Не співайте, півні, не вменшайте ночі!..
| Не співайте, півні, не вменшайте ночі!.. Київ: «Криниця», 1917 |
|
 |
С. Васильченко
НЕ СПІВАЙТЕ, ПІВНІ,
НЕ ВМЕНШАЙТЕ НОЧІ!..
ВИДАВНИЧЕ ТОВАРИСТВО
„КРИНИЦЯ“
КИЇВ
Нестерівська 27.
Київ
Друкарня Т-ва „Криниця“, Хрещатик 42.
1917.
Перші півні
| Максим | хлопці. | |
| Кость | ||
| Тихон, кривий гончар. | ||
| Пріся | дівчата. | |
| Горпина | ||
| Настя | ||
| Палажка, Тихонова жінка. | ||
| Івасик — маленький хлопчик. | ||
В саду — комора з ганком, за коморою низенький тин, зарослий гарбузинням і квасолею; за тином Тихонове подвіря, в якому видно ріг хати. У бік — з острішком ліса, стара, глуха, з перелазом; за острішком — високе гіллясте дерево. В коморі видно світ каганця і схилену спину Максима над книжкою. Пізня, видна ніч. Тихо. У себе під хатою сидить Тихон. Починають заспівувать півні і нічна тиша зразу озивається гомоном, вибухає десь регіт молоді, веселі голоси, пісня: „Час до дому, час!“ Чути — десь прощаються. Заляскали по селу три-чотирі клепачки, тріщить чиясь ліса.
Парубочий голос. Гляди ж, Христе, не забудь, що я тобі казав.
Дівочий голос оддалік. Добре — добре. Прощавай.
— Прощавай. Та тільки… Ось зернись на часинку, я маю щось сказати.
— Ой будуть дома сварити… Ну, кажи, та швидче… (Знову тріщить ліса).
Голос дівчини через улицю. Христе!
— Гов!
— Ти ще не йдеш?
— Зараз підемо.Знову все стихає. З комори виходить Максим, потягається, далі іде кудись в глибінь, несе рядно, кобеняк, подушку, лагодить в коморі постіль. Коло Тихона зявляється Палажка.
Палажка. (Товста, нечупарна, заспана молодиця). І за чим тільки дивиться теє начальство, що воно не спиняє отих бездільників, отих босяків. Як почнуть, тільки осмеркне, співи, та хіхоньки, то й до світа не заціпить їм. Родителі з останнього витрачаються, та учать їх, щоб із них люде вийшли, а од них користи чорт-ма і в заводі. Гармидер здіймать та не давать людям спати — отого вони вміють.
Тихон. І чим вони тобі шкодять?
Палажка. Чим шкодять! — Супокою немає од них — лякають!.. Тільки роздрімаєшся, — закричать, загалдикають, то й схопишся як опечений, аж серце забється. Аж тіло на тобі затруситься.
Тихон. А на мене, то я б іще платив би їм, що не сплять ночами, та село стережуть. Бо мені, як не чути їх гомону, то аж сумно в хаті стає.
Палажка. О, я тебе знаю! — Ти б і сам зашився до їхнього гурту, криве опудало, з хати утік би, коли-б не наглядав за тобою.
Тихон. Чому-ж тут і не втечеш із своєї хати, коли…
Палажка. Коли що? (Підступає ближче до нього, погрозливо). — Коли що? — А ну, кажи!
Тихон. Іди краще спати, моя Єлена Прекрасная, моя злотокудрая принцеса.
Палажка. Ні, — ти мені скажи — чого ти хочеш із хати тікать? Ти не белькочи мені отого чортовиння. Чого тобі — їсти, пити немає чого в хаті? Лежати немає на чому?Тихон. Ех!… (Скінчив лагодити дудку й починає грати).
Палажка. Та покинь оту прокляту дудку — голові од неї у мене гуде. Коли-б ти до роботи такий, як до тієї дудки. Горен покинув — хай там мисочки паляться, як собі знають, а я собі в дудочку пограю. Ох, сидить вона мені, давно сидить в печінках.
(Тихон мовчки награє мотив: „Ой піду я лугом-лугом, там мій милий оре плугом“). Побачиш, коли не буде вона завтра в печі! Думаєш — не знаю, про віщо ти раз-у-раз виграєш, не бачу, в який кінець дмеш? — знаю… (Зразу плаче). Вісім років живемо вкупі, а й досі не забуває, що у нього, бач, жінка погана. Бачив же, повилазило було-б тобі, кого брав… Сам, бач, красень писаний.
Тихон. Не журись, не печались, моя лебідь: я своєму золотогривому коневі в одно ухо влізу, а в друге вилізу, та й стану таким молодцем, що ні в казці сказать, ні пером описать.
Палажка. Бач-бач, чим голова у нього набита! Дивись — он голова сивіє, а ще в думці Ялени, та Принцеси, та Яруслани всякі.
(Тихон мовчки грає).
Палажка. (Енергійно). Та ти мені покинеш оту свою пришелепувату дудку, чи будеш дожидати, поки я її в тебе на голові побю. Покинь, кажу, зараз покинь! чуєш? Я до тебе говорю, чи до пенька? Давай сюди, а то я заграю тобі на твоїх патлах. (Видирає з рук сопілку).
Тихон. Чи ти при собі, молодице? — Що це насіло на тебе? — Оддай сюди сопілку!
Палажка. Так оце я тобі зараз би і оддала! Сокирою, піду, порубаю!
Тихон. Ось послухай, не дурій, оддай.(Палажка тікає, Тихон за нею гониться).
Палажка. Серед ночі взяв моду вигравати. Це знов хочеш своєю дудкою улицю під хатою наскликати, та бали до ранку нарядить… не дам!
Увіходить Кость, зазирає в комору й лягає на ганку горілиць. Незабаром — за ним Максим з кухлем молока й шклянкою. Придивляється до Костя. Кость босий.
Максим. Це хто тут? Кость?!
Кость. Угму.
Максим. Гуляв?
Кость. Гуляв.
Максим. І добре?
Кость. Добре.
Максим. Щось не видно по тобі.
Кость (після паузи). Ну й клята баба — де вона й узялась на його голову.
Максим. Це ти про кого?
Кость. Жінка Тихонова. Так гарно почав грать, вона прибігла, дудку одняла. (Зразу схоплюється). Ех… прощавай!
Максим. Оце і все?
Кость. Усе.
Максим. Сідай молока зо мною пити.
Кость. (Крутить головою — не хоче).
Максим. Та чого ти такий, немов якась муха табе вкусила?
Кость. А ти чого такий радий? — (Іронично). Слова, мовляв, додержав! Як же — характер! Криця!
Максим. А ти-ж як думав — на вітер казав?Кость. Камінем просидів до півночі — і радий. Тьфу!
Максим (сміється). То чого-ж ти сердишся?
Кость. Терпіть не можу, коли в людини сяє пика, як великодний самувар.
Максим. Ну, а що доброго, що ти там десь на греблі переливав з пустого в порожнє? (Пє молоко).
Кость. Нічого, було й добре. (Пауза). Я думаю, коли б і ти був, то не пожалів би. (Єхидно). Знаєш хто був над ставом? Приходила Пріся.
Максим. Пріся? З хутора?
Кость. Пріся. З хутора. Завтра вона одїздить у Крим репетиторкою, приносила мені книжки… попрощатись хотіла де з ким.
Максим. Слухай, Кость: ти од злости брешеш!
Кость. Ага! — Зразу пика погасла. Та це ще не все: оце зараз вона була тут, під вашим двором, Тихонову дудку зо мною слухала. Біжи на-вперейми, може доженеш.
Максим. Ні, ти скажи справді: не брешеш?
Кость. (Звичайним голосом). Ото-ж дурний: кажу-ж — ні. Я її хотів сюди закликать, бо хотіла бачить тебе. Так хиба ж ти не знаєш, яка вона свята та уперта. Катай, поки не пізно. Тільки дай мені закурить на дорогу.
Максим. Гм… Що ж… курить немає в мене — сам хотів у Тихона махри просить… Коли вона не схотіла зайти, бувши під двором, то чого мені бігти за нею…
Кость. Діло твоє. Прощай! (Іде, потім вертається). Слухай пак… я хотів спитать у тебе… Ваша Настуня спить уже?.. Я хотів узять у неї свої ноти.
Максим. Настуня кудись пішла. (Ходить, хвилюється, мимрить). Так… ну що ж… так і запишемо…Кость. Ех… Ну, прощай: спать, стара! спать! спать! (Швидко йде, далі серед двора спиняється, нюхає повітря). Ти чуєш, Максиме, немов пахне димом?
Максим (спокійно). Пахне: Тихон у горні палить.
Кость. А я зрадів думав, чи не пожежу Бог послав. (Вертається назад, лягає коло комори, свистить). Ні з кого мені так не дивно, як із самого себе: знаю-ж, що уже пізно, що нічого цікавого немає на улиці і не буде, знаю, що взавтра треба буде рано встати, а розумієш — не хочеться іти спать, як на якесь злочинство. Здається, що як тільки заснеш, то тут серед ночі счиниться якесь диво, або чудо… То як-же його проспать… Щоб без мене, та освятилась вода… Ні, я свого не впущу. (Максим ходить похмурий. Кость свистить). Тьфу, аж занудило, так курить хочеться!.. (Після паузи стиха співає Тихонову пісню):
А я лежу, та й думаю,
Що погану жінку маю.
(Раптом схоплюється) Евріка! (Біжить у комору, світить там сірником, нишпорить по мостині, далі виходить, демонстративно закурює недокурка). Я його голубчика, ще вчора наглядів у тебе під ліжком.
Максим. Фе! він же брудний, кинь!
Кость. Нічого. (Сміється). Аби душа чиста.
Максим (Рішуче). Ех, та ну його к дідьку! Коли…
Кость (Стиха.) Хто це? Горпина?
Максим. (Киває головою). Вона.
Горпина. (На перелазі). Добри-вечір! Хліб-сіль! Маївку справляєте?
Максим. Просим до гурту, Горпино Матвієвна.
Кость (Радо). Матвієвна! — А я дивлюсь, що воно за місяць у садочку сходить, аж це ви?
Горпина (Сміється). Годі вже… Зразу в насмішку берете.
Кость. Яка там насмішка, дорогая. Чому сьогодня не виходили до ставу? —
Горпина. Та гетьте! (До Максима). Максиме Сильвестровичу, чи немає у вас сірників?… Мама заснули…
Кость (Перебиває). Сірники є!… і на що там сірники ті, перелазьте сюди краще, без вигадок! (Підходить до неї). Слухайте тільки, що я вам скажу, тихенько, на ухо, щоб ніхто не чув… (Повертається до Максима, Максим надів козирок — стоїть в задумі). Максиме, не думай довго, та гони навпростець, а то буде пізно.
Максим (Рішуче). Е, де вже наше не пропадало, хай чуже буде зверху! (Пішов).
Горпина (Тихо). Куди це він?
Кость. Так кудись… доганять вітра в полі (Перелазить лісу).
Горпина. Та куди це ви теребитесь? що це за новина?
Кость (Лізе). Обожаємая! Ніч тиха та зоряна, півні проспівали…Горпина (Одпихає). Чого вам треба сюди, ідіть геть! (Тихше). Мати почують.
Кость. Не почують… Ми тихенько…
Горпина (в жарт борониться). Гетьте! Геть!.. (Кость падає з ліси в крапиву — Горпина сміється).
Кость (Ойкає). Мила моя! Це вже можна назвати свинством! ви не бачите, яка тут жалива?
Горпина (Міняючи голос, жаліючи). Бідненький…
Кость. „Бідненький“, а не бійсь в самі колючки турнула. (Тре ногу).
Горпина. Костик! а ви вже й розсердились? Їй-же Богу, я не бачила… (Із спочуттям). Щемить?
Кость. Як огнем пече, дорогая. Ну — та дарма. За те ми з вами з горя „сердце согрѣем жаром взаимной любви“. (Сідає на перелазі, пригортає). Правда?
Горпина. Ой, тихше. Вікно одчинене, мати почують… (Після паузи). Хто був сьогодня на ставу?
Кость. Багато було — а ви чом ж не прийшли? (Із спочуттям). Мати не пустила?
Горпина (Зітхає). Хиба-ж у мене мати як у людей… Ну, а весело було?
Кость. Дуже весело. Там мабуть і ще й досі пооставались де-які.
Горпина. А ви чого пішли?
Кость. Бо вас не було.
Горпина. Еге… Дуріть. Знаю, кого не було. (Прислухається.) Здалося немов говорив хтось. Слухайте: тут тісно нам у двох. Посуньтесь трохи.
Кость. Хиба вам так погано? — я-ж давно сидів з вами в парі.
Горпина. Я боюсь… (Прихиляється.) Слухайте, Костик, чого ви з мене все смієтеся? Ви думаєте, я не бачу. Ви й говорите зо мною не так, як з другими, а як з дуркою якоюсь. Я терплю та мовчу, а коли б ви знали (Раптом спиняється.) Ой-іде хтось! (Сполохано.) Їй богу хтось іде. (Виривається, ховається за лісою).
Кость. То вам причулось — нема нікого. (Лізе через лісу.) Ну ходім до вас, у сад.
Горпина. Куди ви? Їй богу я боюсь…
Кость. Тс… (Пішли).
Виходять Настя й Пріся. Настя в звичайному, буденному сільському вбранні. Пріся — в гімназичній формі, поверх якої — материна, повеликувата свита, в темній хустці з палицею в руках. Роздивляються.
Пріся. Мабудь, ні одного, ні другого немає… що-ж тепер мені робить?… Хто-ж мене проведе? Костя прогнала, тепер жалію. Ну, та якось, доберусь. Не першина мені, тільки отой яр перейти, там завжди собаки збираються. (Пауза). Так воно вже й не доведеться попрощатись з Максимом. З ким то він тепер буде сваритись без мене.
Настя. Та погуляйте ще, Прісю, трішки. Він ось-ось прийде додому, вас проведе. До самого хутора.
Пріся. Ой, Настуню, не бари мене, там-же дома, турбуються, де я поділась. Мабуть: спать не лягають та дожидають. Треба було останній вечір дома побуть. Хоч я од них багато лиха зазнала, та Бог з ними.
Настя. Од кого?
Пріся (смутно). Од батьків. (Зітхнувши.) Ну прощавай! (Цілуються).
Настя. Коли-б це він знав, що ви у нас! На крилах, мабуть, прилетів-би.Пріся. (Питаючи). Ну?
Настя. А що вже жаліть буде, то й не знаю як.
Пріся. (Після паузи зітхнула. Далі з жартом). А оце він тут живе? можна заглянуть в комору? (Увіходять в комору, чути гомін).
— Оце він тут спить, а це його книжки. (Зачіпають скрипку.) Оце його малюнки.
— Оцю квітку я візьму собі на спомин. Скажете, Настуню, що я була у нього в гостях і вкрала одну квітку. (Виходять).
Настя. Коли вже тепер побачимось ми з вами?
Пріся. А мабудь не скоро. Ти вже тоді може заміж вийдеш, Насте.
Настя. (Крутить головою). Ні, не піду я заміж.
Пріся. (Здивовано). Чому?
Настя. (Зітхає). Щаслива ви, Прісю! — Боже, як я вам заздрю!
Пріся. То я-ж казала тобі: чого не готуєшся на екзамени? А то — соромно, велика!
Настя. (Таємничо, озирнувшись). Спухайте, Прісю, нікому не скажете? — Я теж поїду в город з Максимом. Він казав, що оддасть мене в співочу школу. Він буде уроки давать, а я буду шити та прати студентам білизну, та так і проживемо якось, поки повиучуємось.
Пріся. (Щиро). Ой, коли-б тобі, Настуню, Бог поміг — яка-б я була рада. Дай, Боже, тобі щасливу, та широку — широку дорогу. (Обнімає). Щоб ти…
Настя. Ой… Цитьте.
Пріся. Прощавай. (Цілує й іде. Стає серед двору. В смутному жарті). Прощавайте наші сільскі зорі… Ех — закутить би оце на прощання, хоч один раз на життя! — Вина-б напитись… (Задумалась). Настуню! (Вертається назад) скажіть Максимові, що хоч ми й гризлись завжди з ним, проте я дуже жапію, що не попрощалась. Ішла сюди з тією думкою, щоб на прощання…
Голос в саду — Горпино! Хто там з тобою?
— Нікого нема!
— Брешеш! Брешеш, собача дочко! Ото ж який босяк побіг од тебе! В хату зараз, в хату! З городу моду привезла?
— Та цитьте — іду! Розкрили вершу, як ворота. Це не мати, а… Дихать не дає.
Пріся. Це хто у вас?
Настя. Модистка. З города приїхала до мачухи.
Пріся. Видно, що мачуха.
Настя. Із світу зжила б… Земля й хата, бачте, на дочку записана.
Пріся. Зажди — я либонь бачила її у церкві: у неї ще така роскішна, золота коса.
Настя. Ото-ж вона і є.
Пріся. Ну й коса-ж! Навіть не віриться, що то справдішня.
Настя. Е, ні — її! (Зітхає; думає): Хто же це до неї забрався? О! (Через лісу тихо, крадькома перелазить Кость).
Дівчата прищулились, приглядаються. Кость крадеться до комори.
Настя. (Голосно.) Хто тут?
Кость. (Приглядається, тихо). Це Настуня? Ну знаєте, і попав-би я був… (Загледівши Прісю, змовкує, поривається тікать. Дівчата сміються).Це Пріся?! — Хай вам, як ви мене злякали: я думав, що це ваша, Настуню, мати. Кілько разів уже підвела мене сьогодня ваша свита! Чого це ви пак вернулись?
Пріся. Вернулась, щоб ви додому мене провели, а то кічка собак бігає за селом.
Кость. А що? Прогнали — тепер самі просите? Заждіть — а Максима не зустрічали? — Він подався за вами навдогінь.
Пріся. Штука! — Так отже як не везе мені.
Настя. Ну, то він швидко повинен вернутись.
Кость. (До Насті). А ви це, Настуню, де зволили гулять? — Це та, „що не має ще й думки про кавалєрів“.
Настя. Нападіться на багатчого; я на співку ходила.
Кость. Так… це ті святенькі та тихенькі…
Пріся. Ви, краще, мовчіть уже; самі звідки зараз вилетіли.
Кость. (Сміється). Розумієте: за малим — малим коромисла не покоштував. Ніколи я не думав, щоб вона, проклята баба, не посовістилась вийти з дрюком…
Настя (Гаряче). Ох, яка б я була рада, коли б була вона оперезала вас!…
Кость. За віщо, Настуню? — Я не думав, що ви така недобра. (Озирається назад). А це ще хто?
Тихон (Підходить до гурту). Коли б я був маляром, я так би малював того чорта: написав-би очі синенько, а брови чорненько, а косу довгу, золотую. Та ще й підписав-би: не задивляйся на цей рід, бо буде душа в пеклі. (Сміються). А дай я посижу між вами. (Сідає). Ох… чи то пак: „Гоп!“ а не ох! (Сміються). А то на улицю вийшов та й стогне. (Виймає тютюн, закурює). Знаєш, що я надумав, Константин Мартиновичу, давай оце ми тебе оженимо. Я тобі висватаю панянку, що весела, а що красива, то другої такої не знайдеш, тільки треба добре дивитись, щоб другого тижня не втекла.
Кость. Де-ж це ви таку назнали?
Горпина (за лісою). Дядьку Тихоне, знайдіть мені жениха. (Регіт).
Тихон. Бач, вона сама обізветься, коли треба.
Настя. Горпино, перелазь до нас.
Пріся (Встає). Ні, я бачу тут швидко не розійдуться. Прощавайте! Так ви проведете мене, Костю?
Тихон. Домівка не втече. Нам ось тут Груняша заспівають якої-небудь веселенької.
Настя. І чого ви рветесь так — ми вас гуртом проведем. (Пріся спиняється оддалік, слідкує за гульнею).
Горпина (перелізши). А у вас тут весело.
Кость. Знаєте, Груню, он дядько Тихон жалілись що через вас мусять душу свою загубити.
Горпина. Хто? Оцей дядько? Такий бородатий, та страшний?
Тихон. Дивись — чи не спокуса?
Горпина. Чуб, як куделиця, а брови, як вовна… Куди він годиться? — А ну-ж, дядьку, хоч моргніть — побачимо що з вас за козак.Тихон. (Поволі кладе набік люльку, встає). Ех, прости, Боже, гріха! (Несподівано ловить Горпину, обнімає за стан).
Горпина (Пручається, верещить). Тихоне, їй Богу — жінці скажу! Пустіть! (Виривається. Регіт).
Тихон. Отак у нас колись гуляли, Мартиновичу, а то звольте, та позвольте… (Сміх).
Настя. (Прохаючи очима). Прісю! Та ідіть, посидьте ще.
Тихон. (До Прісі). А ви, тітко, справді чого боїтеся? — Ідить до гурту — більше буде.
Пріся. Цю тітку давно вже-б пора ломакою звідсіль погнати. (Вертається до гурту).
Горпина. (Осміхаючись, жартівливо). Дядьку, так знайдете мені жениха? Скажіть, що я умію танцювати. (Хватає Тихона за руки, тягне, пританцьовує).
Ай ти, дядьку Мусію,
Чи ти бачив чудасію…
Тихон. Воно такі й правда: такої чудасії ще й не бачив… Аж утомився.
Кость. Звязались, дядьку, — тепер може б і одчепиться раді, так не одчіплюється.
Максим. (Непомітно підійшов до гурту). Еге-е! — Я й не туди, що тут у нас гульня аж гуде.
Всі. Максим?!
— От і Максим прийшов!— Тепер можна буде й заспівать!
Горпина (В шумкому жарті). Максиме, як я скучила вже за вами! Де-ж це ви барились так довго?
Максим. Дивіться — дивіться, як розгулялась наша Груня! Розчервонілась, як півонія. Що це з вами?
Горпина. Це-ж я зрадощів — що вас дождалась, Хиба ж ви не знали, що я вас так люблю, так люблю, що як побачу…
Максим. Ви ж моє щастя золотеє. (Цілує).
Горпина (Зразу умовкла, вирвалась). Максиме Сильвестровичу, як вам не сором.
Максим. Груню, ви образились? Не сердіться, я й сам не знаю, як воно сталося.
Горпина. Як я сердиться не вмію, то всяке обнімає мене, всяке цілує, хоче насміятись надо мною. (Затуляє очі хусткою). Немов уже справді я така…
Всі (Розважають). Бог з вами, Груню, що ви вигадали? Ніхто не думав вас ображать. Так вийшло
Максим. Ну годі, Груню! Я більш не буду! Вибачте на цей раз. Ну, вашу руку!
Груня. (Зітхає, потім махнула рукою). Е, та Бог з вами… (Зразу повесілівши).
Колихала мене мама,
Та й казала: люлі,
Як виростеш, моя доню,
Давай хлопцям дулі.
(Загальний сміх).
Тихон. Що ти вдієш з такою дівчиною. (Тим часом Максим помічає Прісю, підходить до неї. Пріся затуляється хусткою).Максим. А ви чия будете, дівчино?
(Всі змовкають, притаївши сміх, слідкують за ними).
Настя. Це Рухимова нова наймичка з хуторів.
Максим. (Сідає коло неї). А як вас зовуть, дівчино? (Пріся затуляється щильніше). А яка в неї ручка біленька? (Пріся вириває руку). Е, та це чиясь дика. (Помітивши, що на їх всі звертають увагу). Ну, а ви чого всі витрищились на нас? — робіть своє діло, а ми по-простому поговоримо з дівчиною. (Горпина, одвівши Костя щось питає в нього, показуючи очима на Прісю. Той одповідає). Чи у вас на хуторі усіх такі ручки? Чого-ж ви мовчите? Ну дай же, хоч подивлюсь на вас — чого ви соромитесь? (Силою одгортає хустку, злякано підскакує). Ой, матінько!… Пріся! (Дружний сміх).
Пріся. Так ви он який!.. А я думала, що ви тільки философствовать умієте!
Тихон (хитає головою) Ех… (Махнув рукою й пішов).
Кость. Ну і як ото воно, як обнімаєш святу черницю?
Максим. Злякався, аж руки похололи (Радісно). Звідкіль ви тут узялися, Прісю? Прямо собі не вірю! Може це сниться?
Пріся. О, завели вже… Шкода тільки, що слухати ніколи. Ну, добре, що я таки вас дождалася — хотіла вже йти не попращавшись.Максим. Як-то — оце вже хочете іти?
Пріся. Може скажете рано? — (Сміється). Я ж давно уже у вас. Смерком на часину прибігла, та й до півночі досиділа.
Максим. Який же жаль… А я оце як навісний гонив за вами мало не до хутора… (Прохає). Та посидьте у нас хоч ще трохи!
Пріся. (Лагідно, але рішуче). Піду. Ну… (Озирнула всіх і зітхнула). Ой, коли б ви знали, як оце мені не хочеться їхати. Одно літо випало людське, та от і те не зможу досидіти… Привикла до свого гурту, до нашого ставка, до тихих розмов — то так-би здається, ніколи й не виїздила звідціль. Чого-б же вам побажать на розлуці… такого ясного та щирого… (Думає, мрійно, прищуривши очі на небо).
Горпина (Зразу щиро). Боже, які очі! — які дивні проти світу очі!
Всі (Весело). Як зорі!
— Ой-ой! Як дорогі камені!
Пріся. Ну от і забула, що надумала. Е, та ну вас зо всім. (Засоромилась).
Горпина. (З жалощами, щиро.) Ну скажіть: і ніколи, ніколи в світі вас не випустять із тих мурів?
Пріся. (Здивовано). Із яких мурів?
Горпина. Та з вашого манастиря.
(Кость регоче, всі незрозуміло перезираються).
Горпина. (Озирається на Костя). То це ви мені набрехали, що вона іде в черниці? (Всі сміються). От-же недобрий! Яка-ж я рада, що це неправда. А то мені стало так жалко, чуть не заплакала…Пріся (Смутно осміхається). Мабуть таки чи не судилось мені й справді піти в черниці. Хоч-би було одно літо нагуляться у волю… Ех…
Максим. Прісю, — погуляйте сьогодні, що вас за неволя жене? (Усі просять).
Пріся. Коли ж мене дома дожидають. Мабуть і спать не лягали. Там же тепер зо мною носяться як з цяцькою. Е-ге! Тепер, я у їх найкраща дочка, саме з того часу, як почала зароблять гроші та й їм посилать. Инколи батько закидає вже на ви. (Осміхається.) Прямо сміх розбирає: „ви себе вже не трудіть, Ефросинія Петровна, мужицькою роботою — у нас є кому робить на городі“. (Думає). А раніш було: „проклену, одречусь, вижену, щоб і памяти твоєї не було у нас“. Книжки було порубає, чоботи сховає, їсти не дає. А я таки улучу було час, подамся знову у місто, а там у Миколая Івановича виплачусь добре, розкажу все до каплі. А він уже закличе було батька, та як почне умовлять, як почне усовіщать, горілки йому ставить, а батько горілочку люблять, особливо на дурничку, — ну й розмякне було і сльозу пустить: „хиба ж тобі ворог, моя дитино учись, коли вже така твоя охота“. Тільки не надовго; на другий день знову з батогом ходить під школою та визирає мене з-за воріт. Ну і в мене серце було, як скамяніле: надумалась — як не пустять учитись, утоплюсь. Раз якось кликали бабу, щоб одшептала. Прийшла до нас тітка, сидять, розмовляють у сінях, а я в хаті слухаю. Здуріла дівчина — не знаю, що вже й робити з нею. Аж труситься за тими книжками, що вже не робили: і били і лаяли, і в чулан запирали — нічого не помогає. А тітка: „ото, сестро, чи не насміялась яка личина… То мабуть, їй пороблено так, поведи до — Морозихи, хай пошепче. Поведи, неодмінно поведи, а то переведеш дівчину“. Коли так: другого дня дивлюсь у вікно: волочать мати стару Морозиху до хати, а я в задвіркові двері та на город, сховалась у коноплях. Ех… (Думає схилившись на палицю). Копійки за увесь час не прислали, „хай, як хоче, так і живе, коли свою взяла волю“. Бувало диких груш звариш у горщику та окраєць черствого хліба, тим і живеш по цілим дням. Думала, поки й жити буду, не забуду їм цього. А далі подумала — Бог з ними… Все таки жалко стапо. (Задумалась, далі кинулась). Ну, що ж ви, здається співати збірались?
Кость. (Осміхаючись починає)
Любив тебе я дівчиною,
Люблю тебе й молодицею…
Кость. Рішуче! З саможертвою!
Всі (з жаром).
Та ще сім год дожидатиму,
Може станеш удовицею.
Максим. Тсс… (Пісня затихає).
Голос. Чи не пора, діти, спати — ще й завтра буде день і вечір.
Максим. Зараз, тату, зараз.
(Доспівують, тихо, як під сурдинку).
Та ще сім год дожидатиму,
Поки станеш удовицею.
(Говорять зтиха).
Настя. Не бійтесь — батько в нас добрі, аби тільки не дуже голосно.
Кость (Захоплено). Ось слухайте: а давайте тихенько-тихенько. В-півголоса. Воно цікаво виходить. Ще одну тільки… одну маленьку.
(Збиваються тісно й співають тихо, але захоплено).
Під час співу всі помалу сходяться ближче, де хто спинається на лісу, на плече. Темна завіса на 2-З хвилини.
Другі півні
Десь здаля починають заспівувать півні. Молодь коло комори розбилась на два гуртки: долі — Кость, Настуня і Горпина, на ганку сидять Максим з Прісею. У останніх інтимна, тиха розмова. Місячно. Після півнів зразу було заворушились, де-хто пробував устать, і знову сідав. Чути десь знову регіт, пісню „Час до дому час“! але слабіший, ніж перший раз. Заляскали сонно зо дві клепачки і зразу змовкли. Через улицю перегукуються ті ж дівчата.
— Христе?
— Гов — гов?
— Ти ще не пішла?
— Іду — їду! (Тріщить ліса).
Парубочий голос: Прощавай, Христе. (Маленька пауза). Христе, Христе! — Ось вернись на одну часинку. Одно тільки слово скажу.
— Я вже знаю, яке те одно слово. Ну кажи, та швидче.
(Знову тріщить ліса).
Пріся і Максим встають, прощаються і знову говорять.
Кость. „Гарбуз“! (Раптом, хто сидів, із сміхом схоплюється). Ну, Прісю, підемо, чи може ще одних півнів досидемо?
Пріся. (Коротко). Зараз. (Потім знову щось доказує Максимові).Горпина. Чого воно так швидко півні співають: тільки що одні співали, а ось уже й другі.
Кость. Не спиться чогось їм; нудно сидіть на сідалі, то, мабудь, вражі півні, крадуть ночі, щоб швидче наспівать день… Ну, прощаться, та йти. (Прощається). Спать, стара, спать, спать… (Спиняється). А все таки шкода чогось спать. Немов хто за мотузочки держить. Ні, треба бути рішучим. Прощайте. (Одбиває верхи). Верх! верх! верх!…
(Йому одбивають назад. Несподівано завязується гулянка у „верха“. Забігають кудись у сад. Звідти чути перегуки, короткі придушені сміхи).
Вибігає Кость, за ним гониться Настуня. Розмова ведеться тихо.
Настя (доганяє). Верх! (Спиняються).
(Після паузи Настуня стиха). Чого воно так: коли тихої ночі зачепиш в саду яку гілку, то здається, що не я торкнулась об неї, а сама гілка хвиськає мене… Так ніби вона жива.
Кость. (Приглядаючись до неї). Философ з вас, Настуню, философ і поет. Як що скажете, то й у голову западає… Памятаєте, як ото ми колись, дожидаючи Максима, просиділи з вами до світу на колодці — я ніяк не забуду тії ночі: ніколи ще ні з ким я так щиро не розмовляв.
Настя. І я часто передумую тепер про те, що ми говорили.
Кость. Настуню, скажіть по правді, — ви вже дівуєте?
Настя. Ой… нащо воно мені оте, що ви кажете.
Кость. Мені тоді дуже хотілось… (Сміючись, щось шепче на ухо). Та й не посмів: думав — може ще мала ви до цього.
Настя. (Закриває рукою лице). Ой, мені соромно.
Кость. Так скажете?
Настя. Знаєте, Кость, — мені багато-багато всяких думок приходить в голову, хотілось-би розпитать вас, та й стидаюсь, щоб не сміялись з мене.
Кость. Про що?
Настя. Про все, про все… От скажемо про оту, Орлеанську дівчину… (Вбігає Пріся, за нею Максим. Настя швидко вириває руку, голосно: „верх“! — одбиває і тікає. Кость за нею).
Максим. (Ловить Прісю). „Верх“! (Спиняються).
Пріся. Ху… втомилася.
Максим. А як розчервонілись.
Пріся. Не дивіться так, а то наврочите.
Максим. Сьогодні ви, Прісю, якась особлива, немов одмінилась. Ніколи так гарно, так лехко не почував я себе з вами. І все це, мабудь, оця ваша материна свитка наробила. Раніш до вас страшно приторкнуться було, як до якоїсь святої. А сьогодні — зовсім не страшно: береш сміливо за руку, пригортаєш… (Бере за руку) і нічого — не сердитесь. (Пріся сміється). Прямо чудо якесь!
Пріся. (Легенько визволяється). Ну, буде вже… (Озирається). Де ж це той Кость запропав?
Максим. Та не спішіть — ще рано?
Пріся. (Грає очима). Рано?
Максим. Ще зовсім, зовсім рано.Пріся. А півні?
Максим. (Бере її руку). Нема півнів, то так причулось.
Горпина. (Виходить озираючись). Де ж це люде?
Пріся. (Сполохано). „Верх“! (Побігла в гущавину, Максим за нею).
Горпина. (Невесело). Усі кудись подівались… усі повтікали. (Пауза). А я вже піду до-дому. (Тупає нетерпляче ногою, крізь плач). А мені вже пора додому! (Постояла хвилинку, далі роспускає й переплітає проти світу свою довгу роскішну косу).
Вертається Пріся, поважна, сердита, затуляючи щоку хусткою: за нею винувато Максим; Пріся сідає на ганку, схиляє голову.
Максим. Прісю, — я не знаю, як воно сталось. Я справді сьогодні якийсь дурний, шалений… Прісю, не сердіться — нате мій чуб — добре поскубіть, тільки не сердіться. (Пріся одвертається, Максим схоплюється). А, щоб я не діждав уже у світі жить з такою дурною уже вдачею!… (Побачивши Горпину). О, а це звідки русалка взялась. (Підходить до неї). Глянь — глянь — яка коса! Яка неймовірно чудова коса!
Горпина. Одчепіться: я ось тут всі гребінці погубила. Шукайте отут. (Максим шукає).
Тим часом вбігає схвильована Настуня, хустка збилась назад, сама спотикається. Мовчки озирається, потім швидко сідає коло Прісі.
Пріся (стиха). Що з тобою, Настуню? Чого така стрівожена? (Приглядається). А ну глянь-глянь на мене? (Настуня, швидко озирнувшись навкруги, з пориванням обнімає Прісю. Дівчата цілуються, крадькома, коротко і жарко).
Кость (виходить, спиняється, співає):
Тихо, тихо Дунай воду несе,
А ще тихше дівка косу чеше…
(Захоплено). Це щось казкове! І де ви викохали таку косу.
Горпина. Ідіть, Костик, подержте мені, а то я сама не завяжу.
Максим. Давайте — я подержу. (Кидає шукати гребінця).
Кость. Е — ні, — мене просили, то ти не мішайся, Максиме!
Максим. Я-ж перший одшукав це диво, одшукав і оцінував.
Горпина (радісно). От іще побються, от іще побються!… Ну — я вже сама справилась.
У Тихиновому дворі щось гупає.
Палажка. На! на! на, проклятий, каторжний, шибеннику! Мишей не хочеш ловить, а тільки робить шкоду. (Чути нявчання кота).
Тихон. (На призьбі). А кота вже за що?
(Молодь на хвилину змовкла, прислухалась і один по одному навшпиньках подались під Тихонову лісу; там поприхілялись, поприсідали в різних позах, прислухаються).
Палажка. Такий милий сон був наснився, а він, клятий катюга, взяв, та й перебив. (Підходить до Тихона, сідає поруч.). Сниться мені, Тихоне, ще я купаюсь. А вода чиста-чиста, та ніби аж срібна. І така тепла, як купіль. Виплила я на берег — коли зирк: їде наш урядник наточанкою, підкрутив уса, та сміючись каже до мене: здорова, Палазю — а чи тепла водиця? Я хотіла обізватись до нього, та глядь на себе: а я-ж гола-голісінька. Крикнула, та так і присіла в воді… Так мені соромно-соромно.
Тихон. Не віриться мені, щоб так і присіла — не твоєї вдачи.
Палажка (Ображено). Та їй-же Богу — присіла; що то вже я така безстрамниця, що ти мені не віриш. (Голос грізніщає). Та ти мені ніколи не віриш, крива мачада, а як сам…
Тихон. (Перебиває). Ну, буде вже: присіла та й присіла. (Пауза).
Палажка. (Ображено). Ти думаєш, що над твою жінку.
Тихон. Та годі кажу — тебе тільки зачепи.
Палажка. (Після паузи тим-же лагідним голосом). Так я, кажу, й присіла…
Тихон. Кхм!… (Кашляє).
Палажка. (Обурено, веселіше). Та чого ти чмишеш, марюко! — Хочеш, то обскубу на тобі оці твої патли.
Тихон. Розказуй, я слухаю.
Палажка. Не хочу коли так і розказувать. Коли ти відразу на сміх береш… (Пауза). І кудою він уліз шибенник, вікна всі ніби позачиняні були… Як не загуркотить, як не заторохтить на полиці — аж кинулась. То так мені відразу в голову і вдарило: це-ж я забула сметану винести в погребник. Ще трохи-трохи, то був-би і сметану перекинув і кухля розбив. (Пауза). Отаке й присниться… А ти все сидиш, як сич надувшись, все думаєш… Ти-б мені хоч раз сказав — що ти все думаєш собі.
Тихон. А що-ж я думаю: думаю оце з тобою розвестись, та посватать Груню.
Палажка. Чи не її-ж ти сьогодні ото й малював на кахлях. Бач, який добрий — жінки небійсь і не змалюєш. (Торсає його).
Тихон. Не варт — діти будуть лякатись у хаті.
Палажка. Така вже я тобі судилась… (Прихиляється до нього).
Тихон. (Одхиляється. Одчепись. Коли б-же ти хоч на половину була тонша, то я б сів з тобою розмовляти… А то… Ех бий того. Боже, в кого жінка хороша.
Палажка. Нічого не вдієш: така уже я тобі судилася. (Дає сопілку). На лишень, та трохи затілілікай якої, тільки не тієї нудної.
Тихон. Оце-ж як раз для тебе дудку лаштував. (Згодом). Спарував, бодай йому болячка, одно криве, друге рябе та лихе, та й живіть собі, та радійте.
Палажка. Та і не як небудь: не на рік а на вік. Так то мій кривенький! (Пригортається).
Тихон. Ти б, Палажко, пустила на призволяще, — на що я тобі кривий, не гарний…
Палажка. (Зтурбовано). Еге! Бач який хитрий. То хоч кривого маю, а то й такого не буде.(Сміється). Ні, голубе — вже ж тобі од мене не одчепитись.
(Під лісою придушено сміються, прискають і затуляються хустками. Горпина не може здержати регіт, Кость хусткою затуляє їй рот. Регіт проривається).Палажка. А це-ж кого там мордує під тином? (Встає, підходить. З-під тину всі тікають в сад).
Палажка. Оце так роблять ті вчені та письменні. Це добре понаучувались; нічого сказати. Муж та жона чесну беседу ведуть, а їм смішки, а їм реготи… Ні, добрих батьків діти так не роблять. Уштиві діти і слухать посоромились би, а вони під тинами на підслухи лазять. Не буде з вас людей! Старчоводи нещасні — тьфу!.. (Пішла).
Максим. От так висповідала.
Пріся. То таки й слід: дурієм, як малі діти.
Максим (З осторогою). Ви вже, Прісю, одсердились!
Пріся. Та що з вами зробиш — не хотілось погризтись на останку. Прощавайте! (Сміється). В котрий раз уже сьогодня прощаємось? (Кличе). Костю, ви швидко там?
Голос Костя: Зараз, зараз.
Пріся. (Після паузи). А як у вас тут затишно, гарно. Що, коли б оце ми з вами, Максиме, оженились, та й лишились тут у вас. Ви-б косили, я вязала — вашого батька татом узивала. Як смеркне — вечерю вам варила б, корову доїла…
Максим (Захоплюючись). Прісю — сватайтесь за мене їй бо.
Пріся (Сміється). Ну й гарячка ж ви — вже й запалився.
Максим. А чому б і ні. А то як розїдемось, то й позабуваємо один одного. Ви там за когось чужого вийдете, од нас назавжди сховаєтесь, я теж вчеплю когось собі на шию, та й застряну. Та й вирвемось із корінням з рідного села.
Пріся (Жартом). Не женіться тоді — дожидайте мене.
Максим. А ви-ж не зрадите?
Пріся. Побачимо. А скільки-б років ви дожидались мене?
Максим Десять… сто років!
Пріся (Сміється). Ого! (Зітхає). Ні, бачу — не надійний ви. Ну, прощавайте. (Думає, далі кинувшись гукає): Костю — я вже йду! (Перегодя) У вас у коморі я бачила букет квіток: ви б мені на спомин дали кілько квіток.
Максим. Візьміть хоч усі. Ось ходімо. (Ідуть в комору).
Пріся. Ні, всі не треба — розгублю. (Жартуючи). Так будете дожидать?
Максим. Хоч до страшного суду.
— Ідіть уже, ідіть! — не базікайте.
Кость. І піду. Тепер уже хоч будете прохать не останусь… Прісю.
Настуня. Біжіть — доганяйте.
Кость. Глядіть, щоб не жалкували. Ну, прощавайте! (Іде швидко). Спать стара, спать, спать… (Зразу вертається). Це було знаєте так:
Дівчата: Та ідіть уже собі — завтра розкажете.
Кость. Це коротенька. Продав чоловік воли в ярмарку, а гроші вкрали. Прийшов до дому, а жінка й питає: на ярмарку був? — Був. Воли продав? — Продав. А гроші де? — Спать, стара, спать, спать спать… (Сміються). От і вся. (Іде, знову спиняється). Стійте — я нічого не забув у вас? (Думає).Дівчата. Може вчорашній вечір? (Сміються).
Кость. Моя мати учила мене змалку: не хапайся іти ніколи — а спершу подумай гарненько, чи не забув чого.
Настя. Ну вже над вашу маму, то й пошукать другої такої.
Кость. Молодчина у мене мати. Ми вже її взиваємо хатнім директором. (Сідає).
Настя. Ви-ж обіщались здається, провести Прісю?
Кость. Не бійтесь: знайдеться хтось, що й без мене проведе. А у мене оце саме язик розсвербівся. Так у нас, кажу, так заведено: як тільки котре з дітей зіпнеться на ноги, мати зараз витре йому носа, шапку на голову і — марш сучий сину до школи, ніж маєш собак по улиці дражнить та штани даром дерти. Зімою, як бувало замети, одіне, кожушок підвяже… У нас такий кожушок є — що всі в ньому переходили до школи — за руку й веде. Де позаметено, — на руках перенесе, приведе в школу, роздіне, нагріє — піде учителю нагомонить повну хату. „Коли б я стільки знала, казала учителю, як ви знаєте, то мої діти досі-б на зорях читали б. Біда тільки, що не грамотна“. А про те: і „птичку Божію“ і „Мужичка“ і багато байок уже з нашого голоса повиучувала. Священну історію знає краще мене. Бувало сидить котре…
Горпина. Заждіть, ви ще довго думаєте говорить?
Кость. Зараз — зараз… зубрить якогось вірша, а вона піч топить, прислухається: отже й не так. Там треба казать отак і отак — виправляє. Бідкається, що арихметики та геометрії не знає — коли-б каже хоч трішки я була грамотна — я зараз би перейняла, я хоч і не знаю, але бачу, що воно лехко. Мене як були вигнали зі школи, то тільки через неї я знов пішов туди. А то був надумав в ковалі йти.Настя. А за віщо вас виганяли зі школи.
Кость (сідає). Ех, це довго розказувать буде. На вечерні, в олтарі, випив був вина з пляшку, ну директор і сказав мені: (говорить картаво) „іди, юноша, на всі читирі — „в моєм виноградникѣ нѣт мѣста плевелам“. Ну, й пішов. Дорогою привабні собі пляни розписую: поступлю в ковалі, куплю мальований кисет для махорки, гармонію куплю. Поки дійшов до дому — про школу геть забув. Але не так воно сталося. Прихожу до дому, в хату не йду, а захожу в кузню…
Кость (Побачивши). О, вони ще тут! а я думав, що ви вже дома.
Пріся. Я-ж усе вас дожидаю. Ходімо, коли йдете.
Кость. Ось трішки-трішки, докажу.
Пріся. Цьому, мабуть, краю не буде… (Стоїть, потім підходить. Де хто сидить, инші стоять).
Кость. Ну от… захожу в кузню: батько морочиться, саме коло чийогось плуга. Треба сказати вам, що у нас батько людина спокійна, в наші справи не втручається, до самозабуття любить грати у хвильку, і трохи боїться матері. Смокче свою люльку, оглядає щось… А побачив мене і люлька випала із зубів, зрадів: „А, Костянтин Мартинович! — яким це вітром вас?.. Що, мабуть, витурили?“ А сам веселими очима позирає на мене. „Витурили, кажу, тату“. — „Я-ж казав, що воно так і буде. Куди вже з нашою головою лізти в ті науки: там телескопи, микроскопи всякі“.
Зявляється під коморою в білій сорочці, босий заспаний Івасик, сміється.
Настя. Івасик? (Всі озираються, сміються). І чого воно придибало. Іди спи, Івасику. Та ще й босеньке іди сюди, я візьму тебе на руки, а то ніжки простудиш. (Бере на руки). Дивіться само придибало, й не боялось. (Сміються). Ходім, серце, спати, я укрию горненько. (Хоче нести).
Івасик. Я не хо!.. (Пацає ніжками).
Максим. Та нехай сидить, поки засне, тоді однесеш… (Настуня закутує його, сідає).
Пріся. Ну, швидко ви? А то вже в мене ноги заболіли.
Максим. Ідіть отут сядьте.
Кость. Ну, щож тепер, питає батько, будем кувать? Будем кувать, тату. Але не так зустріла мене мати. Довідавшись, в чім річ, вона спершу хватилась за віник, потім за рогача… далі залилася гіркими. Це ти острамив і мене і себе на увесь світ! Це ж ти босяком уже будеш до смерти! Всі мені очі вибиватимуть. Учила — учила та й вивчила. Ні, цього не буде. Іди сякий-такий, що хочеш роби, а до школи вертайся. А як не приймуть, то краще назад не приходь. Вигнала мене з хати і двері заперла. Бачу: діпо погане, пропала гармонія, пропав і кисет, треба вертаться назад. Взяв тютюну папушу у батька, буханець хліба, кусок сала… вийняла мені мати із скрині срібного карбованця, і тільки почало світать, я городами, щоб ніхто не бачив, подався з села. Було діло після Великодня, перед екзаменами. Вітер, спека, а я стружу манівцями.
Пріся. Доведеться таки сісти. Швидче, Костю!
Кость. Вже скоро, двоє слів і кінець… ну, днів через пять-шість прихожу до своєї альма матері. Було саме якесь свято, й товариство сунуло з церкви. Побачили мене, оступили на тротуарі: шум, гвалт. Аж ось і директор човгикає з своєю палицею. Розступились хлопці, і замовкли… Що у вас за гомін? — питає. Хлопці показують на мене: ось, Коваленко вернувся. (Настуня хоче тихенько однести Івасика до хати, але той зразу кинувся): „Я не хочу до хати! я не буду спать… (Настуня вертається).
Пріся. Дай, Настуню, я його вкутаю, а то воно змерзло! (Бере, обкутує).
Кость. Я-ж тобі казав, що тут немає тобі місця. А я йому, так по щирости розказую; так і так — вигнала мати з дому; казала, що як не приймете назад, то щоб зовсім не вертався. А-а… от яка в тебе мати, — повеселів чогось, і щож коцюбою вона гнала тебе з хати? Рогачами, кажу. Сміється він, дивиться на мене: а я обірваний-обірваний, та змарнілий, насмажений, як пень горілий. Ну, то ти як-же… всю дорогу пішком і йшов. А хлопці за мене в один голос: пішком двісті верстов пройшов. Не може буть-аж кинувся директор, взяв легенько за ухо: „глупий ти, легкомислєнний мальчик“. — І повів мене з собою обідать. Ну, а другого дня я вже знову шумів у директоровому виноградникові.
Тепер часом мати хвастається: „коли-б не мати, з гармоникою по базарам волочився б. Хай-же тобі доля фортунить — і багатим щасливим буть, а мені, щоб тільки теплу піч на старість приготував. Я багато не прошу в тебе“. А я їй: „ось ми хлопці повиростаємо, та збудуємо гуртом золоту піч“. Сміється: може й на поріг, каже, не пустите.
Максим. Це як нам батько під чаркою: учись, сину, не бороню тобі й боронити не буду, з останнього витрачатимусь; помогав тобі і буду помогать, тільки гляди: коли вивчишся, то щоб ти мене змалював зо всією моєю родиною, та й не тоді, коли я плачу, а тоді, коли я співаю… А далі до людей прищурить око: де там, каже, панів, вража дитина буде писать, панів та генералів, та ще хиба отіх, що голі танцюють, а на батька й фарб пожаліє. Ні, кажу, тату, змалюю — найдорощих фарб не пошкодую, а батька таки змалюю. Змалюю, на столі поставлю, приберу квітками, панів наскликаю… А подивіться, скажу, пани, якого я батька маю. (Настуня з соромливим пориванням тулиться до брата, Максим, не озираючись, жалує її).
Пріся. Цікаво було б років так через пять-шість зійтися, та побачити, що з нас вийде.
Кость. А гарно було б. Замість, скажемо, соромливої нашої Настуні приїздить яка-небудь знаменита оперна співачка.
Настя. (Соромливо, сердито). Таке й вигадуєте, я й слухать не хочу.
Максим. Нічого, Настуню, не турбуйся: голос у тебе такий, що послухать буде що… Ти думаєш, що там уже справді співають таки, що й на світі не має, поїдемо в город, то ми їм покажемо селюків.
Кость. Зробім таку умову: через сім років зїхаться нам усім до свого села.
Максим. Поприїздимо усі додому, зберемо усю нашу родину веселу та голосну. Дядька Романа, Ігоря, діда Павлину, дядькову Марусю — вона співає добре, Тихона з сопілкою…
Пріся. (Дивиться на Івасика, робить рукою). А ну тихо: здається задрімав.
Максим (Тихо). Тихона з сопілкою…
Розмова зовсім стихає, на дві-три хвилини картину загортає темна завіса.
Треті півні
Максим. І не так було-б шкода, — коли-б казало так чуже, а то живий жаль рве душу, що то-ж своє рідне!
Пріся. І чого ви хочете, щоб я думала по вашому, чого ви намагаєтесь запрягти мене неодмінно у свій віз.
Кость. Цьому кінця не буде — ось годі бо.
Максим (до Прісі). Бога ради! ідіть куди хочете, робіть, що знаєте. Я тільки кажу — що жінка, не має од природи національного почуття, немає національної душі… Вона з лехкою душою може насміятися й покинути свій народ, — вона може бути полячкою, жидівкою, німкенею, туркенею, росіянкою — в залежности од того, хто стане їй за мужа. І вона йому скаже: твій Бог — буде моїм Богом, і твій народ — буде моїм народом.Пріся (уперто). І піде. І скаже. Щож — проти серця не підеш.
Максим (гаряче). І що ж за цяця — ваше серце і яка йому ціна тому серцеві!
(Під час суперечки Кость намагається звести на мир, встряє часом в розмову, махає рукою, одходить і знов підступає: „Ось послухайте, що я вам скажу“, „я не розумію, за віщо ви загризлись“. Настя вдумано слухає. Горпина підтримує Прісю. Співають півні).
Кость. Ось годі! ось слухайте! Та слухайте-ж! (Сіпає за рукав Максима).
Максим (сердито). Що там таке? (Всі змовкають. Чути півнів).
Кость. Чуєте?
Максим (сердито). Тю на вас, навіжені! Одні не вспіють проспівать, другі починають.
Горпина. Їй-бо я своєму завтра голову скручу.
Пріся. Ой, Господи, хоч би нас хто водою розлив — ніяк не розчепимось, мов заворожені. (Рішуче). Прощавайте.
Максим. Ну й уперта ви! (Сміються).
Пріся. З вас теж добра спичка; умієте шпигнуть…
Максим. Ну — мир!
(Зразу чути самотній сильний голос):
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде до дому.
Максим. Це Марко. (Пауза). Єй-же-єй Марко! (Збиваються в гурт, слухають). З відкіль-же це він?
(Максим і Пріся стиха, лагідно розмовляють).
Десь зовсім ріденько почали й зразу затихли: „Час до дому“! Мов крізь сон обізвалась клепачка і змовкла.
Голос через улицю: Христе? Христе? (Пауза). Ой леле — Христя вже пішла, а я ще сижу.
— Я зараз, зараз! (Всі слухають, сміються).
Горпина. Як тихо стало… Мені аж страшно чогось іти.
Кость. А дивіться — справді якось немов сумно стало… Оце саме, мабуть, всяка мара заворушилась.
Максим (лякає). Дивіться, дивіться: он щось з-під комори лізе…
(Дівчата полохаються, збиваються до тісного гурту).
Горпина. Не лякайте, а то мені страшно додому йти.Кость. Чуєте — щось немов скаучить? (Слухають). Хтось у гурті подає якісь згуки, полохаються.
Горпина. Щось хвака за коморою!
Настуня. А мені аж нічогісінько не страшно, ось зараз піду туди. (Іде бравуючи, із-за комори біжить, справді злякана). Ой!..
Всі. Що таке? що?..
Настуня. Пан… там стоїть… такий!
Всі. Де, який пан? А ну ходім. (Ідуть тісним гуртом. Тримаючись один за другого. З темного кутка виходить Тихон, утиканий зірками).
Тихон. (Робленим голосом). Я пан Іван, над всіми скарбами пан… За те, що ви не спали, мого добра доглядали, приніс вам рощот! (Сіє зразу з приполу блискучими трухляками! Всі з реготом кидаються в ростіч, збирають блістки).
Тихон. На що багатий, тим і плачу, не здивуйте.
Кость. Нічого, яка робота, така й заплата.
Горпина. Що воно? що воно таке?
Максим. Збирай: це Тихонові червінці.
Це Тихонові, зорі…
(Збирають в траві, милуються).
Горпина. Як же ви нас налякали, дядьку! (Збираються коло Тихона, розглядають його). Дивіться яке страшне.
Тихон. Це колись було, як я ще парубкував…
Максим. Дядьку Тихоне, а ну розкажіть, як ви впіймали колись відьму.Пріся (Рішуче). Ех, все одно вже до ранку не розійдемось. Розкажіть, дядьку, добємо ночі до краю.
Тихон. То я вже-ж розказував колись.
Максим. Нічого — ще раз розкажіть. Тут не всі чули. (До останніх). Це знаєте надзвичайно цікаво…
Всі (просять). Розкажіть, Тихоне, розкажіть!
Тихон (думає, розглажує вуси). Бачте, у нас не так парубкували, як, скажемо, оце й ви гуляєте. Бувало — тільки осмеркне — візьмеш тютюну в кишеню, накинеш кобиняк, що-б, бач, було чим перед світом укутать дівчину й посунеш городами на чужий куток. А ночі любив я темні, зоряні. (Думає, захоплюється. Кость зразу чогось встав, видерся на тин, кудись приглядаючись). Ех, братці мої милі! Колиб оце мені вернулось те гуляння — правду вам кажу: остався-б голий і босий, а не зміняв-би його на золоті гори. Отож, кажу, ніч була темна та невидна…
Кость (трівожно). А стійте на хвилину. Ну от… дождались… Не даром душа моя чула, що трапиться щось цієї ночі.
Всі. Що? Що там таке?
Кость. Горить!..
— Де? (Всі біжять до Костя).
— Тільки — тільки займається.
— А як тихо: й собака не гавкне.
(Маленька пауза. Червоніє одблиск пожежі. Самотний голос співає):
Світи, світи, місяченьку,
Та й розбивай хмари…
Кость (зіскакує). Ну тепер за мною, гуртом! — Кликать людей! Будить сторожу! — За відра! — (Всі біжять).
Тихон (шкандибає за ними). І я з вами! підождіть і я з вами!
(Відразу озивається десь недалеко сполохана молодь).
— Що там таке? Де пожежа?
— А гукніть у вуличку — там ще не порозходились…
— Гей — Гей! Макаряне!
(Сонне село відразу загомоніло молодими, бадьорими голосами).
— Вставайте! горить! пожежа! го-рить!… (Стукають у вікна. Відразу знявся гомін багатьох голосів. Закалатало враз кілько клепачок).
Палажка (Вибігає розхристана). Ой Боже-ж мій! Ой рятуйте! Пропали-ж ми… Тихоне? Тихоне?… — (Бігає по двору). Ой що-ж його робить… Все згорить! — Все добро погорить!.. (Бігає з подушками — не знає де приткнуть. Пожежа розгорається. Людський гомін зростає)…
|
Видавниче Т-во
„КРИНИЦЯ“ Київ, Нестерівська 27. |
Январь 1918.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|