На стрічу сонцю золотому/XIII
| ◀ XII | На стрічу сонцю золотому XIII |
XIV ▶ |
|
Їх відносини, від коли Лїда пішла на посаду, стали ще щирійші, бо брат почав від тодї не лише любити, але й поважати її. Йому самому було не богато лїпше як перше, та його листи дихали тепер часами великою відвагою та силою духа та підносили й її духа висше. А нераз, коли він почав описувати їх громадянське житє а (він усе ще ходив на права, тільки у Львові) то в неї аж серце росло та надїєю било ся.
Особливо коли писав про Марчука, то його лист дихав тодї навіть правдивою вірою в сьвіт та житє.
“Подумай собі Лїдо, що то за оріґінальний хлопець. Таке то бідне, син удовицї, має ще до того при собі свойого малого брата, що його посилає до школи і сам удержує і його й себе з працї рук, чи там голови, с. є. з стипендії і з лєкцій, що їх має щось аж три; правда, всї добре платні, щось по вісїм чи десять срібних. Але варт того його лєкції! А як би ти знала, як той опрацює відчит, то хоч пальцї оближи. (Для тебе отсе порівнанє певно неестетичне, але таке приплило на думку). Попросту, чоловікови не містить ся в голові, звідки таке молоде стільки тої премудрости набрало у ту білу, кучеряву лепету? А яка в нього віра в житє, який запал до працї! Тільки знаєш що? на одному пунктї (подібно як ти) скінчений фікс (тільки більший ще як ти). Каже, що він доконче опанує щастє, бо він так хоче. Чула ти таке? Знаєш, менї нераз хочеть ся сказати йому: “Чоловіче шалений, чи ти знаєш, що то житє? Чи думаєш, що воно все буде тобі так іти як дотепер”. А цїкавий я знати, що би менї відповів? Нї! таки колись конче запитаю ся!
“Знаєш, то капітальна дурниця, що я дотепер кудись по чужинах шляв ся, шукаючи великої премудрости. Хто зна? коли-б я був скорше з сим Штефанком зійшов ся, чи не було-б у мене більше віри і в себе і в людий? Нї, вір, приязнь такого чоловіка ушляхотняє, додає сили і охоти до житя. Словом, ідеальний з нього хлопець.”
І властиво що такого було в тих словах, що вона так тїшить ся? Чого? Чи лише того, що брат відзискує віру в людий? Чи лише того? Ей паннунцю! Осторожно з вогнем!
А далї, далї — немов лискавиця перелїтає думка: “Двоє нещасливих”, і згадуєть ся: він хороший, сумний та задумчивий з вогнем в очах, а далї “двоє нещасливих” зміняєть ся в думку: “двоє, що йдуть на стрічу щастю, “сонцю золотому”; і щось немов прочутє того золотого сонця, немов промінє його огріває її душу.
|
|
На братові листи відписувала дуже щиро і гарно і просила, щоби скоро відписував, бо його слова, то єдиний голос “з висшого сьвіта”, в якому він жив.
Він відписував:
“Лїдо, знаєш що? Ану згадай! А що, не можеш? Ну, то я тобі скажу: Марчук з того села, в якому ти учителюєш! Нї, нї, я не жартую, лише правду кажу. А знаєш ще що? Я таки запитав ся його, відки в нього така віра в житє та людий, питав, чи він був дотепер дуже щасливий, а він… Він менї таке оповів, ну, як зачав оповідати про своє дотеперішнє житє, то наше було ще й цьвітами встелене супротив його. Казав би я тобі про те, та біда, що той шалений виміг на минї слово, що нїкому не буду розповідати, що я чув від нього. “Я бачу, — казав — як у тебе очи сяють подивом, а то направду нема чого. То лише трохи сильної волї та віри в добро, і цїла штука скінчена. Ну, правда, не все і не кождому вдасть ся вийти з тої борби, що звемо житєм, і на далї охочим бороти ся — то вже треба мати вроджене, — та вір, що богато вини в нас самих, що не хочемо опанувати наших забаганок, не хочемо відмовити собі нїчого, що нам миле. Та врештї, нї, ти сього не зрозумієш, що я хочу сказати, бо того словами не можна висказати. А ще знаєш що? нїякий пан не зрозуміє сього, бо се душа мужика, що пне ся в гору, а його безвідрадні обставини все гнуть і гнуть у низ, а він таки не піддасть ся і прямує до своєї цїли, на стрічу щастю. Ти всьміхаєш ся на те моє щастє? А я вірю в нього, вірю, що хоч на хвилю здиблю його, що хоч перед смертю обійму його своїми ще теплими руками.
“Як би ти могла бачити, його, як він виглядає, коли се говорив! Просто як який грецький герой, бо він до всього ще й дуже гарний! І — ну, сьмій ся тепер з мене — я цинїк — признаю, що також починаю вірити в те, що він завоює щастє, коли воно лише істнує на землї. Він варт того. Скілько він мук та горя перенїс, а не угнув ся, не спідлив ся, то й заслужив собі нате.
“Про себе не маю що писати; ходжу до уряду, пишу, учу ся, бо хотїв би хоч за шість лїт скінчити оті права; говорю з Штефанком, хоч і в мене і в нього мало часу на балачку, бо він хоче вже сього року здавати професорський іспит і попросту замучуєть ся тим. “Бувай здорова. Як будеш бачити ся, уцїлуй від мене матусю, побажай Цїночцї, най ще висша і дурнїйша виросте, і відписуй скоро.Твій Роман.
“P. S. Як Штефанко буде їхати до дому на сьвята, то я може приїду до тебе, розумієть ся, коли приймеш, бо хочу поглянути, як ти завойовуєш щастє, коли ще не забула там, як звучить те слово”.
Вона відписала дуже короткий та щирий лист, котрим запрошувала Романа, щоби конечно приїхав подивити ся, як вона пне ся до щастя, та як їй живеть ся тепер.
На сей лист не відписував уже Роман, тілько замісь відповіди приїхав до неї. Кількож то було втїхи, кілько радости! А ще коли Роман привів одного дня Штефана з собою, то Лїда повеселїла і справдї немов пишною, ясною рожею зацвила. Роман не знав, що вони знають ся; Лїда чомусь нїчого не споминала йому про те, що знає Штефана, бо хотїла, щоби він їй як найбільше про нього писав, а знову Штефан не знав, що Лїда Романова сестра, бо через цїлий той рік, коли Штефан учив Бобика, Роман був у війську і не приїздив до дому. Та коли показало ся, що вони обоє давнїйше знайомі, то Роман немов урадував ся, а нераз знову якісь тїни нїби нїжности, нїби неохоти та недовіря скоро пересували ся по його лицї і скоро зникали.
Які-ж веселі вечери переживала та трійка! Збирали ся звичайно у Лїди, а зглядно Штефан приходив до Романа, і тодї або пересиджували всї троє в Лїдиній кімнатцї, або частїйше вибирали ся на проходи. Раз мали йти на прохід, та звіяв ся вихор і понесло снїгом, тай мусїли сидїти в хатї. Роман звичайно почав жартувати і просив Штефана, аби оповів, яку байку, бо він конечно хоче якоїсь байки. Штефан теж жартуючи відпекував ся, нараз споважнїв і сказав:
— Се пригадує менї той день, коли я вибирав ся перший раз до школи. Давно то дїялось. Майже дванайцять лїт тому. Тодї я ще був таким наївним хлопцем! І тодї ще жив мій незабутий батько. І тодї був такий гарний погідний осїнний ранок. Я й мої сестри і брат сидїли всї на приспі під хатою і їли морков. А сестри просили мене, аби я оповів байки, акурат так як ти тепер. І я казав — а вгадай якої?
— Думаєш не вгадаю? Певно про щастє! Чи ти тодї ще не мріяв про щастє?
— Ей, чому нї, мріяв! Лише я ще не бачив його в таких виразних та ярких красках як тепер.
— А пригадуєш ще ту казку? То цїкава річ учути казку про щастє.
— Чи пригадую! І так, і нї. Може не зовсїм така, як тодї снуєть ся менї казка про щастє в думках.
— То розкажи! Чому-ж ти Лїдо нї слова не скажеш?
— Не хочу силувати. Думаю, що пан Стефан і так оповість!
— Добре, буду оповідати, лише наперед прохаю вибаченя, як не буде йти дуже складно, бо я вже давно не говорив казок.
— На високій, високій горі, там всемогуча богиня щастя мала свій престіл із золота та самоцьвітів кований.
І гарні та лискучі були корони, що тисячами поскидані лежали у її ніг; та гарнїйша, та більше лискуча була корона її золотого велося, що вінчала її чоло.
І ясні були шафіри, що ними були гаптовані її дорогі шати, і ясні зорі, що палали на її приказ у вечірньому небі, та яснїйші сафіри і зорі сяли в її очах.
І гарні були коралї і перли, що ними був украшений її престіл, та гарнїйші коралї і перли були в її устах.
Перед нею все клонило ся: царі і нуждарі, королї і лицарі, рільники і купцї, старі і молоді кланялись та хилились перед всемогучою богинею щастя та сонця.
Раз прийшов до неї один молодий лицар. Вірно він став перед нею і сказав:— О щастє, так довго я шукав тебе і нїде не міг найти. Зійди хоч на хвилиночку до мене, нехай хоч часочок буду щасливий!
А вона всьміхнула ся тай сказала:
— Я нї до кого не сходжу сама. Мене треба заслужити добрими вчинками та працею; я лише тому вливаю в груди почутє щастя, хто заслугує на се.
А він відповів:
— Я син богатого пана. До працї я не звик, бо за мене всю працю чинили слуги. Я всього тільки й працював, що вживав житя та його роскоший. Та щастя я не знайшов у нїм.
— У тебе лишила ся ще чиста душа, що пізнає свої блуди й недостачі. Вертай на землю, старай ся жити більше для иньших нїж для себе, то може й стрінеш ся зі своїм щастєм.
І молодий лицар пішов.
У темному лїсї заскочив його вечір, і він шукаючи притулку, зайшов до хатки старого праведника, що жив у сьому темному лїсї разом із своєю дочкою. Та дочка мабуть дуже була подібна до щастя, бо на її вид молодий хлопець забув про всї болї, турботи та чорну зневіру.
А рано сказав до неї:
— Чи хочеш піти зі мною у довгу та важку мандрівку житєву і стати моїм ясним сонцем?
Вона відказала:
— Пішла би я з тобою, та не можу лишити старого і немічного батька. Коли хочеш, то лиши ся тут з нами і будеш нам помагати управляти рілю і будеш помагати радою та вчинками всїм бідним людям, що жиють там у долинї в сумному та бідному селї.
І він лишив ся.
І в його серце вступило почутє безмежного та сьвітлого щастя: помагав бідним людям і глядїв в очи своєї Весноньки і був душею її душі.Та прийшов день і його Веснонька умерла.
Він з розпуки рвав волосє, товк головою до каміня і ходив на її гріб і горячо молив та просив:
— Веснонько, присни ся менї, покажи ся ще хоч раз, бо не дотримаю обіту даного тобі: заподїю сам собі смерть.
А раз уснув на її гробі.
І злинула вона до нього, така чудова як була й за житя, лише тепер мала ще й білі крила, поклала на його рамени руку і сказала:
— Милий мій! Чому не дотримуєш обіту даного менї, а кидаєш такі страшні слова? Ти-ж був щасливий стільки довгих лїт! Чому-ж не хочеш тепер працювати для щастя иньших. Не плач, милий, не вбивай ся. Невдовзї надійде день, коли сполучимо ся на віки!
Він пробудив ся і з ясним, радісним усьміхом вернув до давно киненої працї. Тихо і в тяжкому трудї вів своє убоге, самітне житє, і ждав дня, в котрому вона покличе його до себе на віки. — —
Останнї слова казки давно перегули, а вони всї троє сидїли в задумі і нїхто не важив ся ворушити повної таємних шептів тиші.
Роман перший відізвав ся. Та нї Штефан нї Лїда не знали, що він властиво хотїв сказати, бо почав був з лукавим усьміхом на устах глядїти то на неї, то на нього, і якесь жартливе слово от-от мало схопити ся з його уст, та відтак щось немов іскорка великого чутя болю і нїжности засьвітила ся в його очах задивлених на них обоє і він лише сказав:
— Дуже гарно дякую за гарну казку — певно власної композиції?
На се знов відповів Штефан: — І так і нї. І чув я дещо з того, і дещо свойого доложив, тай зложилась от собі казка. Але час менї вже вибирати ся д' хатї.І Штефан якось нервово схопив ся, убрав ся і прощаючись з Романом та Лїдою скоро вийшов з хати. Відтак уже немов би уникав довших розмов у хатї. Вони дивно ворушили цїлим його єством, немов неволили, і він лякав ся кождої хвильки, що довше не зможе терпіти і вибухне всїм своїм чутєм і болем. А він не сьмів!
За те більше ходили на проходи. Так було всїм вільнїйше на тих далеких, зимових проходах!
Снїг сьвітив тисячами блискучих іскор, дерева вдягнені в білий іней при сьвітлї зимового, заходячого, холодного сонця с'яли діяментами-жемчугами. А над усїм яснїло голубе небо, червонїючись на заходї пурпурою.
А нераз вертали з проходів аж пізним вечором.
Тодї коли місяць ясно сьвітив, зеленим сьвітлом сьвіт заливав, тодї як зірки сіяли-мигтїли, тодї коли небо здавало ся біле, і поле біле, і хати білі, слїпучо-білі. Їх троє тихою ходою, закутані в довгі чорні плащі, з білими, морозом зрумяненими щоками, із сіяючими мов зорі очима, з щасливим, тихим усьміхом на устах, ішли селом немов очаровані чудовою красою зимової ночи. Так було тихо, так тихо, лише снїг скрипів злегка від їх ходу; і було їм добре, і було їм любо.
Та часто, дуже часто щаслива усьмішка зникала, натомість морщина острого болю з'явила ся коло уст. Се було тодї, коли зближали ся близше до тих хаток, що здалека білїли ся та манили до себе.
О! в тих хатках можна-б побачити гарні обранки щастя! Вони знали, які!
От там у нетопленій, дїравій хатї плакала вдовиця з дрібними дїтьми, майже опухлими з голоду.
А в тій знов хатчинї на городах бив ся син з батьком за те, хто на веснї буде орати тай сїяти “на цїлинї”, а хто “на мандибурєнцї”.А знову у тій великій, новій, батько вже щось з пів року лоточив та бив доньку за те, що не хотїла віддавати ся за старого, а хотїла жити своїм житєм та любити ся. На все село викрикував: “Го, го, нибого, вілитит ти любов з голови, як стане у хатї пусто тай зимно, а твій чоловік з розпуки, що не ме мати, чим тебе тай дїтий погодувати, піде у коршму пити, а відтак буде тебе бити тай збиткувати. Але як будеш сита тай у гараздї, то прийде і любва, ни бій си”.
А до тої малої, похиленої хатини, що її не було й гаразд видко з поміж великих чужих оборогів та стоділ, прямував, а радше кривуляв пяний-пянїський мужик, і недоходячи навіть до хатнього-порога, викрикував:
— Чуєш — біжи борзо до сусїди, зич сира, зич масла, зич пшеничної муки, роби пироги, бо я твій чоловік! Чуєш? з колїна вілупи, а давай минї пирогів. Я свій пан на своїй загородї, ая, докім ше на своїй. Най си ше хоч раз ужию, бо як нї на весну вігоня, то хиба стану Жидам за Івана.
Виходила блїда, змучена, аж чорна жінка, хотїла його ввести до хати, аби не робив “покаяня”, але то не вдавало ся їй. В відповідь діставала так по голові, що аж обливала ся кровю, та про те бігла до хати боронити дїтий від лютого звіря, що вже тепер їх виганяв з хати “до дїдьчої матері”.
Врештї позбирала той свій “нещасливий” дріб і плачучи та нарікаючи йшла до сусїди хоч “до опівночи, поки цес не вгамує сї”.
— То-м собі думала: робит уже цалий тиждень у містї, принесе д' хатї хоть який-такий крейцїр, а він прийшов пєний-пєнїський як ніч, тай заводит покаянє.
Та далї ті наріканя стихали, бо бідна жінка побачила чужих людий, до того ще панів… покірно поздоровляла їх та йшла далї до сусїди; а за нею бігли босі дїти. Відтак ставала сирота коло порога чужої хати, тай смирним голосом просила “пустїт”.
|
|
|
|
Ну, а ще богато гарних “картинок щастя” бачили вони йдучи із тих далеких проходів, і їм ставало тодї бездонно сумно і совісно за те, що вони сьміли колись мріяти про щастє; тодї раді би були одно від одного під землю сховати ся. І тодї завмирали їм на устах недомовлені слова, а голови хилили ся в низ.
Тишину переривав Роман.
Тихо підходив до Штефана тай казав:
— Чого ти Стефане замовк? Чи не снуєш часом мрій про щастє? Певно, коли бачить ся щастє иньших, то мимоволї починаєть ся мріяти і про своє! А ти Лїдо? Ти що? Плачеш від щастя?!
Штефан ще не обзивав ся, за те Лїда не стерпіла.
— Ромку, дайже спокій! І за що нїби маєш когось мучити? Знаєш прецїнь, що нїхто не говорить нїколи про безглядне щастє, анї не каже, що може бути щасливий, коли видить коло себе таке горе! Та прецїнь власне тому, що стілько того горя всюди, треба старати ся його зменьшити. Як хто вміє: один помічю матеріяльною, другий моральною. Та-ж ми не їмо хлїба дурно, не живемо працию иньших, не кривдимо нїкого. Певно, ми не в силї навіть нїкому слїз осушити, не можемо богато полїпшити безвідрадної долї тих нещасних. Та прецїнь се не наша вина, і по мойому ми краще-б зробили, коли би меньше нарікали та знеохочували ся, а взяли ся твердо до невдячної працї, кажучи собі по запорозьки: раз мати родила! Що-ж? у нас страшні, безвідрадні обставини, але як то було за наших прадїдів? Коли селянин не був навіть паном свойого житя, коли його міг пан для простої забаганки застрілити мов пса і за те платив декілька талярів кари! У нас тепер лише більше рук до працї, більше охочих умів та щирих сердець, більше самовідреченя, а будучність наша, а щастє наше.
— Ой, Лїдо, Лїдо, ти правдива пісня! Ну, починай же пеан про наше чудове житє, про щастє. Нї! я направду не знаю, чи ви слїпі, що над краєм пропасти-безоднї можете деклямувати такі палкі промови!
— Слухай ти правниче, вспокій но свої фільософічно-пессімістичні нерви, тай не говори таке як старий дїд, що трясе ся над гробом.
— Но, но, Штефанку! Правда — фільософія не мій фах і я не думаю навіть фільософувати: я тільки беру річи реально. Ну і цїкавий я знати, як ви хочете працювати? Певно думаєте про роботу в народї. Ну, Лїдо, не всьміхай ся так іронїчно! Здаєть ся, не думаєш, що я під роботою в народї розумію ходженє від хати до хати та читанє “Наймички” Шевченкової? Нї! я розумію таки нашу серіозну роботу: твоє учительованє, Штефанову науку, мою будучу адвокатуру, взагалї всяку працю, що має якесь добро народу на метї. І що-ж? Розумієть ся, що та вся робота має вести в перші лїнїї до самосьвідомости національної та почутя народної чести серед люду. Ха, ха, ха, які-ж ви потїшні! Чи ви думаєте, що історія повернеть ся в зад і що ті, що нам уже раз видерли наші сьвятощі, схотять їх нам звернути? Чи думаєте, що наш оголомшений нарід зважить ся виступити проти самоволї висших, що зважить ся бороти ся? Та-ж то майже самі раби. І хто нам поможе в тій боротьбі? Чи наші вороги? Хиба би дурні! Однако наша мова буде в поневірцї, бо ми лише бідний плєбс, що висилає з поміж себе рік-річно декільки соток людий, котрі йдуть здобувати собі й иньшим щастє, та в котрих нема найвисшого ідеалу, бажаня вільности ріднього краю і котрі тому по дорозї гнуть ся, ломлять ся. А коли у деяких єсть у душі той ясний ідеал, то вони витримують до якогось часу, стоять при свойому твердо мов скала, та злигоднї житя вганяють їх у могилу. Та сї послїдні — сї ще щасливі напротив тих, що зломили ся або і впали: з тих ще хоч примір добрий, а з темних то ганьба, і сором, і несьвітський жаль, і гріх. Дарма, житє важке, боротьба за хлїб, то найперший людський обовязок. А у нас, у наших ворогів у руках питанє нашого житя чи смерти, то-ж коли ми вибираємо житє, мусимо ломити ся або гнути ся.
— Слухай Романе! А чи воно у Франції було відразу так як єсть?
— Се пусте! По перше: француська революція у нас не дасть ся перевести, бо тепер не ті часи. По друге: Французи воювали самі між собою за основні реформи, а ми мусїли-б з чужими. По третє: Коли француський плєбс домагав ся зрівнаня всїх станів, то мав за собою і низше духовенство і значну часть біднїйшої інтелїґенції. А наша інтелїґенція, думаєш, пішла би з народом? Ну, ну, надїй ся!
— Тепер, бачиш, договорили ся ми до краю. От, у сьому власне вся біда. У нас нема сьвідомої інтелїґенції.
— А бій ся Бога, як ти можеш таке говорити?
— Ти перед хвилею сам щось подібного сказав. І се тільки правда. Принаймі на мою думку. На мою думку інтелїґентний але правдиво інтелїґентний і сьвідомий чоловік не потрафить нї упідлювати ся нї повзати. А се чи ж не упідлюванє, коли хто походячи з народности слабшої, переходить до міцнїйшої і ворожої, так як се дїєть ся дуже часто у нас? Коли хто взагалї покидає свій низький рід, а пхає ся силоміць між висших? Коли хто дрожить за власну шкіру, не оглядаючись на те, що тим шкодить иньшим.
— Ну, даруй! А коли він знає, що служачи свойому народови здохне з голоду?! Но, розумієть ся, що я сього не хвалю, але чистий розум велить не здихати, лише жити!
— Він не повинен так казати! То власне біда, що у нас розум грає часами за велику ролю, а сумлїнє за малу, і взагалї, що ми надто кермуємо ся розумом і серцем, а сумлїнє у нас на боцї. Коли-б такий один з другим порадив ся з сумлїнєм, то воно би йому зараз пригадало, що коли він приміром не дістане найлїпше платної посади, або не зістане совітником, то він ще не вмре. Але коли він і таких десять покинуть справу рідного люду, то будуть гинути повільною смертю сотки й тисячі тих, що він з поміж них вийшов, їх крівавим потом годував ся; на їх місце прийдуть сильнїйші духом, тїлом, культурою люди з ворожого племени, і на їх прадїдівській, слїзми та кровю зрошеній скибі зівють гнїздечко для “бялеґо оржелка”.
— Се правда, що-ж коли отся пісонька переходить от рода в род. Кожен нарікає, що нема сьвідомої інтелїґенції, а нїхто не вміє зарадити сьому лиху.
— Бо по мойому у нас дотепер за мало звертало ся і звертає ся уваги на вихованє. Коли дитинї не вщіпить ся з самого початку почутя обовязку та любови до рідного краю, а відтак ще й у школї вона нїчого про те не чує, то як має з неї що доброго вирости? Та воно мусить бути лїпше: теперішнї молоді, патріотичні професори сїятимуть правдиве зерно в душах своїх учеників, а ті зерна засїяні в молоді душі глубоко впускають корінє. По мойому треба так повести дитину, щоб вона в пізнїйшому житю поносячи навіть недогоди та кари за своє правдиве поступованє, уважала те з своєї сторони лише сповненєм обовязку а не жертвою. А коли всї будуть сьвідомі свойого обовязку, тодї здаєть ся, не треба буде таких жертв, які тепер ще таки справдї істнують.
— То ви мусите дуже любити своє учительське званє, коли з таким запалом і вірою говорите про нього. І видко, думаєте всї сили посьвятити на те, щоб виховувати молоді поколїня інтелїґенції.
— Так, панї, буду старати ся зробити все, що в моїй силї. Бо доки у нас не буде сьвідомої інтелїґенції, то доти і вся робота серед люду немислима. Нарід недовірчивий, і треба чистих рук і чистого та люблячого серця, щоб можна усунути всякі сумнїви народні що до чистоти і щирости роботи серед нього. Але воно буде лїпше, як єсть, мусить бути лїпше.
— Ну, Штефанку, я бачу, що з тобою не договорив би ся. Певно, хто має таку сильну віру в добро як ти, то з ним не можна нїчого вдїяти і зрештою я й не беру ся. Дай Боже таких більше! А тепер добраніч, мій ідеалїсте, бо ми вже коло школи, а пора досить пізна.
— Нї, я не ідеалїст! Я лише той, що вірить в побіду добра над злом, і в те, що хто сповняє свої обовязки, для того навіть і серед наших тяжких обставин можливе щастє.
— А се не ідеалїзм?
— Ну, ідеалїзм, ідеалїзм, нехай буде по твойому! Тільки побачиш сам, що щастє єсть, і що я його знайду. В сьому часї почуваю те більше, як коли будь перше. А тепер добраніч, Романе, добраніч панно Лїдо!
Вона подала йому руку. А очи її с'яли яснїйше від зір, а була така гарна мов би те щастє, що він ішов йому на стрічу. А місяць лив зеленаве сьвітло, жемчугами іскрили ся снїгові поля. Вона-ж подала йому руку з таким глубоким поглядом у його очи, як тодї, коли збирала ся на баль і коли вперше думка: “двоє нещасливих” явилась у неї. Чи й тепер та думка гостила в її голові?
— Ті, що йдуть на стрічу щастю — співало в її душі.
— Добраніч!
Пішов.