Оліверъ Твістъ/20
| ◀ Глава девятнацята | Оліверъ Твістъ Глава двацята |
Глава двацять перша ▶ |
|
Збудившись на другій день рано, немало здивувавъ ся Оліверъ, коли побачивъ замѣсть своихъ старыхъ, дуже подертыхъ черевико̂въ, нови̂ зъ сильными грубыми по̂дошвами. Зразу тѣшивъ ся тымъ въ надѣи, що єго небавомъ пустять на волю. Але скоро покинувъ подо̂бни̂ гадки, коли зъ жидомъ засѣвъ до снѣданя, а той єму оповѣвъ, що вечеромъ має по̂йти до Сайкса. Се занепокоило хлопця.
— Чи чи я тамъ зо̂стану? — спытавъ о̂нъ зо̂ страхомъ.
— Нѣ, дитинко, ты тамъ не зо̂станешь, — о̂дповѣвъ жидъ. — Мы безъ тебе не можемо обо̂йтись. Не бо̂й ся, знову вернешь до насъ. Ха-ха ха! Мы не таки̂ люти̂, щобы тебе пустили самопасъ, нѣ, моя дитино. — Старый жидъ нахиливъ ся при тыхъ словахъ надъ огнемъ и праживъ хлѣбъ на грѣнки, при то̂мъ смѣявъ ся зъ хлопця, якъ на доказъ, що знає думку Олівера. О̂нъ утѣкъ бы, якъ бы лишь мо̂гъ.
— Менѣ здає ся, дитинко, — говоривъ жидъ дальше, вдивлюючись въ хлопця, — що ты радъ бы знати, по що маєшь ити до Сайкса?
Оліверъ почервонѣвъ мимоволѣ, бо видѣвъ, що жидъ о̂дгадавъ, але о̂дповѣвъ, що справдѣ радъ бы се знати.
— Ну, якъ же ты думаєшь, по що тебе Сайксъ потребує? — спытавъ Фажинъ, выминаючи пытанье.
— Не можу о̂дгадати, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— Ба! То жди, ажь тобѣ Біль скаже, — говоривъ Фажинъ, о̂двернувшись зъ невдоволеньемъ о̂дъ него, бо надѣявъ ся у него найти хочь зацѣкавленье, а не то-що.
Тымчасомъ се правда, що хлопець дѣйстно дуже бажавъ знати, чого має йти до Сайкса, лише допыты Фажива и власни̂ думки збили єго зъ пантелику и о̂нъ забувъ спытатись. По̂знѣйше не було о̂дповѣднои хвилѣ, бо жидъ посоловѣвъ и мовчавъ ажь до вечера. Тогды зо̂бравъ ся до выходу.
— Запали собѣ свѣчку, — сказавъ о̂нъ и поклавъ одну на сто̂лъ, — а отсе маєшь книжку. Читай собѣ, поки не прийдуть тебе взяти. Добрано̂чь!
— Добрано̂чь, пане! — о̂дповѣвъ Оліверъ боязко.
Жидъ зблизивъ ся до дверей, глянувъ ще разъ бокомъ на хлопця, наразъ станувъ и закликавъ єго по имени.
Оліверъ глянувъ на жида, а той вказавъ на свѣчку и казавъ засвѣтити. О̂нъ засвѣтивъ свѣчку и побачивъ, що жидъ зморщивъ бровы и зъ темного кута комнаты впяливъ въ него очи, наче за чимсь слѣдивъ.
— Стережи ся, Оліверъ, стережи! — обо̂звавъ ся старый, киваючи правою рукою. — То страшный человѣкъ, на чужу кровь не зважає, коли у него своя закипить. Що́ бы не було, ты мовчи, а роби те, що тобѣ скаже. Стережи ся дообре! — Послѣдни̂ слова вымовивъ о̂нъ зъ великимъ натискомъ, а єго темный гро̂зный выглядъ змѣнивъ ся въ поганый смѣхъ. Вко̂нци кивнувъ головою и выйшовъ.
Оліверъ лишивъ ся самъ, поклавъ голову на руку и зъ дрожачимъ серцемъ передумувавъ послѣдни̂ слова. Чимъ довше думавъ о̂нъ надъ осторогою жида, тымъ бо̂льше стававъ непевнымъ, по що жидъ єму се сказавъ. О̂нъ не мо̂гъ видумати нѣчо злого або несправедливого, що бы такъ само не можна було осягнути у Фажина, якъ у Сайкса. У обохъ могло се стати ся, а єго таки о̂ддавали Сайксови. Вко̂нци по довго̂мъ думаню до̂йшовъ о̂нъ до такого выслѣду, що Сайксъ бере єго до послуги, поки собѣ лѣпшого не найде. О̂нъ привыкъ вже такъ терпѣти и то̂лько натерпѣвъ ся въ то̂мъ домѣ, въ котро̂мъ перебувавъ, що змѣна мешканя безъ надѣѣ на полѣпшенье долѣ не могла єго дуже засмутити. Ще якусь хвилю думавъ о то̂мъ, о̂дтакъ утеръ свѣчку и почавъ читати книжку, котру єму жидъ лишивъ.
Зразу перевертавъ о̂нъ лише картки, але одно мѣсце дуже єго зацѣкавило и о̂нъ почавъ зъ великимъ занятьемъ читати. Въ книжцѣ були оповѣданя о славныхъ проступникахъ ро̂зного рода и видко було на кождо̂й сторонѣ, що дуже часто хтось читавъ ти̂ оповѣданя. Морозъ ишовъ єму по-за плечѣ, картки книжки здавались червоными о̂дъ крови, хата неначе наповнялась страшными людьми и чути було ихъ страшни̂ голосы. Вко̂нци кинувъ о̂нъ книжку зо̂ страху и о̂дразы, упавъ на колѣна и просивъ Бога, щобы боронивъ єго о̂дъ такихъ злочино̂въ, а радше зо̂славъ смерть на нього, нѣжь якъ бы о̂нъ мавъ такихъ страшныхъ проступко̂въ допуститись. Помалу стававъ споко̂йнѣйшимъ и просивъ вже тихимъ урыванымъ голосомъ о спасенье зъ небезпечностей, въ якихъ находивъ ся. Єсли коли небо помагає убогимъ, опущенымъ хлопцямъ, що нѣколи не зазнали любови родичѣвъ и опѣки, то такои помочи бажавъ собѣ Оліверъ теперь, коли єму сиротѣ приходилось жити середъ проступнико̂въ та безбожнико̂въ.
О̂нъ ще клячавъ, закрывши очи руками, коли налякавъ єго якійсь шелестъ. Оглянувъ ся и побачивъ якусь стать въ дверяхъ. — Хто тамъ? — спытавъ.
— То я, то я, — о̂дозвавсь дрожачій голосъ.
О̂нъ взявъ свѣчку и по̂знавъ Нансі.
— Поставъ свѣчку на сто̂лъ, — сказала она, о̂двернувши лице, — разить мене дуже.
Оліверъ побачивъ, що була блѣда и тому спытавъ єи зъ милосердьемъ, чи не слаба она. Она кинулась на крѣсло, звернулась плечима до хлопця, заломала руки, але не о̂дповѣла нѣ слова.
— Господи! прости менѣ! — крикнула она по яко̂мсь часѣ, — такого намѣру я не мала, о нѣмъ — о нѣмъ я й не думала нѣколи.
— Нещастье яке, чи що? — спытавъ Оліверъ. — Можу тобѣ помогти? Єсли я годенъ, то поможу дуже-дуже радо!
А она хитала головою та сильно ломила руки, хопилась за горло, якъ бы хотѣлась удишити и закашлялась.
— Нансі! — крикнувъ стревоженый Оліверъ — що тобѣ?
Она голосно и судорожно засмѣялась, а пото̂мъ зъ жахомъ загорнулась добре шалемъ. Оліверъ роздувъ огонь, она сѣла собѣ коло печи, мовчала довго, вко̂нци по̂дняла голову и глянула доокола.
— Не знаю, о̂дъ чого менѣ неразъ такъ зле, — сказала она и нѣбы то старалась привести волосье до ладу; — менѣ здаєсь, що теперъ о̂дъ духоты менѣ такъ недобре зробилось. Ноллі, ты готовъ зо̂ мною ити?
— Я маю зъ зъ тобою ити? — спытавъ Оліверъ.
— Такъ єсть. Я приходжу о̂дъ Біля Сайкса. Ты маєшь зо̂ мною ити.
— По що? — спытавъ Оліверъ и стремтѣвъ.
— По що? — повторила она, по̂дняла очи и звернула лице въ бо̂къ, скоро стрѣтилась зъ поглядомъ Олівера. — Не бо̂й ся! Нѣчо злого тобѣ не станесь.
— Мабуть не такъ, — сказавъ Оліверъ. О̂нъ добре на ню глядѣвъ.
— Може й не такъ; думай собѣ, якъ хочешь, — о̂дповѣла она и силувала ся засмѣятись. — Такъ знай, що добро тебе не жде.
Оліверъ завважавъ, що має якусь власть надъ лѣпшими чувствами Нансі и хотѣвъ уже єи просити, змилуватись надъ єго безраднымъ положеньемъ. Ажь нагадавъ собѣ, що се ледви одинацята година, ще мабуть богато людей ходить улицями, то може хто й повѣрить єму, коли попросить о помо̂чь. Отже коли єму ся гадка прийшла до головы, приступивъ до Нансі трохи змѣшаный и сказавъ сквапно, що готовъ ити.
За той часъ Нансі добре мала єго на оцѣ и о̂дгадала єго думки. О̂нъ и самъ мо̂гъ по єи значучо̂мъ поглядѣ вгадати, що она змѣркувала.
— Пстъ! — сказала она, нагнулась до него, оглянулась доокола и вказала на дверѣ. — Не дашь собѣ рады. Я вже всѣлякими способами старалась тобѣ помогти та годѣ. На тебе всюды лапки наставлени̂ и остро тебе стережуть; може коли и втечешь, але не теперь.
Она була очевидно зворушена. Оліверъ зачудувавъ ся и глянувъ на ню пытаючо. Здавалось, що правду сказала, була блѣда и сильно дрожала.
— Я вже тебе разъ оборонила о̂дъ злого обходу и буду тебе боронити й бороню теперь, — говорила она дальше, — бо якъ бы я не завела тебе до Сайкса, то завѣвъ бы тебе хто иншій и ще бо̂льше нелюдяно обо̂йшовсь бы зъ тобою. Я заручила за те, що зо̂ мною споко̂йно и тихо по̂дешь, а якъ не по̂дешь, то пошкодишь не лише ообѣ, але й менѣ, а може дашь причину до моєи смерти. Дивись! се я за тебе то̂лько натерпѣлась; Богъ свѣдкомъ, коли не правду кажу.
Она показала єму богато синяко̂въ на плечохъ и рукахъ и говорила скоро дальше:
— То жь памятай собѣ и не роби нѣчо такого, за що бы я черезъ тебе ще бо̂льше натерпѣлась. Коли-бъ я могла тобѣ помогти, то помогла бы, та не маю силы. Они не хотять тобѣ нѣчо злого зробити, а до чого тебе присилують, то не твоя вина. Тихо! кожде слово, яке ты скажешь, єсть неначе ударомъ для мене. Подай менѣ руку, скоро, свою руку!
Оліверъ подавъ ѣй механічно праву руку, она погасила свѣчку и потягла єго за собою. Хтось скоро и тихо отворивъ дверѣ и такъ само замкнувъ за ними. Передъ домомъ стоявъ нанятый крытый во̂зъ, она запхала хлопця до середины и замкнула дверцѣ и о̂кна. Во̂зникъ знавъ уже, куды ѣхати, и сейчасъ по̂гнались конѣ, якъ лишь могли, скоро.
Нансі держала все Олівера за руку и шептала єму до уха то потѣху, то остороги и обѣцянки. А все було такъ несподѣване, що о̂нъ зовсѣмъ не мо̂гъ опамятатись, а ту вже й станувъ во̂зъ передъ домомъ, въ котро̂мъ попередного вечера о̂двѣдавъ жидъ Сайкса.
Лише на хвилинку оглянувсь Оліверъ доокола и вже туй-туй хотѣвъ крикнути о помо̂чь. Але на улици було пусто, людей не видко, а Нансі просьбы звучали ще єму въ усѣ; и закимъ о̂нъ рѣшивъ ся, що зробити, вже бувъ въ домѣ и чувъ, якъ браму старанно засували. На сходахъ явивъ ся Сайксъ зо̂ свѣтломъ и повитавъ дѣвчину незвичайно весело и ласкаво.
— Больсей по̂шовъ зъ Томомъ домо̂въ, — сказавъ о̂нъ — мабуть теперь въ дорозѣ.
— То добре, — сказала Нансі.
— Такъ ты єго маєшь? — спытавъ Сайксъ, коли во̂йшли въ хату.
— Маю, ось бачишь.
— Ишовъ споко̂йно?
— Якъ ягня.
— Дуже то мене тѣшить, — сказавъ Сайксъ, глянувши зъ-по̂дъ лоба на Олівера — бо ту розходилось о єго молоду шко̂ру. Ходи сюды, хлопче, дамь тобѣ заразъ добру научку, чимъ скорше, тымъ лѣпше.
О̂нъ сѣвъ за сто̂лъ, а Оліверъ мусѣвъ станути напроти него.
— Знаєшь ты, що то є? — спытавъ о̂нъ и показавъ єму малый пістолетъ.
— Знаю, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— Уважай-же. Се порохъ, се куля, а се клаки.— Сайксъ наладнавъ пістолетъ дуже старанно и сказавъ; — Теперь бачишь, о̂нъ набитый.
— Бачу, — о̂дповѣвъ Оліверъ и затремтѣвъ.
Сайксъ хопивъ хлопця сильно за руку и приложивъ єму цѣвку пістолета до скрани. Оліверъ крикнувъ зо̂ страху.
— Затямь-же собѣ, хлопче, — сказавъ Сайксъ, — єсли одно слово писнешь, коли зъ тобою по̂ду, хиба єсли тебе запытаю ся, то въ то̂й хвили цѣлый набо̂й опинить ся въ твоѣй головѣ. Єсли тобѣ прийде охота обо̂зватись безъ призволу, то о̂дмовь перше послѣдну молитву. О ско̂лько я знаю, то нѣхто не стане слѣдити за тобою, коли тобѣ конець прийде. Такъ се лишь для твого добра задаю я собѣ то̂лько труду, щобъ тобѣ яснѣйше стало въ головѣ. Чуєшь?
Теперь обо̂звалась Нансі и глянула на Олівера такими очими, якъ бы казала єму добре уважати:
— Ты хотѣвъ, Біль, сказати такъ: якъ о̂нъ тобѣ перешкодить въ роботѣ, то ты єму кульку въ лобъ по̂шлешь, щобы зъ чимъ не выхопивъ ся, а небеспечно̂сть передъ шибеницею берешь на себе, якъ звычайно. Въ своѣмъ житю ты майже що тыждня берешь на себе о̂дповѣдь за неодно, що лучить ся въ занятю.
— Такъ єсть! — сказавъ Сайксъ радо. — Вже то бабы знають, всьо коротко розказати; хиба якъ сварять ся и лають ся, то не жалують сло̂въ. А теперь, коли о̂нъ вже знає що до чого, давай що вечеряти. По то̂мъ трохи передрѣмаємось и въ дорогу!
Сайксъ наѣвъ ся и напивъ ся добре, казавъ Нансі збудитись точно о пято̂й годинѣ и поклавъ ся на ло̂жко, а Оліверови казавъ покластись на матерацу коло свого ло̂жка. Нансі роздула огонь, сѣла собѣ коло печи та ждала на пяту годину.
Оліверъ довго не спавъ, а думавъ, що може Нансі шепне єму ко̂лька сло̂въ; але она не рушалась и о̂нъ вко̂нци заснувъ.
Коли збудивъ ся, то вже стоявъ самоваръ на столѣ. Сайксъ поховавъ ро̂зни̂ рѣчи въ кишенѣ своєи верхньои одежи, що висѣла на поручю крѣсла, а Нансі готовила снѣданье. День ще не наставъ и свѣтло горѣло.
Дощь бивъ о о̂кна, а небо було чорне и захмарене.
Сайксъ казавъ Оліверови спѣшитись; той зъѣвъ скоро снѣданье, пото̂мъ Нансі обвязала єму шию хустиною. Сайксъ наложивъ єму велику шапку на голову, хопивъ за руку, показавъ пістолетъ и выйшовъ.
Въ дверехъ оглянувъ ся Оліверъ въ надѣѣ, що стрѣне поглядъ Нансі, але она сидѣла вже коло печи и дивилась на огонь.