Обрії/Ой, шуми-ж, моя пісне
| ◀ Голубіють ранки | Обрії «Ой, шуми-ж, моя пісне…» |
Стою на березі крутому ▶ |
|
Ой, шуми-ж, моя пісне, над шумами гаю,
Як шуміла в дитинстві колись,
Щоб акорди журливі з квітками розмаю
У вінок кучерявий сплелись.
Хай вітри загудуть у задумі глибокій,
Хай слова рознесуть по ярах
Ех, життя-ж ти злиденне, життя одиноке,
Проклену я тебе у піснях!..
Мене змалку недоля прогнала у місто, —
Пам'ятаю, як батько одвіз…
На прощання тополі заплакали листям,
Зарипів непомазаний віз.
Заридала, цілуючи, мати голосно,
Засміялись вітри у гаю…
Ой, ви сосни, журливі, задумані сосни,
Чи ви чуєте пісню мою?
Батько брови насупив, немов з пересердя,
Перетяг конячину зі злом, —
А в мені защеміло, забилося серце,
Коли виїхав в степ за село.
Пам'ятаю: хотілося вискочить з воза,
Заховаться в похмарену даль…
Чи-ж забуду ті перші дитячі я сльози?
Чи-ж забуду дитячий той жаль?
Ну, а потім?.. А потім і сам я не знаю…
Прогули, прошуміли літа…
Своє горе сльозами не раз поливав я,
Як дощі поливають жита,
І що-дня проклинав ненажерливе місто,
Чорне-чорне, жахливе, брудне,
Все чекав, чи не сплесне, вітаючи, листям
Синій бір, як недоля засне…
Я-ж любив так село і кудлаті тополі,
Я-ж степи так широкі любив.
Мріяв все, що колись повернуся до поля,
Що колись повернуся до нив.
Не збулось. Зажурюсь, як дитинство згадаю…
Ой, минуле… минуле… вернись!
Зашуми-ж, моя пісне, над шумами гаю,
Як шуміла в дитинстві колись…