Новелі/Вечеря
| ◀ З дитячих вражінь | Новелі Вечеря |
Дощ ▶ |
|
У темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися гольчастою сосниною, перістим папоротником, шовковою травою і всякими іншими дивовижними візерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватира земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжку, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було б піти в хату до якого-небудь селянина й повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після обіду, де-далі виринала все ясніше й під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого іншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сім'ю в цей Святий Вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися б його думки, коли б під вікнами не зашуміли чиїсь сани й перед самими дверима школи не почулося голосне: „тпру!” Думка, що сльотою прив'язала, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тимчасом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи, й у кімнату помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.
— Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.
— Земляк! — радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосі гостя, — а ти ж казав, що на свята до батьків поїдеш?
— Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав, — голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло. — Та чого це в тебе темно? — давай світла! — не повезло, кажу, мені цими святами, — казав він далі, — зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.
Засвітили лямпу, і незграбна постать, вилізши з кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі й товариш Недбая — Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.
Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, усміхався.
— Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках, — доводив краю своїй розмові Петльований. — Цими днями все таки було загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи і я увесь день так собі, як неприкаяний, ходжу по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всиджу, щоб не поговорити з ким. А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю оправляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.
Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив без перестану. Недбай тимчасом прийняв свою звичайну позу на ліжку, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима й добродушно посміхався.
— Знаєш, їду оце я твоїм селом, — казав, граючи очима, Петльований, — а хлопчики по вулицях шмигають по снігу з вузликами: вечерю носять до хрищених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по вулицях шумлять сани… ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо… ньо, маленька! ньо, сліпенька!.. а вона, знаєш так жваво головою потріпує, тюпає собі… Що, може не любо? — з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.
— Ні, нічого собі! — щиро сказав Недбай, — ти, брат, щодо поезії, того… ну-ну, катай далі, — додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.
Петльований соромливо всміхнувся і почав знову.
— І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, червоні, червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лямпадка горить. Помолившись, розсаджуємося круг столу. Сім'я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім'ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали й нас за стіл і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: — чи бачите мене, діти? — А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо тату! — всі, як один, кричимо. — Пошли ж, Боже, щоб і на той рік не побачили! — Пошли, Боже! — вигукуємо так, немов би ми були звідтіля за версту. А мати сидить край стола, зіперлася на руку, всміхається…
— Ні, що не кажи, — додав зідхнувши Петльований, — а в наших народніх звичаях є багато чогось такого щирого, теплого…
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми й він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився денебудь у його який сухий калач, або хоч шматок хліба.
— Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так, — думав він; та він добре пам'ятав, що ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину й став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима й, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
— Слухай, земляче, — чи не знайшлося б у тебе того… чого-небудь із'їсти, хоч би шматок… я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того…Надбай підвівся з ліжка, почухав голову…
— Така, брате, справа, що хоч заріж — нічого не знайдеш, — винувато промовив він.
— Ага! — скоренько сказав Петльований і ще більш почервонів, — ну, нічого, я так…
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до кляси.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна кляси; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед кляси дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
У кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
У пригорщі в Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у клясі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухої кори, або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив: — покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар і він затріщав у нього під міцними зубами…
— Можна! — весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
— Чудний ти, їй-богу… — казав соромлячись той.
— Бери, бери! — весело казав Недбай.
Червоніючи й усміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря…— Зажди трохи! — сказав Недбай, — коли баль, так баль! У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер вона якраз нам згодиться! — і через який час Недбай таскав із кухні маленький, засмальцьований горщичок з олією.
Повечерявши та помолившись Богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха й вийшов із своєї хати, щоб іти на ніч до школи. Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. — Так тихо, так ясно, — думає собі Гордій. — Справедливо, що Святий Вечір… Це ж не даром цеї ночі Христос нарождається.
Слава Ті рожденному
В яслі положенному, —
підспівує він собі стиха слова колядки.
— І як ото воно, сердечне, витримало під такий мороз у яслах! — дивується Гордій, — сказано святеє: і мороз не бере його…
Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться… — Не спить іще, — думає він, — мабуть сумненько одному… — Гордієві стало шкода молодого вчителя. — Ану, загляну, що там він робить, певне десь книжечки свої читає. Двоє, — говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок. — Бач, щупинський учитель приїхав у гості… Що ж то вони собі роблять? Немов би то щось кушають… — Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.
„Охо-хо!.. — зідхнув він, — сухарики, сіроми, гризуть… І гість, і хазяїн… Оце так панська вечеря!…” Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки, та й загадався. Потім ще раз зідхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.
Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.
— Добрий вечір, з Святим Вечером будьте здорові! — вітав Гордій хлопців, — вечерю вам приніс — не погордуйте.
Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.
— Воно все рівно… за спасення душі… — бубонів він стиха, виходячи з кімнати.
1910
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.
|