До мого фортепяно.
Елеґія.
Мій давній друже! мушу я с тобою
Розстатися надо́вго.... Жаль мені!
С тобою звикла я ділитися журбо́ю,
Вповідувать думки́ веселі і сумні́.
Тож при тобі́, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитя́чеє моє.
Як сяду при тобі́ я в час вечірний,
Багато спо́гадів тоді встає.
Картина повстає: зібравсь гурто́чок.
Провадить речі, і співа, й гука́.
На клавіша́х твоїх швидки́й, гучни́й таночок
Чиясь весела виграва́ рука.
Та хто се плаче там, в другі́й хатині?
Чиє ридання стри́мане, тяжке́?…
Не-сила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття́ гірке́.
Чого́ я плакала тоді, чого́ ридала?
Тоді ж кругом так ве́село було.....
Ох, певне, ли́хо се́рцем почува́ла,
Що на мене́ мов хма́ра грі́зна йшло!
Серед недолі, тя́жкого тума́ну
Були й для ме́не про́міні ясні.
Годину ма́ла не одну́ коха́ну,
Як забувала всі жалі́ свої.
Коли я смуток свій на струни клала,
Зьявлялась ціла зграя красних мрій,
Весе́лкою моя надія грала,
Дале́ко линув ду́мок ле́хкий рій.
Від ме́не, друже, не таїв нічо́го!
Свої всі гуки ти мені віддав,
На тя́жкеє страждання серця мо́го
Мені лагідную потіху слав.
Розстаємо́сь надовго ми с тобою!
Зостанешся ти в самоті німій.
А я не матиму де дітися з журбою....
Прощай же, давній, любий друже мій!
|
