Оліверъ Твістъ/1
| Оліверъ Твістъ Глава перша |
Глава друга ▶ |
|
Мѣсто Мудфоґъ славить ся, побо̂чь иншихъ публичныхъ будынко̂въ, такожь „Домомъ працѣ и захисту для бѣдныхъ“. Въ то̂мъ домѣ родивъ ся, тогдѣ а тогдѣ, дарма о дату, Оліверъ Твістъ. Лѣкарь-цируликъ ввѣвъ єго на той свѣтъ нужды и горя, але довго ще по то̂мъ дуже не бувъ певный, чи буде дитина жити, чи нѣ. Перше усло̂вьє житя — о̂ддыхъ, а дитина довго не ворухнула навѣть грудьми, находилась на роздорожу сего и того свѣта. Єсли бы надъ нею були падькали ся печаливи̂ бабки, запопадливи̂ тѣтки, досвѣдни̂ пѣстунки та высокоучени̂ докторы, — то дитина безъ сумнѣву не пережила бы була й годины. Але що коло неи не було нѣкого, кромѣ старои, заголомшенои пивомъ бабы и цирулика, котрый за контрактомъ повнивъ службу акушера, то Оліверъ наконець зазначивъ домашнымъ сво̂й прихо̂дъ на свѣтъ голоснымъ крикомъ. Коли се стало ся, молода блѣда женщина припо̂дняла голову зъ подушки и скликнула слабымъ дрожачимъ голосомъ:
— Позвольте, нехай погляну на дитину и умру!
Лѣкарь упоминавъ єи не говорити о смерти.
— Охъ, пане, — вповѣла баба, — коли отся молодиця постарѣєсь такъ, якъ я, и приведе тринацятеро дѣточокъ такъ, якъ я, зъ котрыхъ живе лишь двоє въ домѣ убогихъ, якъ я сама, — то не находили-бъ на неи таки̂ сумни̂ думки. Будь супоко̂йна, голубонько, и тѣшь ся тымъ, що стала матѣрью!
Розрада, бачилось, не помагала. Недужа похитала головою и простягла руки за дитиною. Лѣкарь подавъ ѣй дитину. Она, сильно зворушена, притиснула холодни̂ бѣли̂ уста до чола дитины, провела руками по своєму лици, поглянула дико навкруги, здро̂гнулась, упала навзнакъ и — умерла.
— Вже по нѣй! — сказавъ лѣкарь по недовго̂мъ даремно̂мъ заходѣ привести єи назадъ до житя.
— Бѣдна дитина! — сказала баба.
— Не треба посылати за мною, якъ буде кричати, — говоривъ лѣкарь, натягаючи холоднокровно рукавички. — Оно буде мабуть дуже неспоко̂йне. Въ такихъ хвиляхъ давайте єму по-трохи кашки.
Взявъ капелюхъ на голову, але приступивъ ще разъ до ло̂жка и сказавъ:
— Мати выглядала не зле. Зъ-во̂дки она?
— Єи принесли вчера вечеромъ, — о̂дповѣла баба. — Знайшли єи, якъ лежала на улици, а мусѣла зайти зъ-далека, бо черевики мала зовсѣмъ подерти̂. Але зъ-во̂дки прибула та куды йшла, не знає нѣхто.
Лѣкарь похиливъ ся надъ поко̂йницею и, по̂днявши лѣву єи руку въ-гору, мовивъ, покивуючи головою:
— Стара исторія! Слюбнои обручки не видко. Гмъ! Добра но̂чь!
По̂шовъ на вечерю, а баба почала задягати дитину. Доси нѣхто не бувъ бы сказавъ, чи то дитина якого шляхтича, чи жебрака. Теперь же убоге и споловѣле платье дому убогихъ заразъ указало на теперѣшне й будуче становище дитины въ свѣтѣ, цѣлу єи долю — сироты зъ дому убогихъ, на-по̂въ заголодженои, збѣдованои, нѣкимъ не пожалуванои, всѣми погорджуванои.