Одруження/Одруження/Дія перша
Подкольосін (сам, лежить на дивані з люлькою). Ось як почнеш отак сам на дозвіллі міркувати, то й бачиш, що нарешті таки справді треба одружитися. Дійсно, що воно таке? Живеш, живеш, та нарешті так паскудно стає. От знов пропустив м'ясниці. А, здається, все готове, і сваха ось уже три місяці ходить. Далебі, самому якось стає соромно. Ей, Степан!
Подкольосін. Не приходила сваха?
Степан. Нікак нєт.
Подкольосін. А в кравця був?
Степан. Був.
Подкольосін. Що ж він, шиє фрак?Степан. Шиє.
Подкольосін. І багато вже нашив?
Степан. Та вже чимало. Почав уже петлі обкидати.
Подкольосін. Що ти кажеш?
Степан. Кажу: почав уже петлі обкидати.
Подкольосін. А не питав він часом, навіщо, мовляв, потрібний панові фрак?
Степан. Ні, не питав.
Подкольосін. Може, він казав, чи не хоче пан одружитися?
Степан. Він нічого не казав.
Подкольосін. Одначе ж ти бачив у нього й інші фраки? Адже він і іншим теж шиє?
Степан. Так, фраків у нього багато висить.
Подкольосін. Одначе ж сукно на них, мабуть, гірше, ніж на моєму?
Степан. Так, те, що на вашому, начебто показніше.
Подкольосін. Що ти кажеш?
Степан. Кажу: те показніше, що на вашому.
Подкольосін. Гаразд. Ну, а не питався, навіщо, мовляв, пан з такого тонкого сукна шиє собі фрак?
Степан. Ні.
Подкольосін. Не говорив нічого про те, чи не хоче часом пан женитися?
Степан. Ні, про це мови не здіймав.Подкольосін. Ти ж, одначе, сказав, який на мені чин і де служу?
Степан. Казав.
Подкольосін. Що ж він на це?
Степан. Каже: буду старатися.
Подкольосін. Добре. Тепер іди собі.
Подкольосін (сам). Я такої думки, що чорний фрак якось солідніше. Кольорові більше личать секретарям, титулярним та іншій дрібноті, молокососно якось. Котрі чином вищі, повинні більше додержувати, як то кажуть, того… от забув слово! І хороше слово, та забув. Так, батечку, вже як ти там собі не розмірковуй, а надворний совітник той же полковник, хіба тільки що мундир без еполет. Ей, Степан!
Подкольосін. А вакси купив?
Степан. Купив.
Подкольосін. Де купив? У тій крамничці, про яку я тобі говорив, що̀ на Вознесенському проспекті?
Степан. Еге ж, у тій самій.
Подкольосін. Що ж, хороша вакса?Степан. Хороша.
Подкольосін. Ти пробував чистити нею чоботи?
Степан. Пробував.
Подкольосін. Що ж, блищить?
Степан. Блищать то вона блищить добре.
Подкольосін. А як давав він тобі ваксу, то не питав, навіщо, мовляв, панові потрібна така вакса?
Степан. Ні.
Подкольосін. А не говорив часом: чи не має, мовляв, пан на думці одружитися?
Степан. Ні, нічого не говорив.
Подкольосін. Ну, гаразд, іди собі!
Подкольосін (сам). Здається, пуста річ — чоботи, а отжеж, як погано пошиті, та руда вакса, вже в доброму товаристві й не буде такої пошани. Все якось воно не теє… От ще гидко, як оті мозолі. Ладен витерпіти бо-зна що, аби не мозолі. Ей, Степан!
Степан. Чого зволите?
Подкольосін. Ти говорив шевцеві, щоб не було мозолей?
Степан. Говорив.Подкольосін. Що ж він говорить?
Степан. Говорить: добре.
Подкольосін. Таж клопітна річ, чорт його забери, — одруження! Те, та се, та оце. Щоб те, та це було справне — ні, чорт би його забрав, воно не так легко, як кажуть. Ей, Степан! (Степан входить.) Я хотів тобі ще сказати…
Степан. Старуха прийшла.
Подкольосін. А, прийшла; клич її сюди. (Степан виходить) Так, це річ… така річ, що не теє… сутужна річ.
Подкольосін. А, здраствуй, здраствуй, Фьокла Іванівна! Ну що? як? Бери стілець, сідай та й розповідай. Ну, то як же, як? Як пак її: Меланія?..
Фьокла. Агафія Тихонівна.
Подкольосін. Так, так, Агафія Тихонівна. І, певно, яканебудь сорокалітня діва?
Фьокла. От уже що ні, так ні. Вже, мовляв, як одружитесь, то щодня будете похваляти та дякувати.Подкольосін. Та ти брешеш, Фьокла Іванівна!
Фьокла. Стара вже я, батечку, брехати; пес бреше.
Подкольосін. Ну, а придане, придане? Розкажи но знов.
Фьокла. А придане: кам'яний будинок у Московській часті, на два поверхи, вже такий прибутковий, що справді втіха: один лабазник платить 700 за крамничку. Пивний погріб теж великий гурт притягає. Два дерев'яних хлігелі: один хлігель зовсім дерев'яний, другий на підмурку; кожний карбованців по 400 приносить прибутку. Город є ще на Виборгській стороні: позаторік купець наймав під капусту, і такий тобі купець тверезий, горілки й у рот не бере, і трьох синів має: двох уже оженив, а „третій“, каже, „ще молодий, нехай посидить у крамниці, щоб з торгівлею легше було поратись. Я вже“, каже, „старий, так хай син посидить у крамниці, щоб торгівля йшла легше“.
Подкольосін. Та на вроду яка вона?
Фьокла. Як рахвинад! Біла, рум'яна, як кров з молоком, солоднеча така, що й сказати не можна. Вже от поти будете задоволені (показує на горло), тобто й приятелеві і ворогові скажете: „от так Фьокла Іванівна, спасибі!“
Подкольосін. Та вона ж, одначе, не штаб-офіцерша?Фьокла. Купця третьої гільдії дочка. Та вже така, що й генерала в сором не введе. Про купця й слухати не хоче. „Мені“, каже, „який би не був чоловік, хоч і з себе не показний, та щоб був дворянин“. Еге, отакий велікатес! А в неділю як одягнеться в шовкове вбрання — то хай мене хрест уб'є, так і шумить. Прямо княгиня.
Подкольосін. Таж я отому питав тебе, що я надворний совітник, то мені… розумієш?..
Фьокла. Та вже ж, звичайно, як же не розуміти? Був у нас і надворний совітник, та відмовили: не сподобався. Така вже в нього вдача чудна була: що не скаже слово, то й збреше, а подивитись на нього — такий показний. Що ж робити, так уже йому бог дав. Він то й сам не радий, та не може, щоб не збрехати. Така вже на те воля божа.
Подкольосін. Ну, а крім цієї, інших нема ніяких?
Фьокла. Та якої ж тобі ще? Вже ця щонайкраща.
Подкольосін. Невже найкраща?
Фьокла. Хоч весь світ виходи, такої не знайдеш.
Подкольосін. Подумаємо, подумаємо, матінко. Ось приходь післязавтра. Ми з тобою, знаєш, знов отакечки: я полежу, а ти розкажеш…
Фьокла. Та що ж це ти, добродію! ось уже третій місяць ходжу до тебе, а користі ніякісінької: все сидить собі в халаті, та одно люльку посмоктує.
Подкольосін. А ти, мабуть, думаєш, що одружитися все одно, що: „ей, Степан, подай чоботи!“ Натяг на ноги, та й пішов. Треба розміркувати, роздивитися.
Фьокла. Ну, так що ж? Коли дивитись, то й дивись. На те крам, щоб дивитися. Ось скажи лишень подати каптан та тепер же, добре, що ранішній час, і поїдь.
Подкольосін. Тепер? А он бачиш, як хмариться? Виїду, а тут лине дощ.
Фьокла. А воно тобі ж самому погано! Он уже сивим волосом світиш, скоро зовсім не будеш здатний до шлюбної справи. Велика штука, що він придворний совітник! Та ми собі таких женихів доберемо, що й не подивимось на тебе.
Подкольосін. Що це за дурницю верзеш ти? З якої це ти речі торочиш, що в мене сивий волос? Де ж той сивий волос? (Мацає себе по волоссі.)
Фьокла. Як не бути сивому волосові, — на те живе людина. Дивись ти! Тією йому не догодиш, іншою не догодиш. Та я маю на прикметі такого капітана, що ти йому і під плече не підійдеш, а говорить як ота труба, в ормиралтійстві служить.
Подкольосін. Та брешеш, я подивлюсь у дзеркало, де ти той сивий волос вигадала. Ей, Степан, принеси дзеркало. Або ні, стій, я піду сам. Оце ще, нехай бог боронить, це гірше, ніж віспа. (Вихолить у другу кімнату.)
Кочкарьов. Що Подкольосін?.. (Побачивши Фьоклу.) Ти чого тут? Ах, ти!.. Ну слухай, на якого чорта ти мене одружила?
Фьокла. А що ж тут поганого? Закону додержав.
Кочкарьов. Закону додержав! От велике диво — жінка! Без неї хіба я не міг обійтись?
Фьокла. Та ти ж сам причепивсь: одружи, бабусю, та й годі.
Кочкарьов. Ах ти лисиця стара!.. Ну, а тут чого? Невже Подкольосін хоче?..
Фьокла. А що ж? Бог благодать послав.
Кочкарьов. Ні? От мерзенний, аджеж мені нічого про це. Он який! Дивіться, будь ласка: нишком, а?
Подкольосін. Де ж той сивий волос, що ти брешеш? Ніякого нема сивого волосу.
Кочкарьов (підкрадаючись ззаду, лякає його). Пуф!Подкольосін (скрикнувши і випускаючи дзеркало). Божевільний! Ну, навіщо… навіщо… Ну, що за дурощі! Перелякав, далебі, так, що й душа не на місці.
Кочкарьов. Ну, нічого, пожартував.
Подкольосін. Добрі жарти видумав! Досі не можу опам'ятатися від переляку. І дзеркало он розбив. Адже це річ не дарована: в англійському магазині куплене.
Кочкарьов. Ну, годі: я знайду тобі інше дзеркало.
Подкольосін. Так, знайдеш. Знаю я ті інші дзеркала. На цілий десяток старшим показує, і пика виходить навскоси.
Кочкарьов. Слухай. Аджеж мені більше слід на тебе гніватись. Ти від мене, твого друга, все ховаєш. Адже женитись надумав?
Подкольосін. От дурниця, зовсім і не думав.
Кочкарьов. А ось же наочний доказ. (Показує на Фьоклу.) Адже ось стоїть, звісно, що за пташка. Ну, що ж, нічого, нічого. Тут нема нічого такого. Діло христіанське, необхідне навіть для батьківщини. Гаразд, гаразд, я беру на себе всю справу. (До Фьокли.) Ну, кажи, як, що й до чого. Дворянка, чиновниця, або, може, в купецькому стані, чи що, і як звуть?
Фьокла. Агафія Тихонівна.
Кочкарьов. Агафія Тихонівна Брандахлистова?Фьокла. Отжеж ні — Купердягіна.
Кочкарьов. В Шестилавочній, чи що, живе?
Фьокла. Аж і зовсім ні; буде ближче до Пісків, у Мильному провулку.
Кочкарьов. Ну, так, у Мильному провулку, зараз за крамничкою — дерев'яний будинок?
Фьокла. І не за крамничкою, а за пивним погребом.
Кочкарьов. Як же за пивним, — отут уже я щось не знаю.
Фьокла. А ось як повернеш у провулок, то буде тобі прямо будка, а як будку минеш, зверни наліво, і ось тобі прямо в очі, отак таки простісінько перед очима й буде дерев'яний будинок, де живе швачка, що жила перше з сенатським обер-секлехтарем. Ти ж до швачки не заходь, а зараз за нею буде другий будинок, кам'яний — оцей будинок і є її, в якому, тобто, вона живе, Агафія Тихонівна, відданиця.
Кочкарьов. Добре, добре; тепер я все це впораю; а ти собі йди — в тобі більше немає потреби.
Фьокла. Як це так? Невже ти сам шлюб хочеш улаштувати?
Кочкарьов. Сам, сам; ти вже не втручайся тільки.
Фьокла. А, безсоромник який! Та це ж не чоловіча справа. Відступіться, добродію, далебі, відступіться!Кочкарьов. Іди, іди! Не тямиш нічого, не втручайся. Знай цвіркун свій припічок, — забирайся!
Фьокла. У людей тільки хліб відбиваєш, безбожник отакий! У таке паскудство втрутився. Коли б знала, нічого б не казала. (Виходить з досадою.)
Кочкарьов. Ну, брате, цієї справи не можна відкладати. Їдьмо.
Подкольосін. Та я ж іще нічого. Я так тільки подумав.
Кочкарьов. Пусте, пусте! Тільки не конфузься: я тебе одружу так, що ти й не зчуєшся. Ми от зараз же їдемо до молодої, і побачиш, як усе враз.
Подкольосін. Оце ще! Так би то вже зараз і їхати!
Кочкарьов. Та за чим же, скажи, будь ласка, за чим діло стало?.. Ну, розміркуй сам: ну, що з того, що ти не жонатий? Подивися на свою кімнату: ну, що в ній? Он невичищений чобіт стоїть, он цебрик для вмивання, он ціла купа тютюну на столі, і ти он сам лежиш як той байбак, цілий день на боку.
Подкольосін. Це правда. Ладу то в мене, я знаю сам, що нема.Кочкарьов. Ну, а як буде в тебе дружина, то ти, просто, ні себе, нічого не пізнаєш: тут у тебе буде диван, собачка, чижик якийнебудь у клітці, рукоділля… І уяви собі, ти сидиш на дивані, і враз до тебе пригорнеться молодичка, гарнесенька така, і ручкою тебе…
Подкольосін. А, чорт, далебі, як подумаєш, які справді бувають ручки. Адже просто, братику, як молоко.
Кочкарьов. Куди тобі! Хіба в них тільки ручки!.. В них, брате… Ну, та що й говорити; в них, брате, просто чорт знає чого нема.
Подкольосін. А воно, сказати тобі правду, я люблю, як коло мене сяде гарненька.
Кочкарьов. Ну, бачиш, сам розкусив. Тепер тільки треба розпорядитися. Ти вже не турбуйся ні про що. Весільний обід і все інше — це все вже я… Шампанського менш однієї дюжини ніяк, братику, не можна, вже як ти собі хочеш. Мадери теж півдюжини пляшок неодмінно. В молодої, мабуть, є ціла купа тіточок та кумась — ці жартувати не люблять. А рейнвейн — чорт з ним, правда? а? Щождо обіду — в мене, брате, є на прикметі придворний офіціант: так, собака, нагодує, що, просто, не встанеш.
Подкольосін. Та годі тобі, ти так завзято берешся, немов би справді ось уже й весілля.
Кочкарьов. А чому ж би й ні? Навіщо ж відкладати? Адже ти згоден?Подкольосін. Я? Ну, ні… я ще не зовсім згоден.
Кочкарьов. От тобі й на! Та ти ж оце об'явив, що хочеш.
Подкольосін. Я говорив тільки, що не завадило б.
Кочкарьов. Як, схаменися! та ми вже зовсім було всю справу… Та що? хіба тобі не подобається шлюбне життя, чи що?
Подкольосін. Ні, подобається.
Кочкарьов. Ну, так чого ж? За чим же діло стало?
Подкольосін. Та діло ні за чим не стало. А тільки чудно.
Кочкарьов. Чого ж чудно?
Подкольосін. Як же не чудно: весь час був нежонатий, а тепер раптом жонатий.
Кочкарьов. Ну, ну… ну, не сором тобі? Ні, я бачу з тобою треба говорити насправжки: я буду говорити по щирості, як батько з сином. Ну подивись, подивись на себе уважно, от, наприклад, так, як дивишся тепер на мене. Ну, що ти тепер таке? Адже просто колода, ніякого значення не маєш. Ну для чого ти живеш? Ну глянь у дзеркало, що ти там бачиш? дурне обличчя — більше нічого. А тут, уяви собі, коло тебе будуть діточки, та не те, що двоє чи троє, а, може, й усіх шестеро, і всі на тебе схожі, як дві каплі води. Ти ось тепер сам, надворннй совітник, експедитор чи там начальник який, бог тебе відає, а тоді, уяви собі, коло тебе експедиторчата, маленькі такі канальчата, і якийнебудь шибеник, простягши рученята, буде смикати тебе за баки, а ти тільки будеш до нього по-собачому: гав, гав, гав! Ну чи є щось краще за це, скажи сам?
Подкольосін. Та тількиж вони пустуни страшенні: будуть усе псувати, розкидають папери.
Кочкарьов. Нехай пустують, так усі ж на тебе схожі — от штука.
Подкольосін. А воно, справді, навіть смішно, чорт його забери: якийсь там карапуз, якесь щеня, і вже на тебе схоже.
Кочкарьов. Як не смішно, звичайно, смішно. Ну, так їдьмо.
Подкольосін. Та гаразд, поїдемо.
Кочкарьов. Ей, Степан! Давай швидше своєму панові одягтися.
Подкольосін {одягаючись перед дзеркалом). Я думаю, одначе, що слід би в білому жилеті.
Кочкарьов. Дарма, все одно.
Подкольосін (надіваючи комірець). Проклята прачка, так погано накрохмалила комірець — ніяк не стоїть. Ти їй скажи, Степане, що коли вона, дурна, так буде гладити білизну, то я найму іншу. Вона, певно, з полюбовниками гає час, а не гладить.
Кочкарьов. Та ну, братику, швидше! Як ти копаєшся!
Подкольосін. Зараз, зараз. (Надягає фрак і сідає.) Слухай, Ілля Фомич, знаєш що? Їдь но ти сам.
Кочкарьов. Ну, отакої: здурів, чи що? Мені їхати! Та хто з нас жениться, ти чи я?
Подкольосін. Далебі, якось не хочеться; хай краще завтра.
Кочкарьов. Ну, чи є в тебе хоч капля глузду? Ну, хіба не йолоп ти? Зібрався зовсім і раптом „не треба“! Ну, скажи, будь ласка, не свиня ти, не падлюка ти після цього?
Подкольосін. Ну, чого ж ти лаєшся? з якої речі? що я тобі зробив?
Кочкарьов. Дурень, дурень набитий, це тобі всякий скаже. Безглуздий, от просто безглуздий, хоч і експедитор. Адже чого я клопочуся? Для твоєї користі: адже з рота видеруть шмат. Лежить, проклятий холостяк! Ну, скажи, будь ласка, на що ти схожий? — Ну, ну, дрантя, ковпак, сказав би таке слово… та непристойно тільки. Баба! гірше від баби!
Подкольосін. І ти, справді, хороший. (Нишком.) Чи при своєму ти розумі? Тут стоїть кріпак, а він при ньому лається, та ще отакими словами; не знайшов іншого місця!
Кочкарьов. Та як же тебе не лаяти, скажи, будь ласка? Хто може тебе не лаяти? В кого стане духу тебе не лаяти? Мов би й порядна людина, зважився одружитись, пішов шляхом доброго розуму і раптом — просто з дуру, дурману об'ївся, колода отака…Подкольосін. Ну, годі, я їду — чого ж ти розкричався?
Кочкарьов. Їду! Звичайно, що ж інше робити, як не їхати! (Степанові.) Давай йому капелюх і шинель.
Подкольосін (у дверях). Такий, справді, чудний чоловік. З ним ніяк не можна водитися: вилає раптом ні за що, ні про що. Не розуміє ніякого поводження.
Кочкарьов. Та вже годі, тепер не лаю. (Обоє виходять.)
Агафія Тихонівна. Знов, тіточко, дорога! Інтересується якийсь бубновий король, сльози, любовний лист; з лівого боку трефовий виявляє велику прихильність, але якась лиходійка заважає.
Ярина Пантелеймонівна. А хто б, ти думала, був той трефовий король?
Агафія Тихонівна. Не знаю.
Ярина Пантелеймонівна. А я знаю, хто.
Агафія Тихонівна. А хто?
Ярина Пантелеймонівна. А хороший торговець, що по суконній лінії, Олексій Дмитрович Старіков.Агафія Тихонівна. Ото вже, мабуть, не він, я хоч що ставлю в заклад, не він.
Ярина Пантелеймонівна. Не сперечайся, Агафіє Тихонівно, волосся вже таке русяве. Нема іншого трефового короля.
Агафія Тихонівна. А от же ні, трефовий король значить тут дворянин. Купцеві далеко до трефового короля.
Ярина Пантелеймонівна. Ех, Агафіє Тихонівно, не казала б ти того, якби небіжчик Тихон, твій батенько, Пантелеймонович був живий. Бувало, як ударить усією п'ятірнею по столу та як гукне: „Плювати я“, каже, „хочу на того, хто соромиться бути купцем: та не віддам же“, каже, „дочки за полковника. Нехай інші те роблять! а й сина“, каже, „не віддам на службу. Що“, каже, „хіба купець не служить цареві так само, як і всякий інший?“ Та всією п'ятірнею так по столу й торохне. А рука то з відро завбільшки — отаке страхіття! Адже, як сказати правду, він і всолодив твою матусю, а небіжка прожила б довше.
Агафія Тихонівна. Ну, от, щоб ще і в мене був такий лихий чоловік! Та ні за що не піду за купця!
Ярина Пантелеймонівна. Таж Олексій Дмитрович не такий.
Агафія Тихонівна. Не хочу, не хочу! В нього борода: почне їсти, все потече по бороді. Ні, ні, не хочу!Ярина Пантелеймонівна. Та де ж його взяти, того хорошого дворянина? Адже його на вулиці не знайдеш.
Агафія Тихонівна. Фьокла Іванівна знайде. Вона обіцяла знайти щонайкращого.
Ярина Пантелеймонівна. Та вона ж, серденько, брехуха.
Фьокла. Отжеж ні, Ярино Пантелеймонівно, гріх вам даремно наклеп зводити.
Агафія Тихонівна. Ах, це Фьокла Іванівна. Ну що, говори, розказуй! Є?
Фьокла. Є, є, дай тільки дух перевести — так заклопоталась! У твоїй справі всі будинки виходила, по канцеляріях, по міністеріях навешталась, у караульні натинялась — та ти знаєш, матінко, адже мене мало не прибили, їй-богу: стара ота, що одружила Афьорових, як присікалась до мене: „ти сяка та така, тільки хліб перебиваєш, знай свій квартал“, каже. — „Та що ж“, сказала я навпростець, „я для своєї панни, не прогнівайся, все готова ублаготворити“. — Зате вже яких женихів тобі здобула! Тобто, і стояв світ і буде стояти, а таких ще не було. Сьогодні ж декотрі й прибудуть. Я оце навмисне забігла тебе попередити.
Агафія Тихонівна. Як же сьогодні? Голубонько, Фьокло Іванівно, я боюсь.Фьокла. Та чого ти, не лякайся, матінко! життьова справа. Приїдуть, подивляться, більше нічого. І ти подивишся на них, не сподобаються, — ну, й поїдуть собі.
Ярина Пантелеймонівна. Та вже, певно, гарних привабила!
Агафія Тихонівна. А скільки їх? багато?
Фьокла. Та чоловік із шість є.
Агафія Тихонівна (скрикує). Ух!
Фьокла. Ну, чого ж ти, матінко, так сполохалась! Краще вибирати: один не придасться, другий придасться.
Агафія Тихонівна. Що ж вони, дворяни?
Фьокла. Всі як на вибір. Уже такі дворяни, що ще й не було таких.
Агафія Тихонівна. Ну, які ж, які?
Фьокла. А гарні всі такі, хороші, акуратні. Перший Балтазар Балтазарович Жевакін, такий славний, у флоті служив — якраз по тобі прийдеться. Говорить, що йому треба, щоб молода була в тілі, а сухорлявих зовсім не любить. А, знов, Іван Павлович, що служить езекухтором, такий поважний, що й приступу нема. Такий показний з себе, товстий; як закричить на мене: „Ти мені не прав дурниць, що молода така та отака, ти скажи навпростець, скільки за нею рухомого й нерухомого?“ — „Стільки то й стільки то, батечку“ — „Брешеш ти, собача дочко!“ Та ще, матінко, вклеїв таке слівце, що й непристойно тобі сказати. Я миттю так і постерегла: е, та це, мабуть, поважний добродій!
Агафія Тихонівна. Ну, а ще хто?
Фьокла. А ще Никанор Іванович Онучкін. Це вже такий велікатний, а губи, матінко моя, — чисто малина, зовсім малина — такий славний. „Мені“, каже, „треба, щоб молода була гарної вроди, вихована, щоб і по-французькому вміла говорити“. Так, тонкої поведінки людина, німецька штука; а сам то такий субтильний, і ніжки вузенькі, тоненькі.
Агафія Тихонівна. Ні, мені ці субтильні щось не теє… не знаю… я нічого не бачу в них…
Фьокла. А коли хочеш огряднішого, то візьми Івана Павловича. Вже кращого не можна вибрати нікого. Вже цей, нема що казати, пан так пан: може, і в ці двері не ввійде — такий славний.
Агафія Тихонівна. А скільки років йому?
Фьокла. А чоловік ще молодий. Років п'ятдесят, та й п'ятдесяти ще нема.
Агафія Тихонівна. А на прізвище як?
Фьокла. А на прізвище Іван Павлович Яєчниця.
Агафія Тихонівна. Це таке прізвище?
Фьокла. Прізвище.Агафія Тихонівна. Ой, боже мій, яке прізвище! Слухай, Фьоклонько, як же це, коли я вийду за нього заміж, то це ж я буду зватися Агафія Тихонівна Яєчниця. Бозна що таке!
Фьокла. Чого ти, матінко, та на Русі є такі содомні прізвиська, що тільки плюнеш та перехрестишся, як почуєш. А втім, коли не до вподоби прізвисько, то візьми Балтазара Балтазаровича Жевакіна — славний жених.
Агафія Тихонівна. А яке в нього волосся?
Фьокла. Гарне волосся.
Агафія Тихонівна. А ніс?
Фьокла. Е… і ніс гарний. Усе на своєму місці. І сам такий славний. Тільки вже не прогнівайся: на квартирі сама тільки люлька і стоїть, більше нічого нема, ніяких меблів.
Агафія Тихонівна. А ще хто?
Фьокла. Акінф Степанович Пантелеєв, чиновник, титулярний совітник, трошки заїкається, тільки зате вже такий скромний.
Ярина Пантелеймонівна. Ну що ти все „чиновник“, „чиновник“; а чи не любить він часом випити, ось би ти що сказала.
Фьокла. А п'є, не перечу, п'є. Що ж робити, — вже він титулярний совітник! зате такий тихий, як шовк.
Агафія Тихонівна. Е, ні, я не хочу, щоб чоловік у мене був п'яниця.
Фьокла. Твоя воля, матінко моя! Не хочеш одного, візьми іншого. А втім, що ж такого, що іншим часом вип'є зайве? Адже не весь же тиждень буває п'яний: інший день вибереться й тверезий.
Агафія Тихонівна. Ну, а ще хто?
Фьокла. Та є ще один, та той тільки такий… бог з ним! Ці будуть кращі.
Агафія Тихонівна. Ну, та хто ж він?
Фьокла. А не хотілось би і говорити про нього. Він то, правда, й надворний совітник і орден має, та тільки вже такий неповороткий, не виманиш його з дому.
Агафія Тихонівна. Ну, а ще хто, адже тут тільки п'ятеро, а ти казала шестеро.
Фьокла. Та невже тобі ще мало? Дивись, як тобі раптом закортіло, а ото ж була злякалась.
Ярина Пантелеймонівна. Та що з них, з отих дворян твоїх? Хоч їх у тебе й шестеро, а, далебі, купець один стане за всіх.
Фьокла. Е, ні, Ярино Пантелеймонівно, дворянин буде статечніш.
Ярина Пантелеймонівна. Та що з тієї статечності? А ось як Олексій Дмитрович, та в соболевій шапці, в санках як покотить…
Фьокла. А дворянин з аполетою пройде назустріч, скаже: „Гей ти, купчино, зверни з дороги!“ Або: „Покажи, купчино, бархату найкращого!“ А купець: „Осьдечки маєте, добродію!“ — „А скинь но, невігласе, шапку!“ — ось що скаже дворянин.Ярина Пантелеймонівна. А купець, як схоче, не дасть сукна, от дворянин і голенький, і ні в чому ходити дворянинові.
Фьокла. А дворянин зарубає купця.
Ярина Пантелеймонівна. А купець піде скаржитись у поліцію.
Фьокла. А дворянин піде на купця до сенахтора.
Ярина Пантелеймонівна. А купець до губернахтора.
Фьокла. А дворянин…
Ярина Пантелеймонівна. Брешеш, брешеш, „дворянин!..“ Губернахтор вищий за сенахтора! Розносилася з дворянином! А дворянин, як доводиться, теж гне шапку… (В дверях чути дзвінок.) Немов дзвонить хтось.
Фьокла. Ой лишенько, це вони!
Ярина Пантелеймонівна. Хто вони?
Фьокла. Та вони… котрийсь з женихів.
Агафія Тихонівна (скрикує). Ух!
Ярина Пантелеймонівна. Угодники божі, рятуйте нас грішних! У кімнаті зовсім не прибрано. (Схоплює все, що є на столі, і бігає по кімнаті.) Та скатертина ж, скатертина на столі зовсім чорна. Дуняшко! Дуняшко! (Дуняшка з'являється.) Мерщій чисту скатерку! (Стягає скатерку і бігає по кімнаті.)
Агафія Тихонівна. Ой, тіточко, що мені робити, я ж мало не в самій сорочці.
Ярина Пантелеймонівна. Ой, матінко, біжи швиденько одягнись. (Метушливо бігає по кімнаті; Дуняшка приносить скатерку; в дверях дзвонять.) Біжи, скажи: „зараз!“
Агафія Тихонівна. Тіточко, таж плаття не вигладжене.
Ярина Пантелеймонівна. Ах, господи милосердний, не погуби! Надінь інше.
Фьокла (вбігаючи). Що ж ви не йдете? Агафіє Тихонівно, швидше, матінко моя! (Чути дзвінок.) Ой лишенько, а він же все дожидається.
Ярина Пантелеймонівна. Дуняшко, введи його й проси почекати.
Дуняшка біжить у сіни і відчиняє двері. Чути голоси: Дома? — Дома, будь ласка, заходьте до покоїв. Усі з цікавістю силкуються роздивитися в дірочку в замку.
Агафія Тихонівна (скрикує). Ой, який товстий!
Фьокла. Іде, іде!
Дуняшка. Почекайте тут. (Виходить.)
Яєчниця. Гаразд, почекати почекаємо, коли б тільки не загаятись. Адже відлучився тільки на хвилинку з департаменту. Раптом здумає генерал: „А де екзекутор?“ — „Молоду пішов виглядати“. Щоб не задав він такої молодої… а проте роздивитися ще раз розпис. (Читає.) „Будинок на підмурку…“ (підводить очі вгору й оглядає кімнату) є! — (Читає далі.) „Флігелів два: флігель на підмурку, флігель дерев'яний…“ Ну, дерев'яний поганенький. „Дрожки, сани парні з різьбою під великий килим і під малий“. Може, такі, що тільки на лом. Старуха, проте, запевняє, що першого сорту, гаразд, нехай першого сорту. „Дві дюжини срібних ложок…“ Звичайно, в господарстві потрібні срібні ложки. „Дві лисячих шуби…“ Гм! „Чотири великих пуховики і два малих.“ (Багатозначно стискає губи.) „Шість пар шовкових і шість пар ситцевих платтів, два нічних капоти, два…“ Ну, це стаття пуста! „Білизна, салфетки…“ Це нехай буде, як їй хочеться. А втім, треба все це перевірити на ділі. Тепер то, звісно, обіцяють і будинки, й екіпажі, а як одружишся — тільки й знайдеш, що пуховики та перини.
Дуняшка. Почекайте тут. Вони вийдуть.
Яєчниця. Моє шанування!
Онучкін. Чи не з татусем чарівної господині маю честь говорити?Яєчниця. Ні, добродію, зовсім не з татусем. Я навіть ще не маю дітей.
Онучкін. Ах, вибачте, вибачте!
Яєчниця (в бік). Фізіогномія цієї людини мені чомусь підозріла: неначе він за тим самим сюди прийшов, що й я. (Вголос.) Ви, певно, маєте якусь потребу до господині дому?
Онучкін. Ні, чого ж… потреби ніякої немає, а так зайшов з прогулянки.
Яєчниця (в бік). Бреше, бреше, „з прогулянки“! Женитися, падлюка, хоче!
Жевакін (дівчині). Будь ласка, серденько, почисть мене… бач, пилу того на вулиці насіло не мало. Он там, будь ласка, здійми пушинку. (Повертається.) Так! Спасибі, серденько! Он ще, подивись, там начебто павучок лазить! А на каблуках там ззаду нічого нема? Спасибі, рідненька! Ось тут ще, здається. (Гладить рукою рукав фрака і поглядає на Онучкіна й Івана Павловича.) Адже суконце то аглицьке! Адже як носиться! У 95 році, коли була ескадра наша в Сіцілії, купив я його ще мічманом і пошив з нього мундир; у 801, за Павла Петровича, зроблено мене лейтенантом — сукно було зовсім новісіньке; у 814 зробив експедицію навколо світу, і ось тільки на швах трошки потерлось; у 815 вийшов у відставку, тільки перелицював; вже десять років ношу, досі майже новий. Дякую, серденько, м… кралечко! (Посилає їй поцілунок рукою і, підходячи до дзеркала, злегка скуйовджує волосся.)
Онучкін. А як, дозвольте довідатись, Сіцілія, — от ви зволили сказати — Сіцілія, хороша це земля Сіцілія?
Жевакін. А, чудова! Ми тридцять чотири дні там пробули; краєвид, я вам скажу, чарівний: отакі гори, тутечки деревце якенебудь гранатне, і скрізь італьяночки, такі трояндочки, отак і хочеться поцілувати.
Онучкін. І добре освічені?
Жевакін. Чудово! Такі освічені, як ось у нас хіба тільки графині. Бувало, підеш вулицею — ну, російський лейтенант, натурально, тут еполети (показує на плечі), золоте шитво, і отак красунечки чорномазенькі — адже в них біля кожного будинку балкончики і покрівлі, ось як оця підлога, зовсім плоскі. Бувало, отак дивишся, і сидить тобі отака трояндочка… Ну, натурально, щоб не осоромитись… (Вклоняється й розмахує рукою) і вона отак тільки. (Робить рух рукою.) Натурально, вбрана: тут у неї якась тафтиця, шнурівочка, жіночі різні сережки… ну, одно славо, такий ласий шматочок…
Онучкін. А як, — дозвольте ще вам зробити питання, — якою мовою розмовляють у Сіцілії?
Жевакін. А натурально, всі французькою.
Онучкін. І всі чисто панночки говорять по-французькому?
Жевакін. Чисто всі. Ви навіть, може, не повірите тому, що я вам розповів: ми жили тридцять чотири дні, і за весь цей час ні одного слова я не чув від них по-російському.
Онучкін. Ні одного слова?
Жевакін. Ні одного слова. Я не кажу вже про дворян і інших синьйорів, тобто всяких їхніх офіцерів; але візьміть навмисно простого тамтешнього мужика, що тягає на плечах усяке дрантя, спробуйте, скажіть йому: „Дай, братику, хліба“, — не зрозуміє, їй-богу, не зрозуміє, а скажи по-французькому: „Dateci del pane“ або „portate vino“, — зрозуміє, і побіжить і справді принесе.
Іван Павлович. А цікава, одначе ж, як я бачу, повинна бути земля ота Сіцілія. Скажіть: ось ви сказали — мужик: що мужик? як він? чи так самісінько, як і російський мужик, — широкий у плечах і землю оре? чи ні?
Жевакін. Не можу вам сказати: не помітив, орють чи ні; а от щодо нюхання табаки, то маю вам сказати, що всі не тільки нюхають, а навіть за губу кладуть. Перевози теж дуже дешеві; там усе майже вода і скрізь гондоли… Натурально, сидить отака італьяночка, отака трояндочка, вбрана: манішечка, хустиночка!.. З нами були й аглицькі офіцери; ну, народ такий самий, як і наші: моряки, і спочатку, справді, було дуже чудно — не розумієш один одного; але потім, коли добре обізналися, почали вільно розуміти. Покажеш, бувало, отак на пляшку або склянку — ну, відразу й знаєш, що це значить випити; приставиш отак кулак до рота і скажеш тільки губами: пих-пих — знаєш: люльку викурити. Взагалі, маю вам сказати, мова досить легка, — наші матроси за якихсь три дні стали цілком розуміти одні одних.
Іван Павлович. А прецікаве, як бачу, життя в чужих краях. Мені дуже приємно зійтися з людиною бувалою. Дозвольте довідатись: з ким маю честь говорити?
Жевакін. Жевакін, лейтенант у відставці. Дозвольте з свого боку теж спитати, з ким маю щастя розмовляти?
Іван Павлович. На посаді екзекутора. Іван Павлович Яєчниця.
Жевакін (недочувши). Та я теж перекусив. Знаю наперед, що шлях буде довгий, а пора холоднувата: оселедчика з'їв з хлібцем.
Іван Павлович. Ні, здається, ви не так зрозуміли: це моє прізвище — Яєчниця.
Жевакін (вклоняючись). Ах, вибачте, я трошки недочуваю. Я, далебі, думав, що ви зволили сказати, що поснідали яєчнею.Іван Павлович. Та що робити! Я хотів був уже просити генерала, щоб дозволив мені зватися Яєчницин, та свої відрадили: кажуть, буде скидатись на „собачий син“.
Жевакін. А це, проте, трапляється. В нас уся третя ескадра, всі офіцери й матроси, всі були з прекумедними прізвищами; всі були з такими прізвищами, що, бувало, покійник командир Олексій Іванович говорив: „Ну“, каже, „в моєї 3-ьої ескадри чорт на хрестинах був, чи що?“ Помийкін, Ярижкін, Перепреєв лейтенант, а один мічман, і навіть добрий мічман, був на прізвище просто Дірка. І капітан, бувало: „Ей, ти, Дірка, йди сюди!“ і, бувало, з нього завжди пожартує: „Ех, ти дірка отака!“ говорить, бувало, йому.
Яєчниця. А, здраствуй, матінко!
Жевакін. Здраствуй, як ся маєш, серденько?
Онучкін. Здорові були, матінко, Фьокла Іванівна!
Фьокла (біжить похапцем). Спасибі, добродії, здорова, здорова! (Відчиняє двері, в сінях лунають голоси: Дома? — Дома. Потім кілька майже нечутних слів, на які Фьокла відповідає з досадою. Ач який!).Кочкарьов (Подкольосіну). Ти пам'ятай тільки кураж і більше нічого. (Оглядається й розкланюється з деяким подивом; про себе.) Оце, яка юрма народу! Це що значить? Чи не женихи часом? (Штовхає Фьоклу і говорить їй тихо.) З яких сторон назбирала ворон, — а?
Фьокла (нишком). Тут тобі ворон нема, все чесні люди.
Кочкарьов (їй). Гості то нелічені, каптани общипані.
Фьокла. Дивись наліт на свій політ, а й похвастати нічим: шапка за руб, а юшка без круп.
Кочкарьов. Не бійсь, у твоїх багачів по дірці в кишені. (Вголос.) Та що вона робить тепер? Адже ці двері, мабуть, до неї в спальню. (Підходить до дверей.)
Фьокла. Безсоромник, говориться тобі, ще одягається.
Кочкарьов. Ото клопіт! Що ж тут такого? Адже тільки подивлюся й більше нічого. (Дивиться крізь дірочку в замку.)
Жевакін. А дозвольте мені поцікавитись теж.
Яєчниця. Дозвольте глянути мені тільки один разочок.
Кочкарьов (продовжуючи дивитися). Та нічого не видно, панове! І розпізнати не можна, що таке біліє, жінка чи подушка.
Кочкарьов. Ш-ш… хтось іде.
Ярина Пантелеймонівна. А з якої причини були ласкаві вшанувати завітанням?
Яєчниця. Та з газет дізнався я, що бажаєте брати підряди на постачання лісу й дров, і тому, перебуваючи на посаді екзекутора при казенному місці, я прийшов довідатись, якого роду ліс, у якій кількості і на який час можете його постачити.
Ярина Пантелеймонівна. Хоч підрядів ніяких не беремо, а завітанню раді. А як на прізвище?
Яєчниця. Колезький асесор Іван Павлович Яєчниця.
Ярина Пантелеймонівна. Уклінно прошу сідати. (Звертається до Жевакіна і дивиться на нього.) А дозвольте довідатись…
Жевакін. Я теж, у газетах бачу оповіщення про щось: дай но, думаю собі, піду. Погода ж здалася гарною, по дорозі скрізь травиця…Ярина Пантелеймонівна. А як, добродію, на прізвище?
Жевакін. А лейтенант морської служби у відставці Балтазар Балтазарів Жевакін 2-ий. Був у нас ще інший Жевакін, так той ще раніш від мене вийшов у відставку: був поранений, добродійко, під коліном, і куля так чудно пройшла, що коліна самого не зачепила, а по жилі прошпигнула — неначе голкою зшило, так що, коли, бувало, стоїш з ним, усе здається, що він хоче тебе коліном ззаду вдарити.
Ярина Пантелеймонівна. Прошу ж вашої ласки сідати. (Звертаючись до Онучкіна.) А дозвольте довідатись, з якої причини?
Онучкін. По сусідству, знаєте. Перебуваючи в доволі близькому сусідстві.
Ярина Пантелеймонівна. Чи не в будинку купецької жони Тулубової, що навпроти, зволити жити?
Онучкін. Ні, я покищо живу на Пісках, проте маю намір згодом перебратися сюди, добродійко, у сусідство в цю частину міста.
Ярина Пантелеймонівна. Прошу ж уклінно сідати. (Звертаючись до Кочкарьова.) А дозвольте довідатись…
Кочкарьов. Та невже ви мене не пізнаєте (Звертаючись до Агафії Тихонівни.) І ви теж, добродійко?
Агафія Тихонівна. Скільки мені здається, зовсім не бачила вас.Кочкарьов. Таж пригадайте: ви мене, напевно, денебудь бачили.
Агафія Тихонівна. Далебі, не знаю. Хіба чи не в Бірюшкіних?
Кочкарьов. Саме в Бірюшкіних.
Агафія Тихонівна. Ах, та ви не знаєте, з нею ж історія трапилась.
Кочкарьов. А як же, вийшла заміж.
Агафія Тихонівна. Ні, це б іще добре, а то переломила ногу.
Ярина Пантелеймонівна. І сильно переломила. Верталась доволі пізно додому на дрожках, а кучер то був п'яний і вивернув з дрожок.
Кочкарьов. То-то ж, я пам'ятаю, що щось таке було: чи вийшла заміж, чи переломила ногу.
Ярина Пантелеймонівна. А як на прізвище?
Кочкарьов. Та як же, Ілля Фомич Кочкарьов, свояки ж ми. Дружина моя безнастанно говорить про це… Дозвольте, дозвольте (бере за руку Подкольосіна і підводить його), приятель мій Подкольосін Іван Кузьмич. Надворний совітник, служить експедитором, сам усі справи робить, удосконалив найвідмінніше свою частину.
Ярина Пантелеймонівна. А як на прізвище?
Кочкарьов. Подкольосін Іван Кузьмич, Подкольосін. Директора так тільки для чину поставлено, а всі справи він робить. Іван Кузьмич Подкольосін.
Ярина Пантелеймонівна. Такечки. Прошу уклінно сідати.
Старіков (вклоняючись жваво й швидко, по-купецькому, і злегка беручись у боки). Здраствуйте, Ярина Пантелеймонівна! Хлопці на Гостиному дворі казали, що продаєте вовну, матінко?
Агафія Тихонівна (відвертаючись з зневагою, напівголосно, але так, що він чує). Тут не купецька крамниця.
Старіков. Овва! Чи не в пору прийшли? чи й без нас справу обладнали?
Ярина Пантелеймонівна. Прошу, прошу, Олексій Дмитрович, хоч вовни не продаємо, а приходові раді. Прошу сідати, будь ласка.
Яєчниця. Чудна погода сьогодні: ранком було зовсім зібралося на дощ, а ось тепер неначе й розійшлося.
Агафія Тихонівна. Еге ж, це вже не знати що за погода: іноді ясно, а іншим часом зовсім роздощиться. Дуже велика неприємність.
Жевакін. От у Сіцілії, добродійко, ми були з ескадрою у весняну пору, — коли рівняти до нашого, то вийде близько місяця лютого: вийдеш, бувало, з дому — сонячно, а потім отак дощик, і дивишся, справді немов би дощик.
Яєчниця. Найнеприємніше, як у таку погоду сидиш сам. Жонатій людині зовсім інша річ: не нудно, а от як сам — то це просто…
Жевакін. О, смерть, справжня смерть!
Онучкін. Еге, це можна сказати…
Кочкарьов. Та що й казати! Просто мука! Життю не будеш радий, не доведи господи побувати в такому становищі.
Яєчниця. А як, добродійко, коли б довелося вам вибирати предмет? Дозвольте довідатись про ваш смак. Вибачте, що я так прямо. На якій службі ви гадаєте пристойніше бути чоловікові?
Жевакін. Хотіли би ви, добродійко, мати чоловіком людину, обізнану з морськими бурями?
Кочкарьов. Ні, ні! Найкращий, на мою думку, чоловік є людина, що майже сама управляє всім департаментом.
Онучкін. Навіщо ж упередження? Навіщо ви хочете знехтувати людину, яка, хоч, звичайно, служила в піхотній службі, проте вміє цінити поводження вищого товариства?
Яєчниця. Добродійко, розсудіть ви!
Агафія Тихонівна (мовчить).
Фьокла. Відповідай же, голубко. Скажи їм щонебудь.Яєчниця. То як же, добродійко?
Кочкарьов. Якої ж ви думки, Агафія Тихонівна?
Фьокла (тихо їй). Скажи ж бо, скажи: дякую, мовляв, з усією охотою. Не добре ж так сидіти.
Агафія Тихонівна (тихо). Мені соромно, далебі, соромно; я піду звідси, далебі, піду. Тіточко, посидьте за мене.
Фьокла. Ой, не роби такого сорому, не виходь, зовсім осоромишся. Вони не знати що подумають.
Агафія Тихонівна (так само). Ні, далебі, піду, піду, піду! (Втікає. Фьокла й Ярина Пантелеймонівна виходять слідом за нею.)
Яєчниця. От тобі й на, і пішли всі! Це що значить?
Кочкарьов. Щось, певно, сталося.
Жевакін. Щось, мабуть, у жіночому вбраннячку… отак поправити щось… манішечку… пришпилити.
Кочкарьов. Щось сталось?
Фьокла. Як можна, щоб сталось! Їй-богу нічого не сталось.Кочкарьов. А чого ж вона вийшла?
Фьокла. Та засоромили, тому й вийшла; зовсім ізконфузили, так що й не всиділа на місці. Просить вибачити: ввечері, мовляв, на чашку чаю щоб завітали. (Виходить.)
Яєчниця (у бік). Ох, уже та мені чашка чаю! От за що не люблю отих сватань, — як почнеться воловодіння: сьогодні не можна, та завітайте завтра, та ще післязавтра на чашку, та треба ще поміркувати. А це ж пустісінька справа, ані трохи не морочлива! Нехай його чорт візьме, я особа на посаді, мені ніколи.
Кочкарьов (Подкольосіну). А господиня нічогенька, а?
Подкольосін. Так, нічогенька.
Жевакін. А господинька то гарненька.
Кочкарьов (у бік). От чорт би його забрав! Цей дурень закохався. Ще буде заважати, чого доброго. (Вголос.) Зовсім негарна, зовсім негарна.
Яєчниця. Ніс великий.
Жевакін. Ну, ні, носа я не помітив. Вона… отака трояндочка.
Онучкін. Я сам тієї ж думки. Ні, не те, не те… Я навіть думаю, що навряд чи вона обізнана з поводженням вищого товариства. Та чи й знає вона ще по-французькому?
Жевакін. Та чому ж ви, смію спитати, не спробували, не поговорили з нею по-французькому? Може, й знає.
Онучкін. Ви думаєте, я розмовляю по-французькому? Ні, я не мав щастя скористуватися з такого виховання. Мій батько був мерзотник, тварюка. Він і не думав мене вивчити французької мови. Я був тоді ще дитиною, мене легко було привчити, треба було тільки посікти як слід, і я б знав, я б неодмінно знав.
Жевакін. Ну, та тепер же, як ви не знаєте, що ж вам за користь, коли б вона…
Онучкін. А ні, ні. Жінка зовсім інша справа. Треба, щоб вона конче знала, а без того в неї і те, і се… (показує жестами) все вже буде не те.
Яєчниця (у бік). Ну, про це нехай клопочеться хто інший, а я піду та огляну знадвору будинок і флігелі, і якщо тільки все як слід, то цього ж вечора доб'юся діла. Ці женишки мені не страшні — народ щось надто миршавий. Таких молоді не люблять. (Виходить.)
Жевакін. Піти викурити люлечку. А що, чи не по дорозі нам? Ви де, дозвольте спитати, живете?
Онучкін. А на Пісках, у Петровському провулку.
Жевакін. Еге, буде кружно: я на острові, на 18-ій лінії, а втім все-таки я вас проведу. (Виходить з Онучкіним.)
Старіков. Ні, тут якось чванькувато. Ох, пригадаєте потім, Агафія Тихонівна, й нас! Моє шанування, добродії! (Вклоняється і виходить.)Подкольосін. А що ж, ходімо й ми.
Кочкарьов. Ну, що, правда, господиня мила?
Подкольосін. Та що! Мені, признаюсь, вона не подобається.
Кокчарьов. От тобі й на! Це що таке? Та ти ж сам згодився, що вона гарна.
Подкольосін. Та так, щось не теє: і ніс довгий, і по-французькому не вміє.
Кочкарьов. Ще чого? тобі навіщо по-французькому?
Подкольосін. Ну, все-таки молода повинна знати по-французькому.
Кочкарьов. Чому це?
Подкольосін. Та тому що… я вже не знаю чому, а все вже буде в неї не те.
Кочкарьов. Ну от, оце дурень один сказав, а він і вуха розвісив. Вона красуня, просто красуня; такої дівчини не знайдеш ніде.
Подкольосін. Та мені самому вона спочатку була сподобалась, але потім, як почали говорити: довгий ніс, довгий ніс, — ну, я придивився, бачу сам, що довгий ніс.
Кочкарьов. Ех ти, догадався, та в дурнях зостався! Вони навмисно торочать, щоб тебе віднадити: і я теж не хвалив, — так уже ведеться. Це, братику, така дівчина! Ти роздивись тільки очі її, адже це, чорт знає, що за очі: говорять, дихають. А ніс, — я не знаю, що за ніс! білий — як алебастр! Та й алебастр не всякий дорівняється. Ти роздивися сам гаразд.
Подкольосін (посміхаючись). Та тепер то я знов бачу, що вона начебто гарна.
Кочкарьов. Звичайно, гарна! Слухай, тепер, як вони всі пішли, ходім до неї, освідчимось і все скінчимо.
Подкольосін. Ну, цього я не зроблю.
Кочкарьов. Чому ж?
Подкольосін. Та що ж за нахабство? Нас багато, нехай вона сама вибере.
Кочкарьов. Ну, та чого тобі дивитись на них: боїшся суперництва, чи що? Хочеш, я їх усіх в одну хвилину спроваджу?
Подкольосін. Та як же ти їх спровадиш?
Кочкарьов. Ну, це вже моя справа. Дай мені тільки слово, що потім не будеш відмовлятися.
Подкольосін. Чому ж не дати? будь ласка. Я не відмагаюсь: я хочу одружитись.
Кочкарьов. Руку!
Подкольосін (подаючи руку). Візьми!
Кочкарьов. Ну, цього тільки мені й треба. (Обоє виходять.)