Новелі/Відьма
| ◀ Осінній ескіз | Новелі Відьма |
У тінях липневої ночі ▶ |
|
Серед безлюдних просторів, морозом окутих, засипаних мертвим снігом-піском, білим та холодним, по хуторах і селах світились привітні, небуденні вогні.
Рік од року, довгі віки, серед самої глухої ночі — зими, коли, здається, і сміх і пісню, і всі радощі людські закує, замурує в крижану дулевину, погасить в людських кублах останні вогні й оповиє їх у довічню темряву, — по всіх неосяжних просторах степів, поміж сонними борами, по всіх закутках, де тільки притаїлись людські житла, всі разом, немов по захованих дротах, світились вони, радісні, живі.
Боязко заблимали вогники десь і на дні глибокої степової балки, самотної на далекому степу.
Десяток убогих хаток визирали з заметів мов нори степових звірів, а поміж ними лунав веселий гомін: веселою, ясною марою вертиться по хуторі різнокольорова звізда, лящать бадьорі пісні про райські сади, про золоті розкоші.
Здається — повійнуло на завмерлий хутір з вікової давнини казковим сном, чарівним і теплим.
А кругом балки в грізне військо вирядились тіні всякого страхіття й примар з відьмами й мерцями, з усіма витворами темної ночі, заворушились, стурбовані світом і радістю, озброїли свої сили проти радісного свята.І зашумів люто вітер із степу, загув, — із свистом, із диким гуком метнулась на хутір разом із ним темна сторожа, подула холодом, війнула снігом, накинула темне рядно. Стало порожньо й сумно.
Тільки сила ворожа гасає, лютує в темряві.
А радість уже всміхається то з одного, то з другого віконця теплим червоним огником.
Пізніш за всіх заблимав огник у крайній від ярів хаті, не ясний — блідий і злий.
І сунули до неї всі страховища, вкрили стару похилену оселю, осілись на воротях, на старих полатаних вікнах.
Повіяло від хати на хутір сумом та острахом.
Блідо горить на карнизі прикручена гасничка. Вікно від дороги затулене; в напільному від степу — кружалками одтавали замуровані шибки. І здавалось що то незґрабні кудлаті опудала з чорними обличчями й ватяними бородами й чубами товпляться знадвору в вікно. Із миски самітно визирає худе святкове порося з гострими ушима, визирає в убогому світі, як старовинний дерев'яний ідол.
Піч полупана, долівка не мазана, грубо, аби-як, підбілені голі стіни. Сумно й бідно, неохайно.
Ні, немає радощів цьому дому…
Сумний-невеселий ходить по хаті господар цього даму, Іван Крупка.
Сам підголений, благенька свитина новим поясом підперезана, чоботи вилискують дьогтем — молодець, хоч куди, а невеселий.
— І чого воно так, Катре; тільки в людей зайде свято в нас здіймається гризня? — промовляє мов сам до себе.
У темному кутку блиснуло щось хижими гарячими очима.
— То кому свято, а мені тільки серцю сухота! — відповіло плаксивим голосом.
Схилившись на ріг до столу, сиділа, схлипуючи, в новому вбрані молодиця.
Незґрабно на всі боки стирчав і віддувався на їй недоладне вдягнутий кольоровий крам. Дикунським кокетством оддавало від темнорожевого очіпка, з якимись давніми ріжками на голові. Чорна коса, як буйна грива, не вміщалась під очіпком, — і здавалося, що то дитяча невміла рука, жартуючи, начіпляла грубі прикраси на якогось молодого гарячого звіра.
Глянула на піл — і здригнула від огиди й ненависти.
— Бачить їх не можу!.. Дух мені од них противний, одворотний… Наплодила, дохляка, та й сама згинула, то це мені панькатися з ними, з вонючими?… Нащо? За що? Що це я — наймичка їй?… У мене свої сипнуть незабаром.
— Ох, та яка ж ти недобра, Катре, — винувато кліпаючи очима, казав Іван, — ну де ж їх діти — не подушить же, як щенят.
— Де хоч, там і дівай, коли хочеш інших плодити. А коли ні — та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька…
Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.
Повернула голову, глянула похмурим оком:
— Що я тобі казала? Забув? — тихо, понуро кинула.— Що? — хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав:
— Цього ти не кажи мені, Катре… Під боком люди.
— Що люди? — злісно повернулась до його, — на лихої години нам люди!… Що вони — дітей твоїх годуватимуть?… Яке їх собаче діло до нас?
Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.
— Підожди трохи, Катре, потерпи, — лагідно почав він умовляти, — вони кволенькі: дасть Бог, самі повмирають.
— Повмирають… дожидай… Поки повмирають, то голову загризуть…
Схлипнула.
— Та геть, не обнімай! — гнівно зарепетувала, відпихаючи Івана, — такі злидні — туди ж моститься. Геть, не сиди біля мене близько, бо від тебе тією безкишкою, вонюючою, тією сухотою тхне!
Плюнула.
Іван відсунувся, насупившись, гасячи в очах п'яну пристрасть.
Обвела впертими, тоскними очима хату й заскиглила:
— Ой нудно мені, тоскно… Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії…
— Які вороги? — цікаво спитав Іван.
— Он, он мої вороги! — тикаючи пучкою на піл, із дикою ненавистю примовляла Катря.
На полу, світячи крізь драну ряднину голими задинятами, покотом лежали скулені від холоду троє дітей — одно більшеньке, двоє малих.Іван важко зідхнув.
Примовкли.
„Гу-у…” диким звірем вило на дворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.
„Замету, засиплю, сліду не лишу” — нахвалялось комусь.
Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі,
— Чуєш, яке мете? — тихо, таємничо промовила вона, підсуваючись до чоловіка.
— Ну? — закліпав стурбовано Іван очима.
— Слухай сюди… — лице стало довірливе, лагідне.
Почала стиха шепотіти йому щось на вухо й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.
Зашарілось лице в Івана, очі сп'яніли.
Хіба ж віяло коли-небудь на його від завжди кволої першої жінки такими гарячими принадами?… Пара очей, як невідомі, дорогі камені з дивно сумовитим, чарівним блиском снували перед ним і закривали все навкруги… А лице? — Деж тая злість на йому?… На його дивилось лице по дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя — дикого, палкого… Собі — та йому, Іванові.
Жаль торкнув Івана, в грудях спалахнуло.
І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.
А воно — живеє, як вогонь гаряче, Іванове щастя, горнулося, в'юном вилося, припиналось губами, дух забивало.
Схопився бадьорий, енергійний — в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:
— Поки я запряжу — знайди кобеняк та рукавиці, — тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.
Жінка швидко кинулась до одежі.
— Тпру! — санки глибоко угрузли в сніг, стали.
Ой і шуміла буря в темному й суворому бору! Немов несчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком відігнати ворога, шуміли сосни.
Гудом гуде, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.
А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.
Глянув Іван навкруги — й почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.
Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней — як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним — друге.
Старшенька вхопилась за батькову руку та у голос:
— Тату, не кидай нас!
Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.
— Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе, — умовляв Іван.
— Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти, — вичитувала, як стара промовляла, — ми повиростаємо — підемо служити.— Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до Бозі, а в Бозі — гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи Милосердному, хай і Він прощає.
Нагнувсь поцілувати.
— Тату!
Охопила рученятами, припала, прип'ялася вустоньками…
Одірвав легеньку й чіпку, як реп'ях, та й кинув із саней далеко в сніг.
Шарпонув віжками.
Як легенька пташина білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.
Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.
І впала дитина горілиць на сніг.
Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається:
Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, снігом пилом курить.
— Н-но! — ляснув батіг раз і вдруге, і ще і ще…
— Вввв… — заходяться німі велетні вгорі й уже тільки в ушах причувається, як серед шуму бору квилять десь пташенята, що бурею викинуло з гнізда.
У хаті в Максима Чичуйка — як у вінку.
Стіни білі, долівка жовта, від рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.
У сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лямпадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.
По запічках, по лавах поза рушниками, навіть на новому килимі, що застеляно стіл — скрізь німі танцюри-тіні.
Трісне лямпадка, захвилює на всі боки полум'я — і пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують — усі разом, як одно.
На покуті — горщики з кутею та узваром у сіно глибоко зарились, у мисці — свята вода з кропилом.
Стоїть густий дух від сіна та сухих васильків. Тепло. А на столі, на святковому килимі — горою пироги, ковбаси, риба, паляниці… Зверху кидає мрійний світ на їх лямпадка.
Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина на дворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз-по-раз крізь дрімоту турботно здрігається в його у грудях. Ох, ця буря!…
Хоче щось пригадати — сон мов хвилею кудись односить.
Зідхнув на всі груди, легенько щось там здрігнуло — і вже з грудей пустив дух, рівно, спокійно.
Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.
Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.
— Усте, Усте? — стиха покликав він, — Усте, чи ти спиш?
— А… га! — хрипко зо-сну обізвалась жінка.
— Усте, ти нічого не чула?
— Ні… — відкашлялась. — Ні, а що? — повторила голосніше, з тривогою.
— Щось мені приверзлося чудне — Бог знає, проти чого. Причулося, немов би десь мої хрещеники голосять: „тату, укрийте нас!”— От, хай Бог криє, Цариця Небесна! — Устя підвелась на постелі. — Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то може знов що надумала?
Максим підвівся й став шукати на комині люльку.
— Бачив сьогодні під церквою кума — підстригся, підголився: мов на вулицю вирядився. Забачив мене — та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло — треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогонив Павла Ярового: — Як там сироти? — питаю. Махнув тільки рукою: коли-б, каже, вже Бог прийняв їх краще. А далі й розказує: оце, каже, вчора — мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір — босе, в одному жупанчику за решетом скаче. Спотикається, за сльозами дороги не бачить.
— Ой-леле… — хитає головою Устя, — коли б та нещасна мати знала — може сама подушила б їх, менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!
— А йому що?… Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.
— Батько!… — зідхнула Устя. — Ой!… вистріляти б таких батьків!… Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш — вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, уночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім'ю, так немов не було йому інших людий у світі…Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуватися на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:
— Ф-р-р…
Заснув.
„А гу, гу-у!…” — страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.
А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.
На напільному вікні відірвало від степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.
„О-ох, о-ох… ох, ох”… — тремтіло щось на дворі голе, — підскакувало, мов за дріжаками слова не скаже.
„Авва-вва-ва”, — скрючилось від холоду й пішло качатись по снігу.
Максим у сні злякано захрипів і скочив:
— Це якесь навожденіє мені!
— А що?… може знову? — зразу відгукнулась із полу жінка.
— Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: „Тату, вкрийте нас! Тату! вкрийте нас!” — аж заходяться та плачуть.
— Знаєш же що, чоловіче, — зараз запряжи коняку, та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся, — ще не пізно. А то коли б, бо-храни, вони чого не вчинили з дітьми — й тобі буде гріх за сиріт.
— Гм… — Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче в запічку.Блиснув огонь.
Катря сиділа з ногами на полу, гризла горіхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало в вікно. Катря зразу — до вікна, відхилила завісу:
— Хто тут?
Відскочила від вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах — як не було: з очей визирнув звір — хитрий, сполоханий.
Двері — на защіпку, погасила вогонь, стала коло стіни.
На дворі вітер затихав, виднішало — чути було, як щось домагалося під вікном.
— Хто там? Чого треба? — зіпнула сердито на всю порожню хату. — Завтра приходьте, тепер дома немає.
Застукало дужче у вікно:
— Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!
Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила вогонь, поодпірала двері, стала коло печі, дожидає.
Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняки сніг. Катря держалась за очіпок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий, як криця:— А признавайся, молодице — де діти?
Катря, не змагаючись, дико заголосила.
|
|
Усе завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Угорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами — під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху до низу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.
Від соснового гілля впали гільчасті тіні на головки, на мармурові лиця — і немов усміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша на віки скувала бір, і вже сумні тіні немов з нудьги затіяли свою довічню, німу гру…
Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гострорухі голови. За ними в човнах дві фіґури.
Здається — давні велетні знов випливли на світ із своїх нор. Стали.
Сидить один на човні — притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на його; другого, третього — й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки — ожили.
Відкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.— Ну, дякуйте Богові, куме: живі! — і перехристився.
І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.
Місяцю-біжчику,
Виглянь мало —
співали дівчата, повертаючись із колядок.
І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.
Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.
На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в проміні, хрускаючи снігом, силуети.
— Дивіться — це наші повертаються з хуторів, — задзвенів цікавий дівочий голос.
— Хлопці!… Що ми бачили-бачили! — таємничо оддається другий нетерплячий.
— А що ви там бачили?
Гурт хлопців обурився згори. Змішались. Гомін.
— Заходимо ми в балку, — розказують дівчата, перебиваючи одна одну. — Бачимо — світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа. То ми мерщій з хати.
Ідуть гуртом, гомонять.
— А от нам у Біликах була притичина, — хвалиться хлопець, — хвища мете!… А воно біля верби само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукує: — Ой грай, коли граєш…
— І що ж воно таке?
— Так ніби панок, такий із себе…
— Стійте! — спинив зразу один гурт, — дивіться-дивіться — он-он-он пішла…
Усі, як одно, змовкли, дивляться в далину; попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу читко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.
— Хлопці — гайда: впіймаєм!
— Нащо вам зачіпати її? — спиняють боязкі дівчата. — Хай собі йде на очерети й болота.
— А-га-га! А тю! а держи! — засвистіли, затюкали хлопці.
Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.
— Це, мабуть, горянська… там, кажуть, аж три їх живе.
Збились тісніше до гурту. Місяць уклонився ріжками здаля зіркам, сам тихо відступав, спускаючись за бір.
Колядники увіходили у свій хутір тісним гуртком. У півголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував і в цікавих блискучих очах ще одсвічували в усіх таємниці різдвяної ночі.
1913.