III. У суботу в молодої
Та великий збір,
Тож сходять ся подруженьки
До неї у двір.
За столом вже молодая
Сіла на посад,
На лавочках всі дружечки
Посідали в ряд.
Старша дружка жалібної
Почина співать, —
Виспівує, і на очах
Слізоньки тремтять.
„Червоная калинонька,
А біленький цвіт;
Ой чи не жаль тобі, Галю,
Молоденькіх літ?“…
„Ой час-пора, отець-мати,
Поблагословить,
Ой час-пора молоденькій
Та гіллячко звить!“
І гіллячко і віночок
Вже вити пора,
А іще-ж то барвіночку
Для вінка нема!
Старша дружка по барвінок
До дому піде́,
Бо кращого барвіночку
Немає нігде.
Пішла з жалем дівчинонька
Та у свій садок,
Щоб нарвати барвіночку
Іншій на вінок;
Рвучи його, журливую
Пісеньку співа',
За сльозами ледве може
Вимовлять слова:
„Барвіночку мій хрещатий,
Зелений, дрібни́й,
Ой я-ж тебе викохала
Хороший, рясний!
Я-ж садила, поливала
Тебе на весні,
Я-ж думала, на віночок
Здаси ся — мені!
Здав ся тепер, барвіночку,
Не мені, другій, —
Бодай би зсох, бодай зовьяв,
Барвіночку мій!“…
То-ж нарвала барвіночку
Віночок звила́,
Походила по садочку,
Над річку пішла.
Подивилась у водицю
На личко своє,
Тихо, тихо промо́вила:
„Горенько-ж моє!
Вродо моя хорошая,
На що ти цвітеш?
Без доленьки на сім світі
Марне пропаде́ш!
Нема щастя, нема долі,
Лиш врода сама…
І коханнє зневажене,
Дружи́ни нема!
Забув мене мій миленький,
Іншу полюбив,
І на віки мою долю
Та й занапастив!
То-ж він завтра із другою
Піде під вінець…
А я собі під водою
Знайду вже кінець!“
Промовила теє слово,
Стала на горбок…
Нема, нема дівчиноньки,
Лиш плавле вінок.
IV. Вже-ж минули з того часу
Аж три довгі роки,
Як втопилась дівчинонька
У річці глибокій.
Гула всюди тая слава,
Та вже перестала,
А дівчина під водою
Русалкою стала.
Та не має русалонька
І там супокою,
Не втопила свого лиха
Навіть під водою!
Чи таночок з русалками
При місяцю водить,
То все їй той козаченько
З мислоньків не сходить.
Або сяде, чеше коси
У темному гаю,
Єї-ж думка круг хатини
Милого вітає.
Всі русалки, мов рибоньки
Веселиї грають,
А у неі завжді хмари
Чоло укривають.
Тілько-ж то їй і розваги, —
Як молодик зійде, —
Проти хати миленького
На бережок вийде;
Вийде, ходить по бережку,
Тихенько співає,
Чи не вийде милий з хати, —
Усе виглядає:
А як зайде місяченько, —
Почина' світати, —
Тихо пливе русалонька
В підводні палати.
V. Як на весні починає
Крига розтавати,
Збірають ся русалоньки
До моря гуляти.
Пливе з ними й та дівчина,
Гуляти до моря, —
У чужий край у далекий,
Тікати од горя…
Не втече пак! ніщо єї
Вже не розважає,
Навіть і там, в чудовому
Південному краю.
Єі се́стри на дні моря
По пісочку ходять
Шукать перлин, та коралів,
І таночки водять,
Веселиї, безжурниї,
Ті легки таночки!
То грають ся із рибками,
То роблять віночки;
Вона-ж сидить геть окроме,
До їх не вступає, —
Та безкраї свої думки
Думає, гадає.
Дожидає, коли з того
Хорошого краю
Повернуть ся русалоньки
До рідного гаю.
Діждала ся, вертають ся
Русалки до дому,
В темну нічку серед бурі,
Блискавиці й грому.
Тай у серці в русалоньки
Спокою не має, —
І грім отой немов її
Трохи розважає.
Вернула ся, а тим часом
Вже й літо настало,
А там жнива, бо і жито
Поспівати стало.
І виходить русалонька
В поле виглядати,
Чи не вийде єї милий
На лан жита жати.
Вийшов милий з дружиною
На лан жита жати,
І дитинку під копою
Положили спати;
А сами серпи побрали
І постать займають,
Та в двох собі лагідненько,
Любо розмовляють.
На ту пару русалонька
Тілько подивилась,
Змінила ся у личеньку
За серце схопилась;
Потім знову подивилась,
Промовила тихо:
Побрав ся ти, козаченьку,
Та на своє лихо!
Не за́вжді там буде щастє,
Де твоя хатина, —
Зостануть ся сиротами
Жінка і дитина!
Будеш знати, козаченьку,
Як русалка любить,
Скоро-ж тебе те кохання
З сього сьвіта згубить!“
Те мовляла, одпливала,
У свої палати,
І милого не ходила
Більше виглядати…
VI. Стала слава на все село,
Стали поговори, —
Все за того козаченька
Що чорнії брови.
Ой казали, говорили
По всім селі люде:
„Та вже з того козаченька
Нічого не буде!
Як день божий, смутний ходить
Та думку гадає,
Та що ночі йде над річку,
До темного гаю“.
Славлять люде — і дружина
Журить ся, бо знає,
Чого́ милий у гай темний
Що-раз доходжає.
То в гай ходить, то в садочок,
Де жила дівчина;
Бачить мила й знає добре,
Чия то причина…
Не вважає козаченько
На ті поговори,
В його серці туга вьєть ся,
Та лютує горе.
Пішов якось у садочок
У місячну нічку,
Походив там коло хати,
Потім в гай над річку
Пішов, ходить бережечком
Та думку гадає,
Все дивить ся на річеньку,
Очей не спускає.
В той час вийшла русалонька
Трохи погуляти,
Потім сіла коло річки
Косоньку чесати;
Побачила козаченька,
Неначе зраділа,
Усміхнулась, — лиш на личку
Щось дуже збіліла.
Ходить смутний козаченько,
Та думку гадає,
А русалка чеше коси
Та пісню співає:
„Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісьню русалки, —
То-ж я для тебе співаю!
Ой, чи забув ти, серце козаче,
Пісню, що мила співала?
Ой чи забув ти тую дівчину,
Що тебе вірно кохала?
Коли забув ти, чого-ж ти ходиш,
Дивиш ся пильно у воду?
Наче шукаєш у тій водиці
Згублену милую вроду!
Ох, не забув ти, серце козаче,
Пісні, що мила співала!
Ой, не забув-же тої дівчини,
Котра так щиро кохала!…
Як не забув ти, — ходи до мене!
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!
Я вже не тая, що була перше,
(Лиш не забула кохати!)
Я вже русалка — і під водою
Маю осяйні палати:
В мене палати кращі од царських,
Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлив дрібних та коралю:
Все те для тебе дам я, козаче,
Тії палати й віночок,
Всіх зберу по́друг, будем для тебе
Лехкий водити таночок.
Любий козаче, йди-ж ти до мене!
Я твоя першая мила,
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!“
Козак слуха тую пісню,
Слуха, умліває, —
А русалонька до нёго
Руки простягає.
Біжить милий до русалки,
Тай не добігає,
Бо із річки — русалочок
Юрба випливає;
Обступили козаченька,
В гаю залунало, —
Наче крик, неначе регіт, —
Далі тихо стало…
Тихо, тихо, з неба сьвітить
Промінь місяче́нька,
Сидить тая русалонька
Біля козаченька.
Похолонув козаченько,
Не чує, не баче,
Як над ним єго кохана
Вбивається, плаче:
„Чи се-ж тії карі очі,
Що я цілувала,
Чи се-ж теє біле личко,
Що я милувала!
Ой чи се-ж той козаченько,
Що я виглядала?
Вже-ж не гляне він на мене, —
Дарма виглядати!
Вже-ж моєму миленькому
Світа не видати!
Не озветь ся до своєї
Любоі дівчини, —
Він німий лежить, холодний,
З моєі причини.
Ой, забула-б я, мій милий,
І горе і зраду,
Лиш устав би ти у мене,
Дав мені пораду!
Нещаслива годинонько,
Що-жя наробила?
Ой, на що́-ж я свою долю
Тай занапастила!“
І знов тихо; — з неба сьвітить
Про́мінь місяченька,
Ломить руки русалонька
Біля козаченька.
|
