Нотатки мандрівника/Замуровані люди

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ЗАМУРОВАНІ ЛЮДИ.

Робітничий район. Робітничі квартали. Це щось окреме від взагалі Гамбургу. Тут замісць широких вулиць, кам'яниць, що милують око, вузесенькі в три-чотири кроки бубликом кручені вулички. П'яти-сьомиповерхові будинки муром піднеслися вгору, своїми горішніми катрашками завісили вуличку од неба й заборонили сонцю та повітрю заглядати сюди. Колодязі „двори“ такі великі, що не дозволяють обертатися навіть одній хурі — лише ручна тачка може там рухатися… Сперте повітря в цих куточках і дворах примушує незвиклих подорожніх швидче вибиратися звідси — до иншого Гамбургу. Побудовані напів з цегли напів з дерева будинки щільно притулилися один до одного й немов накопичені одна біля одної шахви, витримують наскоки вітру… Тут нема де розгорнутися робітничому господарству і єдиний скарб — білизна простяглася на мотузках, що немов дротами оплутали подвір'я, стіни будинків, горища…

До кватир ведуть старі, вузесенькі й щербаті, заялозені східці, на яких сковзаються ноги.

А коли не триматися за стіни, бо поручча вже встигли від давности зникнути, то, сходячи вниз, незвикла людина миттю покотиться колодою…

Кожен будинок має в собі силу кватир, що складаються з малесеньких низеньких комірок… Замість „парового опалення“, звичайних пічок — ці кімнати „нагріваються“ чавуновими або залізними пічками — „буржуйками“, що несуть своє „тепло“ залізними рурами по всіх кімнатах… Ці пічки правлять за куховарні й лише де-не-де прилаштовано самими комірниками — газові пічки, що містяться тут-же в кімнатці-ідальні, вітальні, спочивальні, „кабінеті“. Однорямні вікна, що скрипом відгукуються на кожний рух, лише з „вулиці“ дають „світло“. В задніх кімнатах — постійна темрява, а в де-яких навіть зовсім немає вікон.

Але верхні щасливі, — там є повітря. Нижчі поверхи повинні завше тримати вікна настіж, щоби хоч трохи добути повітря… Електрику спромога мати тільки в одній кімнаті, инші й так обійдуться… Жодних комор… і убоге господарство купчиться тут-же у кімнатах… Правда, власники будинків, що споруджували ці труни, мали рацію: господарство таке, що вміститься і в самих цих малесеньких кімнатках: стіл, двоє стільчиків, пічка, пара рондлів, що висять тут-же на стіні, кілька тарілок, ложок та кухликів для кави, ліжко, сінники на долівці для дітей та на мотузці — лахміття, робоча одіж і білизна, а на гвіздку „костюм“.

Тут десятиліття — вік — плодяться, „виростають“, „живуть“ люди-робітники… Мала дітвора — сидить заперта в кімнатах од ранку до вечора, доки не прийде мама чи тато з роботи: на той час забивають вікно, щоби не вбилося… й замикають двері, щоби не скотилося по східцях… Підлітки вовтузяться на „вулиці“. Діти зелені, бліді, тонкошиї, тонконогі, тонкорукі… Дорослі — сірі, сухорляві, із впалими грудьми… вимучені, зелені… Завше бухикають, сухоти з ними ніколи не розлучаються… Більшість з них помирає в юнацтві ії лише меншість, що робить на повітрі, живуть більше 35-40 років.

Десятки тисяч робітників замуровані в цих вулицях, в цих жахливих подвір'ях.

І за це кожен з них повинен ще платити 12-15 марок за житло…

„О люди, люди, небораки!
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі?
Адже ви — люди, не собаки…“

сказав один робітник — складач, що колись був у Лейпцігу в друкарні й набиравши там Кобзаря вивчив ці рядки…

Ми розмовляли з ним про житлову справу…