Ой високо сонце в яснім небі стало,
Гаряче проміння тай порозсипало.
По хвилях блакітних пливе човен прудко.
От і берег видко! прибули ми хутко.
Ой вже сонечко ясне́є та стало на ме́жі,
Освітило Аккерманські турецькії вежі.
Ходім же турецький за́мок оглядати,
Щоб нашу і славу, і лихо згадати, —
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю.
Тут коли́сь гуляла до́ля — і воля крівава.
Тяжко-важко доставалась та сумная слава!
Сі круглиї вежі й високії мури —
Страшні та суворі, непевні, понурі.
І скрізь у тих мурах стрільниці-бойниці,
При вежах тих сумних „темні-темниці.“
В сіх темницях колись наші та приймали горе,
Слали думки крилатих через синє море....
У темних темницях нема ні віконця,
Не видко з них світла, ні ясного сонця;
А світ такий красний, хороший, роскішний!
Під ясним промінням лиман такий пишний:
Його хвиля край берега ясно так синіє,
А де-далі ледве-ледве, мов туман, леліє.
Глянуть на лиман той, — втішається око!
Колись його хвилі вкривались широко
Тими байдака́ми, лехкими чайка́ми,
Що плили на сей бік та за козаками:
Швидко рідних визволяти, козаки летіли,
За му́рами висо́кими вороги́ тремтіли....
Славо, наша згубо! славо наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Крівью обкипіла вся наша давни́на,
Крівью затопила долю Україна.
Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де поділась наша воля, слава наша смутна?
Чі на теж козацтво гинуло в неволі,
Побивалось тяжко, шукаючи долі,
Чі на те лилися крівавії ріки,
Щоб усе пропало й забулось на віки?
Та коли судилось марне лицарям загинуть,
То невже про них і гадку нащадки закинуть?....
Все мина!… Від сла́ви давньої давни́ни
Лиш зостались ве́жі та німії стіни!
Де ходили люті турки-яничари,
Там пасуться мирні овечок отари....
Де полягла козацькая голова думлива,
Виріс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квітка у темниці, в ямі,
Ми її зірвали, — нехай буде з нами!
Квітка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щи́рого, палко́го?....
Чі гадав той козаченько йдучи на чужи́ну,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраі́ну?…
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цілому замку немає ні духа,
Коло брами тілько мінарет тоненький,
Там курінь приладив вівчарь молоденький.
Та в курені-мінареті вівчаря немає, —
Он він звежі високої на діл поглядає.
З високої вежі вівчарику видко,
Як котяться хвилі лиманові швидко,
А далі зникають у синьому морі…
Вівчарика погляд блукає в просторі.
Має він простор широ́кий для думок та гадок!
Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?....
|
