Наші визначні жінки/Олександра Єфименкова
| ◀ М. Загірня | Наші визначні жінки Олександра Єфименкова |
Любов Яновська ▶ |
|
Ми познайомились у Чернігові: Єфименки щойно повернулися з заслання, а ми з Праги. У Олександри Яковлівни було 5 дітей; у мене в той час одне немовлятко — син Михайло. Чоловіки наші зразу затоваришували на ґрунті українських справ, я боялася Олександри Яковлівни.
О. Єфименкова.
Вона була така вчена, така певна себе, так завжди заглиблена в книжках, в науку; я була перед нею легкодухом, нестримною особою, що шукала життєвої правди, захоплювалася політикою. Тільки пізніше в Харкові я зрозуміла, що то за велика душа, що то за ясний розум у цієї жінки і як він виявляється у всіх детайлях її особистого життя. І тут, у Харкові, у нас установилися інтимні, дружні, незломні відносини.
Це була вчена жінка, але цілком самоук, яка сама взяла з сирих наукових матеріялів певні знання й освітлювала їх своєю ясною думкою. Так було з тим розумінням історії українського народу, яке виявила історична критика в її історичних працях. („Історія України“, „Історія Українського Народу“, „Южная Русь“). Завдяки цим працям Харківський Університет визнав її професором і почесним доктором історії.
Сама по походженню росіянка, вона вся віддалася потребам українського народу і своїм талановитим пером вияснила в російській пресі несправедливе становище його щодо національних прав. В Петрограді на катедрі української історії на Жіночих Бестужевських Курсах вона організувала свій історичний семінар; кількох своїх слухачок захопила, зацікавила історією українського народу, виховала в них і симпатію до його долі та дала їм певну наукову методу для самостійних дослідів. Молодь скрізь і шанувала її і горнулася до неї, бо почула її велику, чулу душу.
Ця чужинка з далекої півночі зуміла так глибоко зрозуміти нашого південного, такого чисто національного українського фільософа, Григорія Сковороду, і її праця найкраще поясняє його фільософію. Взагалі глибоко вдумлива Єфименкова обік з історією завжди цікавилася фільософією, особливо її моральними постулятами. Деякий час вона була дуже захоплена фільософією Толстого, його „непротивленням злу“.
Свої особисті тяжкі переживання вона переносила з дивовижною мужністю. В Харкові, де (в 90-х р.) Петро Савич Єфименко служив в якомусь Поземельному Банку, він заслаб на епілєпсію. Припадки ставали остільки часті й непередбачені, що він часто падав на вулиці; чужі люди привозили його додому, несвідомого. Олександра Яковлівна не мала ані хвилі спокою, а вона мусіла працювати — бо ж мала 4 дітей, та всі по гімназіях, платні ж банкової не вистачало. Отож сяде Єфименкова за писання статті, навкруги великі купи книжок, тихо в хаті, можна працювати, — але думка втікає від пожовтілих сторінок старих книжок, біжить вулицями Харкова, слідом за високою постаттю дорогого чоловіка, що його ось може вже захопила страшна хвороба, лежить він на брудному камінню й піна вкриває дороге обличчя. І схоплюється бідна жінка, жене від себе страшний привид присилує себе читати старі фоліянти.
Скоро хвороба почала перешкоджати чоловікові О. Я. добре виконувати свої службові обовязки, а втратити посаду було не можливо, Тоді по згоді з директором банку стала О. Я. брати чоловікову працю додому: чого він за день не подужав зробити, то вона по ночах надолужувала.
Алє стерегло її ще нове горе: старша дочка Ася вже 16 літ збожеволіла; перестала їсти, а всякі харчі з дому носила до вбогих людей; в кварталах харківської бідноти проводила цілі дні, вертаючися часом дуже пізно. Ніякі прохання нещасної матері не впливали, Ася закинула науку, лише читала по вбогих хатках пізніші твори Л. Толстого. Скоро її ненормальне положення примусило матір віддати доньку до лікарні, де вона незабром і померла від добровільного виснаження.
Це було страшне горе для О. Яковлівни: Ася і Тарас були старші діти її, їх визначними розумовими здібностями вона так раділа. Її обхопив жах: чи це спадщина батькової хвороби, чи не озоветься вона й на молодших дітях. А серед цього суму, розпуки робота не стояла, й думки талановитої письменниці не вгасали, навпаки, вони прямували до глибоких питань людського життя.
Було прийдеш до них у тісне помешкання — сидить О. Я. в великому кріслі, на столі, на долівці купи книг, на колінах розкрита книга, а сама господиня сперлася головою на руку і в очах глибока дума. На хвилю блисне радість, що прийшов хтось для неї милий. Сяду на низенькім ослоні біля її ніг, усе їй викладу, усі сумніви бунтарської душі, а потім слухаю її глибокої фільософії, її правдиві психольоґічні спостереження, її гуманні соціяльні погляди. З усіх кутків хати виглядають злидні, нога письменниці в діравому черевику, з кухні лунають молоді голоси, — то студентки приходять, допомагають дорогій письменниці в господарстві… І кожний коло неї переживав золоті хвилини…
В початку XX віку Єфименки цілою родиною переїхали до Петербургу. Петро Савич на другий рік помер, але О. Я. вже займала катедру української історії на Бестужевських Курсах і своєю платнею удержувала родину. Найменша донька Таня виявляла визначні поетичні здібності. Тарас добре вчився в якійсь вищій спеціяльній школі. Оточена молоддю (курсистками) в сприятливих для наукової праці обставинах О. Я. жила, мала моральне задоволення.
Літом в 1918 р. О. Я. поїхала з Танею на Харківщину. Вона її любила, мала там чимало приятелів серед професорів (Багалій, Сумцов) і місцевих землевласників. І ось приїхали мати й донька в якесь село на вакації на літо — і прийшла якась чужинецька банда й убила і стареньку вчену письменницю і молоду поетесу. Тоді ніяке людські життя не мало жадної вартости. Банди розносили смерть і добрим і злим…
Залишились учені праці, талановиті публіцистичні статті пані Єфименкової за українську мову, за Турбаївську катастрофу — залишилась невміруща добра память про ту українську письменницю з Холмогор, яка маючи лише гімназіяльну науку, сама своєю власною працею стала першою жінкою доктором історії на Україні. Залишились спогади за чулу душу цієї великої жінки, яка озивалась на все добре, велике і гріла ласкою всіх, хто до неї наближався.