Незвичайні дива природи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Незвичайні дива природи (1919
Олександр Нечаєв, переклад — Михайло Атаманюк
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
А. П. Нечаєв.
НЕЗВИЧАЙНІ
ДИВА ПРИРОДИ


ТОРОНТО 1919.

РОБІТНИЧА КНИГАРСЬКА і ВИДАВНИЧА СПІЛКА.
А. П. Нечаєв.


НЕЗВИЧАЙНІ ДИВА ПРИРОДИ.


(Переклад з російського М. Атаманюка.)
(З образками.)


Цїна 20 центів.


ТОРОНТО 1919.

РОБІТНИЧА КНИГАРСЬКА і ВИДАВНИЧА СПІЛКА.
I.

На граници холодного царства, між скандинавським півостровом і скованою вічним ледом Ґренляндією, розкинув ся понурий і пустинний остров Ісляндія. Усюди куди лиш не глянь, виднїють ся тут купи вульканїчного каміня і застиглі потоки ляви, а з найвисших верхів острова сповзають великанські та величаві ледівцї. Кітловини заповнені болотами, і тілько на полудни Ісляндії розкинули ся прегарні луки, одиноке жерело істнованя не дуже вибагливих жителїв півночи.

Приближаючи ся до того острова, ви побачите поперед усього, блеск єго нагірних ледівцїв. Перед вами великанська могила, окупана ослїплюючо — білим покривалом, з під якого то тут, то там зарисовують ся чорні члени мертвого великана. Небо закрите темними хмарами. З острова віє холодом. Острі вершини окутаних ледом гір, взносять ся до зелїзно-сїрого неба і никнуть там в темній глубинї хмар. Понура картина не взбуджує поетичних настроїв: глядача огортає одно тілько почутє єму холодно, він мерзне....

І чим більше ви знакомите ся з тим диким закутком землї, тим холоднїйша і мертвійша видає ся вам єго понура природа. Що загнало чоловіка в ті дебри? Що заставило єго поселити ся в бідній країнї, киненій серед полярних ледів і підземної ляви? Зима тут сумна і понура: сонце світить лиш по кілька годин в день. Весна приносить з собою мало потїхи. Не почуєте ви тут веселої пісні жайворонка анї щебетаня ластівочок, що повернули з теплих країв; анї не побачите ви тут розцвитаючої зелени дерев; їх тут в Ісляндії цїлком нема. Де-не-де стрінете хиба бідолашну миршаву березу: та і вона не виглядає на дерево; се якийсь мізерний і дрібний кущ. І тілько зелені луки, що розкинули ся по долинах, оживляють мертву картину. Не богато в Ісландії й животин: наш вуж або ящірка, для тамошнїх жителїв така рідкість, як для нас американський боа-дуситель, або крокодиль. Тілько птицї водять ся тут в безчисленнім множестві.

Як говорить переказ, в глубоку давнину Ісляндія була більше населена і більше цвитуча. Причина її смутного і нужденного вигляду лежить, цїлком можливо, не тілько в суворім і холоднім клїматї, скілько в безпереривних вибухах її вульканів; в протягу 1.000 лїт там було більше 50-ти таких страшних вибухів, що цїлковито спустошили остров.

Своїми частими вибухами відзначає ся гора Гекля, розположена в полудневій части Ісландії, недалеко від морського берега. Страшний вульканїчний вибух 1766 року покрив цїлу околицю грубим покладом попелу, румовиска і ляви. Попільний дощ розсипав ся на 240 кільометрів в околици, а воздух був так затемнений, що в більшій части острова не можна було бачити предметів навіть і в близькім віддаленю. В скорі потім полила ся із кратера вулькана лява, а за нею вибухла струя води, яка закінчила вибух.

В 1845 роцї сильний вибух вулькана розбив на куски і розсїяв по острові вершок Геклї, і її висота зменшила ся на більше як 70 сяжнїв! Потік ляви мав 25 кільометрів довжини а від 7 до 13 сяжнїв ширини. Та, здаєть ся, ще більше спустошеня нанесли попіл і каміня, котрі викидав в страшеннім множестві вулькан. Вибухи Геклї часто спричиняють таянє снїгу і леду, які покривають вершок вулькана. Шалені потоки ляви пливуть по скалах і пориваючи величезні камінюки, засипають ними поля. Свист і шипінє води, лоскіт пливучих камінних обломів і враз з тим огненні ріки ляви — все те переносить нас в ту страшну епоху, коли на Кавказї гора Казбек і Ельбурс потрясали і наводняли огненними потоками зледенїлу околицю.

Та більше всего, гибелї і спустошеня наносять ті потоки ляви, які виливають ся прямо із щілин прорізуючих Ісляндію. Такі щілини, чи краще-б назвати розколини, тягнуть ся на кількадесять кільометрів вздовж, і на цїлій довготї розливаєть ся розтоплена огняна маса, то цїле море ляви, що все поглочує і нищить все на своїй дорозї. Один із найстрашнїйших вибухів того рода, був 1783 року. Проснула ся з вікового сну величезна щілина Скаптар в полудневій Ісландії. Вибух той тягнув ся три місяці, потоки ляви мали до 50 кільометрір довжини при 25 кільометрах ширини. Глубина тих огняних рік досягала 15 сяжнїв! Огняні маси покрили поверхню на 900 квадратових кільометрів (т. є 30-кільометрів в здовж і 30 в ширш). Страшенний той вибух варта, щоби близше з ним познайомити ся.

Зима і перші дни весни 1783 року відзначали ся якоюсь надзвичайною лагідністю. При кінци мая довкола зловіщої щілини ”Скаптар“ показав ся синий туман. З початком червня наступив сильний землетряс. 8-го дня необнятий стовп диму, що появив ся в північній части тої гірської місцевости, став нести ся в напрямі заселеного полудня, огортаючи мракою і тьмою цїлу околицю. На другий день сипнув вулькан хмарою попелу, а на ледяних височинах гір, замиготїли блискавицї. В тім-же часї ріка Скапта, найширша з ісляндських рік, виступила з своїх берегів і, заливши рівнину горячою, вонючою водою повною вульканїчного пилу, митю зникла десь під землею. Було ясно, що з відкись з гір, де неступила ще нї одна людська нога, справив ся в діл потік ляви і перемінив воду в пару. Коли вибух буде продовжати ся далї, то лява досягне моря, а се грозить гибілю людям, що тут поселили ся.

Минуло два днї — і лява справдї ринула коритом щезлої ріки і заповнила єго по береги, потім виступивши з них, розлила ся вона по цїлій низистій околицї і, занявши собою, як скатерть торфову рівну поверхню, кинула ся е велике озеро. Єго води митю почали перемінювати ся в пару і зі страшенним шипотом і свистом уносили ся у воздух. В кілька днїв по тім озеро буквально вигоріло. А лява все напливала і спадаючи по крутих скалистих обривах, творила палаючі лявоспади. Вітер нїс цїлий град каміня і хмари пари. Страшенний вибух огнених мас продовжав ся до місяця серпня і ся страшна катастрофа закінчила ся сильним землетрясенєм. По сїм тут і там виднїли ся горячі болота, на кілька кільометрів довгі і широкі. Шкода, нанесена вибухом, була навіть дуже велика в тій малозаселеній місцевости. Цїлий рік після того воздух Ісляндії був наповнений хмарами пилу, через який з трудом продирали ся лучі сонця. Погибла вся мізерна ростинність; поля залиті були лявою. Не було чим кормити худобу і населенє гинуло з голоду. В протягу одного року із 47.090 жителїв острова умерло більше як 9.000.

Цїла Ісляндія — се один величезний вулькан, що в непамятні часи висунув ся з нутра океанів і покрив ся множеством щілин, кратерів і вульканїчних стіжків. Її поверхність постепенно підносить ся від морського берега ід середним частям острова, де й находить ся підвисшена площа до 300 сяжнїв висоти. На такім-то підємі розмостили ся ”йоукули“ с. є. ледяні вульканїчні гори. На склонах і вершинах їх находять ся все димлячі кратери; а від часу до часу із нутра їх доносить ся свист і шипінє. Низше, у підставі тих гір, лежать горячі болота; чорносиня їх маса безпереривно кипить, від часу до часу підносить ся більшими бульками і, пукаючи прискає на 2 до 3 сяжнїв високо. Рядом з ними сунуть ся ледівцї тут і там стискають ся вони своїми рукавами в прехолодні озера і творять тут мальовничі
Обр. 1. Великий Ґайзер.

стїни і зводи, по яких стїкає вода шумними каскадами. Величезні маси води скупляючі ся тут і там у видї сумних озер, і так проникають під землю; спускаючи ся по щілинах досягають вони розтопленої маси і звідси вертають ся на поверхню в видї горячих і кипучих жерел, які в многих місцях острова прискають високими фонтанами. Фонтани ті називають там ґайзерами.

Найзамітнїйший із таких жерел — Великий ґайзер находить ся в полудневій части острова близько вулькана Геклї. Він бе посеред розлогої рівнини, що розкинулась до самого моря, і никне там в надбережних болотах; рівнина та покрита зеленим коверцем трави, і цїле множество більших і менших рік вєть ся по нїй срібними лентами. Уже з далека побачить мандрівник підіймаючу ся то тут то там білу пару і могучі стовпи диму, що клубами вють ся в гору. Та скоро перед ним розвертаєть ся в цїлій своїй велечи картина кипячого ґайзера.

Ви побачите величезний білавий марморно-скляний стіжок; на єго вершинї — кітловина, наповнена чистою, як хрусталь, водою; по склонах вють ся три сріблисті ручаї. Все тихо і спокійно. Та ось роздаєть ся підземний лоскіт, ніби гуркіт починаючого ся вибуху… Прогремить і перестане… Потім повторяєть ся, знов сильнїйше і сильнїйше. Вода в кітловинї надимаєть ся, появляють ся баньки ґазів, розпукають ся , і вода трискає на кілька метрів в гору. Потім все стихає; густа біла пара огортає і стіжок, та кітловину. Проходить година, деколи 20 хвиль, і явище повторяєть ся в тім самім виді. Та зараз по тім все змінюєть ся. Із глубини роздаєть ся страшний лоскіт, вода в кітловинї крутить ся, як у вирі; в серединї появляєть ся величезна банька пари. Іще кілька хвилин, а із нутра землї витрискає величава водяна струя (обр. 1) вона піднимаєть ся на 100 метрів в гору і розсипаєть ся ослїпляючим білим пилом; водяні бризки не вспіють досягти до землї, як вибухає друга струя, за нею — трета; з кождим разом вода підіймаєть ся все висше і висше. Чарівна картина! Водяні струї розлїтають ся у всіх напрямках, розсипають ся по боках, олисують півкруги, несуть ся в гору, з шумом і свистом, ніби ракети підчас ”фаєрверка“… В глубинї роздаєть ся ще глухий удар і враз з цілою масою каміня вириваєть ся остання найсильнїйша струя. Все стихає… явище зникає, нїби чарівний сон перед ранним пробудженєм. Коли вітер розвіє густу пару і вода стече по склонах стіжка, перед вашими очима остаєть ся лиш кремінистий стіжок а на єго верху кітловина, та тепер не має і крихітки в ній води; по серединї тої кітловини ви бачите отвір: глубокий канал веде в нутро землї; в нїм стоїть тепер вода як і у всякій, тихо і спокійно. Мине година, — знов почуєть ся лоскіт, начнеть ся клекіт і шипінє води, щоби закінчити ся таким же величавим видовищем… Дика і понура Ісляндія; страшенні труди і злиднї товаришать мандрівникови по тій країнї; та чудесна картина вибухаючого ґайзера в повнї нагороджує мандрівника за всї невзгодини, які він перетерпів…

Кругом Великого ґайзера бє що около 50 кипячих жерел, а в яких сто кроків від него находимо друге горяче жерело Строкр (”Маслобийна кадка“). Він безвпинно кипить і клекоче, і тому місцеві жителї називають єго ще ”кітлом діявола“. Послухаймо, що говорять про се жерело мандрівники (Праєр і Ціркель):

”Оглянувши побіжно кипячі жерела, ми постановили провірити, чи правдиві перекази попередних мандрівників, які упевняли, що можна визвати вибух Строкра, накидавши землї і каміня в єго кратер. Зараз взяли ся ми за роботу; таскали широкі плити і величезні камінні відломи, куски дерева і землї і всьо то скидали в жерело ґайзера. Так провели ми пів години в безпереривній роботї, та все на дармо! Вода як і перше клекотїла і пінила ся, та вибуху на було. А як вже накидано було богато землї і каміня, ми відказали собі тої приємности бачити ту чудну картину і сильно втомлені попрямували до найблизшої оселі, що находить ся всього на 4 мінути ходу від ґайзера.

”Не вспіли ми дійти до дому, коли тут доніс ся до нашого слуху шум, і в тім місци, де лежить Строкр, з неописаною силою підняв ся в гору стовп пари. За ним витриснули великанські струї води, огорнені густими хмарами пари; зі страшним ревом виривали ся вони із жерела, і піднимали ся на незвичайну висоту. Ґайзер викидав з оглушаючим шумом все нові водяні струї. Від часу до часу наступала коротка перерва, та потім у всїх напрямах вилїтали з сиком струї кипячої води, прорізуючи огортаючу їх пару… Каміня, яке ми накидали в гирло, вилїтало так високо, що прямо щезало з наших очий. Деякі з камінюк летїли прямо в гору, падали знов в жерело, і нїби бальони, відбивали ся знов в гору. Вкінци вибух почав слабнути. Вилетїло ще кілька струй, і все успокоїло ся. Тепер Ґайзер не був небезпечний; ми приблизили ся до него і з цїкавостию розглядали кратер, якого дно було цїлком залите горячою червоною водою. Хто терпить на заворот голови, той не повинен близько підходити до краю; місцеві жителї розказували, що деколи падають корови, коні і вівці в гирло ґайзера, і з відтам їх викидало цїлком зварених“.

Води кипячих жерел містять в собі подостатком кремнекислоти, т. є. тої матерії, з якої складаєть ся прозорий, як скло, кварц, який входить між иншим і в склад нашого звичайного каміня. Кипяча вода розтоплює кварц в своїм витриску. Коли дійде до поверхнї і тут охолодить ся, видїляє вона тоді кремнекислоту, яка і творить чудові, неначе марморні поклади і стеляктити, деколи такі тонкі, як папір або серпанок. На далеку віддаль від кипячих жерел цїла поверхня покрита такими кременистими скапинами, та і сам стіжок даного ґайзера складаєть ся також з них. Ручаї, що витїкають із жерел, зіставляють також на своїм днї і по берегах кремяні поклади. Всї предмети, що попадають у воду ґайзерів, зараз покривають ся кременистою корою; — тому то тут в більшій стількости находять ся скаменїлі останки ростин. Найнїжнїйші нерви березового й ивового листя, найтонші бороздини на стеблах пестишу, — все дає найточнїйші відбитки. Многочисленні останки трави і вітя низьких кущів та цьвітів, прегарно зберігають ся у нутрі покладів.

Занявшись збиранєм тих нїжних витворів — оповідає дальше мандрівник,— ми знов були поражені новим сильним вибухом Строкра. Позадї нас роздав ся підземний лоскіт і із нутра землї зі скорістю стріли підняли ся в воздух стовпи густої, білої пари; вони огортали величезну струю води, яка розпливала ся високо в горі і розсипала ся дрібонькою, ослїпюючо-білою росою. З такою самою бистротою струя ся упала, і потім зі страшенним ревом підняла ся знов на недосягнену для ока висоту. Із густих хмар пари, нїби ракети, вилїтали другі струї; вони згинали ся у воздусї дугою і розсипали ся срібним дощем. Хмари пари огортали ґайзер через цілий час єго вибуху. Часом здавало ся, що підземні сили уже вичерпали ся і що струя ось-ось розірветь ся і пропаде; та проходила хвилька — рокіт змагав ся і з подвійною скорістю вода підіймала ся ще вище. Сила ґазів була так велика, що незважаючи на досить сильний вітер, струї летіли майже прямісько в гору. Чудовий Строкр тягнув ся около пятнацять хвиль, потім єго сили виснажились, водяні стовпи впали і все було скінчене“.

II.

Перенесїм ся на далекий остров Нову Зеляндію, де природа іще обильнїйше розкинула свої чудеса. Недавно ще на весь світ лунала своєю славою найчудеснїйша будівля новозеландських ґайзерів — марморно-скляне місто колюмн і ступнїв, а тепер,… о горе, вже погибша в часі страшної катастрофи…

Як звісно, Нова Зеляндія складаєть ся з двох островів, роздїлених Куковим проливом. Вся грізна вульканїчна дїяльність згромадила ся на північнім острові. Тут-же лежать знамениті горячі жерела і ґайзери, правда, менше величаві, як в Ісляндії, та очаровуючі, завдяки всеї окружаючої обстанови. Наскілько там природа дика і понура, настілько тут повна радісного житя і ріжноманїтна. Так, тут під ярким небом полудня, серед розкішних ростин, близько лазурних вод вічно прегарного океана — тут справдїшнє місце тим дивам природи, тим чудовим водограям і їх очаровуючим будівлям.

Найзамітнїйші жерела тої місцевости розложили ся на долинї ріки Вайкато і в околицях зникшого озера Ротомахани. Послухаймо, що говорить мандрівник (Гохштетер) який звидїв той закуток в 1859 р.; заздалегідь до катастрофи, яка знищила єго чудеса.

”Я провів ніч на березї Вайкато. Ранним ранком лежав над рікою густий туман, та коли сонце привітливо освітило рівнину, то якже чудне явище відкрило ся перед нами! Вузка і глубока долина вєть ся межи крутими обривами гір. По нїй бурливо лине ріка; її води пінять ся і клублять ся, розбиваючись з шумом об скали, а приски розсипують ся дияментовим дощем у воздусї. Береги огорнені хмарами пари; вона взносить ся з горячих водоспадів, що впадають в ріку, та із безчисленних кипячих водограїв. Стовпи води взлїтають в гору і спадають знов на діл, і так появляють ся вони то в однім то в другім місци,… як приманчива свого рода ігра тих струй! Глядачеви не хочеть ся вірити, що тут тілько слїпі сили природи; часами єму здаєть ся, що він приглядаєть ся великим творам людської штуки, або, що тут пробують, чи в добрім порядку фонтани; та чи досить води для каскади… Я почав перечисляти місця, де видїлювались пари і нарахував 76 горячих жерел, а скілько їх іще уйшло від мого зору!

”Особливо заінтересував нас ґайзер Пугате-мімі-а хамайте-ранґе, і тут ми переконали ся, кілько осторожности потрібно мандрівникови, який перший раз зближаєть ся до того місця і не має з собою досвідченого провідника… Два мої товариші хотїли раненько викупати ся у водї Вайкато. Вони зняли уже одежу і положили на березї. В тім почув ся із заду сильний лоскіт і вода в жерелї почала підіймати ся. В переляку кинули ся мої товариші взад і ледво що не облила їх горяча вода; із кітловини з шумом і шипінєм вирвала ся скісна струя і піднесла ся вгору близько чи не на 3 сяжнї!… Менї не вдало ся бачити того вибуху; коли я прийшов до зрадливого ґайзера все було спокійно.

”Звідси помандрував я до озера Ротомахана (обр. 2). Перше вражінє, яке робить той невеликий бруднозелений водозбір, не відповідає ожиданям мандрівника, що наслухав ся всяких чудес про сю країну. Єму не достає мальовничости, котра від разу приковує зір; та те, що робить ту місцевість найзамітнїйшою в Новій Зеландії, а навіть в цїлім світї, є зразу загадочне. Тілько густі хмари пари, що підіймають ся всюди з поверхнї, заставляють ожидати чогось надзвичайного.

”Ми вилізли на крутий остров Пуан, що одинокий висунув ся серед озера. Кілька хатин, збудованих на тій скалї, служать як приют тим, що відвідують її. Кому не звісно, що тут жили люди цїлими тижнями, той на вряд чи згодить ся провести одну ніч на тім місцї. Уже перший огляд острова не обіцяє нїчого потїшного. Мандрівникови здаєть ся, наче він находить ся в середині чинного кратера; кругом чути непереривне шипінє і свист: вода клекоче і кипить; земля горяча. Першої ночі я, страшенно переляканий, зірвав ся з постелї: помимо грубої верстви постеленої папороти і шерстяного ліжника, який служив менї замість матераца, я спостеріг, що земля огріває ся до неможливости… Вибираю термометер, роблю палицею заглубленя в мягкій глинястій землі і вложую его туда: живе срібло митю підносить ся до точки кипіня. І як тілько я виймив термометер, із отвору, де він був вложений, з шипінєм вирвала ся пара. Я поспішив ся закрити ту зловіщу дїру…

”Цїлий остров скала, розрушена ґазами і парою. Вона покрита множеством щілин і кождої хвилі грозить вибухом. Кругом пінить ся горяча вода, і зі всюди вириває ся пара. Після ради місцевих мешканців, ми послугували ся природним жаром, щоби загріти страву. Треба викопати тілько в землї невелику ямку, і піч готова: в парі, що видобувала ся із землї, можна зварити бараболї і мясо.

”На північний схід звідси находить ся замітне кипяче жерело Тетарата (що значить ”татуований“). Спадаючи з тераси на терасу,
Обр. 2. Озеро Ротомахана з жерелом Тетарата.

воно представляє собою найчуднїйше явище в тій дивній країнї. Головний водозбір жерела лежить на склонї горбка покритого папоротю, стїни водозбірника, з червоної, на півзбуреної глини, підносять ся на 30—40 метрів в гору. По самі береги наповнений він чистою і прозорою водою, окрашений в фіолетову барву лучами, які відбивають ся від білоснїжних сталактитових скал. При березї вода мала підчас моєї присутности около 80 степенїв Цельзія; на серединї водозбірника вона кипіла. Громади хмар пари, відбиваючі синяву вод, клублять ся в гору, приковуючи до себе зір глядача, а єго вухо чує безпереривний шум кипячої води. Один з тамошнїх мешканцїв, що був моїм провідником, оповідав менї, що деколи вся маса води, яка находить ся в водозборі, зі страшною силою вилїтає і водозбір остає ся цілковито пустим. Та зараз по тім він знов бистро наповняє ся водою. Коли то запевненє правдиве, то Тетарата — не що иншого, як ґайзер, дїлаючий з довшими перервами.

”Вода того жерела має також ту прикмету, все, що в ню попаде покривати осадом. Подібно, як ісляндські ґайзери, містить вона кремнекислоту. Спадаючи по склонах гір, жерело творило систему терас, яка здаєть ся нїби виточена з мармору. Картина так велична, що вражінє, яке відносить глядач, годї описати словами. Здаєть ся, що стоїш перед водопадом, який митю скаменїв в своїм летї. Треба вийти на ті великанські ступенї і розглянути всі їх подрібности, щоби в повнї представити чудну будову природи. Обширні, підніжя горбка скривають ся у водах озера Ротомахани; тераси починають ся низькими півокруглими прискалками, а на їх верхах розложують ся малі водозбори, та чим висше, тим ті тераси величавійші а в кінцї висота їх сягає на 4—6 метрів. З країв тих ступнїв спадають вниз нїжні скапани а по серединї находить ся одно або більше озер з прекрасною голубою водою. Оті звичайні природні водозбірники як не мож лїпше до купаня; найвибагливійший смак, злелїяних в найтоншій роскоші, не з'уміє придумати нічого більше величавійшого і вигіднїйшого. Тут можна знайти глубокі і мілкі водозбірники і після бажаня купати ся в більше холодній і в більше теплій водї. Деякі із озер так глубокі і обширні, що можна в них свобідно плавати. Підносячи ся в гору, приходить ся іти горячою водою, яка стїкає зі ступенїв. Та справдїшних водоспадів тут нема; вони лучають ся тут виїмками і то підчас надзвичайно сильних вибухів; звичайно злишна скількість води переливає ся через краї терас а головна маса стїкає в низу і творить тут горячий потік, окутаний хмарами пари. На самій горі розкинула ся обширна площа, покрита множеством більших і менших водозборів. По серединї її взносить ся скалистий остров. Він цїлий поріс мізерними кущами. Не підлягаючи небезпецї, можна вийти на него і звідтам глядїти на розпростерте в низу голубе озеро. Білість кремінистих потоків, різко виступаюча на тлі зеленої ростинности і синїх вод, ярко-червоні стїни жерела, викидаючого воду — все те разом представляє картину, якій подібну не найти в цїлім світї.

І тої дивної будови природи, так ярко описаної ученим мандрівником, уже не має. І саме озера Ротомахана, і білоснїжні кремінні тераси з їх сталяктитовими мережками і безчисленні водозбірники з голубою водою, — все погибло підчас грізного вибуху 1886 року.

На північ від Ротомахани розтягаєть ся скалистий хребет Таравера з трема верхами. В буквальнім переводї назва тої гори значить ”палаюча скеля“; та ніхто із тамошнїх мешканцїв не був свідком її вибухів, і її верх давно був кладбищем, де приходило на вічний спочинок не одно поколїня туземцїв. Булькай в протязї многих віків поринув в непробуднім снї. Та ось уже 1881 р. почали ся зловіщі ознаки. Деякі з околичних озер почали підносити ся, а потім знов осїдали; температура жерел піднесла ся і вода почала прибувати в більшій скількости. 10 липня 1886 р. вулькан проснув ся. В глубоку глуху північ роздали ся громові лоскоти, і враз огняне зарево огорнуло все небо. Земля затрясла ся, вода захвилювала і воздух наповнив ся пилом. Розтворили ся два верхи Таравери, і із нутра гори вилетїв цїлий град розжареної жужлицї, каміня і попелу. На щастє околиця була слабо заселена і катастрофа обійшла ся без людських жертв.

Потім наступила перерва, та о 4. годинї рано знов падав попіл. Роздав ся оглушуючий підземний лоскіт і в околиці озера Ротомахани підняли ся у воздух пусті хмари пари і високі стовпи попелу. Страшенні чорні хмари нависли над злощасною місцевістю і скоро проляв ся сильний дощ. Весь попіл перемінив ся в потоки болот, які шалено летїли, розторощуючи все, що стояло лише на дорозі їх бігу… А коли вибух вульканїчних сил затих і розсїяли ся густі хмари пари, цїла околиця приняла не до пізнаня вигляд. Не було озера Ротомахани, щезли і ослїплюючо білі набризки жерела Татарата. Все провалило ся і зруйнувало ся. На місци величавих терас був великанський ґайзер, а не богато на північ від зниклого озера, появило ся друге. Гребінь Таравери перемінив ся і був покритий множеством вульканїчних стіжків…

Так погибла чудова будівля природи, і лише зберіг ся на памятку про неї чудовий опис Гохштетера…

Історія Ротомахани вказує, як небезпечні місцевости богаті ґайзери і горячі жерела. Кипячі води, що видобувають ся із нїдр землі свідчать, що грізні вульканїчні сили не зникли раз на все і що ось-ось вони можуть проявити ся знов в цїлій своїй величи і страшенній силї. Байдуже, що в переказах жителїв не зберегло ся і згадки про попередні вибухи; розпалена земля — ясний свідок їх істнованя.

III.

Ісляндія і Нова Зеляндія довго уважали ся одинокими країнами ґайзерів, які не були цїлком звісні в других місцевостях. Та тепер всї їх величні водограї бліднуть перед чудесами Єлоустонського Національного Парку в Північній Америцї. Дивний той закуток, примостившись в глухій і суворій місцевости, в самім серцї Скалистих гір, довгий час оставав ся не звісним цивілїзованому світови; верхи і гребенї гірського пасма, скриваючого в своїй глубинї той ”край чудес“ покриті вічним снїгом; величезні ледівцї неприступною стїною окружають Національний Парк, а крім того, безконечні рівнини, що простягають ся на схід від него, не давно іще були заселені дикими червоноскірими племенами, які кровавою местю платили ”білому чоловікови“ за плюндрован\ їх рідної країни. Можливо, що відважні пошукувачі золота ужедавно заглядали до тої країни і любовали ся величавими фонтанами; та аж 1869 року появили ся перші звістки про цїкавий закуток Скалистих гір. В тім часї Кук і Фолєом, звидївши країну чудес, зробили звіт зі своєї мандрівки. Вражінє, яке вони віднесли, було величезне. Схвилював ся весь цивілїзований світ, і Ґеольоґічний Комітет у Вашінґтонї зараз зарядив подорож для провіреня дивного закутка. 1871 р., під проводом американського ученого Гайдена, рушили учені в невідому і небезпечну дорогу. Поражений чудами природи, прямо чарами нагромадженими на не великім клаптику землі, Гайден по поворотї зі своєї подорожи предложив правительству признати ту ”країну чудес“ народною власністю і дати її назву ”Національного Парку“: инакше в погонї за легкою наживою, ріжні авантуристи скоро зруйнують і знищать всї красоти природи, обильно тут розсіяні. І предложенє Гайдена принято. Правительство Злучених Держав рішило видати 15 тисяч долярів на утриманє парку, на будову конечних будинків, на наєм обслуги і т. п. Минуло 30 лїт і Єлоустонський Національний Парк стратив свою недоступність. Скалисті гори опоясані тепер з обох боків шляхом Тихоокеанської зелїзницї. Вузкоторова побічна віднога, довга на 90 кільометрів, веде до підніжа скалистих гір, а дальше повіз завозить в самий Національний Парк. Таким способом ”країна чудес“ стала ся доступною для всякого любителя природи, і тепер тисячі туристів відвідують її рік-річно.

Бистро мчить поїзд по краях страшенних пропастий і серед диких провалів. Зеленїючі рівнини, снїгові гори, вибагливі зубцї скал, бішено летючі потоки — а над всім тим ярке голубе небо! Чудові картини! Доїздите до останної стації і всїдаєте там в повіз. Чвірка малорослих коників помало тягне повіз по неімовірно крутій дорозї, яка місцями тулить ся до самого краєчка бездонних пропастий: здаєть ся, один неосторожний крок і ви полетите в безодню… Та ось і самий парк. При входї до него виднїє ся гарна деревяна будівля в швайцарськім стилю — ”Національний готель“. Тут знайдете телєфон, елєктричне освітленє, солїдну і жваву обслугу. В реставрації, мальовничо украшеній головами бізунів і оленїв, свобідно може помістити ся 300 люда. Вся земля около гостинницї покрита тонким вапнистим пилом, нїби снїжною скатертю. Тут мостять ся кременисті тераси — прегарні будівлї горячих Мамутових жерел (обр. 3). Все те пригадує нам на мармурові стовпи погибшого жерела Тетарати. Та ми поминаємо ті дива, щоби скорше налюбовати ся незвичайним видовиском американських водограїв. Тут стрінете ви такі пестрі та ріжнородні картини, яких не знає анї Нова Зе
Обр. 3. (нерозбірливий текст).
ляндія, анї Ісляндія…

Дорога знов вєть ся в гору. Звінко стучать копита коний об кремінисту землю. А далї огортає вас смолистий запах сосен, ялиць і смерік, нїби в ріднім північнїм лїсї. Сотки гарненьких сойок перелїтають з вітки на вітку; чорненькі маленькі вивірки, трохи більші від миші, спинають ся на вершки високих дерев і мигають у вас під ногами. То тут то там з поміж зеленї дерев видвигають ся вульканїчні скали найпречуднїйших зарисів, — то в видї чорних замків, то в видї високих бликучих, як скло, колюмн… А ще дальше роскинули ся смарагдово-зелені озера, заселені тисячами диких качок, гусий і інших водяних птиць. Та ось і кінець дороги. Ви в долинї Гіббонової ріки. Перед вами розвертаєть ся чудовий вид: Вся кітловина окутана густими хмарами і клубами водяної пари. І здаєть ся, немов тут розкинуло ся величезне фабричне місто, цїле сховане в димі своїх печий. Та в дїйсности чоловік ще не відважив ся поселити ся в тих місцевостях: тут розкинені сотнї жерел, що безвпинно трискають струями кипучої води і хмар горячої пари. Вся поверхня землї окрита суцїльним кремінним панциром, ослїплюючо білим. Серед безчисленних водограїв сего закутка притягає вашу увагу ”Хвилевий чоловік“. Із незвичайною точностю, що 60 секунд, немов на команду викидає він струю нагрітої води на 4-5 сяжнїв в гору і більше. Перед вибухом єго синява вода бурить ся, клекоче, то підносить ся, то спадає, а в кінцї, вилїтає величавою струєю. Іще невтомнїйше працює сусїдний ґайзер ”Неустанний“, що викидає за кождою півмінутою снопи води. Та поки ви любуєте ся вибагливою грою сих водограїв, в тім роздасть ся десь в сусїдстві оглушуючий свист, нїби зібрали ся тут десятки зелїзничих машин і разом дали пронизуючі свисти. Ви оглядаєте ся і бачите як з нутра землї вириває ся струя горячої пари, підносить ся високо в гору і розпливаєть ся легко-білою хмарою. Називають той ґайзер ”Паровою лодкою“ — продувом, який цїлком не викидає води а спускає тілько пару. Говорять, що в давні часи, був тут велитенський ґайзер.

Дальше стрічаємо ”Відьмене ложе“. Се невеличка щілина все клекоче і кипить. Що крок виривають ся тут із землї струї води і клуби пари. Треба переходити з великою осторожністю по хисткій кремінній поверхни: вона легко проломлюєть ся і тодї ноги цїкавого мандрівника можуть погрузити ся прямо в кипятку. А нї, то із пробитої щілини витрисне горяча струя води і облиє смільчака горячим тушом. Та, не зважаючи на небезпеку, туристи пробирають ся до самого дна ”Відьминого ложа“. Воно скрізь покрите більшими і меншими лїйками: в одних вода, як в кітлї кипить безпереривно як день так і ніч, другі по самі береги наповнені бурим, густим намулом і викидають від часу до часу липке болото… Ви покидаєте всї ті дива і, продовжаю чи дорогу по Гіббоновій ріцї входите в понуре межигірє, обложене з обох сторін дикими скалами із застиглої ляви. Дорога вєт ся по самім днї, мостить ся по краєчках обривів і що хвиля перебігає з одного берега на другий. В доповненє картини — майже на серединї межигіря ріка нараз перетинає ся величавим водопадом спадаючим з десять сяжневої висоти. Вода клекоче, розлїтає ся мілїонами бризків і водяна піна, біла як вата, покриває сріблом темну зелень соснини. Кругом бачить око тілько кременисті поклади, потворені якимсь зниклим тепер ґайзером… Та головні чуда ще на передї. Минете межигірє, тоді увійдете в країну найвеличавійших і свого рода найчудовнїйших водограїв. На дорозї попадете на кітловину, що називає ся ”Гнїздо сатани“. В нїй мальовничо розмістили ся чотири темно-сині озера. Найбільше із них має 200 сяжнїв в ширину. Рано при сході сонця і вечером по заходї покрите воно білавим туманом, та в ясний горячий день являє ся воно у всїй своїй велечи. Темносина вода єго цїлком прозора і можна бачити дуже гарні взори ріжнобарвних натеків, які украшують дно і стїни водограя. Із нїдра того озера виривають ся лише клуби білої пари. Анї одна птиця не кружить ся над ним, анї одно дерево не затїнює єго зеркальної поверхнї, анї один звук не нарушує торжественної тишини і тілько небесний лазур спокійно заглядає в єго води. Найменша филька, найлегше хвильованє відбивають ся ріжнообразними барвами. Недаром і носить се озеро назву ”Радужного“.

Іще дивнїйше друге озеро. Після одноголосної заяви мандрівників, се озеро — найвеличавійше чудо Єлоустонського Національного Парку. Круті береги нависли над єго водами і вам здаєть ся, що то не озеро а роззявлена пащека казочного звіра; в нїй і вічно кипить, бушує і клекоче темна вода. Над озером взносять ся легкі клуби пари. Ви любуєте ся тою картиною, і в тім несподївано роздаєть ся глухий, немов звірячий рев. Ви дивите ся в ту дивоглядну пащеку; там піднимаєть ся блискучим стовпом струя води і зараз розсипаєть ся білими клубами пари і срібною росою. Ще кілька хвилин і то саме явище повторяєть ся. В кінцї, роздаєть ся оглушуючий рев і цїле озеро разом перемінюєть ся у великанський стовп води. Хмари пари взносять ся до лазурного неба; земля дрожить і колибаєть ся під ногами; сильні вибухи нагадують нам рокіт грому; витє, свист, вереск, гук, що вириває ся з пащі — зливають ся в якусь пекольну музику; величезні каменї вилїтають із озера з бистротою гарматних куль; стовпи кипучої води підіймають ся один за другим в гору. Та ще кілька хвилин і величавий сніп води начинає нечайно опускати ся, пекольний шум потрохи стихає, громові гуркоти стають глухшими і вода так само нагло, як підняла ся, скриває ся в дивоглядну пащу. Ви дивите ся на дно озера: там анї слїду води. Тілько білі хмари в небесній височинї та глухий гуркіт в нїдрах озера є свідками, що чудне явище не було привидом… Дивоглядний той ґайзер, найбільший в цїлім світї, називає ся ”Ясновельможий“.

Роскішні лїси обрамлюють ”Гнїздище Сатани“ і ідучи дальше, ви довго не стрінете анї слїду горячих жерел. Кремінні натеки щезають, ростинність, що покриває землю, все взмагаєть ся і скількістю і ріжнородністю, а з околичних височин ви вже бачите ”верхну кітловину ґайзерів“, поражуючи безконечним ріжнородством і ориґінальністю своїх водограїв.

Обр. 4. Гайзер ”Улей“.

Поперед усего зверне на себе тут вашу увагу мальовничий водограй ”Ґрот“. В креміннім єго стіжку находить ся ряд високих більших і менших кратерів, з яких разом вибухають струї кипятка, розсипаючі ся дияментовим дощем. Дальше налюбуєте ся вибухом ”Улея“ (обр. 4.). То є одинокий ґайзер, до якого без боязни можна підходити в часї вибуху. Він спокійно викидає величезний стовп води, який скажено виривається із вузкого горла і бє так високо, що вода майже не падає назад. Мандрівники придумали тут собі забаву: Хто-небудь підставляє шапку під могучу струю, вода моментально схоплює її і підкидає високо в гору; мине кілька хвилин і шапка знов у ногах свого властителя. Підчас вибуху ”Улея“ чути легке дрожанє землї і підземний гуркіт…

Дуже гарний і водограй ”Вієр“, який викидає воду із численних отворів, звернених у ріжні сторони. Диким видом свого кремінного стіжка вражає ґайзер ”Замок“. Є се нїби на пів розбита будівля, вічно димляча легкою парою і враз виливаюча маси води. Вкінци на самім краю кітловини налюбуєте ся вибухами ”Вартівника“ або ”Старого Служаки“. З точністю хронометра літом і зимою, день і ніч, він не мов би вибивав години. З такою поражаючою правильністю слїдує один вибух за другим. Розсипавшись, він булькотить, шипить і знов разом викидає величезний стовп води… Минає пять мінут і все умовкає. Новий вибух починає ся аж за годину…

Богато і других чудес розкидано в ”Національнім Парку“, і, покидаючи той чарівний закуток, ви довго не можете прийти до себе, і вам все здаєть ся, що дивне явище, яке тілько що бачили перед собою, ви бачите в снї.

У тій країнї чудес находите величезне множество скал, уформованих застиглою лявою. Колись тут вибухали величезні вулькани і лились могучі потоки ляви. Але чоловік не був свідком тих величавих і страшних явищ. Вони розгривали ся тут іще до наступленя великого обледенїня, яке сковало своїм покривалом і Америку. Насунувші з півночі ледівцї зломали і згладили стіжки вульканів, і тілько в той час, коли, вкінци, щезла снїжно-ледяна покривка, началась тут своєобразна ігра ґайзерів. Огонь, лїд і вода сотворили всї чуда ”Національного Парку“.

Горячі жерела і ґайзери лежать як раз там, де дїлали або дїлають вульканїчні сили. Та інакше і не може бути. Кипяча їх вода ясно свідчить, що тут в нутрах землі скривають ся розтоплені маси. Вони то і нагрівають., воду, що спускає ся щілинами. Та чому-ж вона не бє безпереривним фонтаном? В чім причина вибагливої ігри ґайзерів, то утихаючих, то взриваючих ся знов? Колинебудь ви прочитаєте або почуєте подрібну відповідь на ті питаня, а поки що предложу вам зробити маленьку пробу.

Возміть довгу і вузку скляну рурку, задднену на однім кінци. Наповнїть її до верху холодною водою і триваючи щипцями-пригрівайте денце над полуміню спіритусової лямпки. Перед вашими очима появить ся справдїшний вибух ґайзера. Поперед усего появить ся булька ґазу на днї рурки. Вона буде постепенно рости, з бульканєм піднесеть ся в гору і викине часть води, зараз за нею появить ся друга булька, вже більша від першої і зробить те саме. В кінци на днї рурки появить ся більше ґазів. Вони прожогом підіймуть ся в гору, і вся вода вилетить, забризкуючи окружаючі її предмети. Само собою розумієть ся, що така проба потребує великої осторожности: треба рішучо то робити на кухни або на дворі, і рурку держати так, щоби вилїтаюча струя горячої води не обризкала кому небудь лице. Вибух буде скорійший і буде іще сильнїйший, коли положите на дно маленькі тверді тїла, на приклад трохи піску. Те саме є в ґайзері. Вода, нагріта в низу на підземнім вульканїчнім огнищи, вилітає із щілин так, як із рурки. Ріжниця лише та, що наша рурка по вибуху лишає ся порожня, а горло ґайзера наповняє ся знов водою, яка стїкає в него з верху та з підземних щілин. Та се більше холодна вода. Їй треба нагріти ся. Коли ви візмете кілька ріжних рурок, — то побачите, що вода вибухає з них не однаково; в одних випадках тихо виливаєть ся через верх, в других — вибухає із великою силою. Так само і в ґайзерах не однакове буває горло. Тому то один водозбір цїлком не похожий на другий, і скілько би ми не любовали ся вибагливою ігрою природних водограїв, ми все найдемо в їх виглядї нове вдоволенє і нове зацікавленє.
IV.

Я хочу ще познайомити вас з вибухами жерел, які представляють особливший інтерес уже тому, що вони находять ся в Росії[1]. Є то так звані ”болотні вулькани“, які стрічаємо на Кримі і Кавказї, там, де люди найшли під землею величезні поклади нафти. Ті жерела викидають не тільки болото, але і справдїшну полумінь. Їх вибухи нагадують на вибухи вульканїчних гір і часто спричиняють смертні спустошеня.

На самім березї Каспійського моря роскинуло ся місто Баку. На цілий світ славить ся воно своїми копальнями нафти. Високо бють тут із під землі величезні струї нафтяної ропи. Рурами тече вона до фабрик і там дестилюєть ся. Та не лише нафта сама витрискує із нїдр землї. Чоловік виверчує глубокі керницї, а із них витрискує сильними фонтанами нафта. В одній хвилї заповнює вона всї ями і штучно зроблені резервуари, розливаєть ся цїлими озерами, по яких можна плавати човнами. Разом з нафтою вилїтає із під землї пісок і камінє. Вони насипають біля фонтан високі горбки, летять в місто і засипають дахи домів. Нещастє, коли в таку фонтану попаде іскра; вся нафта спалахне і огненним стовпом взносить ся до неба. Погасити пожар не можливо. Раз коло Баку вирвала ся із нової криницї така сильна струя нафти, якої не було до тепер. Вона грозила заляти цїлу околицю і засипати її піском. Перелякані люди пробували спинити струю, та нафта розривала чавунні криші і била з тою самою страшною силою. Пробували закидати криницю каміням, та вони вилїтали на поворот, нїби підземні бомби. Вкінци, по двох місяцях, як струя дуже ослабла, закрили її зелїзними плитами. Все кругом було залито нафтою і засипано піском. Сусїдні озера виступили з берегів[2].

Учені ще не рішили з відки береть ся під землею нафта. Одні думають, що вона береть ся із розкладу ростинних і животних останків, другі знов думають, що та ропа видобуваєть ся з найглубшого нутра землї, з відтам, де находить ся розтоплена маса. Та як би воно не було, нафта находить ся під землею, і як тілько відкриють її вихід, вона, як вода бє могучими струями.

Нафту почали добувати в тих місцях недавно і Баку перемінило ся в фабричне місто від 70-ти років. Та і перше притягало воно мандрівників. Їхали вони налюбовати ся вічними огнями, що виривали ся тут із під землї і спинали ся до неба довгими язиками. Із далеких країн спішили сюди товпи богомільцїв-огнепоклонників. Під самим містом примостив ся їх монастир. Сумно тепер виглядають єго білі розвалини (обр. 5). Не давно ще в стїнах того монастиря відбували ся поганські богоміля жостокому богови. Гордо взнїс ся храм серед мертвої, насиченої нафтою рівнини; а на углах єго стїн горіли вічні невга
Обр. 5. Старинна святиня огнепоклонників.
Обр. 6. Теперішна святиня огнепоклонників.

симі огнї. Сама середина храму, де під високою копулою стояв священичий вівтар, вся була огорнена полумінею. Нічю огнї ті озоряли сумну пустинну околицю і при їх світлї від невигадливого храму огнепоклонників віяло якимсь-то чаром. Огненні струї, то блїдо-жовті, то червоні вили ся по напрямах вітру; при грізних поривах бурі огнї знов гасли, щезали і через хвилю знов спалахали. І не тілько в святини а по цїлім околичнім степу виривали ся і виривають ся тепер палахкотячі огні. Вони вють ся і повзуть по землї, нїби казочні змії. Нема від них анї диму анї копоту; ясні, як очищене золото, підіймають ся вони до неба. Се горять ґази, які видїлюють ся із землї; вони подібні на той ”світильний ґаз“, що в темні осїнні вечері освічують вулицї більших міст… Часи огнепоклонників минули, і підприємчивий чоловік покористував ся ”вічними огнями“ для практичних цїлий; ними огрівають і освічують бакунські Ґазові фабрики.

Могучі потоки нафти і велика сила горячих ґазів під землею вплинули і на дїяльність жерел, які так порозповсюджувані в тій околицї. Справдїшні вулькани тут цїлком не звісні. Та зате найзвичайнїйші жерела наносять страшенні спустошеня і грізним видом своїх вибухів нагадують зїючі огнем гори. Все те творить ся завдяки близькому сусїдству нафти і горючих ґазів. Представте собі, що підземний потік води стрічає на своїй дорозї струю ґазів, що несуть ся з нутра землї. Вони все сильнїйше напирають на воду і вкінцї з великою силою викидають її на верх. Прорвавши камінні поклади, водяна струя розбиває їх в маленькі куски і перевертає в найдрібнїйший пил, і на поверхню землї викидає не воду, а струю рідкого болота. Іноді вилїтає воно у великій скількости і несеть ся могучими потоками, заливаючими все в своїй дорозї. З того болота, як зі справдїшної ляви, нагромаджують ся на місцї вибуху величезні стіжковаті горби. Болото вилїтає з ”кратера“, що находить ся на їх верху, а ґази і нафта, вилїтаючі враз з нею, інодї спалахнуть і придають явищу іще грізнїйший вид.

Один з таких болотних горбів розположив ся в 15 верстах від Баку. То — знаменитий ”Лок-Ботан“, що спричинив грізний вибух 1887 року. Околицї тої гори—болота, дуже небезпечні для караванних верблюдів; звідси то й взяв назву курган: ”Лок-Ботан“, що в перекладї значить: ”верблюд утонувший в болотї“. Вибух наступив в ночи 6 сїчня і трівав через два днї. З початку почув ся шум, в роді віддаленого гарматного вистрілу, та тілько більше притяжний. Підняв ся вихор і вікна в домах задрожали. Потім нараз цїле небо покрило ся заревом, і із кратера кургана вирвав ся огненний стовп, висотою не менше 100 метрів. То як-раз і була струя горючих ґазів. Разом з болотом полило ся і рідке болото. Могучий потік скоро роздїлив ся на два рамена і покрив площу на 1½ квадратових кільометрів. Цїкаво, що підчас того вибуху перестав дїлати один великий нафтяний шиб, а коли ”Лок-Ботан“ успокоїв ся, він знов почав викидати нафту.

Такі самі болотні кургани стрічають ся на півостровах Тамани і Керченськім (в Кримі), де також бували інодї вибухи.

Подібно як справдїшні вулькани, болотні кургани можуть допровадити до твореня нових островів. Такий остров, справдї, появив ся 7. мая 1861 року на Каспійськім морі, межи Ленкораном і Баку. Той остров відкрив Кумані, командант пароходу ”Туркмен“. Ось що писав він до начальства: ”Проходячи 7. мая на дорозї із Ленкорна, мимо острова ”Погоріла Плита“ запримітив я нараз новий остров, якого передше тут не було. Вийшовши на него, я зауважив, що остров складав ся із земляних брил, які остигли тілько з верха, а в серединї були горячі. Було очевидно, що той остров повстав недавно, тим більше, що на єго поверхности то тут то там, виривали ся із під землі горячі гази“.

Судьба того нового куска твердої землї не завидна: подібно як остров Юлїї він не довго істнував. Уже до 20. липня морські филї сильно єго розмили, а через рік остров і цїлком щез. В цьвітни 1806 р. на Каспійськім морі лучив ся другий подібний випадок. Трясла ся земля, з бульканєм вилїтали ґази. А коли все скінчило ся, серед води видвигнув ся новий остров, до трох сяжнїв високий.

Хоч як грізні своєю чинністю ”болотні вулькани“, та в них нічого нема вульканїчного. Місцеві мешканцї називають випливаюче із них болото ”лявою“, та тілько тому, що вони цїлком не знають справдїшної ляви.


  1. В Чехах і на Угорщинї э також горячі жерела.
  2. Великі копальнї нафти э в Галичині, в Бориславі.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Канаді.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1923 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Канаді закінчився до 1 січня 1972 року, оскільки авторське право у Канаді закінчується 50 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1921 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.