й панське, побут інтеліґентів, української молоді і в них проводила свої улюблені думки. Але вони мало художні і мають цінність історичну та за ці самі її думки. Вся сила, усе велике значення О. Пчілки — це її громадська постать на тлі українських настроїв, українських ситуацій 70 років минулого століття і перших 20 літ XX віку. Вона довго зостанеться нам дорогою не лише за свої безкомпромісові переконання, а ще й за те, що вона виховала Україні такого великого мужнього поета з таким широким світоглядом, як Леся Українка.
——————
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).