Перейти до вмісту

Новелі/Мати

Матеріал з Вікіджерел
Новелі
Степан Васильченко
Мати
• Інші версії цієї роботи див. Мати Вінніпеґ: Клюб Приятелів Української Книжки, 1953
 
МАТИ
 

…Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки… Сестро моя, зеленая руто!.. Уже ж я цілими роками дома не буваю… І дома не буваю, та й вісти не маю. Тільки тії і вісти, що вчора ввечері із нашого краю вітри пролітали, коло моїх вікон запинялися, і вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати…

(З листа).

По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів опадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники, сережками чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний…

Очима до його сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на ліву — голову схилила.

Не думавши, не гадавши довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку…

Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то пустуючи по гіллях гойдаються діти.

***
Було їх у матері троє: Максим найстарший, Петро — середульший і третій, той Андрійко безталанний… Один усе малював хату з ясенами, другий — із книжок вичитував, а третій любив майструвати.

Як були маленькі — боліла голова в матері: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому на книжку немає де взяти… Підросли — заболіло серце: треба їм раду давати — а яку? Ні в хаті, ні коло хати… „Летіть, діти, в світ долі своєї шукати”.

Виряжала — плакала: сторона далека, а люди чужі — боюся, діти, щоб не загинули в світі. Коли б же хоч той батько був живий, він би вам добру пораду давав.

Розважали:

— Не журіться, мамо, порадять нас добрі люди.

А, як вилітали, ставили з того смутного селюка, що в шапці, на стіні малювання:

— Оцей, мамо, буде нам за рідного батька, він нас і розуму вчив, і на стежку ставив.

Усміхнулася мати:

— Бач, якого знайшли собі…

Та й заквітчала і в рушник прибрала.

Найстарший поїхав учитись, і середульший — учитись, а найменшому, тому Андрійкові безталанному шляхи до школи були заказані, подався кудись у Таврію, та й запік себе у найми… Полинули та й немає. Тільки листами посилаються. Обкладається мати в сиротній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: Оцей пише — тяжко, а цей пише — гірко… А що вже цьому Андрійкові безталанному за всіх краще: і вихворів і виболів… Було його і в Таврії, і в Одесі, й по шахтах, і по Кримах, і по Римах…

Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?

Минав рік.

Було добре — стало краще: то хоч листи, бувало, пересилають, — тепер, як одрубало. Місяць, другий — хоч би один. А тут невпокійні чутки стали ходити: людей у тюрми беруть. Болить серце в матері, віщує щось. До ворожок, — а ворожки й собі в один голос: недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім…

Ходить, бідкається.

Аж ось — мов грім загримів над старою…

— Рятуй, ненько, діти, бо вже гинуть!

Стрепенулась, продає одежину, продає полотно, сакви латає…

Полетіла, як чайка.

Вік прожила, по світах не бувала, — довелося на старість…

***

Гуркотить машина.

У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині — стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: і про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення, — голова забита.

— Хоч би була передала йому сорочку, бо в його було обмаль, та й ті — латка на латці.

— Не взяли, чи як? — питають.

— Та кажу ж…

І жінка знову починає про те ж:

— Приїхала в Катеринослав, — там сказали, що його надіслано вже в Харків. Те, це — поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть — треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина дослали аж у той… Нарим…

— То так і не бачили?

— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до Максима… До цього їду, а третій, Андрійко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе…

— А де ж, бабо, цей уже твій Максим?

— А Максима посадили в Києві.

— Теж у тюрму?

— У тюрму ж — не куди.

Збоку сидить панок — перстенями грається. Чмихає носом, вертиться, на місці не всидить… Далі не втерпів:

— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили.

— А може й третій туди вже попав з великого розуму? Га?

Дивиться на свого сусіду, всміхається.

Примовкла жінка, тільки зігнулась, зігнулась, скривилась — так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди…

***

Ґрати…

Повно їх нагнали, повно — сісти немає де. Усі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи — ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:

Куди вони йдуть,
Там бори гудуть…

А один, молоденький, безвусий — зовсім дитина — все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Усе йому цікаве, що там на вільному діється світі: дядько на возі, і чиясь коза…

Кличе:

— Браття, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить, та все на вікна позирає.

Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома виглядають за ґрати, гомонять:

— Бідна бабуся — певно десь до сина примандрувала.

— Та видно й не зблизька — одежа якась незнайома.

Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині, другий — понад Десною.

Буханчика з калиною привезла, сердешна, синкові, — жаліє жвавий хлопчик.

Максим лежав на нарах. Снилась йому цю ніч хата під ясенами, і півники в городчику, і брат Андрій — уже не хворий, веселий, веселий, радісний, як тільки малим бував… Цілий день як обмарений ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах…

Почув розмову, встав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у ґрати… Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу: одного в один бік, другого в другий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до ґрат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу — далі припав лицем до холодного ґратища, як прикипів.

Крикнув на всі груди:

— Мамо!..

Усі аж кинулись од його.

— Мамо Ковалихо!

Жінка на шляху здрігнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до ґрат летіти зривається… Щось говорить — не чути.

Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється; руку до серця кладе.

Наставляє проти грудей багнета.

— Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!

Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.

Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.

Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок…

Із-за ґрат, як грім:

— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!

Тремтять ґрати.

***
Співали півні.

Одні й другі — сидить мати, як сиділа.

А вітри гудуть…

Вітри гудуть, а ясени риплять, а матері дрімається… Дрімається й причувається, що то діти по ясенах погойдуються…

Затріщав каганець — гасне.

Глибоко, глибоко зідхнула, підвелась, налагодила ґніт.

Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить…

І стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мов би поріднилася з ним.

Підійшла до малюнку, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:

— Скажи, сумний, скажи невеселий, ще й нерадісний, куди порозгонив мої діти?..

Мовчить невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий, як криця. Тільки з думного чола як огнем пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині велетень — золотий дзвін:

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…