Нова школа соціяльного виховання/Початок психичного розвитку

by Софія Русова

◀ Оточення

Нова школа соціяльного виховання Софія Русова Характер громадського виховання

Інстинкти ▶

Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1924

VI.

Початок психічного розвитку.

Жадна дитина не піддається пасивно впливу оточення: вона бере з нього те, до чого прагне її індивідуальність. Не дурно Ґете казав: „Höchstes Glück der Erdenkinder ist nur die Persönlichkeit.“ Дитина скрізь виявляс свою активність, вона є дослідувач, що самостійно перероблює свої приймання; і нражіння від оточення і скрізь інстинктом самоохорони силкується забезпечити себе від усього неприємного й шкідливого для її розвитку, для її гарного самопочуття, і схоплює та вміє використувати для її добробуту.

Перша свідомість дитини виявляється почасти в емоціональній формі — у визнанні приймань, які викликають задоволення і які викликають страждання. На цьому грунті пізніше виникають бажання і небажання, змагання й одворот, шукання й ухиляння. Пізніше ще ці процеси набирають розумової оцінки затвердження і зречення, визнання й одмовлення. Усім цим першим розвитком дитини керують три процеси: аккомодація (пристосовування), переймання та звичка. Історія життя організмів — каже Балдвін — наперед відгадує з самого початку їх існування деякі умови, що дають організмові приємні приймання (так звана «гедонічна свідомість»). Емпіричний аналіз приємних вражінь і вражінь страждань виявляє, що з становищем приємности звязаний нормальний психо-фізичний процес, корисний для життя, а з стражданням навпаки — ненормальний психофізичний процес з неясним почуттям шкідливости для життя. Усяка амеба ростягує своє слизьке тіло назустріч соняшним промінням, з приємністю приймаючи їх, і павпаки — зустрічаючи якусь небезпеку, вона стягується й силкується зробити своє тіло можливо меншим. Тут, як і завше, приймання звязані з тими чи ипшими рухами. Звичайна аккомодація організма до якого будь нового дратування утворюється инколи завдяки щасливим випадковим умовам, головним же чином завдяки безпереривному повторному впливу дратуваиння і тій енергії, що цей вплив викликає все в тих самих органах, які цим найкраще й пристосовуються й до приймання й до відповідної на нього реакції.

Усяка аккомодація може мати три стадії: 1) біологічне пристосування — зміна структури, координація окремих частин організма; 2) аккомодація по гіпнозу, по навчанню; 3) свідомий вибір мети і осягнення її через міцне бажання. Бен і Спенсер пояснюють початок аккомодації двома впливами: приємности і страждання. Той чи инший рух дитини задовольнив її чи їжою чи теплом, дитина повторює його — знову приємне становище викликає піднесену енергію нервову, яка підтримує, зміцняє рух. Первісна приємність завше звязана з піднесенням діяльности, корисної для життя, і дає підвалини для ізбиточних рухів — наближатися, рухатися, витягатися назустріч джерелам приємности, і віддалятися, стягуватися назустріч болевим. Онтогенетичний розвиток усякої особи й роспочинається з такої первісної аккомодації рухів. Особи, що найкраще аккомодують і які виявляють поступову утонченість аккомодаційних засобів при всяких умовах життя, і виживають найкраще. В цьому онтогенетичному розвиткові приймають участь як придбані риси, так і спадщинні. Тут багато допомагає звичка, яку Балдвін виясняє так: звичка виявляє нахил організма кільки разів повторювати свої власні рухи, а також добре затямлювати потрібні для життя дратування. Початок звички треба шукати в самому початку життя. Звичка керує всіма нашими новими придбаннями. Гросс каже: «Коли яка-небудь незвичайна, але певна реакція утворена нами один, чи кільки разів, то закладається органічний нахил до того, щоб при подібних дратуваннях реагувати однаковими способами, такі нахили утворюються майже механічно, як наша одежа приймає ті фалди, якими вона складається. У дитини завше виявляється нахил і змагання повторювати кільки разів приємний рух або слово з оповіданння. Чим більше робиться повторень, тим шляхи для рухів стають гладше, вони утворюються легше. Від найчастіших повторювань свідомість рухів відходить і рухи стають механічними — як от, коли дитина навчається ходити чи, напр., нести ложку до рота.

Поруч з аккомодацією і звичкою рухів велике значіння має соціяльний фактор переймання, яке вважається посереднім щаблем між інстинктом і розумом. Переймання допомагає дитині оволодіти тими рухами, які придбало попереднє покоління людности. Досліди й спостереження виявляють, що переймання роспочинаються не раніше 6–7 місяця. До того часу переймання бувають лише випадкові і не дають такої свідомої приємности, яка б викликала бажання повторювати рухи. Діти виявляють більше нахилу до переймання, аніж звірі. Інстинкт переймання помічається лише у малп та в деяких птахів: папуга, дрозд-пересмішник. З другого боку помічається, що ізоляція, напр., півня не дає змоги добре співати. Романес каже, що дуже часто переймаються рухи і незалежно від того, чи дають вони приємність, чи ні. Тільки пізніше дитина стає чулою до вражінь болі або приємности. Нахил до приймання є природжений і впливає на дитину постійно, а процес аккомодації іде й на вищих ступінях дитячого розвитку (в школі й у громаді). Багато допомагає память щодо затримання тих чи инших приймань. Вона розвивається вже на 1-му році життя. Спочатку затямлюються особи, річі; усе довше затримуються в душі дитини сліди від тих чи инщих осіб і з'явищ. На 1-му році цей потайний період, коли слід захований у душі дитини, може тревати лише кільки днів, на 2-му році — кільки тижнів, а на 3-му — кільки місяців. Спомини дитини можуть виникати самовільно і бути викликані нами. Дитина семи літ вже має своє минуле. Першу увагу дитини викликають рухи тих осіб, що її оточують — підходять, цілують, годують, купають, колихають. Вже дитина кількох місяців пізнає рухи, якими ріжні особи тримають її й виявляють їй ласку. Асоціяції цих рухів набірають остільки важного значіння, що радісне або сумно самопочування дитини залежить від присутности тієї чи иншої особи. Люде набірають усе більшого зпачіння для дитини, стають фактором її приємного або незадоволеного настрою, її нормального поступового розвитку. Колись дитина цікавилася лише своїми власними рухами рученят і ноженят. Тепер вона досліджує чужі рухи, складає собі ясну уяву за своє я, і за других осіб, я переймає у вас, і моє я більш свідомо почувається, чим краще я пізнаю вас і навпаки. Довший час в свідомості дитини перемагає її власне я, з ним об'єднується мати, брати, сестри, від них дитина майже не відділяє себе. Ці первісні переймання потроху поширюються і на других осіб і утворюють міст для порозуміння відносин між я і другими особами. Це й є процес приймання перших елементів соціяльного оточення. Тут з самого початку виявляється функція одбора, бо ніко́ли дитина не буде переймати те, що їй не до вподоби. Оскільки раніш переймання мали більш фізіологічне значіння, остільки щодалі воно набірає психологічного й соціяльного змісту — складається з ріжних згуків, слів і поводження, які викликаються дитиною вже не лише від безпосереднього контакту, а й через спомин, коли уяви від тої чи иншої особи затрималися досить яскраві й можуть бути викликані волею. Пізніш виступає ще так зване пластичне переймання через гіпноз, від якого дитина, а часто й доросла людина, ніяк не може звільнитися. Це так звана тиранія усього нового над нашою свідомістю — мода, громадський настрій, всякі соціальні, літературні течії, наш консерватизм і лібералізм. От через що, цілком зрозумілий міцний вплив на дитину її соціяльного оточення — які зразки, такі й приймання. Вже на двохлітній дитині можна пізнати, з ким вона близче має стосунки: чи з мамою, чи з тіткою, чи з наймичкою. З цих переймань та звичок і складається потроху характер дитини. Довгий час дитина задовольняється невеликим родинним колом людей, і в своїх грах та забавах залишається індивідуалістом. Чотирьохлітні діти люблять самі гратися з своїми цяцьками. Але далі соціяльний інстинкт все сильніше себе виявляє, бажання мати товаришів набірає що-далі більше ваги, особливо в шкільні роки, і коли цей нахил конкретно не задовольняється, він приймає хоробливий напрямок: дівчатка занадто закохуються в свої ляльки, балакають з ними, поділяють з ними свої настрої. Один хлопчик 11 літ, ізольований через свою слабість від школи, від товариських ігр, утворив собі неіснуючого, вигаданого товариша, якого називав своїм другом і розмовляв з ним цілими годинами. Підчас обіду ставив для нього стілець біля себе й дуже обурювався, коли на цей стілець хтось сідав, або на нього щось клали. Рума каже правдиво: «Що дало людині змогу опанувати природою? В цій многовічній боротьбі перемогло об'єднане зусилля людности. Усі користувалися вигадкою окремих осіб і окрема особа користувалася захистом колектива. Що-далі кращали умови життя, воно ускладнялося, і ізолювання від людей ставало неможливим для окремої людини, що тільки й формувалася в зносинах з людьми. Тепер ми бачимо, що найбільш культурні місцевости там, де скупчується найбільше людей, густо населені країни, великі міста.»