Не-читальник. Оповідання/Перша сварка
| ◀ Нічний гість | Не-читальник. Оповідання Перша сварка |
Ян ▶ |
|
Панї Дорожинска сидїла в сальонї на фотелю коло столика. Сперла ся ліктем на столик і заткала собі хустинкою ротик: хотїла приглушити хлипанє, аби не чути до сусїдних кімнат. Рясні сльози тїкали трьома дорогами з очей: одні спливали прямо по лици, другі протискали ся крізь ніс, а треті залїтали в горло, стримували дух і викликували хлипанє.
Півроку, як віддала ся за пана Дорожинского. Сегодня перший раз посварила ся з чоловіком не на жарт.
Не могло їй в голові помістити ся, як він міг до сего допустити. Справа така ясна, а він єї не міг піймити. Та де! ще й наговорив їй, що вона єго не розуміє.
Був послїдний баль сих мясниць, давало товариство “Русская Дрянь”. Панї Дорожинска дістала перед кількома днями нову балеву сукню, далеко кращу як мала панї Бігунцева. Очивидячки мусїла бути на балю, щоби привстидати паню Бігунцеву. Шатнути ся кілька разів саме під єї носом і глипнути на ню таким оком: що — бач — небого, вихвалювалась ся, що маєш найдобірнїйшу тоалєту. Диви ся, ликай слинку й прикусюй зуби з пересердя.
А пан Дорожинський нї тай нї: не підемо й не підемо.
“Бо розумій, Ґенцю, що сей баль дають мої полїтичні противники, ще й на таку цїль, що супротивляє ся моїм переконаням. Мене би товариші мали за підлого”.
“Алеж порозумій ти, що я маю нову сукню, а се послїднїй баль сих мясниць. До других мясниць може мати Бігунцева ще кращу сукню. Я на бали мушу бути”.
“Мусиш, але не будеш. I таке буває”, порішив Дорожинський і вийшов.
А вона лишила ся в сальонї коло столика, с хустиною коло ротика, проливаючи сльози.
Ах, пімстити ся, думала й гризла судорожно пальчики. Покинути єго. Поїхати до дому до родичів.
Та в тім біда, що родичі тільки й ждали на то, щоби її як найборше з дому збути ся. Партія така добра лучила ся: пан Дорожинський лїкар, а вона мала всего три тисячі посагу. I дурний знав, що не вона єму, але він їй ласку зробив.
Ах, колиб так єї родичі мілїонери і колиб він без тих мілїонів не міг на світї жити. Покинула би: всьо би лоском лишила й поїхала.
А він би переждав кілька днїв. Нема її. Написав лист — не відповідає. А тут біда: треба жити, нема як.
Перечекав ще пару днїв — приїздить. Упокорений, збитий горем. Вона сховала ся, не показує ся єму на очи. Взагалї не хоче з ним говорити.
Приходить мати: “Фе, Ґенцю, вийди!”
— Не хочу —
“Алеж не будь така, не роби єго нещасливим на цїле житє”.
Зробила се для матери: вийшла. А він хляп їй до ніг:
“Прости менї! Провинив ся, дуже провинив ся”.
Вона ледви здержує ся, щоби не копнути єго ногою.
“Не прощу”, рішучо відповідає.
“Кохана Ґенцю, не руйнуй мене”.
“Ага, братчику! Тепер я тобі кохана Ґенця, а тодї, як я хотїла йти на баль?” згірдно відповідає.
”Я не знав що роблю” — оправдує ся він покірно. — “Вже більше не буду”.
“Ну затям же собі. Послїдний раз, чуєш: по-ослї-їдний раз”.
“Більше не буду” — мелькотить він.
“Дивися-ж, як би ще раз, так трісни, пукни з розпуки, а не зворушиш мого серця. Ти, лукавий чоловіче!”
Але се неможливе. Навряд: вона відчуває, що як би покинула, то сама мусїлаб єго пенепросювати. Се приводить єї до безпамятної лютости. Зла на него, зла на всїх мущин, на своїх родичів зла, на себе зла, на цїлий світ зла.
Умерти. Але так умерти, аби з того не було смерти, лиш єму грижа й клопіт.
Ось вона занедужала, тяжко занедужала. Він рве собі волосє на голові. Не знає як їй помогти. Сам боїть ся єї лїчити. Кличе иншого лїкаря, а той лїкар нїби дурний. Оглядає єї: смертельно хора.
“Пукло їй з жалю серце” — говорить той лїкар до єї чоловіка.
“Не пустивєм єї на баль” — зітхає тяжко чоловік.
“Так є” — говорить той лїкар — “з того вона й заслабла”.
Чоловік клякає перед єї ліжком, хоче просити прощеня, а вона відвертає ся від него.
“Дай собі спокій тепер” — говорить той лїкар — “треба ратувати. Ось фляшочка, як до години не випє, то всьо пропало”.
Так той лїкар говорить, але нїби він дурний, бо то все неправда. Їй не треба жадних фляшочок, вона й так подужає.
Лїкар відходить і лишає фляшочку. Чоловік наливає лїкарства до ложочки і просить єї, щоби випила. Вона рішучо не хоче.
“Ґенцю, бій ся Бога, атже вмреш, як не випєш”.
“Хочу вмерти” — говорить вона тихим голосом — “радше вмерти, як з таким чоловіком жити”.
Єму стають сльози в очах.
“Ґенцю схамени ся! Що робиш. Не мсти ся так тяжко на минї через одну дурницю!”
“Власне по дурници пізнати щирість чоловіка. Недобрий ти, як пес”.
“Ґенцю, Ґенцю, прости менї!”
“Ось тобі моє прощенє!” — при сїм слові витручує єму з рук фляшочку. Фляшочка паде на поміст: цорк! збила ся, лїк увесь виляв ся до чиста.
Чоловік у розпуцї: переконаний, що вона зараз умре. Через него, через него. Бігає по хатї. Не знає що робити. Житє собі хоче відобрати.
А вона сміє ся в кулак: добре тобі так, добре тобі так.
Але й се неможливе. Противно: положить ся до ліжка, а він зараз же: “А видиш — скаже — нерви, нерви. А тобі ще й балю забагло ся!”
— Йой, йой! — кусала пальчики з розпуки. А сльози течуть. “Най течуть, най течуть, най вихудну з плачу”.
Утопити ся. Се як раз добре. Нїби вона десь над ставом на гребли з ним.
“То не пустиш на баль?”
“Не пущу!”
“Отже: на!” При сїм слові скаче до ставу, але якось так щасливо, що й не замочила ся. Вхопила ся загати й другим боком вийшла. А він нїби то все не видїв, думає, що вона й справдї втопила ся.
“Пробіг, ратуйте! Втопила ся! Втопила ся через мене!”
Бігає по гребли як божевільний. Нї живої душі. Скаче до ставу, шукає, шукає — нема. Добре єму так, добре єму так. Нехай плаче, нехай жалує, нехай дуріє з розпуки. Зі зворушеня дрожала на цїлім тїлї.
Аж ось: стук, стук — хтось іде. Відхиляє ся занавіса і в дверях стає пан Дорожинський. Червоний від ходу, веселий, усміхнений:
“А тобі що, Ґенцю?! Трохи на плач зібрало ся?”
“Крізь вікно скочу”, шибнуло їй у головцї. “Нї! не відозву ся анї словечком”, поправила ся.
Дорожинський став перед нею.
“Та подиви ся, як ти виглядаєш. Як ворона в дощ. Як будеш отак що днини слинити, то вираз обличя лишить ся раз на завсїгди отакий скривлений. Не знаєш?”
Схопила ся й побігла до своєї кімнати, прямо перед зеркало. Справдї виглядала як ворона в дощ. Очи червоні, підпухлі, ніс продовжив ся, лице погано перекривило ся.Стала всміхати ся до зеркала. Ще трошки, ще трошки, е: краса вертає назад. Очи ще червоні, вії збили ся в кілька купок, але обличє яснїє, як і перше яснїло. Ой, а дуже би було не гарно, як би так через ненастанну журу прибрало лице такий перекривлений вигляд. Ще раз усміхнути ся, ще раз.
Надійшов Дорожинський і розсміяв ся: “А що? вже прояснило ся, вже погода?”
Вона злобно поглянула на него:
“Ти гадаєш, що я така дурна, аби через твої примхи тратити здоровлє? Тобі би хотїло ся сего, але не діждеш” — сказала й сїла фартушок направляти с таким поспіхом, наче би стояв хтось над нею с сокирою й погрозою: кінчи зараз, а нї, то голову відотну.