Перейти до вмісту

Новелі/Осіння казка

Матеріал з Вікіджерел
Новелі
Степан Васильченко
Осіння казка
• Інші версії цієї роботи див. Осіння казка Вінніпеґ: Клюб Приятелів Української Книжки, 1953
 
ОСІННЯ КАЗКА
 

Має крилом смутная черниця, і сохне на дереві листячко… сохне й умирає…

Щось журно мені, — і журлива казка сплітається в голові.

Така простенька, та щира.

Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна золота зірка…

Ось слухайте ж…

У давній пісні співається, що то козак та дівчина.

Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люди розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах.

Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем.

А дівчина, може пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти його золотою зорею.

Там вони й спарувалися.

Так, мабуть, було воно.

Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли в садках журливі пісні про кохання.

Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим.

Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому.
***

Раз стали вони опівночі над будинком.

Мурованим та сумним.

На дверях замки важкі — залізні ґрати на вікнах.

Кинув місяць промінням за ґрати, — і бачать воїни:

Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папір, а на ногах синенькі блиски граються в залізі.

Такий тихий та блідий… І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку.

— Мертвий? — спитала тихенько зірка.

— Живий, тільки кров з його випили, — сказав на вухо місяць.

— Хто, любий?

— Люди, моя зоре.

У той час щебетав на калині соловейко: вийшла, послухала його дівчина, та вперше й закохалася.

А юнак лежав, мов неживий.

Довго дивився місяць на лице мармурове, бліде, а зірка в очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з його випили кров.

Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки:

— Що вже йому не жити?

— Мабуть не жити, — сказав і місяць.

Сказали, зідхнули, та й зайшли за хижу.

***

Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.

А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе.

І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося одразу.

І нагнав вітер чорні хмари на небо й зробилося темно.

Загув, зашумів вітер, заголосив…

Шумів він про те, що швидко завіє зима й снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілі діти, заголосять матері, зажуряться дівчата.

І сумно було кругом: стогнав і зідхав темний гай, як море в негоду.

З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби.

Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася струнка береза.

І дзвеніли-бриніли, заливаючись сльозами сосни та ялини.

І ламалося гілля на дереві й зривалося листя і далеко гонив його вітер в сумне поле.

Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули на ґрати — дивувалися:

Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури…




Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.


  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Канаді і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала в суспільному надбанні в Канаді
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Канаді закінчився до 1 січня 1983 року, оскільки авторське право у Канаді закінчується 50 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1932 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 90 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.