Нова руська кафедра в університеті

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нова руська кафедра в університеті (1892
Іван Франко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Адаптовано із сайту «Енциклопедія життя і творчості Івана Франка»

В останньому числі руської радикальної газети „Народ”, перенесеного на даний час до Коломиї, знаходимо наступну статтю:

„Серед числа нових, хоча дуже запізнілих подарунків уряду для русинів, важливе місце могла би посісти нова руська кафедра у Львівському університеті. Від хвилі, коли останнім часом про цю кафедру знову почали згадувати, завжди мовиться про кафедру русько-української історії. Тим часом нову кафедру проголосили як кафедру „загальної історії, професор якої буде особливо брати до уваги історію Східної Європи”.

У цей спосіб ми, русини, в кожному разі не дочекалися і в цьому відношенні, що нас зрівняють у правах з поляками, в той час, як поляки мають у Львові і Кракові кафедри польської історії, історія нашого народу впроваджується до університету, про який в рр. 1848-х на урядовому рівні мовилося як про руський університет, лише під маскою; історія ця за певних обставин може цілковито затертися і згинути в такому конгломераті, як історія різноманітних народів Східної Європи. Зрозуміло, що національну позицію таким розумінням справи задовольнити неможливо.

На додачу до всього зла певні люди в нас вміють зіпсувати своїм дьогтем кожну ложку меду, яку нам посилає доля. Правда (руська угодовська газета) представляє нову кафедру як результат ініціатив послів-народовців, а саме п. Барвінського і подає його виступ на зборах Руського педагогічного товариства. У цій промові рідний чи хресний батько нової кафедри поспішає накласти і свій відбиток на цій своїй дитині: на думку п. Барвінського, нова кафедра повинна „оберігати нашу молодь від фальшивої освіти сучасними блисками”.

Живучи у сучасній Європі, вважаємо, що і в нас, як і скрізь в опромінених „сучасними блисками” країнах, нова кафедра повинна подавати науку, опромінену одним із цих блисків свободою дослідження. Тимчасом із промови п. Барвінського виникає, що хресний, якщо не рідний батько нової кафедри не хоче „сучасних блисків”. То яких же блисків він хоче? Чи каганців історичної наївності, яку деякі недолугі люди вважають за народну мудрість, чи вогнів святої інквізиції?..

Відповідь на це питання отримаємо з вибором професора нової кафедри і тих умов, що йому будуть продиктовані. «Правда» вже мовить про цей вибір, проголошуючи, що „на полі історіографії українсько-руської можна знайти багато імен істориків, які науковими працями на тим полю здобували собі визнання і повагу в науковому світі” і що „компетентні сфери знайдуть поміж українсько-руськими істориками відповідну особистість з авторитетом” на професора для нової кафедри.

Насправді, в нас істориків зовсім небагато, а саме в Галичині зовсім нема. З галичан до істориків можна зарахувати від біди хіба п. Шараневича. Проте сумніваємося, чи навіть «Правда» відважиться визнати його за „особистість з авторитетом”. У російській Україні багато хто пише у царині української історії, але й між них знайдемо заледве 3 або 4 людей, до яких можна застосувати назву „особистість з авторитетом”. Очевидно, що коли „компетентні сфери” захочуть швидко заповнити нову львівську кафедру, то мусять звернутися до когось із цих 3 чи 4 особистостей.

Цікаво нам, чи хтось із них погодиться на відречення від „сучасних блисків” заради каганців пп. Барвінського, Сембратовича, Пельша і т.п. Знаємо з досвіду, якого роду каганці спроможні видумати собі ці панове, але ми впевнені, що вчений українець з Росії, наштовхнеться нині у Львові на більші перешкоди для навчання, ніж навіть у Росії під пануванням Победоносцева і компанії.