(Посвята Александрі С—вій).
Був сон мені колись: богиню я́сну
Фантазії вбача́ли мої очі,
І друга любого подо́бу кра́сну
Богиня прийняла́ тієї ночі:
Той самий ви́раз і усмішка мила,
Той самий по́гляд довгий, розумливий,
На плечіх лиш барвисті мала крила,
Вінець над чо́лом з лавру святобливий.
Вона іде́! Неперемо́жна сила
Мене примушує за нею простувати
По темних, ті́сних ходниках. Вступила
Вона в якісь таємниї палати.
Чі то свята будова, чі темниця?
Високеє і темнеє склепіння,
Одно віконце, вузьке, мов стрільниця, —
Крізь нього сиплеться бліде проміння,
І падає на стіну; височенний
Орґан стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Тіта́н страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.
Спинилася богиня і за руку
Взяла мене, і словом говорила:
„Вважай, і памьятай мої слова й науку:
То́ світови́й орґан, і доля так судила,
Що тілько раз він має гук подати,
Страшни́й той гук, поту́жний і величний
По всіх країнах має залунати
І перекину́ти світо́вий стрій одвічний.
Страшне́ повстане скрізь землі руше́ння
І з громом упаду́ть міцні́ будови.
Великий буде жах, велике й визволе́ння!
Тоді спаду́ть всесвітнії окови.
І правда лавром чо́ло уквітчає,
І згине зло, укри́ване віка́ми.
В честь волі но́вої хвалу́ співець заграє
На вільних струнах вільними руками!
Тож слухай: ти орґа́н порушить можеш
Не дужою, та смілою рукою,
Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землі і щастя і спокою.
Та знай: твоє життя так миттю згасне.
Як бли́скавка, що перед громом сві́не;
Не для тебе́ те світло правди ясне,
Що світ осяє, ні! життя твоє загине!
І вільні струни сла́вити не будуть
Ні твого йме́ння, ані тво́го діла,
Щасливії нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!“
Промовила і зникла. В самотині
Я зостаюся розважать-гадати,
Як визволить той гук, що за́мкнутий в скели́ні,
Що має гучно в світі залунати?
Тут наступила чорна тьма без сонця.
Я в роспачі ламаю руки, плачу,
Богиню кличу.... Коли се з віконця
Я бачу світло, я́сний про́мінь бачу!
Той промінь ду́мки просвітив нездольні.
Ще хвиля, й світ весь затремтить від гуку, —
Зрадіють всі невільники бездольні....
Та що́ се нагле затрима́ло руку?
Ох, я́ ж загинуть маю!… І від страху,
Від жалю розум наче хмари вкрили.
Як тяжко! моє серце повне жаху:
Умру без слави, навіть без могили!…
І я стою, неначе скамьяніла.
Знебула думка вже не розважає…
Що́ се?… немов би пісня забреніла,
Здале́ка, мов би цілий хор ридає.
Глибока, тиха, нерозва́жна туга
Вника́є в серце, ка́менем лягає;
Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.
З віконця ледве-ледве бли́сне промінь;
Ті хмари темні да́влять мою душу,
А серце па́лять мов жерущий пломінь.
Ні, тук страшни́й я ви́добути мушу!
Хай я загину, та хай сяє мило
Над лю́дьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло....
І прокидаюсь. Так! то сон був.... мрія!
|
