Наші визначні жінки/М. Загірня
| ◀ Ольга Кобилянська | Наші визначні жінки М. Загірня |
Олександра Єфименкова ▶ |
|
Мабуть з усіх значних українських жінок не було такої скромної, як Марія Миколаївна Грінченкова. Все просто вбрана, спокійної вдачі, мовчазна, але завжди уважлива, усе навкруги спостерігаюча своїми великими розумними очима. Кохала вона свого чоловіка Бориса Грінченка з якоюсь побожною відданістю, з одним бажанням помогти йому в його великій (як вона називала) громадській праці, перебрати на себе всю неприємну частину цієї праці, а самій не виявляти себе нічим крім чести бути дружиною Грінченка. Так пройшло все її життя до самої смерти Бориса Грінченка.
Але обік із чоловіком була в Марії Миколаївни ще одна істота, яку вона теж любила віддано, гаряче, але яка принесла їй через свою хворобу чимало горя й гризоти — це була її єдина донька. Віддані обоє Грінченки одній українській ідеї, вони й думки не припускали щоб їх доня могла виховуватися в російській школі, усю першу науку подали їй у себе в хаті, складаючи для неї першу граматику української мови, перші книжки для дитячого читання.
Марія Грінченкова по походженню не була українкою. Вона народилася в 1863 р. в Богодухові, на Харківщині, в московській родині Гладіліних; вчилася в російській школі — в земській прогімназії, — і зараз же по закінченні її курсу стала в тому ж богодуховському повіті за земську вчительку. Але зустріч з Борисом Грінченком на вчительських курсах зразу запалила в чулій душі Марії Гладіліної глибоке бажання служити тому народові, серед якого жила і за який так палко, так щиро промовляв цей народолюбець.
._1934.jpg)
Марія Миколаївна Грінченкова
(Марія Загірня).
Вона зразу почала вчитися української мови і дальше її вчителювання було перейняте вже українським свідомим націоналізмом.
В 1884 р. Грінченки побралися і з першого до останнього дня це подружжя вело спільну й таку корисну для українського народу працю. Вони в ті чорні дні царського режиму несли освіту в масу українського народу, вони боролись за кожну популярну українську книжку, всякими засобами вириваючи її з зубів російської тогочасної цензури.
В 1894 р. Грінченки переїздять в Чернігів, де Борис Грінченко мав якусь посаду в земстві. Тут ми з ними й познайомилися, бо О. О. Русов саме тоді провадив там статистичну земську працю. В Чернігові була вже дружно обєднана група ідейних українців, які збирались на певні періодичні збори, але досить конспіративно; в цій групі, в цьому гуртку Грінченко був палким поетом, лідером, тоді як Шраг був його фундаментальним керовником. Багато доводилося вислухувати дорікань від палкого поета за те, що мляво ведеться українську справу, що земці не активно її підтримують. То був період усяких земських меморандумів, прохань до міністерства освіти щодо української мови в школі, й Грінченки брали жваву участь у цих земських заходах. Організація земської книгарні для учителів, упорядкування Чернігівського Шевченківського музею, все це лежало на руках Грінченка, а головним чином — на пані Марії, так само й головна їх тогочасна праця — видання дешевих українських книжечок.
Грінченко палко накидався на мене за те, що я писала книжки в російській мові, що завела дружбу з росіянами, які жили в Чернігові на засланні, гаряче обурювався проти деяких думок Драгоманова. Але ці докори ніколи не зменшували моєї пошани до фанатизму Грінченка. Коли було до них не зайдеш в їх тісну вбогу кімнатку по Чернигівському шосе, все вони за працею: пишуть, поправляють свої рукописи по вимогах цензури, або радісно корегують уже дозволений до друку рукопис.
Енергія й працездатність обох їх була дивна, особливо витривало працювала Марія Миколаївна. В неї виявився чималий талант — писати популярні для зовсім непідготованого читача речі, і зпід її пера вийшли найкращі книжечки для селян: „Як вигадано машиною їздити“, „Мудрий учитель (Сократ)“, „Орлеанська дівчина“, „Під землю (про шахти}“,. „Як визволилися Північні Американські Штати“ та багато ще інших написано цікаво та зрозуміло.
Діяльність Грінченків не могла не впасти до ока московської поліції. Почалися ріжні обшукування, труси, заборони ріжних посад, і Грінченки опинилися без жадного заробітку. На щастя, під той час у Києві наші вчені заходились видавати до друку той великий „Словар“, що його складали вже кілька літ. В 1902 р. Грінченки переїздять до Києва і там беруться науково упорядковувати увесь зібраний матеріял. До цієї тяжкої та відповідальної праці й береться Марія Миколаївна — коректа, переписування, ріжні додатки, що вона сама збирала з народніх уст.
З 1905 починається нова праця коло київської „Просвіти“. Революція 1905 р. і нова російська конституція поширили права українського народу — дозволені були просвітні організації, часописи і там завзято працює Марія Миколаївна, і скрізь цінять її глибоке знання мови. Але можна тільки дивуватися, де вона брала ті сили для цієї невсипущої праці, коли в ці саме часи доводилося їй переживати тяжке горе: на її очах вянув від сухіт її чоловік, а також єдина донька. Один по одному сходять вони в могилу, і залишається Марія Грінченкова сама одна-одинока, як палець. З уст цієї твердої духом жінка ми чуємо такі розпучливі слова: „Життя порожнє, все опустіло. Нема чим жити. Лишилась тільки праця, і я житиму для праці“.
А праці тої багато на Україні; кожна свідома українка має до чого прикласти руки й серце. Науковою працею й жила Марія Грінченкова останні роки свого життя. Прийшли більшовики, принесли з собою тяжку недолю українському народові. Марія Грінченкова не похитнулася залишилася на своїй стійці, не кинула можливої праці для української науки. Вже в 1919 р. перший відділ Київської Академії Наук призначує її постійним членом-редактором нового словника живої української мови. Цій праці вона віддає всі свої останні сили; серед неї ж застає її й смерть 15 липня 1928 р.
В некролозі її сказано: „Надруковані томи Російсько-Українського словника на кожній сторінці носять сліди і глибокого знання і того непомильного чуття народньої мови, що властиве вибраним лише натурам“ (Пролет. Правда Ч. 164 1928 р.)
Марія Грінченкова — це жінка незломного духу, з надзвичайно твердою волею і невсипущою енерґією. Серед жінок свого покоління, каже С. Єфремов, вона була в перших лавах просто, як робітниця, що совісно, скромно додержувала загального темпу в роботі і ніколи не сходила зі свойого шляху. Всяке дезертирство було просто органічно нестерпне для її натури, як нестерпна була їй нещирість та лукавство в товариських стосунках. Мила й лагідна в особистому житті вона вміла твердо й непохитно додержувати одної громадської лінії, і тут уже не знала компромісів, не терпіла поступок; кривдити душею вона не вміла“.[1]
Марія Грінченкова, Олександра Єфименкова, Олена Пчілка зоріли в нашому громадянстві, в нашій світлій науці в тяжкі часи безпросвітного знущання над нашим народом; вони йшли тернистим шляхом, не знаючи ні компромісів, ні боязкого дезертирства, — і стоять перед нами, як моральні зразки свідомих і шляхетних українських жінок. Вони відійшли від нас із тим скарбом пройденого життя, який висловив Шевченко в словах: У нас нема зерна неправди за собою!
■■■■■■■■■■■■
■■■■■■■■■■■■
——————
- ↑ Див. Записки Істор. Філолог. відділу кн. XXI–XXII 1928 р. С. Єфремов. Марія Грінченко