Верховина і інші оповідання/На Купала — на Івана

Матеріал з Вікіджерел
Верховина і інші оповідання
Марко Черемшина
На Купала — на Івана
Краків: Українське видавництво, 1940
На Купала — на Івана


I.

Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.

Відьми в ночі на раду скликає, мушками світить перед русалками, рікою вінки долів пускає, лісами любість підкидає.

Та й полонинами 'д ґаздам присідається.

Нашіптує Іванові Шепитарюкові у стаї при ватрі на полонинці на волоськім боці.

— Зійди-ко, тезку, на ляцкий бік у село ід своїй ґаздини, бо тот ревізор білявенький не годен через ню ні спати, ні їсти!

Шепитарюк не похочує маржину на маржита лишати:

— Єк вона ґаздиня, то ревізорови хати не відтворит, а єк вона ніхтолиця[1], то єї я не всокочу[2].

Але святий швидко перебиває:

— Не сокоти, брате, жінки та й збудешси єї молодої. — Пташка паруєси з пташков, мушка з мушков, рибка з рибков, самець у лісі із самичков, а ти шлюбну жінку лишив саму на подушках під джергами та й лінуєшси єї у таке велике свято відознати[3]? Спамятайси, тезку, і сідлай коня та перебіжи нічма Черемош, єк ревізори муть спати, та й розвеселиш молоду жінку і мені завтра покладеш свічку на вівтарі.

— Молодиця Мочернакового роду, чей не подивитси на лєнку, чей не осоромит роду. У неї робота жде на роботу, нема коли пустим требувати. Та й коби хоть образ, а то кривоустий!

„Але той ревізор не з-добра наймив собі на найближчім ґруни хату, не з-добра вечерами на гармонії грає.

„Грай собі, зайдею[4], фартушанкам[5] своїм, а моя ґаздиня твої гри не чує. А ти шо против неї?

„Та-же у неї цвіт у личку горит, а ти єк надута кишка.

„На твою кушкату, закривлену тварь ке кине, голубим оком моя Марічка, не покладе своєї весни під твоїми грузькими обцасами.

„То годна та дужя та красна у мене ґаздиня, то душа моя
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
1
„Ше тепер мені жьиль, шо не зганьбив я мельничку за мою ґаздиню:

„Насипаю я у кіш на-раз мливо, а вона підсміхаєси.

— Не разуйте, Йванку, лиш питлюйте, брачіку, бо ваші гості разового хлібця в рот не возмут…

— Єкі гості? — питаю, а вона вже відрікає:

— Ніби ви не знаєте, таже тот присадковатий ревізор кривоустий, тот Збишко Пришковский, шо за вашою ґаздинею пропадає.

— Тот теребилюлька[6] від граничарів[7]?

— Той-той зеленюк із Попадюкового ґруня.

— А єк же він пропадає?

— Каже, шо навіть аби угинув, то відбере вам вашу ґаздиню.

— Та ж то не квітку урвати!

— А такий бараба того питає?

— А я де?

— Ви, Йванку, граєте полонинами та зимарьками на волоскім боці, а зеленюк попід вікна: добрийдень душко!

— А ви тото чули?

— Ей-га, чи лишень тото? Ти — каже він, — молодичко, зриваєш мені очі, ріжеш моє серце. У чім, — каже — красна квітко, та личко своє іскупала, шо воно мене з розуму ізводит? Увес широкий та довгий край, — каже — я перезнав, переслідкував, а такої не надибав. Ой возьму я тебе, — каже — файна квітко, та й у свій рідний край пересажу, шоби ти там межи Прушковскими цвила їм і мені на славу!…

— А моя шо йому відповіла?

— У личко червоніла і сміяласи.

„Дес та смучя мельничка серед села сидит та й усе чує, та й знає”
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
1

Іванів вівчар Дмитро приніс овечий подій у стаю і божився, що зараз дістане від свого ґазди тютюну повну люльку, бо має йому щось важне сказати.

Шепитарюк став його про тоту важніть допитуватись, але вівчар не пускав з себе пари, доки не учув у жмені маркотку[8]. Тоді розповів він ґазді, що у явірнику здибав його тот низький, кривоустий зеленюк-ревізор і казав ґазді переказати, що його ґаздиня робить завтра за його дєдю обід і хоче, аби її ґазда цієї ночі збіг у село до хати. Та й казав, аби ґазда переходив хітарь[9] Копилашевим плаєм, а він сам там буде на варті і ґазду миром перепустить через Черемош.

Шепетарюк ніби сварив вівчаря за то-то, що його здурив і за-дурно вигулив[10] жменю тютюну, але в середині був вдоволений, бо під вагою тої новини рішився поїхати конем до своєї ґаздині і відсвяткувати свого та й дядевого патрона обідом і помиками за дєдеву душу, аби дєдя і сього року знав на тім світі, що доброго сина та добру невістку лишив у своїм дворі, на талані своїм.

Однако шос мене отік спирає, але я таки збіжу долів, а ти, Митрику, пантруй ватри і трембіти!

І Шепитерюк осідлав коня, напертав скоромою[11] у бесагах і пропав у Копилашевім плаю…

—        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —        —
II.

Ніч срібна, найсрібніша.

Місяць везе у срібній чайці голого Купала-Івана над Ґорґанами[12], а зорі прижмурились із стиду й у ліси порозбігалися боками.

Небо гей на морі піна.

А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.

А з того неба Купало любість по землі сіє…

А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає.

А затим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює.

Бо любість одно крило біле, а друге темне має.

А як той вогонь забрив у Черемош, тоді чорна тінь із берега йому межи-очі з дубельтівки плюнула.

Луснув стріл у зорі, погас вогонь у броді, розбігся смертельний гомін лісами
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
1
—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —
Купало на небі обізрівся і золотим пером записав котрусь душу усвої книги
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
1
—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Як оком кліпнути, нетлінні нявки[13] урвали танець над рікою, а чугайстир[14] шпурнув арідникові[15] плитою у його чорні ребра.

Черемош ударив скоками у скали, а скали застогнали…

Ліси похитали головами і згійкали на тоту чорну тінь, що з берега стрілом найсрібнішу ніч прострілила…


III.

Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.

Бере та й сонцем зарінки сушить. Лісами холоди віником вимітає, у деревині соки переварює, запахами в перекотах дише.

Муху роями на сонце випускає, маржину у зелену ліщину загонить, бджілку на солодкі меди веде.

Птахам яєчка у гніздах вигріває, дівчатам ягоди у кошелі мече, дітвору грибами в росу гулить, зіллю силу дає, папоротин квіт збирає.

Мисливцям звір множить, орлам зайчинів на конюшинці показує, рибарикам рибку підкидає.

Полонинами молока в бербениці наливає, скором пряче ід — Петрі.

Скали розпікає, гаддя на камінню гріє.

Барабульку та й кукурудзку з землі за чівку на сонце витягає.

Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий та запашний та ясний.

Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова ґаздиня — тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить.

Тота, що очима потинає…

В церкві жінки Іванів вівтарь зіллями убирають гей до шлюбу:

— Гей, Іванчіку божий, Іванчіку чорно-бривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав шо ерстити, аби-с мав де у кумах бувати!

Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь.

Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід ґаздам і ґаздиням і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєді. Навіть панотець прошений. Будуть ґазди і ґаздині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покійникові душя радуватися…

А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває.

А панотець, що́ приязно службу править — що́ красно говорить:

— Дивіться, — каже — люди: сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси[16] і дараби вяже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід вяже!

— Най-же цес нарід каїться, най свою Україну шанує!

— Най хлоп — хлопа трима́ється, най свою віру держить.

— Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!

Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.

Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметушилася.

Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли шандарі мерця пороти.

Нарід глотиться, а шандарі кольбами у груди.

— Ба кого ви, паничіки, в трупарни поклали?

Шандарі здвигають плечима.

Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала:

— Та же то тварь Шепитарюкова!

— Ба варе котрого?

— Івана Іванового.

— Цего, шо напротив Паладюкового ґруня.

— Того самого!

А Шепитарючка як тото почула, та як не заверещить, аж трупарня здриглася:

— То його убив ревізор кривоустий!

— Брешеш, жінко, — боронили шандарі.

— Бігме, кривоустий, ґазду мені стратив?

Та й скочила понад кольби до трупарні, як громом підкинена.

Трупарня із жалю тріскає. А нарід ломить собі голову і руки.

Вийшов панотець з церкви, а шандарі його хап попід пахи та й просто до міста.

— Та за шо нам панотця берето?

— За його казання!

— А того, шо ґазду убив, на суд не ведете?

— Вам засій від того, пся кров, собача!…



——————

  1. Ніхтолиця — лиха жінка.
  2. Всокотити — встерегти.
  3. Відознати — відвідати.
  4. Зайдей — зайда, зайшлий.
  5. Фартушанка — міщанка (іронічно).
  6. Теребилюлька — непотріб.
  7. Граничар — граничний сторож.
  8. Маркотка — махорка, рід тютюну.
  9. Хітарь, хитарь — границя.
  10. Вигулити — видобути.
  11. Скорома — молоко.
  12. Ґорґани — 1. подовгуваті хребти гір, Ч. 2. звали каменюк, що лежать на верхах гір.
  13. Нявка — мавка, лісова русалка.
  14. Чугайстир — лісовий дух
  15. Арідник — чорт.
  16. Ліса — пліт.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1998 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1927 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.