Наші визначні жінки/Уляна Кравченко

by Софія Русова

◀  Наталія Кобринська

Наші визначні жінки Софія Русова Уляна Кравченко

Марко Вовчок ▶

Коломия: Редакція часопису „Жіноча доля”, 1934

УЛЯНА КРАВЧЕНКО

(Юлія Шнайдер — Нементовська).

Серед піонірок жіночого відродження в Галичині стоїть зовсім окремо постать визначної поетеси Уляни Кравченко.

Уляна Кравченко. До цього часу ми не маємо її біографії, з якою могли б ближче підійти до цієї надзвичайної людини, зрозуміти ті переживання її душі, які відбились такими глибокими думками в її поетичних творах. Вони цілком перейняті безмежною любовю до України, до її народу, але це не є той романтично-етноґрафічний патріотизм, який лунає в усій українській ліриці XIX в., хоч сама поетеса своїми молодими роками і належить до кінця того століття. В поезії Уляни Кравченко бренить щось інше, більш широке гуманістичне, щось близьке до найкращих принципів соціялізму, який саме в 80-і 90-і роки захоплював найкращих українських учених і літераторів (Драгоманів, Франко, Зібер, Вовк і др.) До їх думок жадно прислухується молода співробітниця Наталії Кобринської і сама в душі своїй глибоко перетворює їх у щирі палкі слова.

Вона сама про себе каже: „Дивний мій цілий світогляд, дивний та інший, як у тих, що мене окружають. Читаю Шевченка та писати так не пишу. Не переймаюсь, не наслідую нікого, нічого не напишу, не скажу; або скажу, коли найду мову на це, що в душі моїй від літ залягає. Кипучою мовою слова попливуть, я правду терням добула”!^[1]

Це слова великого поета, який вірить, що знайде саме відповідне слово, щоб висловити правду. І далі вона себе називає співачкою недолі страждучих і обремененних… „тому, що не може бачити і не жаліти, що між людьми замного голодних, нещасних“…

Печаль моя з тими посестріла,
Що в ланцюгах, що зносять горя гнет.
На те терплю я, що цю чернь любила
За ню боролась, в бідноті живучу,
Їй голосила світлих мислей лет,
В її побіду вірила блескучу!

В кількох словах своєї біографії^[2] вона щиро признається, що „колись в ранні молоді роки вона відверталася від виду нужди, іменно тому, що краса в душі царила, і краси бажала, що затяжко було бачити нуждарів, поборювати себе треба було волі міццю. І я в блесках і звуках купалась в ранці життя… Та пізнавши людське горе зблизька, не можу замкнути очей — не можу про одну зовнішню красу співати — рада б піснею, ділом горе людей зменшити…“

І вона, тільки скінчивши семінар, іде учителювати в народню школу, несе туди „в народ” найкращий цвіт своїх думок, свою молоду повну любови енергію. Її вже не тягне в країну краси в Італію — її дух лине туди, „де наш край, мужицька де сімя”!

Почавши працювати коло сучасного їй руху жіночого визволення, вона скоро переходить до більш широких тем, до свого народу, якому присвячує багато гарних і дуже сильних поезій і вже в 1884 р. каже:

Люблю тебе, народе мій убогий,
хоч ти в ярмі.
Люблю тебе хоч ти, тяжкий невіжа,
живеш у тьмі!

І не розкриваючи перед нами інтимних причин її смутку й журби, вона дає нам більш глибоке іх пояснення:

О, як же можна думати про щастя,
Де нужда точить море сліз і крови?

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

Коли б не чула, що говорять люди,

Терплять насилля від тиранів світа,
Коли б не знала, що є в світі зло,
Коли б не знала… я була б щаслива!

Скільки щирости й правдивої розпуки почувається, в цих журливих переживаннях поета, і не дурно ціла низка цих віршів названа автором „З пісень болю”.

Уляна Кравченко має широку літературну освіту. Вона знає Гайне, Шіллєра, Ленау, О. Толстого, Шевченка, Франка і інш. Деякий їх твір наче наводить її на якусь рідну їй тему, але зараз же вона випещує її в своїй творчій глибині цілком по-свойому, додаючи їй свої думки, свої змагання.

Ось так рівнобіжно написала вона на тему О. Толстого — „Ти знаєш край”, але вклала до неї свої власні образи, слова. В усій своїй творчості вона залишається оригінальною, особливою, як це й сама за себе каже:

Собою я…
Коли б мусіла я бути іншою,
Жаль було б мені себе самої,
Не жила б я — коли б я мусіла
Бути не собою — а іншою…
Фальшу маски ненавиджу,
Такою хочу бути, якою душа моя,
Коли б іншою явитися доводилося,
Марніла б я, як квітка без води…

І от у цій самотності почувається в нашої поетеси щось велике, на що вона спирається і в своїй творчості, і в свойому життю. Це велике є — її релігійність, її щира упевненість в існуванні морального Абсолюта. В українській поезії мало лунають такі песимістичні стогони, які ми бачимо віршах У. Кравченко „З глибині”. В усіх є або звернення-оклик, або молитва до всемогутнього Духа-Отця Вселенної, щоб дав „сили серцю до життя по правді, до жертви в ділах”… „Prima vera”, стор. 83). І разом з цим великим Богом живе в душі нашої поетеси ще одне божество, яким живе, якому вона служить віддано — це Україна, — і в віршах її вириваються час від часу такі глибокі пережиті слова:

Україно! Єдина ти на світі,
Яка ти мені мила і свята;
Моя ти Нене, я ж твоя дитина,
Що суть душі завдячує тобі!

В У. Кравченко, як у самої людини, так і в її поезії почувається духова моральна сила, яка корисно впливає на молодь, виховує її в принципах високого розуміння обовязків у життю. В якихось „Спогадах”^[3] цілком справедливо сказано, що читання поезій У. Кравченко викликує „душевне піднесення, хочеться бути ліпшою, потрібною в життю, мати силу йти на новий шлях”.

От через що ця шановна піонірка жіночого відродження в Галичині має право присвятити молоді цілу збірку своїх поезій і сказати в ній:

Одна лиш ціль,
Тому з нас кождий присягає
У Твоїх стіп:
Приймемо, з пут Тебе звільнити,
І труд і біль,
Для Тебе кров дамо пролити!!

Щаслива українська молодь, що має в своїй літературі таких духових керівниць, як О. Кобилянська, Леся Українка і У. Кравченко.^[4]

---

---

——————

1. Див. У. Кравченко Спроба характеристики її творчости. В. Міропільський „Дзвони” ч. 4–5. 1933 р.
2. Див. Нова Хата ч. 12. 1928.
3. Нова Хата ч. 12. 1928 р.
4. Джерела: Твори У. Кравченко. „Час“ (буковинський). Стат. М. Омельченко, У. Кравченко. 1933 р. ч. 1249–1250. „Нова Хата“ 1928 р. ч. 12. “Дзвони“. 1933. ч. 4–5.