Одруження/Одруження/Дія друга
Агафія Тихонівна. Далебі, така сутужна річ — вибір! Коли б ще хоч одна, дві людини, а то чотири. Як хочеш, так і вибирай. Никанор Іванович не поганий з себе, хоч, звичайно, сухорлявий; Іван Кузьмич теж нічого на вроду. Та, як сказати правду, Іван Павлович теж, хоч і товстий, а дуже ж показний мужчина. Прошу покірно, як тут бути? Знов Балтазар Балтазарович теж мужчина з достоїнствами. Вже так тяжко зважитися, так тяжко, що й сказати не можна. Коли б губи Никанора Івановича та приставити до носа Івана Кузьмича, та взяти хоч трохи тієї розв'язності, що в Балтазара Балтазаровича, та, мабуть, додати до цього ще огрядності Івана Павловича, я б тоді зразу ж зважилась. А тепер візьми подумай! просто аж голова почала боліти. Я думаю, найкраще кинути жеребок. Здатися в усьому на волю божу: хто викинеться, той і чоловік. Напишу їх усіх на папірцях, поскручую в трубочки, та й нехай буде, що буде. (Підходить до столика, виймає звідти ножиці і папір, нарізує білетики й скочує, говорячи далі.) Таке нещасне становище дівчини, особливо ще закоханої. З мужчин ніхто не зважить на це, і навіть просто не хочуть зрозуміти цього. Ось вони всі вже готові! Лишається тільки покласти їх у ридикюль, зажмурити очі, та й нехай буде, що буде. (Кладе білетики в ридикюль і мішає їх рукою.) Страшно… Ах, коли б бог дав, щоб вийнявся Никанор Іванович! Ні, чому ж він? краще ж Іван Кузьмич. Чому ж Іван Кузьмич? чим же погані ті інші?.. Ні, ні, не хочу… який вибереться, такий нехай і буде. (Шарить рукою в ридикюлі і виймає замість одного білетика всі.) Ух! усі! усі вийнялись! А серце так і тіпається! Ні, одного! одного! неодмінно одного! (Кладе білетики в ридикюль і мішає. В цей час входить тихенько Кочкарьов і стає ззаду.) Ах, коли б вийняти Балтазара… що це я! хотіла сказати Никанора Івановича… Ні, не хочу, не хочу! Кого призначить доля.
Кочкарьов. Та візьміть Івана Кузьмича, найкращий за всіх.Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує і закриває обличчя обома руками, боячись глянути назад.)
Кочкарьов. Та чого ж ви злякались? Не лякайтесь, це я. Далебі, візьміть Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. Ах, мені соромно, ви підслухали.
Кочкарьов. Нічого, нічого, адже я свій, рідня, передо мною нема чого соромитись; відкрийте ж ваше личко.
Агафія Тихонівна (наполовину відкриваючи лице). Мені, далебі, соромно.
Кочкарьов. Ну, візьміть же Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує, закривається знов руками.)
Кочкарьов. Далебі, чудова людина, удосконалив свою частину… просто на диво людина.
Агафія Тихонівна (потроху відкриває лице). Як же так, а інший? а Никанор Іванович — адже він теж хороша людина.
Кочкарьов. Даруйте, це погань проти Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. Чому ж?
Кочкарьов. Ясно чому. Іван Кузьмич людина… ну, просто людина… така людина, що й не знайдеш другої такої.
Агафія Тихонівна. Ну, а Іван Павлович?Кочкарьов. І Іван Павлович погань, усі вони погань.
Агафія Тихонівна. Невже ж би то всі?
Кочкарьов. Та ви тільки самі поміркуйте, порівняйте тільки: це ж таки,як би там не було, — Іван Кузьмич! а те — що попало: Іван Павлович, Никанор Іванович, чорт знає що таке!
Агафія Тихонівна. Алеж, далебі, вони дуже… скромні.
Кочкарьов. Де там скромні! Забіяки. Найбуйніший народ. Охота ж вам бути прибитою на другий день після шлюбу.
Агафія Тихонівна. Ах, боже мій! Вже це, справді, таке нещастя, що гірше не може бути.
Кочкарьов. Ще б пак! Гірше від цього й не вигадаєш нічого.
Агафія Тихонівна. Так ви радите, що краще взяти Івана Кузьмича?
Кочкарьов. Івана Кузьмича; натурально, Івана Кузьмича. (В бік.) Справа, здається, йде на лад. Подкольосін сидить у кондиторській, піти мерщій за ним.
Агафія Тихонівна. Так ви думаєте Івана Кузьмича?
Кочкарьов. Неодмінно Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. А тим іншим хіба відмовити?
Кочкарьов. Звичайно, відмовити.Агафія Тихонівна. Та як же це зробити? якось соромно.
Кочкарьов. Чого ж соромно? Скажіть, що ви ще молоді і не хочете заміж.
Агафія Тихонівна. Так вони ж не повірять, почнуть питати: та чого, та як?
Кочкарьов. Ну, то коли ви хочете скінчити одним разом, скажіть просто: „йдіть геть, дурні!“
Агафія Тихонівна. Як же можна так сказати?
Кочкарьов. Ну та вже спробуйте. Я вас запевняю, що після цього всі вибіжать геть.
Агафія Тихонівна. Та це ж вийде вже начебто лайка.
Кочкарьов. Та ви ж більше їх не побачите, то хіба не все одно.
Агафія Тихонівна. Та все якось не гаразд… адже вони розгніваються.
Кочкарьов. Яка ж біда, що розгніваються? Коли б з того щось вийшло, тоді інша справа, а то ж тут найбільше, що котрийсь з них межи очі плюне, от і все.
Агафія Тихонівна. Ну, от, бачите!
Кочкарьов. Та що ж за клопіт? Адже іншим по кілька раз плювали, їй-богу! Я знаю теж одного: найкращої вроди мужчина, рум'янець на всю щоку; доти ліз і докучав своєму начальникові про прибавку до платні, що той нарешті не стерпів — плюнув у саме лице, їй-богу! „Ось тобі“, каже, „твоя прибавка, відчепись, сатана!“ А платні все ж таки прибавив. Так що ж з того, що плюне? Інша справа, коли б була далеко хусточка, а то ж вона отут, у кишені — взяв та й утерся. (В сінях дзвонять.) Стукають: хтось з них, певно; я б не хотів тепер з ними зустрітися. Чи нема у вас там другого виходу?
Агафія Тихонівна. А як же, чорними сходами. Але я, далебі, вся тремчу.
Кочкарьов. Нічого, тільки присутність духу. Прощайте! (В бік.) Піду швидше приведу Подкольосіна.
Яєчниця. Я навмисне, добродійко, прийшов трохи раніш, щоб поговорити з вами на самоті, на дозвіллі. Ну, добродійко, щодо чину, я гадаю, вам уже відомо: служу колезьким асесором, маю ласку від начальників, підручні слухаються… бракує лише одного: подруги життя.
Агафія Тихонівна. Еге ж.
Яєчниця. Тепер я знаходжу подругу життя. Та подруга — ви. Скажіть навпростець: так чи ні? (Дивиться їй у плече, в бік.) О, вона не те, що, як бувають, худенькі німки — дещо є.Агафія Тихонівна. Я ще дуже молода, добродію… не маю ще охоти йти заміж.
Яєчниця. Даруйте, а сваха ж чого клопочеться? Та, може, ви хочете щось інше сказати, висловтеся… (Чути дзвінок.) Чорт би вас забрав! ніяк не дадуть ділом зайнятись.
Жевакін. Вибачте, добродійко, що я, може, надто рано. (Повертається і бачить Яєчницю.) Ах, уже є… Іванові Павловичу моє шанування!
Яєчниця (в бік). Провалився б ти з своїм шануванням! (Уголос.) То як же, добродійко? Скажіть одно лише слово: так чи ні?.. (Чути дзвінок; Яєчниця плює спересердя.) Знов дзвінок!
Онучкін. Може, я, добродійко, раніш, ніж слід, і наказує обов'язок пристойності (бачачи інших, скрикує і розкланюється.) Моє шанування!
Яєчниця (в бік). Візьми собі своє шанування! Лиха година тебе принесла, щоб тобі підломились твої підстругані ноги! (Вголос.) То як же, добродійко, вирішуйте: я людина на посаді, часу в мене небагато — так чи ні?Агафія Тихонівна (збентежено). Не треба, добродію… не треба… (В бік.) Нічого не тямлю, що кажу.
Яєчниця. Як не треба? в якому відношенні не треба?
Агафія Тихонівна. Нічого, добродію, нічого… Я не те… (Наважившись.) Геть звідси!.. (В бік, сплеснувши руками.) Ах, боже мій, що це я сказала?
Яєчниця. Як „геть звідси?“ Що це таке значить: „геть звідси?“ Дозвольте довідатись, що ви розумієте під цим? (Взявшись у боки, підступає до неї грізно.)
Агафія Тихонівна (глянувши йому в лице, скрикує). Ой, приб'є, приб'є! (Втікає.)
Яєчниця. Що це за притча така! Оце, справді, історія!
Голос Кочкарьова. Та входь, входь, чого ж ти зупинився?
Голос Подкольосіна. Та йди ти попереду. Я тільки на хвилину оправлюсь: розстебнулося стремінце.
Голос Кочкарьова. Та ти втечеш знов.
Голос Подкольосіна. Ні, не втечу! їй-богу, не втечу!Кочкарьов. Ну от, дуже потрібно поправляти стремінце.
Яєчниця (звертається до нього). Скажіть, будь ласка, молода дурна, чи що?
Кочкарьов. А що таке? хіба що трапилось?
Яєчниця. Так, незрозумілі вчинки: вибігла, почала кричати: „приб'є, приб'є!“ Чорт знає що таке.
Кочкарьов. Авжеж, це з нею трапляється, вона дурна.
Яєчниця. Скажіть, ви ж їй родич?
Кочкарьов. А як же, родич.
Яєчниця. А як саме доводитесь, дозвольте довідатись?
Кочкарьов. Далебі, не знаю; якось там тітка моєї матері щось таке її батькові, чи батько її щось таке моїй тітці — про це знає дружина моя, це їх справа.
Яєчниця. І давно за нею водиться дур?
Кочкарьов. А ще з самого малку.
Яєчниця. Та, звичайно, краще, коли б вона була розумніша; а втім, як і дурна, теж добре. Аби лише статті додаткові були в доброму порядку.
Кочкарьов. Таж за нею нічого нема.Яєчниця. Як це так, а кам'яний будинок?
Кочкарьов. Та то ж тільки слава, що кам'яний, а коли б ви знали, як його збудовано: адже стіни вимуровано в одну цеглину, а всередині всяке дрантя — сміття, тріски, стружки.
Яєчниця. Та що ви?
Кочкарьов. Звичайно. Хіба ви не знаєте, як тепер будують будинки? — аби лише в ломбард заставити.
Яєчниця. Одначе ж, будинок не заставлений?
Кочкарьов. А хто вам сказав? У тому то й справа, не тільки заставлений, а ще й проценти за два роки не виплачені. Та ще в сенаті є брат, який теж закидає оком на будинок, — сутяги такого світ не бачив, з рідної матері останню спідницю стяг, безбожник.
Яєчниця. Як же це мені старуха сваха… Ах вона бестія отака, недолюдок прокля… (В бік.) Одначе ж він, може, й бреше. Під найсуворіший допит старуху! і коли тільки правда… ну… я примушу заспівати не так, як інші співають!
Онучкін. Дозвольте вас потурбувати теж питанням. Признаюсь, не знаючи французької мови, надзвичайно важко судити самому, чи знає женщина по-французькому, чи ні. Як господиня дому, знає?
Кочкарьов. Ні бельмеса.Онучкін. Та що ви?
Кочкарьов. Як же? я це дуже добре знаю. Вона вчилась разом з моєю дружиною в пансіоні, відома була ледарка, завжди, бувало, в дуренській шапці сидить. А французький учитель просто бив її палкою.
Онучкін. Уявіть же собі, що в мене з першого разу, як тільки її побачив, було якесь передчуття, що вона не знає по-французькому.
Яєчниця. Ну, чорт там його бери з французькою! Але як ота сваха проклята… Ах ти, бестія отака, відьма! Адже коли б ви знали, якими словами вона розписала, — маляр, ну чистий вам маляр: „будинок, флігель“, каже, „на підмурку, срібні ложки, сани — от сідай та й катайся!“ — словом, у романі рідко випаде така сторінка. Ах ти, підошва ти стара! Попадись тільки ти мені…
Яєчниця. А! ось вона! А ходи но сюди, стара гріховодниця! а ходи но сюди!
Онучкін. Отак то ви обдурили мене, Фьокла Іванівна?
Кочкарьов. А ну, йди, Варваро, на розправу!Фьокла. І ні слова не розберу: затуркали зовсім.
Яєчниця. Будинок муровано в одну цеглину, стара підошва, а ти набрехала: і з мезонінами і чорт його знає з чим.
Фьокла. А не знаю, не я будувала. Може, треба було в одну цеглину, тому так і збудували.
Яєчниця. Та ще й у ломбард заставлено! Чорти б тебе з'їли, відьма проклята! (тупаючи ногою).
Фьокла. Бач який! Ще й лається, інший би дякувати став за догоду, що клопоталася про нього.
Онучкін. Так, Фьокла Іванівна, ось ви й мені теж наговорили, що вона знає по-французькому.
Фьокла. Знає, батечку, все знає, і по-німецькому, і по-всякому; які хочеш манери — все знає.
Онучкін. Ну, ні; здається, вона тільки по-російському й говорить.
Фьокла. Що ж тут лихого? Зрозуміліше по-російському, тому й говорить по-російському. А якби вміла по-бусурманському, то тобі ж гірше, і сам би не зрозумів нічого. Вже тут нема чого балакати про російську мову, — мова, звісно яка: всі святі говорили по-російському.
Яєчниця. А підійди но сюди, проклята, підійди но до мене!Фьокла (відступаючи ближче до дверей). Отже й не підійду, я знаю тебе: ти чоловік тяжкий, ні за що приб'єш.
Яєчниця. Ну, дивись, голубко, це тобі так не минеться. Ось я тебе як відведу в поліцію, то ти в мене знатимеш, як обманювати чесних людей. Ось ти побачиш! А молодій скажи, що вона падлюка, чуєш, неодмінно скажи.(Виходить.)
Фьокла. Бач який! розприндився як! Що товстий, то думає, вже йому й рівного нікого нема, а я скажу, що ти сам падлюка, от що!
Онучкін. Признаюсь, матінко, ніяк не думав я, щоб ви стали отак обманювати. Коли б я знав, що молода з такою освітою, то я… та просто й ноги б моєї не було тут. Отак воно! (Виходить.)
Фьокла. Показилися чи хильнули через край. Бач, перебірщики які знайшлись! З глузду зсунула дурна грамота!
Кочкарьов (регоче на все горло, дивлячись на Фьоклу і показуючи на неї пальцем).
Фьокла (з досадою). Ти чого горло дереш?
Кочкарьов (продовжує реготати).
Фьокла. Ото розібрало його!
Кочкарьов. А сваха то! сваха! Тямуха женити, знає, як повести справу! (Продовжує реготати.)
Фьокла. Ото заливається! Мабуть, небіжчиця з глузду зсунулась у той час, як тебе родила (виходить з досадою).
Кочкарьов (продовжуючи реготати). Ой, не можу, далебі, не можу! сили невистачає, почуваю, що трісну від сміху! (продовжує реготати).
Жевакін (дивлячись на нього, починає теж сміятися).
Кочкарьов (знеможений, валиться на стілець). Ой, лишенько, вибився з сил! Почуваю, що коли засміюся ще, порву останні жили.
Жевакін. Мені подобається веселість вашої вдачі. У нас в ескадрі капітана Болдирева був мічман Пєтухов, Антон Іванович, теж отак був веселої вдачі. Бувало, йому нічого більше, покажеш отак один палець — враз засміється, їй-богу, і до самого вечора сміється. Ну, дивлячись на нього, бувало, й самому зробиться смішно, і бачиш: нарешті й сам отак самісінько смієшся.
Кочкарьов (переводячи дух). Ой, господи, помилуй нас грішних! Ну що вона здумала собі, дурна? Ну, де ж їй дружити, чи їй дружити? Ось я одружу, так одружу!
Жевакін. Невже? То ви можете не в жарт одружити?
Кочкарьов. Ще б пак! кого завгодно з ким завгодно.
Жевакін. Коли так, то одружіть мене з тутешнею господинею.
Кочкарьов. Вас! та навіщо вам дружитися?
Жевакін. Як навіщо? От, дозвольте зауважити, трошки чудне питання! а відома річ навіщо.
Кочкарьов. Та ви ж чули, в неї приданого нічого нема.
Жевакін. На нема й суду нема. Звичайно, це погано, а втім з отакою любенькою дівчиною, з її поводженням, можна прожити й без приданого. Невелика кімнатка (розмірює приблизно руками), отак тут маленька прихожа, невелика ширмочка чи якась отака ніби перегородка…
Кочкарьов. Та що вам у ній так сподобалось?
Жевакін. А сказати правду, мені сподобалась вона тому, що повненька. Я великий аматор жіночої огрядності.
Кочкарьов (поглядаючи на нього скоса, говорить у бік). А сам то вже не має чим похизуватись, неначе той кисет, з якого витрусили тютюн. (Уголос.) Ні, вам зовсім не слід одружуватися.Жевакін. Як це так?
Кочкарьов. Та так. Ну що у вас за фігура, між нами кажучи? нога півняча…
Жевакін. Півняча?
Кочкарьов. Звичайно. Що у вас за вигляд!
Жевакін. Тобто як, одначе ж, півняча нога?
Кочкарьов. Та просто півняча.
Жевакін. Мені здається, це, одначе ж, стосується моєї особи…
Кочкарьов. Та я ж кажу тому, що знаю, ви розсудлива людина; іншому я не скажу. Я вас одружу, будь ласка, тільки з іншою.
Жевакін. Ні, я вже просив би, щоб з іншою мене не одружували. Вже будьте таким доброчинцем, щоб з цією.
Кочкарьов. Гаразд, одружу, тільки з умовою: ви не втручайтеся ні в що і не показуйтесь навіть на очі молодій. Я все зроблю без вас.
Жевакін. Та як же, одначе, все без мене? Все-таки мені хоч на очі треба буде показатись.
Кочкарьов. Зовсім не треба. Ідіть додому і чекайте: цього ж вечора все буде зроблено.
Жевакін (потирає руки). Оце то вже так би було добре! Та чи не потрібен атестат, послужний список? Може, молода захоче поцікавитись, я збігаю за ними вмить.Кочкарьов. Нічого не треба, йдіть лише додому. Я вам сьогодні ж дам знати (випроваджує його). Еге, чорта з два, де ж пак! Що ж це таке, чого ж Подкольосін не йде? Це, одначе ж, дивно. Невже він досі поправляє своє стремінце? Чи не побігти за ним?
Агафія Тихонівна (оглядаючись). Що, пішли? нікого нема?
Кочкарьов. Пішли, пішли, нікого.
Агафія Тихонівна. Ах, коли б ви знали, як я вся тремтіла! Такого, справді, ще ніколи не бувало зо мною. Алеж тільки який страшний отой Яєчниця; який він, мабуть, тиран для дружини. Мені весь час отак і здається, що він зараз вернеться.
Кочкарьов. О, ні за що не вернеться. Я закладаю голову, якщо котрийсь з них двох носа тут покаже.
Агафія Тихонівна. А третій?
Кочкарьов. Який третій?
Жевакін (вистромляючи голову в двері). Смертельно хочеться знати, як вона буде висловлюватись про мене своїм ротиком… трояндочка отака!Агафія Тихонівна. А Балтазар Балтазарович?
Жевакін. А, ось воно! ось воно! (Потирає руки.)
Кочкарьов. Оце лиха година! Я думав, про кого ви говорите. Та це ж просто чорт знає що, набитий дурень.
Жевакін. Це що таке? Цього вже я, признаюсь, ніяк не розумію.
Агафія Тихонівна. А він, одначе ж, на вигляд здався дуже гарною людиною.
Кочкарьов. П'яниця!
Жевакін. Їй-богу, не розумію!
Агафія Тихонівна. Невже й п'яниця ще?
Кочкарьов. Та як же, неприторенний мерзотник.
Жевакін (уголос). Ні, дозвольте, цього вже я ніяк не просив вас говорити. Щонебудь замовити в мій профіт, похвалити — інша справа; а щоб отак, отакими словами — вже будьте ласкаві хіба когонебудь іншого, а я вже дякую вам, добродію.
Кочкарьов (у бік). Як це його лиха година принесла? (Агафії Тихонівни напівголосно.) Дивіться, дивіться, на ногах не держиться. Отаке мисліте він щодня пише. Проженіть його, та й край! (У бік.) А Подкольосіна нема та й нема. От мерзотник! Вже ж я на ньому помщуся. (Виходить.)Жевакін (у бік). Обіцяв хвалити, а натомість вилаяв! Пречудна людина! (Уголос.) Ви, добродійко, не вірте…
Агафія Тихонівна. Пробачте, я щось нездужаю… болить голова. (Хоче йти.)
Жевакін. Та, може, вам щонебудь у мені не подобається? (Показуючи на голову.) Ви не дивіться на те, що в мене тут маленька плішина: це нічого, це від пропасниці; волосся тепер виросте.
Агафія Тихонівна. Мені однаково, що б там у вас не було.
Жевакін. У мене, добродійко… Як надягну чорний фрак, то колір обличчя буде багато біліший.
Агафія Тихонівна. Для вас краще. Прощайте! (Виходить.)
Жевакін (сам, говорить услід їй). Стривайте, добродійко, скажіть причину, чого? чому? Чи то в мене якась істотна гандж є, чи що?.. Пішла! Дивовижний випадок! Оце вже либонь сімнадцятий раз трапляється зо мною, і все майже однаковим чином: здається, отак спочатку все добре, а як дійде справа до розв'язки — дивись і відмовлять. (Ходить по кімнаті замислений.) Так… Оця вже либонь буде сімнадцята наречена! І чого ж їй, одначе ж, хочеться? Чого б їй, наприклад, отак?.. з якої речі… (Подумавши.) Темно, надзвичайно темно! Сказати б, був чим негарний. (Оглядає себе.) Здається, не можна сказати цього: все, слава богу. Натура не скривдила. Незрозуміло! Хіба чи не піти додому та поритися в скриньці? Там у мене був віршик, проти якого, справді, ні одна не встоїть… Їй-богу, збагнути розумом не можна! Спочатку, здається, пощастило… Видно, доводиться повертати назад голоблі. А шкода, далебі, шкода. (Виходить.)
Кочкарьов. Він не помітив нас! Бачив, з яким довгим носом вийшов?
Подкольосін. Невже й йому так само відмовлено, як і тим?
Кочкарьов. Навідріз.
Подкольосін (з самовдоволеною посмішкою). А преконфузно, одначе ж, має бути, як відмовлять.
Кочкарьов. Ще б пак!
Подкольосін. Я все ще не вірю, щоб вона прямо сказала, ніби воліє мене з усіх.
Кочкарьов. Та що там „воліє“! Вона від тебе просто без пам'яті. Така любов: самих імен яких надавала, така жага, — так просто і кипить.
Подкольосін (самовдоволено всміхається). А воно, справді, жінка, коли захоче, яких тільки слів не наговорить! За цілий би вік не видумав: мордасю, комашечко, чорнусю…
Кочкарьов. Та що там ще ці слова! От як оженишся, то ти побачиш у перші два місяці, які підуть слова. Просто, братику, отак і вмліваєш.
Подкольосін (усміхається). Невже?
Кочкарьов. Як чесна людина! Слухай, тепер, одначе ж, швидше до справи. Вислов їй і відкрий цю ж хвилину серце і вимагай руки.
Подкольосін. Та як же цю хвилину? що ти?
Кочкарьов. Неодмінно цю ж хвилину… а ось і вона сама.
Кочкарьов. Я привів до вас, добродійко, смертного, якого ви бачите. Ще ніколи не було такого закоханого, просто, не доведи господи — і ворогові не побажаю…
Подкольосін (штовхаючи його під руку, тихо). Ну, ти вже, брате, здається, занадто.Кочкарьов (йому). Нічого, нічого! (Їй тихо.) Будьте відважніші, він дуже несміливий, старайтеся бути якомога розв'язнішою. Отак поведіть якнебудь бровами або, опустивши очі, так відразу й різонути його, лиходія, або виставте йому якнебудь плече, і нехай собі, ледащо, дивиться! Даремно, проте, ви не наділи плаття з короткими рукавами; а втім і це добре. (Вголос.) Ну, я лишаю вас у приємному товаристві! Я на хвилиночку загляну тільки до вас в їдальню та на кухню: треба розпорядитися, — зараз прийде офіціант, якому замовлено вечерю; може, й вина принесені… До побачення! (Подкольосіну.) Сміливіше! Сміливіше! (Виходить.)
Агафія Тихонівна. Будь ласка, прошу сідати.
Подкольосін. Ви, добродійко, любите кататися?
Агафія Тихонівна. Як це, кажете, кататися?
Подкольосін. На дачі дуже приємно влітку кататися човном.
Агафія Тихонівна. Еге, часом із знайомими прогулюємось.Подкольосін. Яке то ще літо буде — невідомо.
Агафія Тихонівна. А бажано, щоб було гарне.
Подкольосін. Ви, добродійко, яку квітку більше любите?
Агафія Тихонівна. Котра міцніше пахне: гвоздики, добродію.
Подкольосін. Дамам дуже личать квітки.
Агафія Тихонівна. Еге ж, приємне заняття.
Агафія Тихонівна. В якій церкві ви були минулої неділі?
Подкольосін. У Вознесенській, а тиждень тому був у Казанському соборі. А втім, молитися все одно, в якій би не було церкві. В тій тільки оздоба краща.
Подкольосін. Ось скоро буде єкатерінгофське гуляння.
Агафія Тихонівна. Еге, через місяць, здається.
Подкольосін. Навіть і місяця не буде.
Агафія Тихонівна. Мабуть, веселе буде гуляння.Подкольосін. Сьогодні восьме число (рахує на пальцях), дев'яте, десяте, одинадцяте… через двадцять два дні.
Агафія Тихонівна. Дивіться, як швидко!
Подкольосін. Я сьогоднішнього дня навіть не рахую.
Подкольосін. Який це сміливий російський народ!
Агафія Тихонівна. Як?
Подкольосін. А робітники. Стоять на самому вершечку… Я проходив повз будинок, так щекатурщик штукатурить і не боїться нічого.
Агафія Тихонівна. Еге ж. Та це в якому місці?
Подкольосін. А ось по тій дорозі, що я ходжу щодня в департамент. Адже я кожного ранку ходжу на службу.
Агафія Тихонівна. А ви вже хочете?..
Подкольосін. Еге. Вибачте, що, може, надокучив вам.
Агафія Тихонівна. Як можна! Навпаки, я повинна дякувати за таке проводження часу.
Подкольосін (посміхаючись). А мені так, далебі, здається, що я надокучив.Агафія Тихонівна. Ах, далебі, ні!
Подкольосін. Ну, то, коли ні, то дозвольте мені й іншим часом, надвечір колинебудь…
Агафія Тихонівна. Дуже приємно.
Агафія Тихонівна (сама). Яка достойна людина! Я тепер тільки взнала його гаразд; далебі, не можна не полюбити: і скромний, і розсудливий. Так, приятель його тоді справедливо сказав; шкода тільки, що він так скоро пішов, а я б ще хотіла його послухати, як приємно з ним говорити! І, найголовніше, те добре, що зовсім не пустословить. Я хотіла була йому теж слівця два сказати, та, признаюся, страх узяв, серце так стало битися… Яка чудова людина! Піду розкажу тіточці. (Виходить.)
Кочкарьов. Та чого додому? Які дурниці! Чого додому?
Подкольосін. Та чого ж мені зоставатися тут? Адже я все вже сказав, що слід.
Кочкарьов. Отже серце їй ти вже відкрив?Подкольосін. Так, ось хіба тільки що серця ще не відкрив.
Кочкарьов. От тобі й історія! Чому ж не відкрив?
Подкольосін. Ну, та як же ти хочеш, не поговоривши перше ні про що, раптом сказати ні з того, ні з сього: „Добродійко, давайте я з вами одружусь!“
Кочкарьов. Ну, та про що ж ви, про які дурниці балакали битих півгодини?
Подкольосін. Ну, ми поговорили про все. І, признаюсь, я дуже задоволений: з великим задоволенням провів час.
Кочкарьов. Та слухай, поміркуй ти сам: коли ж усе це встигнемо? Адже через годину треба їхати до церкви, під вінець.
Подкольосін. Що це ти, здурів? Сьогодні під вінець!
Кочкарьов. Чому ж ні?
Подкольосін. Сьогодні під вінець!
Кочкарьов. Та ти ж сам дав слово, сказав, що як тільки женихи будуть прогнані, — зараз готовий одружитися.
Подкольосін. Ну, я й тепер не відмагаюсь. Тільки не зараз же, місяць принаймні треба дати перепочинку.
Кочкарьов. Місяць!
Подкольосін. Так, звичайно.
Кочкарьов. Та ти здурів, чи що?
Подкольосін. Та менше місяця не можна.Кочкарьов. Та я ж офіціантові замовив вечерю, колода ти! Ну слухай, Іван Кузьмич, не упирайся, серденько, одружись тепер.
Подкольосін. Схаменися, брате, що ти говориш? як же тепер?
Кочкарьов. Іван Кузьмич! ну, я тебе прошу. Коли не хочеш для себе, то для мене принаймні.
Подкольосін. Та, далебі, не можна.
Кочкарьов. Можна, серце, все можна. Ну, будь ласка, не капризуй, серденько!
Подкольосін. Та, далебі, ні! ніяково, зовсім ніяково.
Кочкарьов. Та чого ніяково, хто тобі сказав це? Ти поміркуй сам. Адже ти людина розумна. Я кажу тобі це не для того, щоб до тебе підлеститися, не тому, що ти експедитор, а просто говорю з любові… Ну, годі ж, серденько, зважся, глянь оком розсудливої людини.
Подкольосін. Та коли б можна було, то я б…
Кочкарьов. Іване Кузьмичу! Лебедику, голубоньку! Ну, хочеш, я стану на коліна перед тобою?
Подкольосін. Та навіщо ж?..
Кочкарьов (стаючи на коліна). Ну, ось я й на колінах! Ну, бачиш сам, прошу тебе. Повік не забуду твоєї послуги, не упирайся, серденько!Подкольосін. Ну не можна, братику, далебі, не можна.
Кочкарьов (встає розгніваний). Свиня!
Подкольосін. Будь ласка, лайся собі.
Кочкарьов. Дурень! Ще ніколи не було такого.
Подкольосін. Лайся, лайся.
Кочкарьов. Я для кого ж старався, задля чого бився? Все для твоєї, дурню, користі. Адже мені що, я зараз кину тебе, мені яке діло?
Подкольосін. Та хто ж просив тебе клопотатися? Кидай собі, коли хочеш.
Кочкарьов. Таж ти пропадеш, адже ти без мене нічого не зробиш. Не одружи тебе, то ти ж повік зостанешся дурнем.
Подкольосін. А тобі яке діло?
Кочкарьов. За тебе, дурна довбне, дбаю.
Подкольосін. Я не хочу твого дбання.
Кочкарьов. Ну то йди ж до чорта!
Подкольосін. Ну й піду.
Кочкарьов. Туди тобі й дорога!
Подкольосін. Що ж, і піду.
Кочкарьов. Іди, іди, і щоб ти собі зараз же переломив там ногу. От від щирого серця посилаю тобі бажання, щоб тобі п'яний візник в'їхав дишлом у самісіньку пельку! Ганчірка, а не чиновник! От присягаюсь тобі, що тепер між нами все скінчено, і на очі мені більше не показуйся!Подкольосін. І не покажусь. (Виходить.)
Кочкарьов. До діавола, до свого старого приятеля! (Відчиняючи двері, гукає йому вслід.) Дурень!
Кочкарьов. Ну чи видана була коли на світі подібна людина? Отакий дурень! Та коли вже пішло на правду, то й я розумний. Ну скажіть, будь ласка, ось я на вас усіх пошлюся. Ну хіба не йолоп я, не дурний я? Ради чого б'юся, кричу, аж горло пересохло? Скажіть, щоˋ він мені? рідня, чи що? І щоˋ я йому таке: нянька, тітка, свекруха, кума, чи що? Якого ж біса, ради чого, ради чого я клопочуся про нього, не даю собі спокою, лиха година забрала б його зовсім? А просто чорт знає ради чого! Ось ну лишень, спитай часом людину, задля чого вона щонебудь робить. Отакий мерзотник! Яка противна, підла пика! Взяв би тебе, дурну тварюку, та щиглами б тебе в ніс, у вуха, в рот, у зуби, — у всяке місце! (Спересердя дає кілька щиглів у повітря.) Адже ось що досадно: вийшов собі — йому й горя мало, з нього все це так, як з гуски вода, ось що нестерпне! Піде до себе на квартиру і буде собі лежати та посмикувати люльку. Яке противне створіння! Бувають противні пики, алеж отакої просто не видумаєш; не вигадаєш гіршої за цю пику, їй-богу, не вигадаєш! Так отжеж ні, піду, навмисно верну його, ледацюгу! Не дам ушитися, піду приведу падлюку! (Вибігає.)
Агафія Тихонівна. Вже так, далебі, серце б'ється, що й висловити важко. Скрізь, куди не повернуся, скрізь отак і стоїть Іван Кузьмич. Щира правда, що від своєї долі ніяк не можна втекти. Оце зовсім хотіла була думати про щось інше, та за що не візьмусь, — пробувала змотувати нитки, шила ридикюль, — а Іван Кузьмич усе отак і лізе під руку. (Помовчавши.) Отож таки, нарешті, чекає мене переміна стану! Візьмуть мене, поведуть до церкви… потім залишать саму з мужчиною — ух! Дрож так мене і проймає. Прощай, колишнє моє дівоче життя. (Плаче.) Стільки літ прожила в спокої… Ото жила, жила — а тепер доводиться йти заміж! Самих турбот скільки: діти, хлоп'ята, народ забіякуватий, а там і дівчата підуть; підростуть — віддавай їх заміж. Добре ще, як вийдуть за путящих, а як за п'яниць, або за таких, що готовий сьогодні ж поставити на карту все, що є на ньому! (Починає помалу знов ридати.) Не довелось і повеселитися мені в дівочому стані, і двадцяти семи років не пробула дівкою… (Міняючи голос.) Та що ж це Іван Кузьмич так довго гається?
Подкольосін (запинаючись). Я прийшов вам, добродійко, з'ясувати одну маленьку справу… тільки я б хотів перше знати, чи не здасться вона вам чудною?
Агафія Тихонівна (опускаючи очі). Що ж таке?
Подкольосін. Ні, добродійко, ви скажіть перше: чи не здасться вам чудно?
Агафія Тихонівна (так само). Не можу знати, що таке.
Подкольосін. Але признайтеся: певно, вам здасться чудним те, що я вам скажу?
Агафія Тихонівна. Що це ви, як можна, щоб було чудно — від вас усе приємно чути.
Подкольосін. Але цього ви ще ніколи не чули. (Агафія Тихонівна опускає ще більше очі; тим часом входить потихеньку Кочкарьов і стає в нього за плечима.) Це ось у чому… Але нехай краще я вам скажу колинебудь потім.
Агафія Тихонівна. А що ж це таке?
Подкольосін. А це, я хотів був, признаюсь, тепер об'явити вам це, та все ще якось сумніваюсь.Кочкарьов (про себе, складаючи руки). Господи ти боже мій, що це за людина! Це просто старий бабський черевик якийсь, насмішка з людини, просто сатира на людей.
Агафія Тихонівна. Чого ж ви сумніваєтесь?
Подкольосін. Та все якось бере сумнів.
Кочкарьов (вголос). Які дурощі, які дурощі! Та ви, добродійко, бачите: він просить руки вашої, бажає об'явити, що він без вас не може жити, існувати. Питається тільки, чи згодні ви його ощасливити?
Подкольосін (майже злякавшись, штовхає його, кажучи жваво). Схаменись, що це ти!
Кочкарьов. Так що ж, добродійко? зважуєтесь ви цьому смертному дати щастя?
Агафія Тихонівна. Я ніяк не смію думати, щоб я могла комусь дати щастя… а втім я згодна.
Кочкарьов. Натурально, натурально, так би й давно! Давайте ваші руки!
Подкольосін. Зараз! (Хоче сказати щось йому на вухо — Кочкарьов показує йому кулак і хмурить брови — він дає руку.)
Кочкарьов (з'єднуючи руки). Ну, нехай бог вас благословить! Згоден і ухвалюю ваш шлюб. Шлюб — це є така справа… Це не те, що взяв візника та й поїхав кудись; це обов'язок зовсім іншого роду, це обов'язок… Тепер от тільки мені часу нема, а потім я розкажу тобі, що це за обов'язок. Ну, Іван Кузьмич, поцілуй свою наречену. Ти тепер можеш це зробити. Ти тепер повинен це зробити. (Агафія Тихонівна опускає очі.) Нічого, нічого, добродійко, це так треба; нехай поцілує!
Подкольосін. Ні, добродійко, дозвольте, тепер уже дозвольте. (Цілує її й бере за руку.) Яка чудова ручка! Чого це у вас, добродійко, така чудова ручка?.. Та дозвольте, добродійко, хочу, щоб зараз же було вінчання, неодмінно зараз же.
Агафія Тихонівна. Як зараз? Це вже, може, дуже швидко.
Подкольосін. І слухати не хочу! Хочу ще швидше, щоб цю ж хвилину було вінчання.
Кочкарьов. Браво! добре! Благородна людина! Я, признаюся, завжди сподівався від тебе багато чого в майбутньому! Ви, добродійко, справді, покваптеся тепер швиденько одягтися: я, сказати правду, послав уже по карету і напросив гостей; вони всі тепер поїхали прямо до церкви. Адже у вас вінчальне плаття готове, я знаю.
Агафія Тихонівна. А як же, давно готове. Я В одну хвилиночку одягнусь. (Виходить.)
Подкольосін. Ну, братику, дякую! Тепер я бачу всю твою послугу. Батько рідний для мене не зробив би того, що ти. Бачу, що ти діяв з дружби. Спасибі, братику, повік буду пам'ятати твою послугу. (Зворушений.) На ту весну відвідаю неодмінно могилу твого батька.
Кочкарьов. Нічого, братику, я сам радий. Ну, підійди, я тебе поцілую. (Цілує його в одну щоку, а потім у другу.) Дай боже, щоб ти прожив щасливо (цілуються), в гаразді та достатку, щоб діток нажили купу…
Подкольосін. Дякую, брате! Саме тепер лише, нарешті, я дізнався, що то таке життя. Тепер передо мною відкрився зовсім новий світ; тепер я ось бачу, що все це ворушиться, живе, почуває, отак якось парує, якось отак, не знаєш навіть сам, що робиться. А перше я нічого цього не бачив, не розумів, тобто просто був позбавлена всякої свідомості людина, не міркував, не заглиблювався й жив отак, як і всяка інша людина живе.
Кочкарьов. Радий, радий! Тепер я піду, подивлюся тільки, як прибрано стіл, в одну мить вернусь. (У бік.) А капелюх усе-таки краще на всякий випадок заховати. (Бере капелюх з собою і виходить.)
Подкольосін (сам). Справді, що я був до цього часу? Чи розумів значення життя? Не розумів, нічого не розумів. Ну, яке було моє парубоцьке життя? Що я значив, що я робив? Жив, жив, служив, ходив у департамент, обідав, спав, словом, був найпустіша і найзвичайніша людина у світі. Тільки тепер бачиш, які дурні всі ті, що не одружуються; а тим часом, коли роздивитись, яка велика сила людей перебуває в такій сліпоті. Коли б я був денебудь цар, я б дав наказ одружитися всім, всім до одного, щоб у мене в державі не було ні одного нежонатого чоловіка. Далебі, як подумаєш: через кілька хвилин — і вже будеш жонатий! Раптом зазнаєш такого блаженства, яке, справді, буває тільки хіба в казках, якого просто навіть не висловиш, та й слів не знайдеш, щоб висловити. (Після недовгої мовчанки.) Одначе ж, що не говори, а якось навіть робиться страшно, коли гаразд подумаєш про це. На все життя, — на цілий вік, як би там не було, зв'язати себе, і вже потім ні вороття, ні каяття, нічого, нічого, все скінчено, все зроблено. Вже ось навіть і тепер ніяк не можна назад податися: через хвилину і під вінець; втекти навіть не можна, — там уже й карета, і все стоїть напоготові. А невже, справді, не можна втекти? Як же, натурально, не можна: там у дверях і скрізь стоять люди; ну, спитають: чого? Не можна, ні! А ось вікно відчинене; що, якби у вікно? Ні, не можна. Як же! — і непристойно, та й високо. (Підходить до вікна.) Ну, ще не так високо, тільки один фундамент, та й той низенький. Ну, ні, як же, при мені нема навіть картуза. Як же без капелюха? — ніяково! А невже, одначе ж, не можна без капелюха? А що, якби спробувати, а? Спробувати, чи що? (Стає на підвіконник і, сказавши: господи, благослови, стрибає на вулицю; за сценою крекче й охає.) Ох! Одначе ж високо! Ей, візник!
Голос візника. Подавати, чи що?
Голос Подкольосіна. На Канавку, біля Семьоновського мосту.
Голос візника. Та гривеник, без зайвого.
Голос Подкольосіна. Давай! Поганяй! (Чути торохтіння дрожок, що від'їжджають.)
Агафія Тихонівна (входить у вінчальному платті, несміливо й опустивши голову). І сама не знаю, що зо мною таке! Знов зробилося соромно, і я вся тремчу. Ах, коли б його хоч на хвилинку на цей час не було в кімнаті, коли б він чого-небудь вийшов! (Боязко оглядається.) Таде ж це він? — нікого нема. Куди ж він вийшов? (Відчиняє двері в прихожу і говорить туди.) Фьокло, куди пішов Іван Кузьмич?
Голос Фьокли. Та він там.
Агафія Тихонівна. Та де ж там?
Фьокла (входячи). Та він же тут сидів у кімнаті.
Агафія Тихонівна. Та нема його, ти ж бачиш.Фьокла. Ну, та вже з кімнати він теж не виходив, — я сиділа в прихожій.
Агафія Тихонівна. Та де ж він?
Фьокла. Я вже не знаю, де; чи не вийшов на другий вихід чорними сходами, або чи не сидить у кімнаті в Ярини Пантелеймонівни?
Агафія Тихонівна. Тіточко! Тіточко!
Ярина Пантелеймонівна (пишно виряджена). А що таке?
Агафія Тихонівна. Іван Кузьмич у вас?
Ярина Пантелеймонівна. Ні, він тут має бути; до мене не заходив.
Фьокла. Ну, так і в прихожій теж не був, адже я сиділа.
Агафія Тихонівна. Ну, так і тут же нема його, ви бачите.
Кочкарьов. А що таке?
Агафія Тихонівна. Та Івана Кузьмича нема.
Кочкарьов. Як нема? пішов?
Агафія Тихонівна. Ні, і не пішов навіть.
Кочкарьов. Як же, і нема, і не пішов?Фьокла. Та куди б міг він подітись, ради не дам собі. В передній я весь час сиділа і не сходила з місця.
Ярина Пантелеймонівна. Ну, та й чорними сходами ніяк не міг пройти.
Кочкарьов. Як же це воно, хай йому лихо? Адже згинути, не виходячи з кімнати, теж ніяк він не міг. Хіба чи не сховався?.. Іван Кузьмич! де ти? Годі, не пустуй, виходь швидше! Ну, що за жарти такі? До церкви давно пора! (Заглядає за шафу, скоса скидає оком навіть під стільці.) Незрозуміло! Алеж ні, він не міг піти, ніяк не міг. Він тут, у тій кімнаті і капелюх, я його навмисно поклав туди.
Ярина Пантелеймонівна. Хіба чи не спитати дівчину, вона стояла весь час на вулиці, чи не знає вона часом… Дуняшко! Дуняшко!
Ярина Пантелеймонівна. Де Іван Кузьмич, ти не бачила?
Дуняшка. Та вони виплигнули у вікно. (Агафія Тихонівна скрикує, сплеснувши руками.)
Всі троє. У вікно?
Дуняшка. Еге ж, а потім, як виплигнули, взяли візника й поїхали.
Ярина Пантелеймонівна. Та ти правду говориш?
Кочкарьов. Брешеш, не може бути!Дуняшка. Їй-богу, виплигнули! Ось і купець у крамниці бачив. Договорили за гривеник візника і поїхали.
Ярина Пантелеймонівна {підступаючи до Кочкарьова). Що ж це ви, батечку, на глум нас узяли, чи що? посміятися з нас оце задумали? на ганьбу ми вам здалися, чи що? Та я шостий десяток на світі живу, а такого сорому ще не зазнавала. Та за це, добродію, я вам межи очі плюну, коли ви чесна людина. Та ви після цього падлюка, коли ви чесна людина. Осоромити перед усім миром дівчину! Я мужичка, та й то не зроблю такого, а ще й дворянин! Мабуть, тільки на капості та на мошенство вам вистачає дворянства! (Виходить розгнівана і виводить з собою молоду.)
Фьокла. Що? Оце він — той, що вміє повести справу! Без свахи тямить улаштувати весілля! Та в мене хай і такі і сякі женихи, обскубані і всякі, а вже таких, щоб плигали у вікна, таких нема, прошу пробачити.
Кочкарьов. Це нісенітниця, це не так; я побіжу до нього, я верну його! (Виходить.)
Фьокла. Еге, піди верни! Справи то сватальної не знаєш, чи що? Ще коли б у двері вибіг — інша справа, а вже коли молодий та шаснув у вікно — то це вже просто моє шанування!