Новелі/З дитячих вражінь
| ◀ Дома | Новелі З дитячих вражінь |
Вечеря ▶ |
|
Іще тоді, коли не було мені й п'яти років, я добре вже знав, хто такий я. Бувало зустріне мене на вулиці хто-небудь з великих, присяде передо мною, візьме за обидві руки й спитає:
— Ану — скажи, хто ти такий?
Я зразу вирівнювався, як москаль, та так і чесав:
— Козак містечка Ічні, Панас Йосипович Кирилець!
Тоді здавалось мені, що такими довгими словами сказав я про себе геть чисто все і вже нема чого прибавляти більше. Одначе скоро виявилось, що я не все ще про себе знаю.
Був у мене під ту пору недалекий мій сусіда й немалий приятель Сашко. Його батьки мали в себе велику крамницю, одягалися по-панському й їли булки, як я довідався, не тільки на Великдень або в велике свято, а кожний день.
Сашка зодягали теж не так, як мене: у його були бархатинні штанці, або червона, або блакитна сорочка, блискучі чобітки на ногах, а на голові червона з китицею шапочка; я ж ходив так, як і всі наші куткові хлопці.
Ех, цяцьки у його ловкі були! Тільки не вмів він гратися з ними. Ну, а я вже було дам їм ради! Через те, мабуть, ми й товаришували з ним.
Проте не так то вже й зручно було мені з ним гратися: ні побігти за ним, ні поборотися, ні погратися до ладу. Ходили коло його обережненько, мов коло скляного. Та хіба ж то можна в добрій гульні без того, щоб коли не штовхнути на землю? Ну, а тоді — біда! Сашко зразу одставить губи та так і зайдеться криком. Приходилось тоді тікати та переховуватися по гарбузиннях та бур'янах, бо додому, було, хоч не йди. Перепадало мені дома не раз за того Сашка. Був і до столу прив'язуваний, і в комору запираний — усього бувало.
Ну та після того ми швидко мирилися. Зійдемося, бувало, коло їх воріт, станемо щільно один проти одного, стукнемося по стародавньому нашому вуличному звичаю лобами — й кінець ворогуванню: і знову граємося та пустуєм, немов нічого й не було між нами.
Раз, на другий день після того, як я йому ненавмисне спустив з носа кров, а дома мене батько одпарив халявою, побачив ранком Сашка в їхньому садочку й побіг до його. Сашко їздив по доріжках між квітками на якомусь дивному возикові, що мав троє коліщат, котрі самі собою котилися.
— Сашко! — кричу я до його, вчепившись на паркан, — іди, будемо миритися!
Та щось, побачивши мене, не кинув гратися мій Сашко, й запищавши з радости, не побіг мені назустріч, як бувало перше, а таки зовсім непривітно промовив:
— Пошол вон и не приходи к нам больше! Видиш, что купил мне папаша?.. Это за то, чтобы я не играл с тобою. А ты мазепа!
Такого слова не чув я ні разу. Одначе виду про це не показую, а спокійно одмовляю:
— То може ти сам мазепа.— Нет, ты мазепа! — завіряє мене Сашко, — ты и говоришь как мазепа.
Цими словами зразу посадив мене Сашко. Бачу — не так я говорю, як він. Правди ніде дівати, то, значать і змагатись нема чого. Та не хочеться ж мені лишатися в дурнях і я думаю собі, як би йому оддячити.
Пригадавши, чим більше всього дражнять його хлопці, я сказав:
— А ти до чотирьох років цицьку у матері ссав.
Дуже не любив цього Сашко, зразу скривився, та в сльози. Я миттю з паркана і — хода.
Лежачи під грушею в себе дома, я довго думав про те, що казав мені Сашко. Намагався уявити собі якнебудь мазепу, та нічого не виходило. Потім я замарився про Сашків возик. Дуже він мені вподобався.
„Добре було б, — думаю собі, — коли б Сашко виїхав на йому на вулицю, а потім пішов у хату, а возика забув. А я б зразу на возика й подався по вулиці!.. Ото б дива було на кутку!”
Далі я схопився й побіг розшукувати по вулицях своїх хлопців, щоб розказати їм новину.
Гуляючи з хлопцями, я разів скілько викрикував на кого-небудь з їх:
— Ех ти, мазепа!
З хлопцями я так загулявся, що забув і про обід.
Коли вже звечоріло, пригадав я, що треба мені йти додому. Тільки згадав я про це — стало мені скучно. Бо треба ж було мені ставати ще на суд перед батьком — чому очей увесь день не показував додому.
Тягнувся помалу поза тинами до своєї хати, хоч нема й малої охоти в мене йти туди. Бачу — сидять мій тато з мамою на призьбі, щось розмовляють собі. Визираю я з-за хати, а виходити боюсь.
— А ось і наш волоцюга притягся! — каже мати, побачивши мене.
— І де ти, шибенику, лазиш цілісінький день? — каже до мене батько. — А ну, виходь сюди, а ну виходь!
Я по голосі догадуюсь, що батько не сердитий, і все мені дурницею минеться. Мені зразу стало весело. Я зразу вибіг із-за хати, колесом пішов по траві, потім поскакав на чотирьох. Попав хворостину й став ганяти хрущів коло хати. Потім я помітив, що коли я біжу — у небі зірка теж біжить зі мною. Я спиняюсь — і зірка стоїть. Мені цікаво й смішно. Я хочу одурити зірку: тихенько, як тінь, крадуся з одного місця на друге й дивлюся разом на зірку — зірка й собі посувається. Я полечу так, що аж повітря горить, потім зразу стаю, мов укопаний, — зірка біжить передо мною і стане якраз тоді, коли й я.
Далі зразу почув я, що у мене так болять ноги, що не тільки бігати, а мабуть до призьби вже не дійду я. Через велику силу приволікся я до матері, сів коло неї й головою тихо схилився їй на коліна. Зразу став почувати, що в ногах щось гуде — мов рій комарів, а на очі мов хтось навмисне натягує вії. Потім стало ввижатися все, що бачив я вдень і найясніш усього виплив Сашко на своєму дивному возикові.
— Тату! — зразу піднявши голову, питаю я батька, — що то таке — мазепа?
— Що кажеш? — питає, дивуючись, батько.
— Яка то є — мазепа? — питаю я знову.— Яка мазепа? — усміхається батько, — отака ж і є мазепа, як оце ти.
— Яка ж мазепа?.. я — хлопець Панас! — не згожуюсь я.
— Ти хлопець Панас, та ще й мазепа, — одмовляє батько.
„Значить, так! — думаю собі — не збрехав Сашко”.
— Чого ж я, тату, мазепа? — допитуюсь я.
— Того, що мазепа! — коротко одмовляє батько.
— Того, що я не вмію говорити так, як Сашко? — помагаю я батькові.
— Того ж самого, — згоджується він.
— А ви, тату, вмієте говорити так, як Сашко — ви не мазепа?
Мати злегенька бринькнула мене по губах рукою:
— А хіба ж так можна, лобуряко ти, казати на тата! — промовила вона.
„Хто ж його знав, — собі на думці, — що мазепа буває тільки маленька”, і вже став одхиляти найдалі голову, дожидаючи, що батькова рука зараз упіймає мене за вухо. Проте батько мій тільки зідхнув і тихо промовив:
— І я, сину, мазепа.
„Еге, — думаю собі, — то це значить не велика ще біда, коли не тільки я, а й тато мій мазепа”.
Розговорившись далі, я довідався, що не тільки що я та батько, а й усі наші хатні, всі родичі, сусіди — всі мазепи.
Потім я сам собі загадався. Пригадую всіх людей, яких тільки бачив коли, та й міркую собі — хто з їх буде мазепа, а хто ні.— Тату! — знову звернувсь я до батька, — а Сруль Савчин?
— Що таке — Сруль Савчин? — питає мене батько.
— Сруль — мазепа чи ні?
— Сруль — жидиня, — одмовляє батько й знов починає говорити щось до матері.
— А чого ж він — жидиня? Кажіть! — пристаю я до батька.
Батько сказав мені, щоб я одв'язався од його душі, а то одлатає. Я тоді зідхнув і замовк. Скоро в моїх очах од зірок затремтіли довгі срібні голки. Потім зірки стали чи танцювати, чи гратися в хрещика. А далі все забув.
Прокинувся вже я ранком на полу, в хаті, зразу став думати, що мені треба щось пригадати.
„Ага! — здумав я, — мазепа!” — й усміхнувся.
Після того не раз приходилося мені чути те слово, та вже ніхто не заганяв ним мене на слизьке, як було то перший раз.
Пригадую, колись ходив я по хаті за матір'ю і, чіпляючись за спідницю, канючив хліба.
Стояв на той час у нас на кватирі щотинник, дід Калиньонок, той самий, що завжди намірявся одрізати мої вуха або забрати мене в торбу й занести до руских.
Він саме тоді сидів на лавці, розбирав свою щотину й, одставляючи губи, передражнював мене:
— Ма-мо, дайтэ хлы-ба!.. Эх ты, мазепа!
— А ви — кацап! — огризнувся я…
Любив я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися гості. Бувало це більше в яке-небудь свято, а іноді — хоч, правда, дуже рідко — і в будні. До душі були мені ті дні через те, що мій батько, такий невеселий та смутний у робочі дні, випивши з родиною кілька чарок горілки, робився говіркий, веселий та співучий.
Під такий час і мені частіш приходилось побачити батькову ласку до себе. Погладить, бувало, мене по голові своєю мозолистою рукою та й похвалить перед людьми.
— Це, — каже, — буде в мене міністер.
„Міністер, то й міністер, — думав я в такі хвилини, — самі, тату, знаєте, та на що ж ото ви йому печете іноді таких гарячих лящів!..”
Потім ставало мені радісно й про лящі я швидко забував. „Значить так уже на світі ведеться, — думав я, — що й міністрам, коли вони ще малі, приходиться під гарячу руку покуштувати й лящів, і буханців, і товчеників, і всяких інших ласощів”.
І все ж мій батько здавався мені найкращим між чужими батьками. Найбільше ж цікавила мене та година, коли гості, розгулявшись, згадували всякі старосвітські події та співали своїх пісень.
Ніколи нічого не слухав я з такою охотою, як тих старовинних пісень-оповідань, що все в них таке цікаве, жалібне або веселе, що так ловко виведено в їх і початок і край. Сидиш, бувало, денебудь у запічку, — про тебе всі й забули, — а ти зориш за всіма, кожне слово ловиш, і серце в тебе б'ється і лице палахкотить.
Пісні співали у нас, як завжди вони в поважній беседі співаються: спершу гості трохи проспівають, а потім хто-небудь почне розповідати про те, що співалося; потім знов співають далі. Доволі, бувало, прослухати пісню один раз і вже вона вся од краю й до краю стояла в голові, як видрукувана на папері.
Хоч не дуже великий я був тоді, а знав уже багато пісень і на голос, і на слова.
Знав і „Лимерівни”, і „Недоростка”, і „Чумака”, і „Чайки” і багато інших.
Часом і сам помагав гостям співати разом з бабами та молодицями.
На довго остався у мене в пам'ятку один з таких днів, у котрий я дізнався багато такого, про що я ще ніколи не чув. Був тоді я вже школярем.
Раз приходжу я з школи додому, а в нас — гості. По голосному гомону й по веселих очах гостей бачу, що вони у нас давненько й мабуть, чимало вже випили.
Кинувши хустку з книжками кудись у куток, я тихенько став прохати в матері обідати.
Сипле мені мати обідати, гладить по голівці, а очі в неї сяють і сама усміхається.
„Яка в мене ловка мати, коли весела”, — подумав я.
Обідаю собі десь у куточку, прислухаюся, назираю за гостями.
Дуже смішить мене наш дядько Микита. Знаю я добре, що плохішого чоловіка вже немає, мабуть, і на світі й випив він, знать, не більше, як три-чотири чарки, а розходився чогось так, що й не вдержать його: б'є себе кулаком у груди, трясе чубом, кричить:
— Я — козак! козак!… Де моя шапка, я зараз піду в козаки!
Його умовляють:
— І де там тепер тії козаки?.. Були колись козаки, тепер немає.— Єсть! — кричить дядько, — їй-богу єсть!
— Та де ж вони? — питають його.
— Десь єсть! — одмовляє.
Насилу його вгамували.
Тимчасом я вже пообідав. Батько побачив мене й покликав:
— А йди сюди, Панасе, — співати будем. — Це ж півчак у мене — похвалився він мною перед гостями.
Ну, а я тому й радий: зразу пурхнув попід столом і опинився на лаві, поруч з молоденькою моєю тіткою; з нею ми вже давно зладились співати.
Тітка зараз мені чарку:
— Та хіба ж ми не вип'ємо, лихо його матері, з оцим чорнявим!
Я був хлопець уштивий, узяв чарку в руку, вклонився гостям, оглянув усіх їх очима й поважно промовив:
— Будьмо здорові!
Потім трохи надпив і чарку поставив.
— Отож гляди, — договорюється тітка, — будеш женитись, то не забудь свахою взяти!
А я не тільки свахою — за жінку взяв би її — така вона мені гарна… Стали співати.
Наступила чорна хмара,
Став дощик іти.
Благослови, отамане,
Намет нап'ясти.
Сидить мій батько край стола, схилився на руку, заводить смутно:
Усі дуки-багатирі
В наметі сіли, —
Наше браття, сіромашня,
Та й не посміли…
Проспівав, та й голову схилив.
Шкода мені батька: отакий дужий, бородатий, а бач — не насмів!
А дядьки трясуть чубами та бородами, головами кивають, та й собі гудуть стиха:
Та й не посміли.
Очі опускають: що ж, мовляв, удієш — не посміли!
І бачу я, як стоїмо ми всі — і я, і батько — на дощі, гнемося, а дощ нас січе, потьоки за шию пливуть. А дуки в наметі п'ють, співають, та ще й насміхаються з нас. Жаль мене бере, ой який жаль!
„Дарма ж”, — думаю, — „підождіть, як воно буде далі!”
Як угледів пан-отаман —
Стало йому жаль:
Скинув з себе жупан синій,
Та й намет нап'яв.
„А що, дуки, — кому тепер краще?” — думаю.
А найбільш удовольнило мене, аж засміявся, коли ми з батьком ухопили дуку за чуба та за руку, а дядько — в шию б'є.
Ой не йди, не йди, превражий дуко,
Де голота п'є!..
Як цю доспівали, почали іншу, що мій батько дуже любив і співав на самоті, — ту, що каже:
Мати наша, мати,
Де нам тебе взяти…
Якось глянув я в той час на батька й здивувався. Так здивувався, що навіть співати перестав: сидить батько, співає, а на лиці у його одзначається щось чудне, мені незрозуміле і дуже смутне; в очах немов сльози стоять.
„Що це подіялося з батьком? — думаю собі, — чого він так засмутився? Хоч і випив він, та я ж добре знаю, що даром сльози він не пустить”… А батько, як проспівали перші слова, казав до людей, якось чудно всміхаючись:
— Знаєте, яка це пісня? За цю пісню можуть оце всіх нас забрати й запровадити туди, куди й Макар телят не ганяв. Отака ця пісня!
Я вже тоді чув про ті місця, куди Макар телят не ганяє. Серце в мене похололо. Дивлюся на людей, а люди немов про те вже й самі знають, кивають головою та співають ще смутніше:
Поставлю я матір
На божничку в хаті…
— Мати наша, Україно, чи тебе нам тепер купити, чи піти заробити?..
І журливо головою кивав і смутно всміхався…
Увечері, коли я ліг спати, я довго думав сам собі перед сном. У голові в мене вихором крутилися нові, перше незнайомі мені, дивні думки.
Перш усього мені здавалося дуже чудним те, що беруть туди, куди Макар телят не ганяє, не тільки за крадіж та за розбій, а що є такі пісні, за які теж можуть туди забрати. Далі я довго думав, на віщо казав батько на Україну — “мати”. Що Україна є той край, де ми живемо, про те я вже знав. Потім пригадав, що колись у школі читали слова: „Наша матушка Россия”. Тоді вчитель пояснив, на що то Росію треба взивати „матір'ю”. Значить, є „матушка Россия”, — думав я, — і є “мати Україна”. І уявлялись мені ці дві матері в образі двох жінок. „Матушка Россия” — то товста сердита пані, котра „чтокає”, як Сашкова мати. І живе та „матушка Россия” десь далеко, а у нас про неї читають тільки діти, як ходять у школу. “Мати ж Україна” уявлялась мені бідною молодицею в очіпку та в свитянці — такою, як хоч би й моя мати.
А найбільше дивним і таємним для мене показалося те, що хоч і беруть за смутні пісні про матір до острогів, та все ж ті пісні співати треба і, співаючи, треба журитись і плакати.
І почував я, що в цьому усьому є щось дуже смутне й таємне, про що знають тільки великі поважні люди.
„Стій же, — думаю собі, — виросту й я такий, як батько, то всього чисто дізнаюсь, а потім вип'ю горілки, схилюся на стіл, та й сам буду співати:
Мати ж наша, мати,
Та де нам тебе взяти!
Чи тебе купити,
Чи піти заробити…
Та співаючи, й плакати буду, а лице в мене буде таке ж сумне й таємне, як у мого батька.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.
|