I
Весня́ноі ночі, як в небі висо́ко
Стоять білі хмароньки в кру́зі;
Як вітер шепоче й зітхає глибоко
У сонному темному лузі;
Як тихо усюди, і в полі, і в хаті,
Як співи затихнуть дівочі;
Як втомить ся мати співати дитяті
Й закриє утомлені очі;
Як сни золотиї колишуть дитину
І стелють їй мрії барвисті;
Як сам соловейко малий на хвилину
Замовкне в кубе́лечку, в листі; —
Тоді затремтять полохливо, швиденько
Скрізь тіні химерниї, дрібні,
І спустить до долу тоді місяче́нько,
Мов струни, ті проміні срібні; —
Тоді від захо́ду, зо мгли теємно́ї,
З оселі вечірньої мрії,
Луна пронесеться від пісні дивно́ї,
Гучно́ї, мов гімни надії.
І ангол величний з зоре́ю на чо́лі,
Мов хмарка прозора, поплине,
Сіяючи світлом одвічної волі,
До місяця вгору полине;
І тихо руками до струн променистих
Співець яснокрилий торкнеться,
І лехкая зграя аккордів перлистих
Із неба на землю поллється.
Той голос надзе́мний часа́ми лунає
В піснях соловейка на ве́сні, —
І тілько обра́нець між людьми здолає
Співать тії гімни небесні.
II.
У маленькій хатинці, у тихім куточку,
Мати спить і дитина маленька.
У віконце одчинене линуть з садочку
Урочисті пісні́ соловейка.
Мати спить, над колискою сина схилившись,
Певне, пісню малому співала,
А тепер, як приспала його, — утомившись,
Край його́ і сама́ задрімала.
Спить маленький; матусину руку щільне́нько
Обняли рученята дрібниї;
Перед ним красні мрії снуються легенько,
Невиразні, але чарівниі.
І крізь сон йому чується снів соловйовий,
Тонкі пахощі квітів з садочку,
У віконце вривається легіт майовий,
Промінь місячний гра на видочку…
Раптом стихло усе.... і з небес залунала
Пісня та́ чарівна̀ янголина.
Тую пісню дитина скрізь сон почувала —
І всміхала ся любо дитина.
III.
Ріс же той хлопчик при неньці коханій,
Що обіцяла ясну́
Долю і славу дитині жаданій,
Як колихала до сну:
„Спи, любий синоньку! спи моя врода!
Будеш ти в сьвітї щасливий,
Буде тобі поміж людьми догода, —
Ти-ж бо у мене вродливий!“…
Виріс той хлопчик, вродливий та гожий,
Гарний як малево став,
Голос до того дзвінки́й мав, хороший,
Штучно, чудово співав.
Слави шукав по сьвітах він усюди —
І запобіг, і знайшов:
Юрбами всюди зіхо́дились люди,
Всяк його слухати йшов.
Всі його знали, усі дивували,
Чув він хвалу́ собі скрізь,
Бачив, як у́сміхи вті́шливі грали, —
Тілько не бачив він сліз.
Голос блискучий, мов крига ясна́я,
Штучниї співи дзвінкі
Тішили так, і юрба́ навісна́я
Кидала квіти й вінки.
„Сла̀ва митце́ві!“… Та доля лихая
Зрадила хутко його.
За̀бавка людім знайшла ся другая!
Збув ся він слави, всього́!
Хто так недавно приймав гучну славу,
Світ того хутко забув:
Кинув співець тоді ю́рбу лукаву,
В рідний свій край повернув.
Бідний мистець! він зневірив ся в людях!
У глушині́ самотни́й,
З гордим, холодним призирством у грудях
Жив він забутий, смутний.
IV.
Ходить сму́тний співець по хатині,
Зсунув брови, заломлює руки;
Смутно, гірко йому в самотині,
Серце рветь ся від жалю, від муки.
Став співець край віконця малого,
Погляд звів геть на небо нічнеє,
Ніч суворо дивилась на нього…
І промовив він слово сумнеє:
„Тяжко жити в зрадливому світі!
В серці рани глибокі палають,
Серце вра́жене буде щеміти,
Поки в землю його не сховають!“…
На устах слово прикре німіє…
У садочку так глухо і темно.
Соловейків нема. Вітер віє,
Шелестить верховіттям таємно.
І подумав співець: „Ох, як скучно!
Там же, в світі, в часи незабутні
Було ве́село, ясно та бучно!
Втіха, квіти і лаври славутні…
„Що се? знов я той чад споминаю?!
Ні, я з памьяти вирву ту славу!
Я нена́вижу, я проклинаю
Ту юрбу́ неправдиву, лукаву!“
Гордо бли́снув очима й зважливо
Чо́ло в гору підвів на хвилину,
Потім знов похилив ся журливо…
Що́ згадав він у сюю годину?
Він згадав, як в сій самій хатині
З ним була його ненька рідне́нька;
Тихо, любо жило ся дитині,
І ніщо не сушило серденька.
Любі спо́гади!… „Ночі весняні,
Ночі місячні… спів соловїний…
Потім співи матусі кохані…
Знову спів, — дивний спів, янголиний!…
„Хто співав? Де? Коли чув я теє?…
Не згадаю!“ покликнув у тузі…
Слав проміння йому золотеє
Місяць з неба, сіяючи в крузі.
„Я згадав! я той спів памьятаю!
О, як би́ та юрба́ неправдива
Вчула, я́к я тепер заспіваю! —
Скамяніла-б з нестяму та дива!“
І мистець заспівав; але штучно,
Дивно, гостро той спів розлягав ся,
Якось дико, хоч гордо та гучно,
Забренів, затремтів — і порвав ся.
Заломив-же співець тоді руки:
„Ні! минулі часи ті щасливі!“…
Полились не мистецькії гуки,
А ридання гіркі, рослачливі.
V.
Не день, не годину, в журбі та в печалі,
Прожив той співець, як в пустині,
А далі запрагнув гіркі свої жалі
Впові́дати щирій людині.
Та люде чужі тих розмов не приймали,
Що́ лю́дям до жалю чужо́го?
Одні позіхали, байдуже мовчали,
А другі тікали від нього.
Коли-ж хто з своєю журбою до нього,
Неначе до друга, вдавав ся, —
Співець утікав тоді сам вже від того,
Від жалів чужих він ховав ся.
Вернув ся до дому у тяжкій розраді
І сумно схилив своє чо́ло.
„Чі варто-ж в людей сих шукати поради?
Нікчемні тут люде навколо!
„Нікчемна в них радість і втіха нікчемна,
Усяк з них за себе лиш дбає,
І що-ж для них туга співецька таємна
Чуття у них в серці не має!
„Кому я віддав дорогі самоцвіти
Найвищого чистого хисту?
Чі варто-ж під ноги їм кидати квіти,
Снувати веселку барвисту?
„Не варто служити химерному світу!
Нехай в самотині загину,
Але вже я більше прекрасного цвіту
Під ноги тій зграї не кину!“
Тьмари́ли ся ду́мки і серце боліло…
Співець підійшов до віконця:
В садочку все квітом весняним біліло,
Сміяло ся про́міння сонця.
Вже сонце котилось до темного бору
І в теплім промінні купало
І я́рі лани́, і веселую го́ру, —
Навколо все барвами грало,
І вабило яснеє сонце злотисте
Співця з його сму́тної хати
Туди, в теє поле простореє чисте,
По волі гуляти-блукати.
І вийшов співець геть із хати сумно́ї,
На вулицю вийшов сельськую,
Корив ся принаді весни чарівної,
Забуть хотів тугу тяжкую.
На вулиці там недалечко стояла
Громадка людей невелика,
З середини тої громадки лунала
Журливая, чула музика.
Співець приступив до гурточку малого
Поглянути, що́ там такеє?
Там лірник сидів собі долі, — край нього
Поводарь, хлопьятко малеє.
Що-далі все більше людей прибувало,
Вихо́дили з кожної хати,
Стареє й малеє до гурту ставало
Сліпого співця вислуха́ти.
Їм лі́рник співав про колишню неволю,
„Даре́мщину-па́нщину“ злую,
Про тую нещасну підданськую долю,
Про панську сваволю лихую.
А ліра голосить, квили́ть жалібниця, —
„Сирітки“ сліпець починає.
Ой, вже не одна у гурті́ молодиця
Хустиною сльози втирає.
Он плаче в куточку дівчатко маленьке,
В знесиллі схилилось до тина,
Від плачу стинаєть ся тіло худеньке:
Сирітка — та́ бідна дити́на!…
Кінчала ся пісня, слова жалібниї
Змінили ся в слово потіхи:
Що та́м десь, у Бога, за муки земниї —
Небе́снії ждуть нас утіхи.
Слова потішали, а голос і ліра
Як перш голосили-ридали,
Лагідна потіха і ясная віра
Зникали, в жалю потопали…
„Нема в світі правди!“ Сей крик роспачливий
Не співом, а плачем озвав ся.
Сей по́клик гірки́й, безнадійний, вразливий
Співцеві у серці віддав ся, —
Мов серце розкраяв… Тяжкі́ї ридання
Співцеві зняли ся у грудях;
Він кинув ся геть, геть від того співання,
Що пла́чем озвалось по людях.
Пішов він далеко від тої громади,
Але не до білого двору,
Пішов до діброви шукати поради,
До темного сму́тного бору.
Там довго блукав він по темному борі,
За ним його туга літала.
Вже й нічка настала, засяяли зорі
І темрява бір залягала.
Співець не вважав ні на тіні ворожі,
Що скрізь від дерев простягли ся,
Співець не вважав ні на зіроньки гожі,
Що тихим огнем зайняли ся;
Не схо́дили з мислі йому тії гуки,
То тихі, то сумно-здужалі,
Були в них якісь недоспівані муки,
Якісь недомовлені жалі;
І тяжко йому невиразниї муки
Серде́нько зболілеє стисли, —
Співець роспачливо здійняв свої руки,
В очах йому сльози заблисли.
„Як би́ мені знову колишняя сила,
Як би мені гуки міцниї,
Тоді-б мене туга оця не гнітила!
Ох, співи мої голосниї!…
Коли-б же тепер хоч на час, на годину
Вернути співецьку потугу,
Полинув би спів мій на цілу краіну,
Домовив би гіркую тугу!
Не марної слави, не сміху пустого, —
Я сліз буду в світі шукати,
Для сліз отих щирих, для смутку святого
Ще варто і жити й співати!“
На небо він глянув очима смутни́ми.
Од місяця проміні впали
Йому на обличчя стріла́ми срібни́ми,
В сльозах йому срі́блом заграли.
Лагіднеє світло до серця проникло,
Серде́нько міцніше забилось,
І все, що давно було з памяти зникло,
Зненацька так ясно зьявилось.
І співи матусі, й дитячії мрії,
І місячні ночі на-ве́сні,
І співи гучниї, мов гімни надії
Забутиї співи небесні —
Він все пригадав… Раптом пісня чудова
Навколо геть-геть залунала,
Луну підхопила зелена діброва
І з вітром далеко послала.
Відко́ли на світі пісні гомоніли,
Такої не чуто ніколи.
Все стихло, а вільниї гуки летіли
Далеко за гори, за доли…
VI.
Знов співець у широкому світі.
Знов його наче Бога вітають,
Люде сиплють і лаври і квіти,
Дорогі подарунки складають.
Ясна саля вся світлом палає,
Гром плескання, громада без-ліку,
Гомонить люд, співця викликає, —
Він придбав собі славу велику!
На кону́ він. Мов хвилі морськії
Загули, заревли, зашуміли
Голоси невгамовні людськії,
Знову квіти дощем полетіли.
Ось він руку здійняв; в ту-ж хвилину
Стало тихо, неначе в могилі.
Вла́дарь був він у тую годину,
Всі корились чаруючій силі.
Заспівав і юрба́ величенна
Мов життя на той час запинила;
Прислухалась юрба́ несчисленна;
Що́ та пісня дивна́ гомоніла:
„Мені чо́ло сьогодні квітчає
Сей почесний лавровий вінець,
Я склоняюсь, бо слава вінчає, —
Їй же клонить ся кожний співець.
„Славо, горда та пишна царице!
Хоч склонив своє чоло співець.
Та не вірить тобі, чарівнице,
Як зрадливому морю пловець.
„Не для слави, — для вас, мої браття,
Я свій скарб найдорожший ховав,
Він чистіший, ніж ясно багаття,
І не лехко його я придбав.
„Скілько сліз було гірких пролито, —
Їх лічив тілько місяць ясни́й!
Скілько муки було пережито, —
Знає те мій садок затишни́й!
„Наче квітка росою умита,
Так мій скарб від тих сліз розцвітав;
Мов калинонька сонцем пригріта,
Від палко́го жалю виростав.
„Місяць про́мінням сму́тним, лагідним
Цілував його, пе́стив, кохав, —
Але сам своїм серденьком бідним
Я життя тому скарбові дав.
„Отже скарб сей, єдиний що маю,
Я вам браття тепер віддаю,
Вам і рідному любому краю, —
То-ж прийміте ви пісню мою.
„Недомовлені гіркиї жа́лі
В рідній пісні почув я колись,
Бачив тихиї сльози печалі,
Що мов перли котились-лились.
„Тії сльози, ті перли ясни́ї
Певне впали у серце моє,
Бо ще й досі на сльози сумниї
Пісня з серця мого устає.
„Коли співи мої жалібнії
Знову викличуть сльози чиї,
То над скарби усі дорогії
Надгорода то буде мені.
„Я шукаю тії надгороди,
Я за нею подав ся у світ,
Більш ніж лаври та гомін догоди
Мені скаже той тихий привіт.
„Знайте, браття: хто пісні смутно́ї
Вислуха́ти від мене прийде́,
Не забуде він пісні дивно́ї, —
Вона в серце йому западе́…
„Як умру я, іме́ння славутнє
Хутко з памьяти зникне усім; —
Хутко-хутко усе „незабутнє“
Забуваєть ся в світі отсім!
„Але по́ки ще буде на світі
Хоч єдина людина сумна,
Доти буде між людьми бреніти
Моя пісня смутна-голосна.
„Довго щирими сими словами
До людей промовляти-му я;
Я загину, — та довго між вами
Гомонітиме пісня моя!“…
|
