Нестор Нижанківський. Життя і творчість/Автобіографія
| ◀ Бібліографія | Нестор Нижанківський. Життя і творчість Додаток Автобіографія (Нестор Нижанківський) |
Звукозаписи творів ▶ |
|
Нестор Нижанківський
(нар. 1893, 13. 7)
Від восьмого року життя вчусь грати на фортепіано. Вчитель мав клопіт зі мною; я звичайно йшов до лекції з тим, що запам'ятав собі, коли вчитель, задаючи лекцію, перегравав річ. Вправляти було нецікаво. Я був тоді в Стрию, де ходив до початкової школи, а жив у діда-адвоката з маминого боку, де музику вважали складкою “доброго виховання”. Зате радо “фантазував”, як казали. Вчитель давав, що міг, але брак системи погано пізніше відбився на мені. Маючи 14 років, я грав “Експромт-фантазію” Шопена (!)…, не маючи поняття про те, як оперувати рукою. Точно ходив на співанки “Стрийського Бояна”, коли не пускали, тікав з дому Діда. Маючи 15 років, почув у Львові “Тангойзера” Ваґнера, страшенно зацікавився, купив ноти і сів грати. Першу сторінку розбирав 5 годин підряд! Зачав перегравати, що попало. Бачив, що батько компонує. Давай і собі. Показав Батькові. Поправив кілька акордів — не сказавши нічого. Як будьто все в порядку — що я берусь писати. Любив імпровізувати. Граю, граю, нараз Батько: “Несторе, зле!”. “Чому зле” — питаю. “Шукай сам”. Я й шукав, — шляхом порівняння з доступною мені літературою романтиків. Їх вплив залишилися донині на мені.
В 7-му класі викинули мене за “погану поведінку” з гімназії. Пішов до Львова. Був 2 місяці в Музичному інституті ім. Лисенка. Не сподобалось. Пішов приватно до Тараса Шухевича (нині професора інституту ім. Лисенка, тоді абсольвента консерваторії). Цей перший відкрив мені очі, що в музиці треба дуже солідно, навіть тяжко працювати. Я побачив тоді наслідки солідної праці і повірив у себе. Компоную дальше самоуком. Не скінчивши гімназії, вернув ще раз до 8-го класу до Стрия. Пишу “Піскаря” (за 2 години!), якого виконано на концерті Менцінського, який сказав, щоб мене дали вчити теорії композиції.
Після матури і військової служби вступаю на університет і в музичну школу, де студіював фортепіано у професора Віденської академії музики Лядевича і гармонію у професора університету Хибінського. На університеті — музикознавство і історію мистецтва. Влітку 1913 сиджу в Мюнхені і слухаю всі Ваґнерівські опери, а головно “Парсіфаля”, якого тоді перший раз публічно поставили. По році здаю іспит на Академії у Відні. Прийняли безплатно на фортепіано і гармонію, з якої через три тижні перейшов на контрапункт. Та був недовго! Війна, неволя. У 1919 — хормейстером в театрі Садовського. Хотів працювати, та своєрідні обставини не дали, так що я ограничився до складання партитур із поодиноких голосових партій. Фальшиво переписаних, кожним диригентом “по-своєму” поправлюваних і ніколи не було всіх 4-ох голосів. В 1920 вертаю до Відня, кидаю фортепіано, бо рука прострілена. Кажуть починати спочатку, бо була завелика перерва. За два роки роблю 5-річний курс (за статутом Віденської академії), і 22.X.1923 р. здаю іспит з контрапункту (що рівнялось тутешній консерваторії) з рівночасним правом вступу на так звану “Школу композиції” (що рівняється тутешній майстерській школі композиції). Обставини примушують сісти за докторат філософії. За три роки побуту у Відні багато написав, багато навчився, як треба музикувати. Не диво! Там було тоді чудово зорганізоване “музичне товариство”, де адміністрація була обов'язком немузикантів, а музиканти мали тільки музикувати. Товариство таке: Л. Колесса, п. Дністрянська, Божейківна, Бережницький, Придаткевич, Г. Левицька, Остапчуківна, Корінцівна, Савка, Л. Туркевич, Стефа Туркевич, Іван Охримович.
У 1923 р. приїзджаю до Праги. Дістаюсь до майстерської школи до Новака. Був би вже скінчив, якби не тяжка хвороба. Та я вже звик, що не треба ніколи попадати в розпуку, коли хочеш до чогось довести.
Я є лірик з великою дозою героїзму. Не гармонік, більше контрапунктик. Трошки імпресіоніст — але більше мелодик. Процес розвою — далеко незакінчений. Донедавна був вокаліст, поволі переробляюсь на інструменталіста. Куди моя дорога, не знаю! Поки-що хочу здобути якнайбільше засобів виразу, щоб було з чим підійти до того сфінкса — який дотепер нерозгаданий, а так приманюючий — до народної пісні. Знаття характерістікон української народної пісні — це моя “ідея фікс”! Брак зв'язку з Великою Україною, де появились нові люди в музиці, дуже ускладнює слідкування за розвоєм нашої музики. А це мені дуже потрібне, щоби не повторювати вже раз сказаного (про що я можу не знати!) — як вже це мені кілька разів трафилось.
Та ще більше відчуваю брак відповідного музичного середовища в моїх діточих і молодечих літах (в домі батька рідко бував, хіба на свята і ферії); в що західноєвропейський музикант вже як дитина вслухавсь, я мусив здобувати тяжкою працею. І багато ще попрацюю, заки навчусь так слухати музику, як слухає музикант, який з дитинства мав відповідне середовище.
Тому вважаю, що ми, українські музиканти, мусимо в першу чергу збудувати такі середовища при помочи викликання голоду за поважною музикою в нашого слухаючого громадянства.
(1926-1928 рр.)