Огнем і мечем/Том I/Розділ I
| Огнем і мечем/Том I Розділ I |
Розділ II ▶ |
|
|
Рік 1647 був се дивний рік, в якім ріжні знаки на небі і на земли віщували якісь нещастя і надзвичайні подїї.
Сучасні лїтописцї оповідають, що весною на Диких Полях зароїла ся саранча і знищила засїви і трави, а се ворожило татарські напади. В лїтї було велике затьмінэ сонця а незадовго потім появила ся на небі комета.
В Варшаві видїли над містом гріб і огненний хрест на облаках. Отже люди постили і давали милостинї бо говорили, що зараза спаде на край і вигубить людський рід. Аж прийшла зима і то така легка, що найстарші люди такої не запамятали. Снїг топив ся що раня і ріки розливались широко затоплюючи береги. Дощі ішли за дощами. Степ розмок і замінив ся в одну велику баюру, а в полудне сонце пригрівало так сильно, що — диво над дивами — вже в половинї грудня в воэвідстві Брацлавськім і на Диких Полях степи і луги покрили ся зелению. Пчоли по пасїках бурили ся і гудїли а по обійстях ревіла худоба. Отже зівсїм зрозуміло, що коли порядок в природї так перевернув ся, то всї на Українї ожидали надзвичайних подїй і неспокійно звертались думками на Дикі Поля, звідки найскорше можна було сподївати ся небезпеки.
А тимчасом на сих полях не дїяло ся нїчого надзвичайного і не було там жадних иньших битв анї боїв крім тих, що там нїколи не переводили ся, а о котрих знали і відали тілько орли, яструби круки і дика зьвір.
Бо такі то вже були ті поля. Всякі слїди людських осель кінчили ся ідучи на полудень, вже не далеко за Чигирином, а від Днїстра недалеко за Уманем. А там далї, ген аж до лиманів і моря тільки степ і степ безконечний обнятий двома ріками як великою рамою. Правда, на Днїпровім лузї, на Низу, за порогами, буяли ще козаки вільним козацьким житєм, але на самих полях нїхто не мешкав, хиба тілько денеде понад берегами виринали козацькі полянки, як острови з посеред моря. Земля належала ”де номіне“ до Річи посполитої, але була безлюдна і Річ посполита винайма́ла її Татарам на пашу; але що Козаки з часта гуляли, то се пасовиско було заразом і побоєвищем.
Кілько там битв зведено, кілько людий наложило головами, нїхто того не зчислив, нїхто не затямив. Тілько орли, яструби і чорна воронь знали і відали, і хто зачув тут крик і краканє або побачив стада птаства кружляючі над одним місцем, той знав, що там лежать трупи… По травах польовано на людий, як би на дикого зьвіря. Полював хто хотїв. Людина переслїдувана законом шукає на диких степах захисту, чабан з оружієм в руцї стеріг своїх черед, лицар шукав пригід, злодїй добичі. Козак Татарина а Татарин Козака. Бувало що і цїлі ватаги боронили черед перед гурмами напасників. Пустий був се степ, але заразом і повний житя, тихий і грізний, спокійний і повний засїдок, дикий не тілько від диких піль але і від диких душ.
А часами війна наповнювала сей безлюдний степ. Тодї плили по нім як филї по морю татарські загони, полки козацькі то хоругви польські або волоські; по ночах іржали конї а їм вторувало витє вовків, голос котлів і мосяжних труб летів аж до Овідиєвого озера і до моря, а на Чорнім шляху, на кучманськім — неначе людська повінь. Від Каменця аж до Днїстра стерегли границь Річи посполитої станицї і полянки — і коли шляхи мали зароїти ся, пізнавано по безчисленних стадах птаства, що сполошене загонами летїло на північ.. Але Татарин як лиш вспів вихилити ся з Чорного лїса або перебристи Днїстер з волоського боку, то степом, степом і разом з птаством ставав в полудневих воєвідствах.
Однаковож тої зими птаство не тягнуло ся з криком до Річи посполитої. На степу було тихше, нїж звичайно. В хвили, коли зачинає ся наша повість, як раз заходихо сонце і єго червонаві лучі осьвічували цїлком пусту околицю. На північнім скраю Диких Піль над Омельничком, аж до єго уйстя, найбистрійший зір не міг би відкрити одної живої душі, межи темними, посохлими і півялими бурянами. На виднокрузі лишила ся вже тілько половина сонічного кружка. Небо було вже темне і на степі почало поволи смеркати ся. На лївім березі на невеликім вивисшеню, подібнім більше до могили чим до горба, білїли ся руїни мурованої станицї, котру колись побудував єще Теодорик Бучацький, а котру опісля напади знищили до тла. Від тих руїн падала довга тїнь. Недалеко блищали води широко розлитого Омельничка, що в тім місци робив закрут до Днїпра. Темнїло щораз більше. В воздусі тілько роздавали ся крики журавлїв, що тягнули ся до моря, а впрочім жаден гомін не переривав тишини.
Ніч запала над пустинею а за нею настала година духів. Лицарі, що вартували в тих часах по станицях, оповідали собі вечерами, що ночами встають на Диких полях тїни поляглих і відправляють свої хороводи не боячи ся анї хреста анї церкви. Отже коли насїрковані шнури починали догарювати, що означало північ, відмовлювано по станицях молитви за померших. Говорено також що тїни їздцїв, що снували ся по пустини, заступають дорогу подорожним і з зойком просять о знак хреста сьвятого. Були між ними і опирі, що виючи вганяли ся за людьми. Вправне ухо здалека могло відріжнити витє опира від вовчого витя. Показувались також цїлі війска тїний, що часом приближали ся аж до станиць, що аж варта трубіла на алярум. Се звичайно ворожило велику війну. Стріча з поодинокими тїнями рівнож не ворожила нїчого доброго, але не завсїгди треба було собі на зле ворожити, бо нераз перед подорожними і живий чоловік зявляв ся і зникав як тїнь, так, що можна єго було і за духа взяти.
Отже як скоро лиш запала ніч над Омельничком, то не було в тім нїчо дивного, що зараз коло опустілої станицї появив ся дух чи чоловік. Як раз тодї виплив місяць з за Днїпра і побілив пустиню, голови будаків і степову даль. Втім дальше на степу показали ся якісь иньші нічні постати. Перелїтаючі хмарочки заслонювали що хвилинки місячне сяєво, отже сї постати то виринали то знов ховали ся в тїни. Хвилями ховали ся зівсім і здавало ся, що вони розпливають ся в темряві. Посуваючи ся до горбка на котрім стояв перший їздець, скрадали ся по тихо, осторожно, звільна, задержуючи ся що хвилинки.
В їх рухах було щось страшного, так як в цїлім тім степу, що видавав ся на позір так спокійним. Вітер що хвиля подував від Днїпра і шелестів посохлими будаками, які хиляли ся і трясли ся немов перестрашені. При блїдім сьвітлї місяця було видно тільки одного їздця, що стояв на горбі.
Вкінци сей шелест звернув эго увагу. Зближивши ся до краю горба, почав уважно вдивляти ся в степ. В тій хвили вітер перестав віяти, устав всякий шелест, настала повна тишина.
Нагло дав ся чути переразливий свист. Ріжні голоси почали верещати переразливо: ”Алла! Алла! Ісусе Христе! ратуй! бий!“ Червоні сьвітла продерли темряву, роздав ся гук самопалів. Кінський тупіт змішав ся з брескотом желїза. На степу виросли неначе з під землї якісь нові їздцї. Сказати-б буря зірвалась нагло в тій тихій, зловіщій пустини. Потім людські зойки помішались зі страшними вересками, а вкінци все затихло, борба була скінчена.
Очевидно розгравала ся одна зі звичайних сцен на Диких Полях.
Іздцї згуртували ся на горбі, декотрі позлазили з коний і посхилювані приглядали ся чомусь пильно.
Втім в темряві роздав ся сильний і росказуючий голос:
— Гей там! Викресати вогню і запалити!.
По хвили посипали ся іскри, а потому бухнула поломінь з сухих очеретів і смільних скалок, які подорожуючі через Дикі Поля везли завсїгди з собою.
Скоро вбито в землю держак від смолоскипи, і яскраве падаюче з гори сьвітло осьвітило виразно кільканайцять людий похилених над якоюсь постатию, лежачою без руху на земли.
Були то жовнїри, поубирані в червону, двірську барву і в капузи з вовчої шкіри. Оден з їздцїв, що сидїв на бистрім кони був очевидно проводиром решти. Зсївши з коня, зблизив ся він до лежачої на земли постати і запитав:
— А що, вахміщу, жиэ, чи не жиэ?
— Жиэ, пане наміснику, але харчить: аркан го здавив.
— Що зач за один?
— Не Татарин, якийсь значний чоловік.
— Ну, то і Богу дякувати. — Ту намісник подивив ся уважно на лежачого мужа.— Щось якби гетьман — сказав.
— І кінь під ним дорогий, татарський, певно лїпшого і у хана нема — відповів вахмістр. — А от там то тримають.
Поручник подивив ся і єго лице прояснило ся. На боці двох жовнірів тримало знаменитого коня, що тулячи уха і роздуваючи ніздря, витягав шию і споглядав переляканими очима на свого пана.
— Але кінь, пане наміснику, буде наш? — заговорив вахмістр питаючим тоном.
— А ти, псявіро, хотївбись христіянинови коня в степу відібрати?
— Бо здобутий...
Дальшу розмову перервав сильнїйший хропіт здушеного мужа.
— Влити му горівки в рот — сказав пан намісник — відійняти пояс.
— Чи лишимо ся ту на нічліг?
— Так. Розсїдлати конї і запалити костирі. Жовнїри кинули ся як один. Одні почали ратувати і натирати лежачого, другі побігли за очеретами, а иньші стелили на земли верблюжі і медвежі шкіри на нічлїг.
Пан намісник, не журячи ся більше про здушеного мужа, відійняв свій пояс і протягнув ся при огни на бурцї. Був то єще дуже молодий чоловік, сухий, чорняви, дуже огрядний, з орлиним носом на худощавім лици. З єго очий пробивала ся дуже велика відвага і завадияцтво, але на лици було видно чесність. Буйний вус і від давна неголена борода додавали єму поваги понад єго лїта.
Тимчасом двох підростків заняло ся приладженєм вечері. Положили на огни готові четвертини баранячі; також здіймили з коня кілька дрохвів, яких ще за дня заполювали, кілька тетеревів і одного сугака, з котрого хлопець зараз почав здирати шкіру. Костир горів, кидаючи на степ величезні червоні сьвітляні смуги. Здушений чоловік почав звільна приходити до себе.
Через якийсь час водив очима набіглими кровію по незнакомих, слїдячи їх облича; відтак старав ся встати. Жовнїр, що перше розмовляв з намісником, підійняв єго в гору по під пахи; другий встромив єму в руку топорець, на котрім незнакомий опер ся з цілої сили. Лице єго було єще червоне а жили напічнявілі. Вкінци придушеним захриплим голосом вимовив першо слово:— Води!
Єму подали горівки, якої він добре напив ся, що єму очевидно помогло, бо вже чистим голосом запитав:
В чиїх я є руках?
Намісник встав і приближив ся до него:
— В руках тих, що васцї сальвували (уратували).
— То се не вашмосьцьове взяли мене на аркан?
— Моспане, наша річ шабля, а не аркан. Кривдиш васць добрих жовнїрів таким підозрінєм. Зловили тебе якісь лотри, поперебирані за Татарів, котрих як єсь цїкавий, можеш оглянути, бо онтам лежать порізані як барани.
Говорячи се показав рукою на кілька темних тїл, що лежали під горбом.
А незнакомий на се:
— То позвольте мені спочати.
Посадили вго на войлуковій кульбацї, на котрій сей сів і задумав ся.
Був се муж в силї віку, середного росту, з широкими раменами, великанської будови тїла, з надзвичайно ударяючими рисами лиця. Голову мав величезну, лице смагляве і огоріле від вітру, очи чорні і довгий густий вус. Єго могуче лице здраджувало відвагу і гордість. В єго лици було щось, що притягало, відбивалась в нїм гетьманська повага, доброта і суворість.
Посидївши трохи на кульбацї, встав і чого нїхто не сподївав ся, замість дякувати за ратунок, пішов оглядати трупи.
— Простак! — промормотїв намісник. Незнакомий тимчасом придивляв ся уважно кождому трупови, покивуючи головою, як чоловік, що відтанув все. Потім вертав поволи назад до намісника, шукаючи руками пояса, за котрий очевидно хотїв заткнути руки.
Не подобала ся молодому намісникови та повага в чоловіка відрізаного перед хвилею від посторонка; отже відізвав ся закусуючи губи:
— Сказавби хто, що васць шукаєш знакомих межи тими опришками, або відмовляєш пацїр за їх душі.
Незнакомий відповів з повагою:
— Милиш ся і не милиш ся васць; не милишся бом шукав знакомих, а милиш ся, бо то не опришки, але слуги одного шляхтича, мого сусіда.
— Як так то очевидно не пєте з тим сусїдом з одної студнї.
Якийсь дивний усьміх перелетів по лици незнакомого.
— І тому ся васць милиш — сказав кріз зуби.
По хвилї додав голоснїйше:
— Але вибач вашмосьць пане, що я наперед не зложив належної подяки за авксілїюм (поміч) і щасливий поратунок, що мене вратрав від так наглої смерти. Хоробрість васцї заступила мою неосторожність, але і моя вдячність дорівнує вашій охотї.
То кажучи, протягнув до намісника руку.
Але гордий молодик не рушив ся з місця і не подав своєї руки; замість сего сказав:
— Хотївбим вперед знати, чи маю до дїла зі шляхтичем, бо хоч про се не сумнїваю ся, то всеж таки не годить ся менї приймати безіменних подяк.
— Виджу що у вашмосцї є дійсно кавалєрська фантазия — і маєш слушність. Я повинен був від назвиска розпочати свій дискурс і подяку. Єсьм Зиновій Абданк, гербу Абданк з хрестиком, з Київського воєвідства, осїлий і полковник козацької хоругви князя Домінїка Заславського.
— А я Ян Скшетуский, намісник панцирної хоругви. Я. 0. Князя Яреми Вишневецького.
— Служиш васць під славним войомником. Приймиж тепер мою подяку і руку.
Намісник вже не вагував ся довше. Панцирні товариші вправдї з гори дивили ся на жовнірів з під иньших хоругвів, але пан Скшетуский був на степу, на Диких Полях, де на такі річи звертано меньше уваги. До того мав до дїла з полковником, о чім зараз міг ся наочно переконати, бо коли єго жовнїри принесли пану Абданкови пояс і шаблю, подали єму заразом коротку булаву з кістяною рукоятию і з головкою зі слиноватого рога, яких звичайно уживали козацькі полковники. При тім убір Зиновія Абданка був богатий, а єго добірна мова вказувала на бистрий ум і отертє в сьвітї.
Отже пан Скшетуский запросив єго до компанії. Запах печеного мяса зачав власне заносити від костиря і дразнити ніздря і піднебінє. Слуга добув мясо з жару і подав на циновій мисцї. Зачали їсти, а коли принесено їм добрий буклаг молдавського вина, вшитий з кізлячої скіри, завязала ся між ними жива розмова.
— От кобисьмо щасливо до дому вернули! — сказав пан Скшетуский.
— То васць вертаєш? а звідкиж прошу? — запитав Абданк.
— Здалека, бо з Криму.
— А щож вашмосць там робив? чи не їздив з викупом?
— Нї, мосцї полковнику: Я їздив до самого хана.
Абданк наставив цїкаво уха.
— Ану то прошу, в гарне вашмосць попав дїло. А з чимже вашмосць до хана їздив?
— З листом Я. 0. Князя Яреми.
— То вашмосць послував. Про щож єгомость князь писав до хана?
Намісник подивив ся бистро на свого товариша.
Мосцї полковнику — сказав — заглядавась в очи опришкам, що тебе взяли на аркан, то твоя справа, але що князь до хана писав, то анї твоя, анї моя, але їх обох справа.
— Дивував ся я перед хвилею, що єгомость князь так молодого чоловіка до хана послом вислав, але по відповіди васцї вже ся не дивую, бо виджу, щось молодий лїтами, але старий експерієнциєю (досьвідом) і розумом.
Намісник ликнув легонько схлїбляюче слово, тілько вуса підкрутив і питав:
— А скажиж менї вашмосць, що ти робиш над Омельничком, і як ти ся тут сам взяв?
Не є я ту сам оден, лиш я своїх людий лишив по дорозї а їду до Кодака, до пана Ґродзїцкого, котрий там є начальником над президиюм (залогою) і до котрого єгомость гетьман великий вислав мене з листами.
— А чому васць не байдаком, не водою?
— Такий був ординанс (росказ), від котрого менї відступити не годить ся.
— То дивно, що єгомость гетьман видав такий ординанс, бож власне на степу попав ся васць в таку біду, котрої певно бувбись не зазнав, як-бись їхав водою.Моспанє, степи тепер спокійні; знаю ся я з ними не від нинї, а то, що мене сегодня стрінуло, се людська злоба і інвідия (зависть).
— А хто на єгомостя так завзяв ся?
— Довгоби говорити. Сусїд то лихий мостивий наміснику, що субстанцию (майно) менї знищив, з посїдлости мене виганяє, сина менї побив, — і от! — як васць видиш ще і на житє моє настає.
— А бож то васць не носиш шаблї при боцї?
В могутнїм обличу Абданка блиснула ненависть, очи загоріли понуро і він сказав повільно і твердо:
— Ношу, і так менї Боже допоможи, иньших рекурсів (средств) проти своїх ворогів шукати не буду.
Поручник хотїв щось говорити, коли нагло від степу роздав ся тупіт коний, а радше поспішний хлюпіт кінських копит по розмоклій траві. Сейчас надбіг намісників челядник, що тримав варту, і оповістив, що наближають ся якісь люди.
— То певно мої — сказав Абданк, — котрі лишились за Тасьмином. Я, не сподїваючись зради, обіцяв ту на них ждати.
По якійсь хвили громада їздцїв окружила колесом горб. До блеску огню видно було кінські голови з створеними нїздрями, порскаючі від умученя, а над ними похилені облича їздців, що прислонюючи долонями очи, дивилися бистро до сьвітла.
— Гей люди! Хто ви? — запитав Абданк.
— Раби божі! — відповіли голоси з темряви.
— Так, то мої молодці — повторив Абданк, звертаючи ся до намісника. — Бувайте! Бувайте!
Декотрі позлазили з коний і зближили ся до огню.
— А ми спішили, спішили батьку. Що з тобою?
— Засідка була. Федько зрадник знав про місце і чекав вже ту з другими. Мусів виїхати завчасу передімною. На аркан мене імили.
— Спаси Господи і сохрани! А що то за Ляшок коло тебе.
— То добрі други — відповів Абданк. — Слава Богу, я цілий і живий. Сейчас їдемо дальше.
Новоприбувші почали розгрівати долонї над огнем, бо ніч була холодна, хоч погідна. Вони зівсім не виглядали на реєстрових Козаків, що не мало здивувало пана Скшетуского, тимбільше, що було їх так богато. Все те видало ся намісникови дуже підозрілим. Коли би гетьман великий вислав Абданка до Кодака дав би єму прецї сторожу з реєстрових, а подруге, з якої причини казав би єму іти від Чигирина степом, а не водою? Потреба переправлюваня ся через всї ріки, ідучі Дикими Полями до Днїпра, могла тільки похід припізнити. Виглядало оно радше, що пан Абданк хотів власне поминути Кодак.
А таксамо і особа пана Абданка дуже застановила молодого намісника. Він зараз завважав, що Козаки, котрі обходили ся зі своїми полковниками дуже поуфало, відносили ся до него з надзвичайною почестию, ядби до правдивого гетьмана. Мусів се бути якийсь великий лицар, а се ще більше дивувало пана Скшетуського, бо знав Україну і по сім і по тім боці Днїпра, а прецї нїчого не чув за такого преславного Абданка. При тім в обличу сего мужа було щось особливого — якась утаєна сила, що била з лиця, як жар від полуміня, якась незломна воля, вказуюча, що сей чоловік перед нїким і нїчим неуступить. Таку власне волю в обличу мав князь Ярема Вишневецький, але що у князя було природним даром, відповідним єго уродженю і власти, се могло застановляти у чоловіка з незнаним назвиском, що заблукав в глухому степу.
Пан Скшетуский довго роздумував. Раз думав, що то може який могучий банїт, що гонений вироком шукав захисту на Диких Полях, то знов, що се ватажко розбійничої шайки, але се послїдне було зівсім неправдоподібним. І убір і мова сего чоловіка вказували на що иньшого. Отже намісник не знав зівсім чого ся тримати, однак мав ся на осторожности, а тимчасом Абданк казав собі подати коня.
— Мосцї наміснику — сказав, — кому в дорогу тому час. Позволь собі єще раз подякувати за ратунок. Коби Бог позволив мені відплатити ся рівною прислугою.
— Не знав я, кого ратую, проте і на вдячність я не заслужив.
— Твоя се модестия (скромність) так говорить, що а рівна хоробрости. Приймиж від мене сей перстень.
Намісник нахмурив ся і подав ся крок назад, мірячи очима Абданка, а сей говорив дальше з батьківською повагою в голосї і поставі:— Глянь лишень. Не богацтво сего перстеня, але иньші цїннїйші прикмети тобі поручаю. За молодих єще лїт, дістав я сей перстень від паломника, що повертав зі Сьвятої Землї. В єго очку є замкнений порох з Христового Гробу. Не годить ся відмовляти такого дару, хоч-би навіть походив з осуджених рук. Васць є єще молодим чоловіком і жовнїром, а коли навіть і старість стояча над гробом не знає, що єї може стрінути хочби в послїдній годині, щож доперва адолєсценция (молодість) що маючи перед собою літа, може наткнути ся на неодну пригоду! Сей перстень устереже тебе від пригоди і оборонить, коли надійде день суду, а се тобі кажу, що сей день іде вже через Дикі Поля.
Настала хвиля тишини; чути було тільки сичінє полуміни і порсканє коний.
З далеких очеретів доходило жалібне витє вовків. Нагло Абданк повторив єще раз, начеб до себе:
— День суду іде вже через Дикі Поля, а коли надійде, задивує ся весь сьвіт божий....
Намісник так здумів ся словами сего дивного чоловіка, що приняв перстень не могучи промовити слова.
А той задивив ся в темну степову далечінь.
Потім повернув ся звільна і сїв на коня, єго молодцї ждали вже під горбом.
— В дорогу! в дорогу! Бувай здоров друже — сказав до намісника — такі тепер часи, що брат братови не вірить, тому не знаєш когось вратував, бо я тобі не сказав свого назвиска.
Отже васць не Абданк?
— То мій клейнот...
— А назвиско?
— Богдан Зиновій Хмельницький.
Сказати се з'їхав зі взгіря, а за ним зго молодцї. Не задовго сховали ся в нічнім туманї. Коли уїхали вже добрий кавалок дороги принїс від них вітер слова козацької піснї:
"Ой визволи. Боже нас всіх бідних невільників,
"З тяжкої неволї,
"З віри бісурменської, —
"На ясні зорі,
"На тихі води,
"У край веселий,
"У мир хрещений,
"Вислухай Боже у просьбах наших,
"У нещасних молитвах
"Нас бідних невільників“.
Голоси тихли поволи, відтак злили ся з леготом, що шумів по очеретах.