Перейти до вмісту

Новелі/У тінях липневої ночі

Матеріал з Вікіджерел
Новелі
Степан Васильченко
У тінях липневої ночі
• Інші версії цієї роботи див. У тінях липневої ночі Вінніпеґ: Клюб Приятелів Української Книжки, 1953
 
У ТІНЯХ ЛИПНЕВОЇ НОЧІ
 

Бувало це тією добою, коли в шумливому городі затихав гамір буденного життя і в німих будинках, що спустіли влітку, вільно блукали по залях і столових одні тільки тихі примари.

У липневі бувало це яснії ночі…

Тільки пішли поміж будинками й садами перші вечірні сутінки, вона стиха рипнула дверима й увійшла в самітні покої.

Не однієї ночі до рожевого світання не зводила вона очей і на хвилину — і все марно: він не приходив…

Ніч буде тиха та ясна. Чи й тепер не прийде?…

Прочинила двері на балкон. Вирує город життям, гомонить, огнями палає. Рано ще…

О, він пізно прийде! Він прийде серед німого сну, коли стане тихо, щоб ні одно людське око не загледіло його… Він так кохається в сонних липневих ночах…

Подихає з балкону свіже повітря і стає чути, як поблизу десь зацвіли дикі маслини. Над городом повиднішало: із-за далеких тополь виринув на небі срібний серп і білим огнем залив золоті верхи собору.

Потуманені вилиски на білих стінах граються з сутінями і дивно стає в покоях. Стоїть коло стіни високий, увесь у білому, чудний стіл. По стінах не картини, не ікони — розвішані там білі скрижалі, а на їх — дрібні, таємничі гієрогліфи-письмена.

Вона сидить самотою, загорнувшись в широкі складки якогось архаїчного плаща, спирається на блискучу патерицю, форми жезла Аронового, думає… А кругом тиша й морок… Рядами під стінами похилились бородаті суми, а з темних кутків причуваються шелести.

Дрімають у зільниках на балконі невольники з далекої чужини — засмучені фікуси й пальми.

І сниться їй старовинний забутий храм десь у далекій їх отчизні, а в храмі одна-однією сидить молода жриця.

…Гасять огні в городі, гамір стихає… Вона не бачила його й не знає, проте він не виходить в неї з думок. Який то він з себе? Може такий високий, стрункий, з огневими очима?… І як він увійде сюди, — чи дверима, чи може з темного саду, через вікно?… І що скаже їй, коли прийде? А може нічого не скаже: увійде тихо-тихесенько, до неї підійде, мовчки простягне руки: на віщо слова, коли й без них усе так ясно і їй і йому…

Ох!… затремтіла вся. Пізно. Дрімається. Під вікном внизу щось хруснуло. Кинулась… Може причулося?…

Захрустіло знову, стиха кашлянуло.

Прийшов!… Серце забилося-забилося й заніміло.

Устала, руки тремтять, серце б'ється, у висках стукає. Вирівнялась, закуталась і повагом, стиха постукуючи патерицею, вийшла на балкон, йому назустріч… Глянула вниз: таємнича постать тихо крадеться під будинком. Глянула на високий балкон, на далекі вікна й тихо посвистуючи, пішла далі, до сусусіднього будинку.

Схилилася з балкону, приглядається: не він, здається… Може сторож… Довго стояла, довго чекала: він зайшов за ріг чужого будинку й більш не показувався. Вона зідхнула й пішла назад. Пізно вже. Піддуває холодом через балкон: скоро світатиме.

А він мабуть не прийде й цієї ночі…

Причинила двері, сіла, схилилась низько головою і заніміла…

…І тихо було кругом, і сумували, схилившись над нею в задумі, німі скрижалі з таємничими гієрогліфами
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Морем рожевого огню розлився над землею літній ранок і розпливлися в гарячому промінні сонця дивні примари липневої ночі.

Забіліли стіни пустки-кватири. Перед роялем, сповитим у білий чехол, міцно спала на поламленому кріслі прачка Явдоха в старому чоловічому кобеняку. На колінах у неї лежав новий залізний рогач. Таємничі на стінах скрижалі з гієрогліфами силою білого дня перетворились в старі номери “Кіевлянина”, котрими, щоб не попилилися за літо, пообгортала хазяйська рука картини на стінах…

А коло сусіднього будинку зібралися люди й гомоніли. Стояли городовики. Між ними стояв бородатий двірник Матвій і розказував щось, розводячи руками.

Говорили про “його”, про нічного гостя… Цеї ночі він навістив тута кватирю повіреного, що допіру з сім'єю виїхав на дачу…

Тільки голі стіни в кімнатах лишилися після “його”.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.


  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Канаді і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала в суспільному надбанні в Канаді
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Канаді закінчився до 1 січня 1983 року, оскільки авторське право у Канаді закінчується 50 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1932 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 90 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.