Новелі/Мати
| ◀ Осіння казка | Новелі Мати |
Московський гедзь ▶ |
|
…Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки… Сестро моя, зеленая руто!.. Уже ж я цілими роками дома не буваю… І дома не буваю, та й вісти не маю. Тільки тії і вісти, що вчора ввечері із нашого краю вітри пролітали, коло моїх вікон запинялися, і вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати…
(З листа).
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів опадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники, сережками чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний…
Очима до його сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на ліву — голову схилила.
Не думавши, не гадавши довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку…
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то пустуючи по гіллях гойдаються діти.
Як були маленькі — боліла голова в матері: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому на книжку немає де взяти… Підросли — заболіло серце: треба їм раду давати — а яку? Ні в хаті, ні коло хати… „Летіть, діти, в світ долі своєї шукати”.
Виряжала — плакала: сторона далека, а люди чужі — боюся, діти, щоб не загинули в світі. Коли б же хоч той батько був живий, він би вам добру пораду давав.
Розважали:
— Не журіться, мамо, порадять нас добрі люди.
А, як вилітали, ставили з того смутного селюка, що в шапці, на стіні малювання:
— Оцей, мамо, буде нам за рідного батька, він нас і розуму вчив, і на стежку ставив.
Усміхнулася мати:
— Бач, якого знайшли собі…
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Найстарший поїхав учитись, і середульший — учитись, а найменшому, тому Андрійкові безталанному шляхи до школи були заказані, подався кудись у Таврію, та й запік себе у найми… Полинули та й немає. Тільки листами посилаються. Обкладається мати в сиротній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: Оцей пише — тяжко, а цей пише — гірко… А що вже цьому Андрійкові безталанному за всіх краще: і вихворів і виболів… Було його і в Таврії, і в Одесі, й по шахтах, і по Кримах, і по Римах…
Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?
Минав рік.
Було добре — стало краще: то хоч листи, бувало, пересилають, — тепер, як одрубало. Місяць, другий — хоч би один. А тут невпокійні чутки стали ходити: людей у тюрми беруть. Болить серце в матері, віщує щось. До ворожок, — а ворожки й собі в один голос: недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім…
Ходить, бідкається.
Аж ось — мов грім загримів над старою…
— Рятуй, ненько, діти, бо вже гинуть!
Стрепенулась, продає одежину, продає полотно, сакви латає…
Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, — довелося на старість…
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині — стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: і про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення, — голова забита.
— Хоч би була передала йому сорочку, бо в його було обмаль, та й ті — латка на латці.
— Не взяли, чи як? — питають.— Та кажу ж…
І жінка знову починає про те ж:
— Приїхала в Катеринослав, — там сказали, що його надіслано вже в Харків. Те, це — поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть — треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина дослали аж у той… Нарим…
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до Максима… До цього їду, а третій, Андрійко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе…
— А де ж, бабо, цей уже твій Максим?
— А Максима посадили в Києві.
— Теж у тюрму?
— У тюрму ж — не куди.
Збоку сидить панок — перстенями грається. Чмихає носом, вертиться, на місці не всидить… Далі не втерпів:
— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили.
— А може й третій туди вже попав з великого розуму? Га?
Дивиться на свого сусіду, всміхається.
Примовкла жінка, тільки зігнулась, зігнулась, скривилась — так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди…
Ґрати…
Повно їх нагнали, повно — сісти немає де. Усі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи — ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:
Куди вони йдуть,
Там бори гудуть…
А один, молоденький, безвусий — зовсім дитина — все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Усе йому цікаве, що там на вільному діється світі: дядько на возі, і чиясь коза…
Кличе:
— Браття, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить, та все на вікна позирає.
Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома виглядають за ґрати, гомонять:
— Бідна бабуся — певно десь до сина примандрувала.
— Та видно й не зблизька — одежа якась незнайома.
Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині, другий — понад Десною.
— Буханчика з калиною привезла, сердешна, синкові, — жаліє жвавий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому цю ніч хата під ясенами, і півники в городчику, і брат Андрій — уже не хворий, веселий, веселий, радісний, як тільки малим бував… Цілий день як обмарений ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах…
Почув розмову, встав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у ґрати… Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу: одного в один бік, другого в другий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до ґрат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу — далі припав лицем до холодного ґратища, як прикипів.
Крикнув на всі груди:
— Мамо!..
Усі аж кинулись од його.
— Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здрігнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до ґрат летіти зривається… Щось говорить — не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється; руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
— Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок…
Із-за ґрат, як грім:
— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять ґрати.
Одні й другі — сидить мати, як сиділа.
А вітри гудуть…
Вітри гудуть, а ясени риплять, а матері дрімається… Дрімається й причувається, що то діти по ясенах погойдуються…
Затріщав каганець — гасне.
Глибоко, глибоко зідхнула, підвелась, налагодила ґніт.
Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить…
І стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мов би поріднилася з ним.
Підійшла до малюнку, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:
— Скажи, сумний, скажи невеселий, ще й нерадісний, куди порозгонив мої діти?..
Мовчить невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий, як криця. Тільки з думного чола як огнем пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині велетень — золотий дзвін:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…