Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 2. Розділ 3
| Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 2. Розділ 3 |
|
|
III.
Дні минали. Джур більш и більш здружувався з Лавровою; не було такого дня, щоб вони не бачились: то гуляли пішки, то іздили чи в фіякрі, чи по Ельбі на пароході. Про розвідуванє мінеральних вод він вже й забув. Одповідь з Жуківки не приходила и часом находили на нёго через те неспокійні гадки; але находили не на довго!.. Так в ясний літний день набіжить хмарка, поллє часом и дощ, та не на довго.... Година, друга, и знов ясно... Так и з Джуром: набіжить неспокійна думка про Жуківку, він швидче до Лавровоі, — слово по слову, трошки жартів, трошки вигадок, и на душі у нёго знов ясно, знов спокійно.
Нельговский и Ноздроватий по давнёму були вхожі до Лавровоі. Тілько стали вони примічать, що Уляна Петровна стає з ними щось ніби не та, як була до знаёмости з Джуром. Давнійша приязнь, щирість, душевне тепло якось минали, уступаючи місце индиферентизмові, холодові и витаню наче по заказу.
— „Вона витає нас,” говорив Ноздроватий Нельговскому, „так, наче ліберальний ґубернатор витає коміссаря...”
— „Ба! хиба не бачите,” одповідав Нельговский, „чого се так! разом двом панам не можна служити: єдиного возлюбить, другого возненавидить....”
— „Плюньмо на неі, та й годі!”
— „На що!.. нехай собі грається з лікарчиком; натішиться, тай до нас обернеться.”
Раз якось Нельговский прийшов до Лавровоі дуже стомлений. „Ох! якже ж я втомився!” сказав він, обтираючи на своій лисині піт.
— „Що ж ви робили, що так втомились?” спитав ёго Коцюк.
— „Був аж на трёх заводах...”
— „Учиться ходили, чи що?” вколола ёго Лаврова.
По лицю Нельговского пробігла наче судорога. — „Рад би и повчиться и вивчиться, та пізно здумав,” одповів він; „нехай вже молодші учаться майстерствам: а нам з вами, Уляно Петровна, годі!.. пізно... ми з вами повернули вже на четвертий хрещик.” Останні слова Нельговский вимовив з притиском, бажаючи тим показать Лавровій, що він зрозумів іі шпильку и умисне кольнув и іі.
Джур став гризти нігті, Коцюк дивився на своі чоботи и бив кулак об кулак, а Ноздроватий всміхнувся и став розглядувать на стіні якусь картину; Лаврова ж ніби не примітила тієі шпильки и спитала: „Справді, чого ви були на заводах?”
— „Хиба ж ви самі не знаєте... я ж вже нераз говорив вам, що моя міссия розвідать житє робочих.”
— „На що се вам?” спитав ёго Ноздроватий.
— „Се моя задача! спізнавши добрі и злі сторони житя робочих, можна вказать, чим запомогти робочому и у нас на Украіні.”
— „Нічим не треба запомогать,” озвався Джур, якось ліниво и не перестаючи гризти нігті.
— „По вашому — житє робочих так добре йде, що ніякоі запомоги не потребує?” спитав з иронією Нельговский.
— „Я не знаю, як воно йде: чи погано, чи добре; бо я ёго не розвідував...” одповів Джур крізь зуби.
— „Се и не розвідувавши, відомо усім, що житє не тілько робочих, а й загалом масси селян — дуже зле, як на Украіні, так и в Галичині и всюди,” промовив зітхнувши Коцюк, „и довго воно таким буде, покіль не засвітить сонце справжнёго, національного розвою, просвіти и волі.”
— „Воля не тілько узко-національна, але воля й добробит усего чоловічества тогді тілько й засяє, як ми не будемо лізти з своєю запомогою; як кожен робочий, кожен хлібороб зарубає собі на пучці девізу: сам собі помагай!” промовив докторально Джур.
Нельговский аж руками сплеснув од такоі речи; в очах ёго и на лиці показалась разом и радість и злість. — „Таку саму проповідь читав я — забув вже в якому романі...” одповів він. „Коли не помиляюсь, здається, хтось з героів Шпільгаґена проводить таке мудре, таке гуманне правило, не вважаючи на те, що на дні сієі філозофскоі проповіди лежить самий гидкий, самий узкий еґоізм...”
Джур всміхнувся.
— „Чим сміяться,” заговорив знов Нельговский; „так ви лучче, добродію! гаразд розберіть вашу пораду, ваше правило, та тогді и побачите, до чого воно доведе.”
— „Я давно вже розібрав,” одповів Джур таким голосом, в котрому чулось, що він не хоче дальше спорить; але Нельговского не так-то легко було вгамовать!... стоіло тілько зачепить ёго за робоче питанє и він вже не переставав говорить поти, поки зоставався з ним хоч один чоловік, котрого він вважав за свого слухача.
— „Ні, мабуть ви не гаразд розібрали,” говорив Джурові Нельговский; „бо коли б ви розібрали своє правило, то не проповідували б такого зла.”
— „По вашому зло, а по моёму добро,” огризався Джур.
— „Я здаюсь на суд других: нехай другі скажуть, чия правда. Ось слухайте, панове. Пан Джур каже: „помогай кожен сам собі,” се-б то: ні на чию запомогу не сподівайся. Щоб помогать собі, треба: раз — уміть помогать, знать чим и як помогать, а друге — кроме знаня потрібна фізична сила, потрібне здоровє. Яким же побитом, скажіть мені, помогати-ме собі чоловік темний, чоловік недужий?... Се так!... се глум, тай годі! „Помогай сам собі” значить: коли я йдучи по дорозі бачу, що чоловік спотикнувся, впав, переломив собі ногу, не здужає підвестись з місця, я не повинен запомогти ёму и замість того, щоб одвезти ёго до дому або в больницю, скажу ёму: помогай сам собі... От що виходить з вашого правила...”
Джурові не хотілось спориться и боронить своі думки; але не приходилось же й замовчать, бо з того и Ноздроватий, а може й Лаврова, вивели б, що він остався в дурнях. Нельговский б тогді триюмфовав, а Джур любив сам триюмфовати... Він сказав:
— „Ви берете через край!... Яке хочете правило доведіть до крайности, вийде нісенітниця.”
— „Ні! є старе правило: люби ближнёго як сам себе,” вмішався Коцюк; „доводьте се правило хоч до якоі крайности, з нёго не вийде нісенітниця.”
—- „Тривайте! тривайте! я ще не договорив,” провадив Нельговский, стоячи серед хати в театральній позициі и махаючи обома руками. „Правило пана Джура для робітників и в загалі таки для „мужика” — не просто правило, а приговор на смерть. „Помагай сам собі”, кажу я недужому, — ‘Рад би’, каже він, ‘та не вмію’ — „Не вмієш, так умирай!” — „Помагай сам собі,” кажу я голодному, „роби, працюй.”— ‘Робив би,’ одказує голодний, ‘та нігде и нічого; працював би, та сили нема, здоровя нема.’ — „Нема, так умирай!” — Третій на мою пораду скаже: ‘я й роблю, и працюю, та за роботу мало платять, дітям на хліб нестає, жінка нездужає.’ — „Було не жениться,” скажу я; „було вбить природу”... От-що! се таке правило, якого й Мальтус и Рикардо не проповідували... Так, так! нехай живуть тілько богатирі, та рентьєри, та банкери, одно слово: хто може жить без чужоі запомоги — той живи; а хто не вміє чи не може сам собі запомогти, кого природа не наділила ні таланом ні силою ні здоровєм ні енерґією, кому люде не дали ні освіти, ні землі, ні роботи: той не повинен жить, той вмирай!” — и Нельговский розвів округ себе руками.
— „Виходить, що й філантропіі не треба,” вставив своє слово Коцюк.
— „А ви думаєте,” обізвався з злостю Джур, „що з філантропіі люде мають користь?... як раз! Філантропи не хочуть чи не можуть зрозуміти, що вони варять воду, що вони гатять ту безодню прорву, котра вік була, єсть и буде, котроі не можна загатить, котра зветься боротєм за житє.”
— „Отаке ловись!... виходить, що філантропія даремна річ... дурниця?” питав Нельговский Джура, ставши перед ним и заложивши обідві руки в кишені.
— „По моёму дурниця.”
— „Ви шуткуєте, чи правду кажете?” допитувався Нельговский, не зводячи своіх великих очей з Джура.
— „Ведучи серьёзну розмову я ніколи не шуткую.”
— „Чудно!... а виходить, наче шутки.”
— „Від чого ж се так виходить?” огризнувся Джур, сердячись більш и більш.
Лаврова слухала и мовчала; для неі неприятно було, що розмова починала переходить в якусь горячу спірку; вона хотіла б перемінить сю розмову на що инче, та не знала, як би лучше се зробить, за кого вступиться. Ій здавалось, що правда не за Джуром, але виразить се вона не хотіла, щоб не підляти в огонь олію.
А Нельговский и Ноздроватий раділи, що Джур сидить наче на голках.
— „Від того воно так виходить,” одповідав Нельговский, переговорюючи Джура, „що проповіди про самопоміч, про знесенє філантропіі — суть не що инше, як такий идеалізм, до якого не доходив ще найидеальнійший идеаліст.”
Джур зареготався... „А ви як міркуєте, пане Коцюк?” спитав він.
Коцюк зрозумів иронію Джура и сказав: „По моёму п. Нельговский правду сказав! сі проповіди — коли не самий крайній идеалізм, то самий еґоістичний, самий найгірший реалізм; а чи те чи друге — все одно: давайте ёму назву яку хочете, од назви діло не переміниться, а все таки вийде те, що проповідь „помагай кожен сам собі” така проповідь, од котроі повинен тікать и затикать уши усякий чоловік, котрий бажає добра и щастя рідному краю на підставі демократиі, а не плутократиі.“
Ноздроватий, котрий до сего часу мовчав, озвався й собі. — „Тривайте, господа!” заговорив він мішаючи великорускі и украінско-рускі слова: „господин Джур говорить: „каждий помагай сам собі”; господин Нельговский виводить з сего, що, коли занедужав чоловік, не нужно ёго лічить, значить: не нужно и лікарів, а господин Джур сам лікар.”
Джур не дав ёму договорить: він встав з свого місця и сміючись сказав: „Хиба й ви за підмогу мужикові, за підмогу робітникові, за філантропію?.. Коли так, то скажіть, будьте ласкаві: як ви запомагаєте своім „крестянам”, визволеним з вашого кріпацтва?... чи помогаєте ви ім, коли трафиться, що у них нічим заплатить вам оброку за землю?”
Панска кров заговорила в жилах Ноздроватого: — „До сего нікому діла нема,” одповів він.
— „Еге! то-то „нема діла”! — бо ми оброком з селян живемо, на оброці іздимо до Німців, щоб вступаться за німецкого мужика”... говорив Джур.
— „Вже ж не кожному безштаньку мішаться в моі діла, в моє житє —” різко сказав Ноздроватий и увесь почервонів.
— „Отсе як раз по пански, по полтавски,” усміхнувся Джур.
— „Панове, панове! годі вам!” озвалась Лаврова, бачучи, що між Джуром и Ноздроватим піднимається фуґа, и знаючи гусарску вдачу Ноздроватого, котрому не дорого стояло и вдарить Джура. — „Прошу вас панове, не споріть!... цур ёму! чого спорить!... Страх, як не люблю в своій хаті сварки.”
Ноздроватий притих и сказав: „ваша хата для мене храм, ваше слово для мене закон... а з господином Джуром ми докінчимо річ де-инде.” Ноздроватий взяв шапку, попрощався з Лавровою и пішов, не кивнувши навіть Джурові головою.
Бажаючи розвіять той неприятний вплив, який зробили слова Ноздроватого, Лаврова сказала Нельговскому: „Знаєте що? поідьмо завтра на гулянку в Шандав.”
— „Чи іхать, так и іхать,” одповів нехотя Нельговский.
— „А ви з нами?” спитала Лаврова Коцюка.
— „Коли візьмете!”
— „Ну, значить всі гуртом! певно, що й Ноздроватий поіде... я ёго вдачу знаю, він до завтрого одійде.”
И знов усі замовкли. Нельговский попрощався и пішов, кажучи, що він втомився и хоче спочить.
Джур просидів у Лавровоі до пізна. — Прийшовши до дому, він застав у себе на столі карточку Нельговского и якесь письмо; у Джура наче що ёкнуло в серці, швидче розпечатав він письмо: воно було від Ноздроватого. Ноздроватий писав Джурові, що такі наруги, яку заподіяв ёму у Лавровоі сёгодня Джур, „змиваються тілько кровю” и що він препоручив Нельговскому умовиться: коли, де и яким оружєм повинен одбутись поєдинок. На карточці Нельговского стояло: „за одповідю зайду до вас завтра в ранці о 8-ій годині.”
Джура кинуло в жар. „От-тобі й на!... отсе так!... от-тобі бабусю и юрьів день!... Що ж ёго діяти?”... и різні думки забігали в голові Джура. Ходячи великими ступнями по хаті, він усе тер рукою по лобі, наче хотів витерти відтіль пораду для себе; далі взяв шапку, загасив свічку и тюпки побіг до Лавровоі.
Лаврова ще не спала; вона дуже здивовалась побачивши Джура: лице ёго горіло, він задихався, піт так цівкою и котив по лицю.
— „Що се з вами? що за знак? кажіть швидче!” питала Лаврова.
Джур подав ій письмо Ноздроватого и карточку Нельговского: „Прочитайте, все взнаєте... порадьте, що робить!” сказав він и швидче сів на диван: ноги в нёго тряслись.
Лаврова прочитала.
— „А що?” спитав Джур.
— „Ноздроватий, завсігди Ноздроватий!... собака — собакою й пропаде... горбатого хиба могила виправить.”
— „Добре! але що ж я мушу робити?”
— „Певно, що не стріляться!”
— „А як же? треба ж принять зазив... хиба оповістить поліцию — чи що?”
— „Плюнуть, тай годі!”
— „Тогді він мені всенародно заплює очи... Ні, так не приходиться!”
Лаврова задумалась. — „Виходить: чи сову об пень, чи пень об сову — сові не легше,” сказала вона. „Не стріляться погано; стріляться ще поганійше. Я знаю, чого Ноздроватий хоче... тут все лихо коіть Нельговский... та зась! не діждуть вони... От-що я придумала: идіть вкладуйтесь, та зараз на зелізницю.”
— „Куди?” спитав Джур, наче не дочувши останнёго слова.
— „На зелізницю, та з Дрездена; нехай шукає вітра в поли.”
— „Не можна так.”
— „Чому не можна?”
— „Раз: Ноздроватий подумає, що я перелякався ёго та втік; а в друге ні з чим, у мене грошей нема, жду з дому.” Джур нікому не признавався про свій виграш.
— „Вовка бояться, так и в ліс не ходить! нехай собі думає, що хоче... а що до грошей, так от вони вам; идіть швидче справляйтесь,” сказала Лаврова, подаючи Джурови гроші.
— „Ні!” одповів Джур, трохи подумавши, „не приходиться... лучше нехай він мене вбє!”
— „Годі вам верзти невідь-що! идіть, беріть білети и для себе и для мене.”
— „И ви поідете?” скликнув Джур.
— „З вами разом... поідемо хоч — ну все одно, в Мюнхен, чи що; бо в Швайцарію не можна: вони знають, що мій син там; довідавшись, що я поіхала в один час з вами; вони и собі подадуться за нами... я знаю, чого ім треба.”
Джур поціловав Лаврову в руку...
Другого дня в ранці Нельговский о 8-мій годині стояв вже біля дверей Джуровоі кімнати. Двері були замкнуті, він постукав; ніхто не обзивав ся. Нельговский до кельнера... Довідавшись, що Джур у ночи виіхав, Нельговский тілько руками розвів!... „Отсе вже не по пански, а чорт батька знає, по якому!” сказав він и плюнувши подався до Ноздроватого.
Не менше здивовався и Нельговский и Ноздроватий и Коцюк, довідавшись, що й Лаврова тієі-ж ночи виіхала з Дрездена.
— „Се вони так в Шандав,” шутковав Коцюк.
— „Ну, від мене він не втече,” говорив Ноздроватий, „я знайду ёго и в Россиі.”
— „Для мене,” сказав Нельговский, „він все одно, що торішній сніг; та Лавровоі жаль! гарна пані!”