Новелі/Московський гедзь
| ◀ Мати | Новелі Московський гедзь |
Обивательські жарти ▶ |
|
Одного тихого вечора, коли на зелене місто, мов крізь синє скло світив місяць і в теплому повітрі стояв дух липового цвіту, нас троє сивовусих дідів, почувши звуки оркестри, що долітали з городського саду, всі разом гукнули в три баси:
— Ех, матері його ковінька! — Чи ж і ми не парубки!
Взяли костури в руки, підняли вгору шапки й позичивши подорозі у якогось сірка очей, прямісінько посунули, як троє кабанів у панський квітник, у середину саду, де рій роєм гули і бриніли панянки і паничі.
Гай — гай…
Ой гаю мій розмаю, зелений мій жалю!..
Так, як буває ото людині, коли вона натрапить на веселу квітчасту галявину в лісі, де колись вибрикувала жвавим хлопчиком, так і нам одразу стало поміж цих живих, рухливих квіток.
Смутком тим, як вітерочком тихим, весняним, так і обвіяло нас, старих пеньків.
Продерлись ми вовкулаками крізь натовп — та швидше: шусть за кущі, де раніш іще навідали серед гущавини широкий камінь. Посідали.
Чи то ж бо не розкоші, чи немає їх у світі! — Отак праворуч над зеленим висвічує місяць; ліворуч у тінях старі скелі сумують, а десь під скелями, геть, геть у низині блискучий струмень грає… Ні за що не скажеш, що то не срібло живе кипить на промінні.
Розгомонілись, розгулялись ми, як ті жуки на ясну годину.
Про що? — спитаєте. Та про все, що на губу спаде та на око.
Поблизу од нас засіла на лавочці під оріхом пара молодят, — він студент, вона, видимо, вчителька або курсистка.
Чуємо: гомонять по-українськи.
Тільки він же чеше, як шовком шиє, а вона два, три слова й по-українськи скаже, та й знову на московське перескочить.
Так, як ото буває іноді перо в руці згедзається: що ти хоч одно ним писати, — а воно: штрик! брик! — свої якісь карлючки виводить.
— Не буде нам з цієї панни українки! — хитнувши головою твердо сказав Петро Сидорович.
— Уже й не буде! — завважаємо йому, — підучиться помалу, поживе між українцями, то й залюбки стане українкою. Так же не можна, щоб усі одразу почали говорити добірною українською мовою.
— А крім того, ви погляньте на цього юнака, — піддержує мене наш третій сивий товариш, — отакий живчик, та щоб він не наламав її на своє. Чули, як то кажуть: Боже, Боже, чого та любов не зможе!..
А той же юнак справді упадає коло панни, як у око не вскочить: і в одно їй вухо і в друге нашіптує; і в очі загляне й за ручку візьме.
— Все одно й любов нічого не поможе, — упирається Петро Сидорович; — ну, може прикинеться українкою на який час, а потім знову по-московськи буде говорити. Я вже по голосі її чую…
І перемовчавши він додав тихіше:
— Муха така сидить у їй, — московський гедзь прозивається. Така клята й уперта муха, що коли оселиться в якій панні, то вже ні просьбами, ані погрозами, — нічим ви його не виженете з неї, поки й віку тієї панни.
Сміємося. Петро Сидорович завжди щонебудь вигадає.
— Чого смієтесь? — суворо промовив він до нас, натоптуючи тютюну в люльку. — Миколу Степановича Марченка знали?
— Ну, хто ж його не знає.
— І його дружину, Марію Миколівну, що того року на Покрову померла, знаєте?
— Як? хіба вмерла? — диву дивуємося.
— Умерла, хай Бог прощає гріхи її, — захворіла на гарячку й померла. — Можна було сказати, що вона не українка?
— Та що ви, Петре Сидоровичу! Жінка відомого українського діяча! — Виступала в українських концертах! Працювала в просвіті! Нащо питати…
— Жінка відомого українського діяча!.. — гірко повторив за нами Петро Сидорович.
— Ось послухайте, що він мені сам, своїми устами розказував, коли я пішов провідати його в тузі через тиждень після смерти Марії Миколівни.
Розказував усе, як на сповіді, плакав, чуба на собі рвав, ридав, як мала дитина…
Пам'ятаєте, який замолоду був Микола Степанович? — Не козак — орел! Щирий українець, на слово твердий, як криця.
Бувши парубком, отож і набачив він свою Марусю, не пам'ятаючи добре, де саме, здається чи не в Харкові, на вечірці — українські пісні співала…
Висока, кароока, з чорною шовковою косою — як стала, як глянула, труснула намистом, стрічками замаяла, та ще й заспівала…
Микола Степанович — сам не свій, аж сяє: ось коли довелося побачити правдиву українку. А українок за ті часи, мусимо знати, було дуже мало. Після співу — туди, сюди — одразу знайомиться з нею.
Тільки прислухається — аж наша панна за сценою уже і не та: він до неї по-українськи, а вона по-російськи, а вона по-російськи, та не якнебудь — з акцентом!..
Микола Степанович, самі знаєте, людина вперта й рішуча, хвалиться: я таки зроблю з неї українку!
Почав він за нею упадати. Став носити українські книжки, ноти… Як день, як ранок, — він уже там, він уже там… Тільки що ж і рада вона йому, й горнулась би до його, і сама дівчина українського роду, ну говорити по-українськи аж плаче та не хоче. — А він теж свого наміру держиться твердо: про любощі, про женихання ані словечка. Научися, мовляв, спершу по нашому говорити, тоді і про женихання буде розмова.
Водилися так вони щось довгенько. Ні той не піддається, ні друга. А розійтися — не розходяться, шкода: до серця одно одному припали.
Аж ось весна…
Розвилися сади, трава зазеленіла, квіти порозквітали, надійшли зірні вечори…І ось наша Марія Миколівна таки заговорила…
Як той шелест вишневих садків, як смуток срібної сопілки, як музика весняного вітерочку, отого тихого, балакучого, полилася з рожевих панянських уст рідна українська мова! А ще до того — карі очі!..
А личко свіже, як вишневий цвіт біленьке…
Ех! — оповідач махнув рукою і нахмурившись, почав щось собі сердито буркотати.
„Овечіки дурні, ялівки! — Іще по ворожках бігають, чарів якихось там шукають… та будь я панянкою та ще з чорними бровами, — не то живого чоловіка, я б із тією мовою пеньок закохав би в себе!“…
Він зідхнув і почав говорити далі.
Так, кажу, заговорила…
Микола Степанович — артист щодо мови, художник; знає толк як ніхто з учених філологів не знав, і кохається у їй, як риба у воді, а птиця у повітрі. Почув — вухам своїм не вірить.
Де, коли, у кого навчилася вона так говорити? Звідки у неї той таємний чар, ті пахощі рідної мови, яких ніяк не впіймають у своїх модерних віршах та поезіях наші городські поети та письменники?
— А я ж, каже, змалку на селі жила, у гаї по горіхи з дівчатами ходила! — щурить вії, лагідно в вічі йому зазирає, сміється.
Ну, видиме діло, — край! Прив'язала його до себе, як ланцюгами.
Почалося оте саме, як то кажуть, кохання…
Видався якось один вечір, хороший, прехороший… Над вечорами вечір.
Місяць, солов'ї… теє другеє… Жаби десь кумкають, так, як от у школі діти гуртом молитви вичитують… Розцвічена груша кучерява арками позагинала віти свої, білими гірляндами замаяні…
Згадував він і тепер ту грушу… Казав — так тобі й горить на місяці білим цвітом — огнем, міниться… То засяє, то отемніє, то засміється, то охмаріє… Багато і ще дечого такого казав він про той вечір, — та воно мені не в голові — позабував.
Сидять ото вони на ґаночку, цілуються…
Шу-шу-шу!.. Та-та-та!.. щось собі як у гарячці, шепотять, а що саме, того й самі гаразд не тямлять… Не тямлять та й не дослухаються, як це завжди в такій оказії буває…
Коли чую, — каже, ніби щось торк мене в груди: а прислухайся но, що то це вона говорить…
Прислухався, а вона аж захлинається, по-московському січе:
„Милый мой, желанный мой, счастье мое! Радость моя!“… Ніби цебер холодної води — бурх йому на голову, поза спиною, по грудях попливли холодні потьоки. Лихо!..
— Марусе, Марусе! — опам'ятайся — це ж ти знову заговорила російською мовою! — будить він її, як зі сну.
А вона:
— Ах, милый, в этот прекрасный миг, я не могу, не могу и не хочу притворяться перед тобою! — Бросим эти выдумки, Коля, и не будем омрачать себе минуты нашего счастья! — Правда, дорогой?..
Ангелом праведним дивиться йому в вічі, кучері його рукою гладить.
Микола Степанович скріпив серце, зціпив зуби, легенько визволив свою голову з обіймів, підвівся.— По-московському я можу сказати вам тільки два слова:
— До свидания! — повернувся і пішов.
Марія Миколівна розумна була жінкою, певне, не дурна була й панною:
Бачить — піде! — Піде й більш не вернеться.
Склала вона руки на колінах, голову, як сирітка схилила, та так смутненько, смутненько услід йому вже по-українськи:
— Миколо, то це вже ти і покинув мене, бідну?
Як той дзвіночок срібний задзвенів у саду.
Микола Степанович спинився, аж назад похитнувся, ніби його віжками назад потягнули. Повернувся він до неї, на грудях руки склав, дивиться:
— Ну, що мені робити з тобою, зрадлива дівчино?
А далі — до неї. Узяв однією рукою отако-о, за станочок, притиснув її щільненько до себе, та й став у неї правди питати:
— А не будеш? А не будеш? А не будеш? — Та за кожним разом:
Цмок! Цмок! Цмок! — її в губи.
А вона тільки:
— Не бу… Не бу… Не бу…
Коли б якому дурневі прийшло в голову, стоячи за кущем, полічити скільки разів він спитав її, а скільки вона йому обіцяла, певно не вистачило б йому пучок на його пришелепуватих руках, а може й на ногах.
Словом — діло налагодилось і налагодилось, бачите, добре.
Повінчались, живуть ото вони собі, живуть тиждень, два, місяць.
Ні одним московським словечком, ні однією чужою піснею не були похмарені медові дні молодожонів. Здавалось, усі московські примхи з коріням були виполоті у молодої.
І з хорошої панни починала вистигати молодиця, як хоругов, як Божа слава. Микола Степанович радіє та дякує долі, що послала йому таку дружину. Вірив, що так уже й буде, поки й життя їх подружнього. Та видно прийшов той час, і він мусів звіритися, що спізнав він її, та ще не зовсім. Бачив він тільки її, яка вона в любощах, на милій розмові, а яка буде в серці, — того ще й не бачив.
Як без хмарних днів не буває літа, так немає того подружнього життя без хатньої чвари…
Прийшов той час, коли й вони мусіли погиркатись.
Хто не був жонатий, той хіба не знає, що така баталія в хаті починається зранку. Він одно слово, вона друге; спершу по новинці, звичайно, делікатно, легенько, дедалі сміливіше — гир-гир, гир-гир! Завелися, так і к півдню — тільки луна іде по покоях! Сваряться, проте сваряться пристойно — своєю таки рідною мовою. А далі візьми він та й кольни її якимось слівцем кудись у болюче. А він цього, як може знаєте, вміє.
Вона — пик, мик — щось хотіла в собі стримати, а далі як на пружині з рідної раптово перескочила на московську мову, так ніби тріснувши розсипалася ракета:
— Это тиранство! это грубиянство! Это не жизнь, каторга! Что это, та почто!..
І посипала, і посипала.
Слухає він, і вірить і не вірить:
— Що це — навсправжки, чи це жарт? — Коли жарт, то я попрошу тебе, щоб був він оце в останній раз!
— Не последний раз, а с этого дня будет так всегда! — Можешь себе ломаться на своей мове сколько тебе угодно, а я не хочу этого! — Сил моих нет! Довольно!
— Не буде так! — гримить Микола Степанович.
— Нет, будет! — Так должно быть, так будет, будет, будет!
Він: — Мій дім, це моя держава, — а в моїй державі я прошу розмовляти тільки державною мовою! — та по столу кулаком — грюк!..
Вона — руки в боки, голову вгору — блись, блись очима, та так стиха: — Плевать я хотела на твою державу и на твою мову!
— Ага, ось воно як! — Ну добре ж! — взяв він шапку — лясь дверима.
Затихло…
Як затихло, та й затихло, так і до чортового батька й зовсім затихло…
Минає день, другий — не говорять вони ні на якій уже мові. Позачинялись — він у одній, вона в другій кімнаті — дожидають, хто перший піде на мир.
Щось на п'ятий, чи на шостий день до жінки в кімнату увійшов Микола Степанович, змарнілий, проте суворий, незломний: мовчки поклав перед нею написаний про розвід папір.
Показує рукою: підпишися.
Вона зіскоса прочитала, прикусила губу, вхопила перо, сердито чиркнула.
Припала до столу головою та й зайшлася слізми…
Як після весняного дощику громового, так стало тихо, ясно та радісно в покоях Миколи Степановича після тих сліз.
Сидять обійко на канапі, пригортаються, як та парна пара голубів; буркотять.
Жаліється вона Миколі Степановичу:
— Що воно буває часом зі мною, то я й сама не знаю: тільки почую, буває, з уст інтелігентної людини українську мову, або побачу книжку чи газету нею написану, — зараз у грудях, десь коло самого серця щось починає ворушитись; ворушиться, та так ніби аж гуде: дз… дж… коле, аж у ніс шпигає…
І відразу бере мене таке серце, така злість, що всю пориває плюватись, перекривляти ту мову, а книжку, — аж руки тремтять, — так хочеться порвати, пошматувати, ногами потоптати. Так ніби це якесь мені навождення.
Микола Степанович — людина смілива не боязка, ну а в силу нечисту трохи вірив.
— А чи знаєш що? — радить її: — як будеш у Києві, не полінуйся — сходити в святі печери, хай там покроплять тебе святою водою.
З'їздила вона ото в Київ, чи була в тих печерах, чи ні, — вертається додому, весела, радісна, цілий оберемок нових книжок українських та нот навезла, хвалиться:
— Ну, тепер уже все минулося.
— То й слава Богу, — легко зідхнув Микола Степанович…
Лаврентію Гавриловичу, — звернувся оповідач до мене: — ви не знаєте, буде років з сорок, чи більше, як оженився Микола Степанович? — Більше? — Ну от я і кажу: більше сорока років прожили вони з того часу — і ні одного російського слова не почув він од неї.
Спершу, правда, іноді, під гарячий час траплялось, що в неї почне бувало кудись, ніби на московське заскакувати язик. Та в ті часи вона хапала себе рукою за губи і вибігала в другу кімнату.
Перечекає — і знову така ж, як і була.
А далі — і те минулося.
Він — працює на українській ниві, вона йому як вірна дружина, в тому не заважає, не докоряє, як це часом буває у нас; — ще й сама іноді — ні-ні, та й допоможе то тим, то цим у рідній праці.
Про те, що колись було, Микола Степанович забув і думати й гадати.
Так і не згадав би він про це, може, поки б і не помер.
Та слухайте ж, що було далі.
Занедужала ото вона, кажу, — помирає.
Лежить, огнем палима, словами блудить.
— „Божа воля, — каже лікар Миколі Степановичу, — будьте мужні, — ваша дружина помирає“.
Заплакав Микола Степанович, пішов, щоб востаннє попрощатися з своєю старенькою дружиною. Увіходить до хворої, а вона дивиться на його, не впізнає вже.
Дивилась, дивилась, далі по-московськи:
— Кто ты, таинственный незнакомец?..
Морозом сипнуло Миколі Степановичу за спиною.
Підійшов він до неї, став христити:
— Дух Святий з тобою, Марусе, — опам'ятайся! Не добре тобі, серденько, — може помреш — не оскверняй же себе московською мовою на останній твоїй дорозі.
Вона — глип на його, дивиться, впізнає:
— Ах, вот это кто! Это ты тот господин, что всю мою жизнь отравил своєю глупою мовою, хамскою, проклятою…
— Это ты, тиран мой! это ты… мой изверг!
Очі у неї мов чужі, незнайомі; так гостро, нелюбо дивляться на його.
Микола Степанович окам'янів, стоїть…
— Чего стоишь? — уходи прочь, не подходи ко мне! — Дай хоть умереть мне культурным человеком.
Далі мрійно звела до стелі пригаслі очі й тихеньким, нерівним старечим голоском почала заводити:
Гляжу я безмолвно на черную шаль
І грустную думу…
Зідхнула, схлипнула і дух Богові оддала.
Оповідач трохи перемовчав, далі почав тихіще:
— І от, браття мої милі, хоч вірте, хоч не вірте — а у покійниці, в грудях почало щось густи і дзижчати. Дедалі дужче, дужче… і ось відразу вилітає з неї він… отой самий гедзь…
Великий, рудий, волохатий з безліччю, як у стонога, пазурястих ніжок, на яких позакипала кров…
Обкружив він кімнату, неперестаючи дзижчати, підлетів до самого носа Миколи Степановича й на половину людським голосом, на половину цапиним задеренчав:
Мазниця — паланица…
Мазниця — паланица…
А Микола Степанович як стояв, так каменем і повалився додолу непритомний…
Оце вам така казка.
Може він брехав, може казав правду, — того не знаю, — а тільки я переказав вам од слова до слова все те, що почув од самого Миколи Степановича…
За що купив, як кажуть, за те й продаю.
Петро Сидорович вибив люльку об камінь і став ховати її в кишеню.